ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ СЬОМА: Вдача Калакан’ї і напад Чандавеґи на місто царя Пуранджани

Після полювання в лісі цар Пуранджана повернувся додому, помився, гарно попоїв, а тоді, відновивши таким чином сили, став шукати свою дружину. Коли він побачив, що вона лежить на голій землі, не вбрана як слід, виглядаючи так, немов її всі покинули, він дуже засмутився. Тоді він відчув потяг до неї і став насолоджуватися її товариством. Як цар Пуранджана захопився полюванням у лісі, так само жива істота в матеріальному світі поринає в гріховну діяльність.

Існують різні релігійні методи, які очищують живу істоту від гріховної діяльності. До них належать яґ’я, врата й дана, тобто приносити жертви, виконувати пов’язані з релігійними ритуалами обітниці й роздавати милостиню та дари. Так можна звільнитися від наслідків гріховного життя й одночасно пробудити свою одвічну свідомість Крішни. Повернувшись додому, омившись і гарно попоївши, цар Пуранджана повернув собі нормальну свідомість сімейної людини. Іншими словами, впорядковане сімейне життя, засноване на ведичних приписах, ліпше за безвідповідальне гріховне життя. Якщо чоловік і жінка об’єднуються у свідомості Крішни й живуть у злагоді, це дуже гарно. Однак, якщо чоловік занадто прив’язується до своєї дуржини й забуває обов’язок свого життя, він знову заплутується в тенетах матеріалістичного життя. З огляду на це Шріла Рупа Ґосвамі радить: ана̄сактасйа вішайа̄н («Бгакті-расамріта-сіндгу» 1.2.255). Чоловік і жінка можуть жити разом, не прив’язуючись до статевого життя, задля того щоб проґресувати в духовному житті. Чоловік повинен присвятити себе відданому служінню, а дружина повинна бути вірною й релігійною, згідно з ведичними приписами. Однак, якщо через статеве чоловік занадто прив’язується до жінки, його становище стає дуже небезпечним. Назагал жінки дуже любострасні. Сказано, що в жінки статевий потяг вдев’яторо сильніший, ніж у чоловіка. Тому обов’язок чоловіка полягає в тому, щоб тримати жінку в руках, задовольняючи її бажання, даруючи прикраси, забезпечуючи їй гарну їжу, купуючи для неї гарний одяг і залучаючи її до релігійної діяльності. Звичайно, в жінки повинно бути кілька дітей, щоб вона не турбувала чоловіка. На жаль, якщо чоловік прив’язується до жінки тільки через статеві насолоди, таке сімейне життя стає ганебним.

Великий політик Чанак’я Пандіт сказав: бга̄рйа̄ рӯпаваті ш́атрух̣    —    гарна дружина є ворогом для чоловіка. Звичайно, будь-яка жінка    —    красуня в очах свого чоловіка. Іншим вона може здаватися не дуже вродливою, але чоловік, приваблюючись до неї, завжди бачить у ній велику красуню. Якщо жінка здається чоловікові дуже вродливою, з цього можна зробити висновок, що він занадто прив’язаний до неї. Ця прив’язаність засновується на статевому потязі. Весь світ перебуває під владою двох ґун матеріальної природи: раджо-ґуни й тамо-ґуни, тобто пристрасті й невігластва. Загалом жінки дуже пристрасні й не вирізняються гострим інтелектом. Тому чоловік повинен старатися так чи інакше не підпадати під вплив їхньої пристрасті й невігластва. Практикуючи бгакті-йоґу, тобто віддане служіння, чоловік може піднятися на рівень добра. Якщо чоловік, перебуваючи в ґуні добра, зможе керувати своєю дружиною, що перебуває під впливом пристрасті й невігластва, вона отримує від цього благо. Забуваючи про свою природну схильність до пристрасті й невігластва, жінка стає покірливою й вірною чоловікові, що перебуває в ґуні добра. Їхнє життя стає дуже достойним. Тоді інтелект і чоловіка, і жінки гарно співпрацює, і вони можуть швидко рухатися вперед шляхом духовного пізнання. В протилежному випадку, коли чоловік потрапляє під вплив дружини й жертвує ґуною добра, він стає підвладним пристрасті й невігластву. Тоді їхнє існування осквернюється.

Отже, сімейне життя ліпше за безвідповідальне гріховне життя, але, якщо чоловік підпорядковується дружині, він знову сильно занурюється в матеріалістичне життя. Таким чином пута матеріального рабства затягуються на чоловікові ще міцніше. Тому, згідно з ведичною культурою, чоловікові радять в певному віці покинути сімейне життя і стати ванапрастгою чи санн’ясі.

Жінки люблять вбиратися в вишуканий одяг і прикрашати себе оздобами. Іноді вони навіть заплітають у своє волосся квіти. Найгарніше жінка вбирається ввечері, коли її чоловік після тяжкої праці повертається додому. Жінка обов’язково повинна гарно вбиратися ввечері, щоб її чоловік, повернувшись додому, відчув втіху, милуючись її вбранням і чистотою. Іншими словами, жінка надихає свого чоловіка і спонукає до дії його інтелект. Побачивши свою чепурну дружину, чоловік здатний розважливо обміркувати сімейні справи. Коли сімейне життя завдає людині занадто багато турбот, він неспроможний як слід виконувати свої сімейні обов’язки. Тому дружина повинна служити чоловікові за джерело натхнення і підтримувати його, стежачи за тим, щоб його інтелект працював нормально і щоб їм ніщо не заважало спільно вести сімейне життя.

У цьому вірші дуже важливе слово прамада̄. Безперечно, вродлива дружина дарує чоловікові радість, але разом із тим вона стає причиною його занепаду. Слово прамада̄ означає не тільки «дарувати радість, надихати», але й «зводити з розуму». Назагал сімейні люди не звертають великої уваги на плин днів та ночей. Покрита невіглаством людина не бачить нічого значущого в тому, що дні йдуть один за одним, а за днями йдуть ночі. Це закон матеріальної природи. Однак занурена в невігластво людина не усвідомлює, що кожного ранку, зійшовши над обрієм, сонце скорочує тривалість її життя. Таким чином, з дня в день тривалість життя кожної істоти скорочується, а бездумний чоловік, забувши про обов’язок людини, залишається в товаристві своєї дружини і на самоті насолоджується з нею. Це називається апакрішта-четана, або деґрадація свідомості. Людина повинна використовувати свою свідомість для того, щоб піднятися на рівень свідомості Крішни. Однак коли чоловік занадто прив’язується до своєї дружини й до сімейних справ, він не дуже серйозно ставиться до свідомості Крішни. Через це він деґрадує, не розуміючи, що хвилину життя, яка вже минула, не повернути навіть за мільйони доларів. Найбільша втрата в житті    —    це час, не використаний для пізнання Крішни. Кожну мить свого життя треба використовувати правильно. Правильно використовувати життя означає виконувати дедалі більше відданого служіння Господу. Без відданого служіння Господу будь-яка діяльність перетворюється на марнування часу. Ш́рама ева хі кевалам. Просто вірно виконуючи свої «обов’язки», ми нічого не досягаємо в житті. Як засвідчує «Шрімад-Бгаґаватам» (1.2.8):

Якщо, досконало виконуючи свої фахові обов’язки, людина не розвиває свідомості Крішни, всю її працю слід вважати за марно витрачений час.

