ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ П’ЯТА: Опис якостей царя Пуранджани

Ця глава дуже повчальна, тому що показує, як монархи правили царством за давніх часів. Коли цар Бархішат став думати про відхід від царських справ, він послав своїх синів виконувати аскези, щоб вони стали досконалими царями, здатними подбати про добробут підданих. Тимчасом цар Бархішат отримав настанови від великого мудреця Наради, що пояснив йому природу матеріального світу і становище живої істоти, яка хоче насолоджуватися ним. З цього видно, як царів та царевичів готували до царювання. Дбаючи про добробут підданих, вони намагалися допомогти їм пізнати Верховного Бога-Особу. Людська форма життя призначена саме для того, щоб пізнати Бога, наші стосунки з Ним і наші обов’язки в служінні Йому. Через те, що царі піклувалися про духовну освіту підданих, і цар, і піддані були щасливими у свідомості Крішни. У зв’язку з цим слід згадати, що цар Прачінабархішат веде свій рід від Махараджі Дгруви, великого відданого Господа і найславетнішого учня Наради Муні. Цар Прачінабархішат надмірно захопився корисливою діяльністю, занурившись у проведення всіляких яґій. Виконуючи яґ’ї, можна піднятися на вищі планетні системи, тобто досягнути райського царства, але про те, щоб за їхньою допомогою здобути звільнення чи повернутися додому, до Бога, не може бути й мови. Побачивши, що нащадок Махараджі Дгруви зійшов з правильного шляху і привабився корисливою діяльністю, великий мудрець Нарада зі співчуття до нього особисто прийшов і дав йому настанови щодо найвищої мети життя, бгакті-йоґи. Ця двадцять п’ята глава захопливо розповідає про те, як Нарада Муні у розмові з царем Прачінабархішатом виклав науку бгакті-йоґи у формі алегорій.

Звичайно