Людське життя призначене для самоусвідомлення. Перш за все треба пізнати свою сутність, на яку в цьому вірші вказує слово ніджам. Після того треба пізнати Наддушу, або Параматму, Верховного Бога-Особу. Однак, коли хтось надмірно прив’язаується до матерії, він вважає жінку за найвищий смисл життя. Це основа всіх матеріальних прив’язаностей. Перебуваючи в такому стані свідомості, людина не може пізнати ні свого єства, ні Верховного Бога-Особи. Тому в «Шрімад-Бгаґаватам» (5.5.2) сказано: махат-сева̄м̇ два̄рам а̄хур вімуктес тамо-два̄рам̇ йошіта̄м̇ сан̇ґі-сан̇ґам    —    якщо людина спілкується з махатмами, чи відданими, перед нею відкривається шлях до звільнення, але якщо хтось надто прив’язується до жінок або до тих, хто теж прив’язаний до жінок, тобто якщо хтось прямо чи непрямо прив’язується до жінок, то перед ним відкривається тамо-дварам    —    брама в найтемніші місцини пекла.

Цар Пуранджана був великою душею з гострим інтелектом і високорозвиненою свідомістю, але прив’язаність до жінок повністю покрила його свідомість. Нині свідомість людей надто осквернена вином, жінками і м’ясом, і тому вони не можуть просуватися вперед шляхом самоусвідомлення. Перший крок на шляху самоусвідомлення полягає в тому, щоб зрозуміти свою духовну природу, природу відмінної від тіла душі. Досягнувши наступного щабля самоусвідомлення, людина розуміє, що кожна душа, кожна індивідуальна жива істота,    —    це невід’ємна частка Верховної Душі, Параматми, тобто Верховного Бога-Особи. Це підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (15.7):

«Живі істоти в цьому зумовленому світі    —    Мої вічні невід’ємні частки. Через зумовленість свого життя вони тяжко борються з шістьма чуттями, одне з яких    —    розум».

Всі живі істоти    —    невід’ємні частки Верховного Господа. На жаль, у сучасному суспільстві чоловікам і жінкам дають змогу розвивати прив’язаність одне до одного з самого початку життя, і тому вони повністю втрачають змогу піднятися на рівень самоусвідомлення. Вони не розуміють, що, не досягнувши самоусвідомлення, вони втрачають найважливіший дар, який їм дає людське життя. Постійно думати в серці про жінку    —    це те саме, що лежати з нею на розкішному ложі. Серце подібне до ложа, і з усіх лож    —    це найдорожче. Коли чоловік думає про жінок і про гроші, він тим самим кладе голову на руки коханої чи дружини. В наслідку цього він занадто часто вступає в статеві стосунки і стає неспроможний іти шляхом самоусвідомлення.

Шріла Ґовінда Тгакура співає:

У цьому вірші Шріла Ґовінда каже, що втіхи молодості не дають ніякого блаженства. В молодості людину переповнює хіть, що тягне її до всіляких об’єктів чуттів. До об’єктів чуттів належать форма, смак, запах, дотик і звук. Сучасна наука і культура, що на ній заснована, заохочують насолоджувати п’ять чуттів. Молоде покоління відчуває велику насолоду, споглядаючи прекрасні форми, слухаючи по радіо матеріальні новини, вдихаючи приємні пахощі, нюхаючи запашні квіти й доторкаючись до ніжного тіла чи грудей, а тоді поступово й до статевих органів молодої жінки. Таку саму велику насолоду відчувають від цього і тварини, тому в людському суспільстві існують певні обмеження щодо насолоди п’ятьма об’єктами чуттів. А якщо хтось не додержує цих обмежень, він стає подібним до тварини.

Отже, цей вірш наголошує: ка̄ма-каш́мала-четасах̣    —    свідомість царя Пуранджани була забруднена хтивими бажаннями й гріховною діяльністю. У попередньому вірші сказано, що Пуранджана, незважаючи на свою високорозвинену свідомість, знай лежав на м’якому ложі разом з дружиною. Це означає, що він надмірно віддавався статевому життю. Слова навам̇ вайах̣ також заслуговують окремої уваги в цьому вірші. Вони вказують на молодість, тобто на вік з шістнадцяти до тридцяти років. Ці тринадцять чи п’ятнадцять років дають змогу найінтенсивніше насолоджуватися своїми чуттями. Коли людина досягає цього віку, вона думає, що життя триватиме вічно і що вона зможе завжди так само насолоджуватися своїми чуттями. Однак, «час не шкодує нікого». Молодість минає дуже швидко. На того, хто в молодості марнував життя просто на гріховну діяльність, чекає гірке розчарування, щойно минає короткий період молодості. Матеріальні втіхи молодості дають найбільшу насолоду тому, хто не отримав ніякої духовної підготовки. Якщо людина отримала тільки матеріалістичне виховання, засноване на тілесній концепції життя, її життя сповнене розчарувань, тому що тілесні насолоди тривають лише років сорок, не більше. А коли ці сорок років спливають, людині, яка не має духовного знання, не залишається нічого іншого, як журитися над крахом своїх ілюзій. Такій людині здається, що молодість промайнула, наче одна мить. Отож втіхам царя Пуранджани, якими він насолоджувався в ліжку зі своєю дружиною, дуже швидко настав кінець.

Слова ка̄ма-каш́мала-четасах̣ вказують також на те, що закони природи не дозволяють необмежено тішити свої чуття в людській формі життя. Той, хто не обмежує своїх чуттєвих насолод, живе гріховним життям. Тварини не порушують законів природи. Що стосується статевого потягу, то він посилюється в тварин тільки в окремі періоди під час року. Лев    —    могутній звір. Він харчується м’ясом і має величезну силу, але сексом він насолоджується тільки раз на рік. Так само, чоловікові релігійні приписи дозволяють насолоджуватися сексом тільки раз на місяць, після місячного періоду жінки, а коли дружина вагітна, статеве життя з нею для нього заборонене взагалі. Такий закон людського життя. Чоловікові дозволено мати більше, ніж одну дружину, тому що він не може насолоджуватися сексом, коли вона вагітна. Якщо він хоче статевих насолод в цей час, він може піти до іншої дружини, яка не чекає дитини.

Це закони, які викладено в «Ману-самхіті» й інших писаннях. І ці закони, й писання призначені для людей, а той, хто їх порушує, стає грішником. Отже, необмежені чуттєві насолоди являють собою гріховну діяльність. Недозволений секс    —    це статеві стосунки, які порушують закони, викладені в писаннях. Коли людина порушує закони писань, чи Вед, вона чинить гріх. Занурена в гріх людина нездатна змінити свою свідомість. Наше справжнє завдання полягає в тому, щоб змінити свою свідомість, перевівши її з кашмали, гріха, на Крішну, абсолютну чистоту. Як підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (парам̇ брахма парам̇ дга̄ма павітрам̇ парамам̇ бгава̄н), Крішна    —    найчистіший з чистих, і якщо ми перенесемо свідомість з матеріальної насолоди на Крішну, ми очистимося. Цей метод радить Господь Чайтан’я Махапрабгу, називаючи його чето-дарпан̣а-ма̄рджанам    —    очищенням дзеркала серця.

У цьому вірші є кілька важливих слів. Насамперед це слова ека̄даш́а ш́ата̄ні. Пуранджана зачав 1 100 синів у лоні своєї дружини, і так минуло пів його життя. Насправді, так чинить кожен чоловік. Тривалість життя людина становить не більше ста років, і до п’ятдесяти сімейна людина просто народжує дітей. На жаль, у наш час люди не живуть навіть сто років, однак дітей вони зачинають до шістдесяти. Також можна звернути увагу на те, що колись люди зачинали по сто, або й по двісті синів і дочок. Як видно з наступного вірша, цар Пуранджана зачав не лише 1 100 синів, але ще й 100 дочок. В наші часи ніхто не спроможний народити так багато дітей. Навпаки, все людство турбується про те, як обмежити народжуваність протизаплідними засобами.

У ведичних писаннях ми не знаходимо згадки про використання протизаплідних засобів, хоча в давні часи люди зачинали сотні дітей. Обмежувати народжуваність протизаплідними засобами    —    це ще один гріх, але за цієї епохи Калі люди стали такі гріховні, що не задумуються над тим, які плоди їм доведеться пожинати за своє гріховне життя. Цар Пуранджана лежав разом зі своєю дружиною, Пуранджані, й зачинав численних дітей, але в цих віршах немає жодної згадки про використання протизаплідних засобів. Справжній протизаплідний засіб, якого вчать ведичні писання    —    це обмеження свого статевого життя. Не годиться насолоджуватися статевим життям без жодних обмежень, а тоді уникати появи дітей за допомогою тих чи інших методів, які запобігають вагітності. Наділений правильною свідомістю чоловік радиться зі своєю релігійною дружиною, і за допомогою таких розмов, що спираються на здоровий глузд, він дедалі глибше розуміє цінність життя. Іншими словами, якщо комусь пощастило мати хорошу, сумлінну дружину, за допомогою бесід з нею він може дійти висновку, що людське життя призначене для розвитку свідомості Крішни, а не для зачаття великої кількості дітей. Дітей називають парінамою, чи побічним утвором, а звернувшись за порадою до здорового глузду, людина може побачити, що найліпший побічний продукт, якого можна бажати,    —    це поглиблення свідомості Крішни.

Діти, зачаті згідно з вказівками писань, переважно стають гідними своїх батька й матері, але діти, народжені незаконно, переважно стають варна-санкарою. Таке потомство не відчуває жодної відповідальності ні перед родиною, ні перед своєю громадою, ні навіть перед самим собою. Раніше появу варна-санкари обмежували за допомогою очисного методу ґарбгадгана-самскари, релігійного обряду, який виконують перед зачаттям дитини. З цього вірша ми бачимо, що, хоча цар Пуранджана зачинав стільки дітей, вони не були варна-санкарою. Всі вони були хороші, чемні діти і мали такі самі чесноти, як і батьки.

Навіть якщо нам вдається приводити на світ багато гарних дітей, бажання сексу, яке виходить за межі релігійних приписів, слід вважати гріховним. Надмірні насолоди, пов’язані з будь-яким чуттям (не лише статеве життя), приводять до гріха. Тому на схилі життя треба стати свамі, чи ґосвамі. Дітей можна зачинати до п’ятдесяти років, але по тому треба зупинитися й прийняти ванапрастгу. Таким чином треба покинути дім і з часом стати санн’ясі. Санн’ясі нагороджують титулом свамі, чи ґосвамі, який означає, що вони цілковито утримуються від чуттєвої насолоди. Сан санн’ясі не слід приймати під впливом настрою    —    треба бути певним у своїй здатності приборкати бажання чуттєвої насолоди.

Сімейне життя царя Пуранджани було, звичайно, дуже щасливе. Як згадано в цих віршах, він народив 1 100 синів і 110 дочок. Всім хочеться мати більше синів, ніж дочок, і з того, що в царя Пуранджани дочок було менше, ніж синів, можна зрозуміти, що його сімейне життя було дуже приємним і успішним.

Згідно з ведичною культурою, всі повинні одружитися. Чоловік мусить женитися, бо жінка народить йому дітей, а ті будуть виконувати поховольні обряди і підносити прабатькам їжу, щоб ті жили щасливо, хоч би де вони були. Підношення дарів Господу Вішну називається піндодака. Члени роду неодмінно повинні підносити прабатькам пінду.

Пуранджана, цар Панчали, не лише сам насолоджувався щасливим статевим життям, але й подбав про те, щоб це могли робити його 1 100 синів і 110 дочок. Так можна перетворити аристократичну сім’ю в династію. Треба відзначити, що, як сказано, в цьому вірші, Пуранджана сам одружив і синів, і дочок. Обов’язок батька й матері    —    подбати про одруження своїх дітей. Це закон ведичного суспільства. Синам і дочкам не можна дозволяти вільно спілкуватися з протилежною статтю до одруження. Це дуже хороша особливість ведичного устрою, тому що це кладе край незаконним статевим стосункам, що призводять до появи варна-санкари і що так поширені в наші дні. На жаль, нині, хоча батько й мати прагнуть одружити своїх дітей, ті відмовляються укладати шлюб з обранцями батьків. Внаслідок цього у всьому світі зростає кількість варна-санкари, хоча нині такі люди називаються по-іншому.

Не слід забувати, що Пуранджана    —    це жива істота, а місто Панчали    —    це її тіло. Тіло являє собою поле діяльності живої істоти, як згадано у «Бгаґавад-ґіті» (кшетра-кшетраґ’я). Існує два начала: жива істота (кшетра-ґ’я) і тіло живої істоти (кшетра). Кожен, поміркувавши, погодиться, що його покриває матеріальне тіло. Досить трішки задуматися, коли стає очевидно, що тіло    —    це власність живої істоти. Це можна зрозуміти з практичного досвіду і авторитетних тверджень шастр. У «Бгаґавад-ґіті» (2.13) сказано: дехіно ’смін йатга̄ дехе. Власник тіла, душа, перебуває всередині тіла. Тіло вважають за панчала-дешу, або поле діяльності, в якому жива істота насолоджується своїми чуттями, поєднуючи їх із п’ятьма об’єктами чуттів, до яких належать ґандга, раса, рупа, спарша і шабда, тобто об’єкти чуттів, утворені з землі, води, вогню, повітря й ефіру. У матеріальному світі кожна жива істота, покрита тілом із тонкої і грубої матерії, робить вчинки, які породжують якість наслідки і які, разом з цими наслідками, цей вірш порівнює до дітей та внуків. Існує дві категорії вчинків та їхніх наслідків: праведні й неправедні. Усі вони покривають наше матеріальне існування грубим шаром. Шріла Нароттама Тгакура каже:

«Корислива діяльність і умоглядні роздуми    —    це просто дві чаші з отрутою. Кожному, хто їх п’є, плутаючи з нектаром, доводиться тяжко боротися з життя в життя в різних тілах. Він їсть усілякий непотріб і в гонитві за чуттєвою насолодою своїми вчинками прирікає себе на сумне майбутнє».

Таким чином поле діяльності і її наслідків, що проявляється у продовженні роду, бере початок із статевого життя. Пуранджана продовжив свій рід, зачавши синів, які й собі привели йому на світ внуків. Таким чином жива істота через свою схильність до статевої насолоди заплутується у тенетах сотень і тисяч вчинків та їхніх наслідків. Внаслідок цього вона залишається у матеріальному світі просто заради чуттєвої насолоди й переселяється з одного тіла в інше. Народження численних синів та внуків призводить до утворення так званих родів, громад та націй. Усі ці громади, суспільства, роди й нації виникають тільки внаслідок статевого життя. Як каже Прахлада Махараджа: йан маітгуна̄ді-ґр̣хамедгі-сукгам̇ хі туччгам (Бгаґ. 7.9.45). Ґріхамедгі    —    це той, хто прагне залишатися в матеріальному світі. Це означає, що він бажає залишатися у своєму тілі чи громаді й насолоджуватися дружбою, любов’ю і спілкуванням. Єдина його втіха полягає в тому, щоб збільшувати число тих, хто насолоджується сексом. Він сам насолоджується сексом і народжує дітей, які теж одружуються і народжують йому внуків. Внуки теж одружуються і народжують правнуків. Таким чином Земля стає перенаселена, а тоді раптом на людство спадають нещастя в формі воєн, голоду, епідемій, землетрусив та інших покарань, які посилає матеріальна природа. Це винищує населення Землі, і тоді люди просто повторюють усе знову. «Бгаґавад-ґіта» (8.19) описує це як круговорот творення і знищення: бгӯтва̄ бгӯтва̄ пралійате. За браком свідомості Крішни люди називають це творення і знищення історичним розвитком цивілізації. Цей круговорот триває через те, що люди нічого не знають про душу й про Верховного Бога-Особу.

Окремої уваги в цьому вірші заслуговують слова ріктга-ха̄решу, що означають «грабіжники статків». Сини, внуки та інші нащадки, в кінцевому підсумку, відбирають у людини статки, які вона зібрала. Є чимало відомих підприємців і бізнесменів, які збирають великі маєтки і яких усі прославляють, але врешті—решт усі їхні гроші забирають діти і внуки. В Індії ми самі бачили одного промислового маґната, який так само, як і цар Пуранджана, був дуже прив’язаний до статевого життя і мав півдюжини жінок. Кожна з них мала окреме помешкання, на підтримання якого йшло кілька тисяч рупій. У розмові з ним я з’ясував, що він дуже турбується про те, як заробити стільки, щоб залишити кожному з синів і дочок хоча б по п’ятсот тисяч рупій. Тому в шастрах такі підприємці, бізнесмени чи кармі називаються мудгами. Вони працюють, не складаючи рук, накопичують гроші, а тоді з задоволенням спостерігають, як їхні гроші розграбовують діти і внуки. Такі люди не хочуть повертати своє багатство справжньому власнику. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (5.29), бгокта̄рам̇ йаджн̃а-тапаса̄м̇ сарва-лока-махеш́варам    —    справжній власник усіх багатств    —    це Верховний Бог-Особа. Він    —    той, для чиєї насолоди все призначено. Усі, хто вміє «робити гроші», просто навчилися хитрощами привласнювати собі гроші Бога, називаючи це підприємництвом чи бізнесом. Нагромадивши гроші, вони тішаться, коли діти і внуки їх розграбовують. До цього зводиться життя матеріаліста. Матеріаліст живе у клітці тіла, введений в ілюзію оманним его. Він думає: «Я тіло», «Я людина», «Я американець» чи «Я індієць». Таке тілесне сприйняття життя засновується на оманному его. Одурманена впливом оманного его, людина ототожнює себе з якоюсь родиною, нацією чи громадою. Таким чином її прив’язаність до матеріального світу стає дедалі міцніша. Через це вирватися з цих пут живій істоті дуже важко. «Бгаґавад-ґіта» (16.13-15) дуже яскраво описує таких людей:

«Демонічна особа думає: «Сьогодні в мене є ціле багатство, але, здійснивши свої плани, я матиму ще більше. Тепер мені належить багато грошей, а з часом їх буде більше й більше. У мене був ворог, і я знищив його, і так само я знищу всіх інших ворогів. Я володар усього. Я насолоджуюсь. Я досконалий, могутній і щасливий. Я найбагатша людина, і мене оточують шляхетні родичі. Нема нікого, хто був би могутніший і щасливіший за мене. Я буду приносити жертви й роздавати милостиню, і завдяки цьому я буду щасливий». Таким способом невігластво вводить людей в оману».

Так люди занурюються в гарячкову діяльність, і прив’язаність до тіла, дому, родини, нації й громади вкорінюється в їхньому серці дедалі глибше.

У цьому вірші великий мудрець Нарада показує царю Прачінабархішату, що він описує Пуранджану задля науки йому. Насправді, весь цей опис був алегоричним переказом діяльності царя Прачінабархішата. У цьому вірші Нарада відверто каже «як і ти» (йатга̄ бгава̄н), даючи зрозуміти, що цар Пуранджана    —    це не хто інший, як сам цар Прачінабархішат. Як великий вайшнава, Нарада Муні хотів покласти край забою тварин у жертвопринесеннях. Він знав, що, спробуй він відрадити царя від жертвопринесень, той не став би слухати його. Тому він став розповідати історію про життя Пуранджани. Однак у цьому вірші, сказавши «як і ти», він уперше відкриває свій намір, хоча й не до кінця. Переважно кармі, що прагнуть продовжити свій рід, змушені проводити багато жертвопринесень і поклонятися численним півбогам, дбаючи про благо майбутніх поколінь. Задля добробуту нащадків їм також доводиться вірно служити лідерам суспільства, політичним діячам, філософам та вченим. Так звані вчені дуже турбуються про комфорт майбутніх поколінь, і тому вишукують різні джерела енерґії для поїздів, машин, літаків і т. д. Поки що вони вичерпують світові запаси нафти. У «Бгаґавад-ґіті» (2.41) виразно охарактеризовано таку діяльність:

«Рішучість тих, хто обрав духовний шлях, непохитна, і мета в них тільки одна. Але розбігаються думки тих, о улюблений нащадку Куру, хто нерішучий».

Ті, хто володіє повним знанням рішуче присвячують себе практиці свідомості Крішни. Але дурні (мӯд̣га̄х̣), грішники (душкр̣тінах̣), найниціші з людей (нара̄дгама̄х̣), позбавлені розуму (ма̄йайа̄пахр̣та-джн̃а̄на̄х̣) і ті, хто знайшов притулок у демонічному способі життя (а̄сурам̇ бга̄вам а̄ш́ріта̄х̣), не цікавляться свідомістю Крішни. Таким чином вони дедалі більше заплутуються у різноманітній діяльності та її наслідках. Більшість із цих дій зосереджені навколо забою тварин. Сучасна цивілізація спирається на вбивство тварин. Кармі проголошують, що без м’яса в організмі бракуватиме вітамінів і погіршиться здоров’я. Отож, для того щоб підтримувати себе в потрібній формі для тяжкої роботи, їм треба їсти м’ясо, а щоб перетравити його, їм треба вживати алкоголь, а щоб використати надлишок енерґії, яку дає м’ясо й алкоголь, їм потрібен секс у достатній кількості. Завдяки цьому всьому в них буде досить сили й вони гаруватимуть, як віслюки.

Існує дві форми забою тварин. Один з них — це релігійне жертвопринесення. У всіх релігіях світу, за винятком буддизму, існують методи забою тварин у місцях поклоніння. За ведичною культурою тим, хто їсть м’ясо тварин, належить приносити в жертву козу в храмі Калі, дотримуючись певних правил і обмежень. Після того вони можуть з’їсти це м’ясо. Так само їм рекомендовано пити вино, поклоняючись богині Чандіці. Такі рекомендації призначені обмежити людей у вживанні м’яса й алкоголю. Однак тепер люди відкидають будь-які обмеження. Відкриваючи нові й нові винокурні та горілчані заводи і м’ясобойні, вони п’ють вино і їдять м’ясо. Ачар’я-вайшнава, як оце Нарада Муні, чудово знає, що люди, які, прикриваючись релігією, вбивають тварин, будуть змушені знову й знову народжуватися й помирати, забувши справжню мету життя    —    повернутися додому, до Бога.

Тому великий мудрець Нарада, навчаючи В’ясу Муні «Шрімад-Бгаґаватам», засудив корисливу діяльність карма-канди, згадану у Ведах. Нарада сказав В’ясі:

«Люди від природи схильні насолоджуватися, а ти ще й заохотив їх до цього в ім’я релігії. Це воїстину варто осуду і вкрай нерозважливо. Керуючись твоїми настановами, вони називатимуть таку діяльність релігією, а про заборони навряд чи й пам’ятатимуть» (Бгаґ. 1.5.15).

Шріла Нарада Муні докорив В’ясадеві за те, що той склав стільки додаткової ведичної літератури, призначеної скеровувати людський загал. Нарада Муні засудив ці писання, тому що в них немає прямої згадки про віддане служіння. За настановами Наради В’ясадева виклав у «Шрімад-Бгаґаватам» науку прямого поклоніння Верховному Богові-Особі. З цього видно, що ні Верховний Бог-Особа, Вішну, ні Його відданий ніколи не заохочують вбивства тварин в ім’я релігії. Більше того, Крішна втілився як Господь Будда, щоб покласти край убивству тварин в ім’я релігії. Вбивство тварин в ім’я релігії відбувається під впливом тамо-ґуни (ґуни невігластва), про що свідчить «Бгаґавад-ґіта» (18.31-32):

«Розуміння, яке не здатне відрізнити праведність від безбожництва, належну дію від забороненої    —    недосконале й належить до ґуни пристрасті, о сину Прітги. Розуміння, яке покрите мороком та ілюзією і вбачає у неправедності праведність, а в праведності    —    неправедність, і яке завжди скероване в хибному напрямкові, Партго, належить до ґуни невігластва».

Люди, які перебувають під впливом ґуни невігластва, створюють релігійні системи, які заохочують вбивати тварин. Насправді ж дгарма трансцендентна. Як вчить Господь Шрі Крішна, ми повинні облишити всі інші форми релігійності і просто віддатися Йому (сарва-дгарма̄н парітйаджйа). Господь і Його віддані та представники вчать трансцендентної дгарми, яка взагалі не дозволяє вбивати тварин. На превелике лихо, нині в Індії численні так звані місіонери поширюють неправедність під виглядом релігії. Вони проголошують звичайну людину Богом і радять усім їсти м’ясо, навіть так званим санн’ясі.

Слова прійа-йошіта̄м і апрійах̣, вжиті в цьому вірші, заслуговують окремої уваги. Слово йошіт означає «жінка», а прійа означає «дорогий», або «приємний». Перспектива смерті не дуже тішить тих, хто надмірно прив’язаний до матеріальної насолоди, вершину якої становить секс. Щодо цього розповідають одну повчальну історію. Якось, простуючи собі дорогою, один святий зустрів царевича, і благословив його: «Любий царевичу, живи й не вмирай!» Незабаром мудрець зустрів святу людину і сказав йому: «Хочеш    —    живи, а хочеш    —    вмирай!» Згодом мудрець здибав відданого-брахмачарі, і благословив його: «Любий відданий, помри негайно!» Врешті-решт мудрець зустрів мисливця, і сказав йому: «Не живи і не вмирай». Суть історії в тому, що люди пристрасні й прив’язані до чуттєвої насолоди не бажають помирати. Зазвичай, а царевича досить грошей для того, щоб тішити чуття. Тому великий мудрець побажав йому жити вічно, адже за життя той може насолоджуватися, а після смерті муситиме піти в пекло. Відданий-брахмачарі провадив життя суворих аскез і покут, щоб повернутися до Бога, і через те мудрець побажав йому померти відразу ж і більше не виснажувати себе, пішовши назад, додому, до Бога. А святий може або жити далі, або померти, бо за життя він служить Господу, і після смерті він теж служить Господу. Тому для святого відданого немає різниці між цим життям і наступним, бо в обох він служить Господу. Що ж до мисливця, то він живе жахливим життям, вбиваючи тварин, і після смерті піде до пекла, отож йому ліпше не жити й не вмирати.

Врешті-решт до царя Пуранджани прийшла старість. В старості чуття втрачають силу, і, хоча старій людині хочеться чуттєвих насолод, а насамперед сексуальних, вона дуже страждає, бо її знаряддя насолоди більше не функціонують. Такі прив’язані до чуттєвої втіхи люди ніколи не готові до смерті. Вони хочуть ще і ще і намагаються продовжити собі життя за допомогою так званих наукових досягнень. Деякі обмежені російські вчені теж проголосили, що за допомогою наукового проґресу зроблять людину безсмертною. Нинішнє суспільство йде за такими шаленцями. Однак жорстока смерть приходить до всіх і забирає навіть тих, хто бажає жити вічно. Прикладом такого умонастрою був Хіран’якашіпу, але, коли прийшов час, Господь сам убив його в одну мить.

Чандавеґою тут алегорично названо час. Час не шкодує нікого, і тому його тут названо Чандавеґою, бо це ім’я означає «той, що швидко минає». Плин часу відлічують роками. Рік складається з трьохсот шістдесяти днів, і згадані тут воїни Чандавеґи уособлюють ці дні. Час минає дуже швидко    —    могутні воїни Чандавеґи з Ґандгарвалоки дуже стрімко відбирають у нас дні нашого життя. З кожним сходом і заходом сонце скорочує наше життя. З кожним днем жити нам залишається дедалі менше. Тому сказано, що життя продовжити неможливо. Проте, якщо людина присвячує своє життя відданому служінню, сонце не може відібрати в неї жодного дня. Як сказано у «Шрімад-Бгаґаватам» (2.3.17), а̄йур хараті ваі пум̇са̄м удйанн астам̇ ча йанн асау. Отже, той, хто хоче стати безсмертним, повинен відмовитися від чуттєвої насолоди. Присвятивши себе відданому служінню, можна з часом увійти у вічне царство Бога.

Міраж та інші форми ілюзії теж іноді називають ґандгарвами. Плин часу скорочує наш вік і наближає старість. Цей вірш порівнює непомітне спливання днів життя до ґандгарвів. Як пояснюють наступні вірші, ці ґандгарви поділяються на чоловічу і жіночу стать. Іншими словами, під впливом часу, названого тут Чандавеґою, непомітно скорочується життя як чоловіків так і жінок.

Дні в цих віршах названо воїнами Чандавеґи. Сексом переважно насолоджуються вночі. Дні порівнюють до білих воїнів, а ночі    —    до чорних. Разом з тим, бувають різні ночі: білі й чорні. Ці всі дні й ночі поєднуються і поїдають тривалість нашого життя, відбираючи все, що створюємо задля чуттєвої насолоди. Вчені вишукують дедалі вигадливіших способів задовольняти чуття. За Калі-юґи демонічна свідомість спрямована на те, щоб створювати всілякі механізми, які допомагають задовольняти чуття. Для звичайної хатньої роботи створено силу механізмів. Існують машини для того, щоб мити посуд, чистити підлогу, голитися і стригтися,    —    нині все роблять машини. Ці всі знаряддя для задоволення чуттів названо в цьому вірші сарва-ка̄ма-вінірміта̄м. Однак фактор часу настільки могутній, що не тільки скорочує наше життя, але й стирає поступово на порох усі наші машини та знаряддя для чуттєвого задоволення. Тому в цьому вірші вжито слово вілумпанті («плюндрують» або «відбирають»). З перших днів нашого життя у нас відбирають усе, що ми маємо.

Знищення усього нашого майна і скорочення нашого життя починається з дня нашої появи на світ. Раніше чи пізніше настане день, коли смерть покладе усьому край і живій істоті доведеться увійти в інше тіло й почати новий розділ свого існування, почавши нове коло матеріальної чуттєвої насолоди. Прахлада Махараджа називає це пунах̣ пунаш́ чарвіта-чарван̣а̄на̄м (Бгаґ. 7.5.30). Матеріалістичне життя зводиться до того, що істота пережовує вже пережоване, знову й знову. Осереддя матеріального життя    —    це задоволення чуттів. У різних тілах жива істота насолоджується різними чуттями і, вдаючись до різних засобів, жує вже пережоване. Чи витискаємо сік з цукрової тростини зубами чи машиною, сік залишається тим самим. Ми можемо винаходити скільки завгодно методів вичавлювати сік з цукрової тростини, але результат залишається один і той самий.

Коли людина спить, її життєве повітря не припиняє діяльності, яка проявляється у снах. П’ять клобуків змія    —    це п’ять повітряних потоків, які входять до складу життєвого повітря і які називаються прана, апана, в’яна, удана і самана. Коли тіло бездіяльне, прана, або життєве повітря, залишається діяльним. До п’ятдесяти років людина спроможна активно шукати чуттєвої насолоди, але після п’ятдесяти вона починає підупадати на силі. З великими зусиллями вона може залишатися діяльною ще кілька років    —    можливо, до п’ятдесяти п’яти. Тому в більшості країн п’ятдесят п’ять років вважають пенсійним віком. Цей вірш порівнює енерґію, що починає занепадати після п’ятдесяти, до п’ятиголового змія.

Триста шістдесят днів і триста шістдесят ночей    —    це сімсот двадцять воїнів Чандавеґи (часу). Протягом усього життя, від народження й до самої смерті, всім доводиться боротися з цими воїнами. Цю війну називають боротьбою за виживання. Однак, незважаючи на цю боротьбу, жива істота ніколи не вмирає. Як засвідчує «Бгаґавад-ґіта» (2.20), жива істота вічна:

«Для душі не існує ні народження, ні смерті. Душа ніколи не виникала, ніколи не виникає і ніколи не виникатиме. Вона    —    ненароджена, вічна, неминуща і відначальна. Вона не гине, коли гине тіло». Насправді жива істота не народжується і не вмирає, але протягом усього життя їй доводиться змагатися з суворими законами матеріальної природи. Також їй доводиться зазнавати всіляких страждань. Попри це все, жива істота через свою ілюзію вважає, що вона має змогу насолоджуватися чуттями і тому в неї все гаразд.

Жива істота живе в тілі й бореться за існування за допомогою частин свого тіла, названих тут друзями Пуранджани й жителями міста. Можна воювати з багатьма воїнами протягом якогось часу, але не весь час. Жива істота в тілі може воювати, щонайбільше, до ста років, якщо їй пощастить. Після того вона вже нездатна воювати далі. Їй не залишається нічого іншого, крім змиритися зі своєю поразкою. Шріла Бгактівінода Тгакура говорить про це у своїй пісні: вр̣ддга ка̄ла а̄ола саба сукга бга̄ґала    —    коли людина старіє, вона вже не може насолоджуватися матеріальним щастям. Переважно люди вважають, що схил життя призначений для релігії та праведності, бо в старості з’являється схильність до роздумів і до якоїсь форми так званої йоґи, що закликає до медитації і вчить розслаблятися. Однак, якщо людина віддала життя чуттєвим насолодам, її медитація    —    просто фарс. Як пояснює шоста глава «Бгаґавад-ґіти», медитація (дг’яна, дгарана)    —    це складний предмет, який треба вивчати з молодості. Для того, щоб медитувати, треба утримуватися від усіх форм чуттєвої насолоди. На жаль, нині медитація увійшла в моду серед людей, надмірно прив’язаних до чуттєвого життя. Така медитація зазнає краху під тиском боротьби за існування. Іноді таку медитацію називають трансцендентною. Цар Пуранджана, жива істота, ставши жертвою тяжкої боротьби за існування, разом з друзями і рідними взявся до трансцендентної медитації.

Наділені державною владою особи    —    царі, президенти, секретарі й міністри,    —    можуть використовувати зібрані в підданих податки на задоволення чуттів. У «Шрімад-Бгаґаватам» сказано, що за Калі-юґи люди, наділені владою і пов’язані з урядом (раджан’я), як-то високопоставлені міністри, секретарі й президенти, збиратимуть податки просто задля задоволення чуттів. Урядовий апарат переобтяжений бюрократією і тому не може підтримати своє існування без збільшення податків. Зібрані податки йдуть на задоволення чуттів урядових чиновників. Такі безвідповідальні чиновники забувають, що колись до них прийде смерть і забере в них усі чуттєві насолоди. Дехто з них переконаний, що зі смертю все закінчується. Цю атеїстичну теорію дуже давно висунув філософ на ім’я Чарвака. Чарвака закликав жити якомога розкішніше, навіть якщо для цього треба жебрати, позичати чи красти. Також він проголошував, що не треба боятися смерті, наступного життя, минулого життя чи неправедних вчинків, бо, коли тіло спалюють, усьому настає кінець. Це філософія людей, надто прив’язаних до матеріальних речей. Такі міркування не врятують ні від смерті, ні від жахливого наступного життя.

З плином часу, коли тіло старіє і робиться немічним, воно потрапляє у владу джари, страждань старості. Існує чотири основні форми страждання: народження, старість, хвороби і смерть. Жоден вчений чи філософ ще не знайшов засобу на ці чотири джерела страждань. Немічність старого віку, тобто джара, метафорично названо тут дочкою Часу. Вона нікому не подобається, однак прагне кожного зробити своїм чоловіком. Нікому не хочеться ставати старим і немічним, але це не минає нікого.

Як співає Бгактівінода Тгакура, саба сукга бга̄ґала    —    у старості всьому щастю настає кінець. Тому ніхто не любить старості (джара). Через це Джару, дочку Часу, вважають найнещаснішою. Однак одного разу її руку прийняв великий цар, Яяті. На Яяті впало прокляття тестя, Шукрачар’ї, і Яяті мусив одружитися на Джарі. Коли дочка Шукрачар’ї виходила заміж за Яяті, разом з нею пішла одна з її подружок на ім’я Шарміштга. З часом цар Яяті дуже прив’язався до Шарміштги, і дочка Шукрачар’ї поскаржилася на це своєму батькові. Шукрачар’я прокляв Яяті на передчасну старість. Цар Яяті мав п’ятьох молодих синів. Він став прохати їх помінятися з ним, віддавши йому свою молодість і взявши його старість. Ніхто з них не погодився, крім наймолодшого сина, якого звали Пуру. Прийнявши старість Яяті, Пуру отримав також і царство. Сказано, що двоє інших синів Яяті за свій непослух перед батьком отримали царства за межами Індії, найімовірніше Туреччину і Грецію. Суть цієї історії полягає в тому, що, навіть нагромадивши велике багатство і маєтки, людина в старості не може насолоджуватися ними. Хоча Пуру здобув батькове царство, він не міг насолоджуватися всіма його багатствами, тому що пожертвував своєю молодістю. Не слід відкладати до старості спробу розвинути свідомість Крішни. В старості людина стає немічна, і їй важко розвивати свідомість Крішни, незважаючи на всі її матеріальні багатства.

Великий мудрець Нарада Муні    —    це найштгіка-брахмачарі, тобто він ніколи не мав статевих зносин. Завдяки цьому він завжди залишається юним. Старість, джара, не має влади над ним. Старість може зробити немічним звичайну людину, але Нарада Муні відрізняється від звичайних людей. Подумавши, що Нарада Муні    —    звичайна людина, дочка Часу звернулася до нього з хтивою пропозицією. Щоб устояти перед жіночими чарами, потрібна велика сила. Навіть для старого чоловіка це нелегко, а що вже казати за молодого. Ті, хто живе за принципами брахмачар’ї, повинні йти стопами великого мудреця Наради Муні, що так і не пристав на пропозицію Джари. Чоловіки, надмірно прив’язані до сексу, стають жертвами джари, і тривалість їхнього життя швидко скорочується. Жертви джари, так і не використавши людьску форму життя на розвиток свідомості Крішни, швидко вмирають.

Великий мудрець Нарада Муні має духовне тіло, тому старість, хвороби, народження і смерть на мають влади над ним. Нарада    —    це наймилостивіший відданий Верховного Господа, і його єдине заняття полягає в тому, щоб мандрувати всім всесвітом і проповідувати свідомість Бога. Іншими словами, його заняття полягає в тому, щоб навертати всіх і кожного до вайшнавізму. З огляду на це він зазвичай не має потреби залишатися в одному місці довше, ніж потрібно для проповіді. Він і так мандрує усім всесвітом з власної волі, тому прокляття Калакан’ї можна вважати за благословення. Як і Нарада Муні, багато інших відданих Господа проповідують славу Господа в різних країнах і в різних всесвітах. Такі особи перебувають поза сферою впливу матеріальних законів.

Як досконалий вайшнава, Шрі Нарада Муні завжди прагне робити добро іншим, навіть якщо вони проклинають його. Хоча Нарада Муні не пристав на пропозицію Калакан’ї, дочки Часу, він дав їй притулок. Звичайно, ніхто не міг дати їй притулок, але вайшнава знаходить десь притулок для такої нещасної дівчини. Коли джара, старість, нападає, людина стає немічною і занепадає. Нарада Муні одночасно дав Калакан’ї притулок і скерував її силу на звичайних кармі. Той, хто приймає настанови Наради Муні, може з милості такого великого вайшнави легко врятуватися від океану страху (бгаї).

Слова йавана̄на̄м р̣шабгам стосуються до царя яванів. На санскриті слова явана і млеччга вказують на людей, які не дотримуються ведичних засад. За ведичними засадами, людина повинна вставати вдосвіта, митися, повторювати Харе Крішна, проводити манґала-араті для Божеств, вивчати ведичні писання, їсти прасад, вдягати й прикрашати Божества. Також вона повинна збирати гроші на храмові витрати, а якщо вона має сім’ю, вона повинна ходити на роботу й виконувати обов’язки, визначені для брахмани, кшатрії, вайш’ї чи шудри. Таким чином треба жити життям, присвяченим пізнанню духа. В цьому полягає ведична культура. Того, хто не дотримується усіх цих приписів, називають яваною чи млеччгою. Буде помилкою вважати, що ці слова позначають певні класи людей в певних країнах. Ця класифікація не має нічого спільного з національністю. Того, хто не дотримується ведичних засад, живе він в Індії, чи за її межами, називають яваною чи млеччгою. Той, хто не дотримується правил гігієни, визначених у ведичних писаннях, наражає себе на небезпеку численних інфекційних хворіб. Усім учням у русі свідомості Крішни ми радимо дотримуватися ведичних приписів, і тому вони природно провадять здоровий спосіб життя.

Людина, яка перебуває в свідомості Крішни, здатна працювати, немов молода, навіть якщо їй сімдесят п’ять чи вісімдесят років. Отже, дочка Кали (Часу) нездатна подолати вайшнаву. Шріла Крішнадаса Кавірджа взявся писати «Чайтан’я-чарітамріту» у дуже похилому віці, однак створив найпрекрасніший твір про діяння Господа Чайтан’ї. Шріла Рупа Ґосвамі і Санатана Ґосвамі почали духовне життя у похилому віці, тобто вже після того, як відійшли від справ і від сімейного життя. Однак вони написали багато цінних творів, які вчать духовного життя. Це засвідчує Шріла Шрініваса Ачар’я, прославляючи Ґосвамі:

«Я схиляюся у шанобливому поклоні перед шістьма Ґосвамі: Шрі Санатаною Ґосвамі, Шрі Рупою Ґосвамі, Шрі Раґгунатгою Бгаттою Ґосвамі, Шрі Раґгунатгою дасою Ґосвамі, Шрі Джівою Ґосвамі і Шрі Ґопалою Бгаттою Ґосвамі, що що ретельно дослідили всі явлені писан, щоб задля добра усіх людей встановити вічні релігійні засади. Їх шанують у всіх трьох світах. Вони гідні стати притулком для кожного, тому що вони занурені в настрій ґопі і в трансцендентне любовне служіння Радзі й Крішні».

Отже, джара, вплив старості, не турбує відданого. Відданий захищений від старості, тому що приймає настанови Наради Муні і бере приклад із його рішучості. Усі віддані належать до учнівської спадкоємності, яка бере початок від Наради Муні, тому що всі вони поклоняються Божеству згідно з вказівками Наради Муні, викладеними в «Нарада-панчаратрі», тобто панчаратріка-відгі. Віддані дотримуються засад як панчаратріка-відгі, так і бгаґавата-відгі. До бгаґавата-відгі входить проповідь: ш́раван̣ам̇ кіртанам̇ вішн̣ох̣,    —    тобто слухання й оспівування слави Господа Вішну, Верховного Бога-Особи. До панчаратріка-відгі входить арчанам̇ ванданам̇ да̄сйам̇ сакгйам а̄тма-ніведанам. Відданий вірно дотримується настанов Наради Муні й тому не має страху перед старістю, хворобами і смертю. Зовні відданий може постаріти, але над відданим не має влади гіркота поразки, яку відчуває в старості звичайна людина. Отож старість не викликає у відданого страху перед смертю, як у звичайної людини. Коли джара, старість, знаходить притулок у відданого, Калакан’я позбавляє відданого від страху. Відданий знає, що після смерті він повертається додому, до Бога, і тому не боїться смерті. Замість того, щоб пригнічувати відданого, похилий вік допомагає йому здобути безстрашність, а з нею і щастя.

Тут сказано, що тому, хто хоче жити благословенним життям, слід неухильно виконувати вказівки писань. Те саме сказано і в «Бгаґавад-ґіті» (16.23):

«Той, хто відкидає вказівки писань і діє за власною примхою, ніколи не досягне ні досконалості, ні щастя, ні найвищої мети». Той, хто не дотримується вірно приписів Вед, ніколи не досягне успіху в житті чи щастя. Що вже тоді й казати про повернення додому, до Бога.

Один зі приписів шастр забороняє сімейному чоловікові, кшатрії, наділеному владою, відмовляти жінці, якщо вона добровільно просить його взяти її за дружину. Нарада Муні послав Калакан’ю, дочку Часу, щоб вона запропонувала свою Явана-раджі, царю яванів, і той не міг їй відмовити. Усі свої вчинки треба узгоджувати з приписами шастр. Вірність приписів шастр засвідчують великі мудреці, як то Нарада Муні. Як каже Нароттама даса Тгакура, са̄дгу-ш́а̄стра-ґуру-ва̄кйа, чіттете карійа̄ аікйа    —    треба керуватися засадами, які визначають святі особи, писання і духовний вчитель. Це забезпечує людині успіх у житті. Калакан’я, дочка Часу, звернулася до царя яванів у повній згоді з вказівками садгу, шастр і ґуру. Тому Явана-раджа не мав жодних підстав відмовляти їй.

Явана-раджа, цар яванів, теж міг відмовити Калакан’ї, дочці Часу, але з поваги до наказу Наради Муні він прислухався до її прохання. Отож він прийняв Калакан’ю, але у свій спосіб. Іншими словами, повчання Наради Муні, або шлях відданого служіння, годяться для всіх у трьох світах, і цар яванів не є виключення. Господь Чайтан’я прохав усіх проповідувати вчення бгакті-йоґи по всьому світі, в кожному місті та селі. Проповідники руху свідомості Крішни пересвідчилися, що навіть явани і млеччги починають духовне життя під впливом панчаратріка-відгі Наради Муні. Коли людство прийматиме повчання учнівської спадкоємності згідно з настановами Чайтан’ї Махапрабгу, користь від цього відчують усі в світі.

У «Чайтан’я-чарітамріті» (Аді 5.142) сказано:

Істинний верховний володар    —    це Бог-Особа, Крішна, а всі інші    —    Його слуги. Явана-раджа, цар яванів, теж був слуга Крішни. Отож він хотів за посередництвом Калакан’ї виконати задум Крішни. Хоча Калакан’я    —    це немічність і старість, Явана-раджа прагнув служити Крішні, поширивши вплив Калакан’ї на всіх і на все. Завдяки цьому розумна людина з наближенням старості відчує страх смерті. Нетямущі люди віддаються матеріальній діяльності так, начебто вони житимуть вічно і завжди насолоджуватимуться матеріальним проґресом, якого насправді не існує. Під впливом ілюзії люди гадають, що матеріальне багатство врятує їх, однак незважаючи на весь поступ матеріальної науки проблеми людства    —    народження, смерть, старість і хвороби    —    залишаються нерозв’язані. Попри те недалекі вчені вважають, що досягли великого матеріального проґресу. Коли на них нападає Калакан’я, стареча немічність, вони, якщо в них є дрібка розуму, відчувають страх перед смертю. Ті, в кого зовсім немає розуму, не турбуються про смерть і не знають, що з ними буде після смерті. Вони помилково гадають, що після смерті життя більше немає, і під впливом цих ідей діють за життя безвідповідально й віддаються необмеженим чуттєвим втіхам. Розумну людину наближення старості спонукає звернутися до духовного життя. Люди природно бояться наближення смерті, і цар яванів, враховуючи це, вирішив використати Калакан’ю для того, щоб пробуджувати цей страх.

Після тривалих роздумів цар яванів вирішив використати невигідну справу з найбільшим зиском для себе. Справа з Калакан’єю була невигідна, бо вона не подобалася нікому, але все можна використати на служіння Господу. Отож цар яванів вирішив знайти їй якесь застосування. Як її можна використати, ми вже пояснили: як джара, стареча немічність, Калакан’я може служити для того, щоб пробуджувати в людях страх і спонукати їх братися до свідомості Крішни й готуватися до наступного життя.

Слова карма-вінірмітам означають «породжений корисливою діяльністю». Весь матеріальний світ, а особливо нині, являє собою творіння корисливої діяльності. Всі з головою поринули в роботу, намагаючись прикрасити світ дорогами, машинами, електричним світлом, хмарочосами, заводами, конторами і т. д. Це подобається тим, хто просто віддається чуттєвій насолоді й нічого не знає про свою духовну сутність. Як пояснює «Шрімад-Бгаґаватам» (5.5.4):

Люди, які нічого не знають про духовну душу, сходять з розуму, поринаючи в матеріалістичну діяльність, і задля чуттєвого задоволення не зупиняються перед жодним гріхом. Як пояснює Рішабгадева, такий спосіб життя губить людину, тому що через нього в наступному житті їй доводиться народжуватися в жахливому тілі. Кожен знає на своєму досвіді, що, хоч як ми стараємося забезпечити комфорт для свого тіла, воно завжди завдає нам турбот і зазнає троїстих страждань. Якби це було не так, навіщо б люди вікривали стільки лікарень, відділків соціального забезпечення і страхових компаній? Насправді в цьому світі немає щастя. Люди просто намагаються уникнути страждань. Нетямущі створіння вважають нещастя за щастя. Отож цар яванів вирішив непомітно напасти на таких нерозумних істот за допомогою старості, хвороб і, врешті-решт, смерті. Звичайно, після смерті настає нове народження, тому Явана-раджа вирішив, що наймудріше буде за посередництвом Калакан’ї вбивати всіх кармі і таким чином допомагати їм усвідомити оманність матеріалістичного поступу. Кожна жива істота за своєю природою духовна, і тому без духовного розвитку людське життя марне.

Нарада Муні послав Калакан’ю до Явана-раджі, щоб той одружився на ній, але замість того Явана-раджа прийняв її як сестру. Люди, які не дотримуються ведичних засад, відкидають будь-які обмеження у статевому житті. Отож іноді вони навіть вступають у статеві зносини зі своїми сестрами. За доби Калі таке кровозмішання трапляється досить часто. Хоча з поваги до Наради Муні Явана-раджа не відхилив прохання великого мудреця, в думках у нього був недозволений секс. Це й не диво, адже він був цар яванів та млеччг.

Слово праджва̄ра в цьому вірші варте окремої уваги, бо воно означає «гарячка, яку посилає Господь Вішну». Ця гарячка ніколи не опускається нижче сорока двох градусів, або температури, за якої людина вмирає. Отже, цар млеччг і яванів попрохав дочку Часу, Калакан’ю, стати його сестрою. Він не бачив потреби одружуватися на ній, бо яванам і млеччгам байдуже, з ким мати секс. Навіть якщо хтось доводиться явані чи млеччзі сестрою, матір’ю чи дочкою, він може мати секс і з ними. Братом Явана-раджі доводиться Праждвара, а Калакан’я уособлює собою немічність. Маючи ще й таке підкріплення, як воїни Явана-раджі, тобто антигігієнічні умови, незаконний секс і смертельна гарячка, вони здатні покласти край матеріалістичному життю будь-якої людини. У зв’язку з цим варто зазначити, що Нарада Муні виявився непідвладним джарі, чи старечій немічності. Так само нищівна сила джари нездатна подолати жодного послідовника Наради Муні, тобто жодного чистого вайшнаву.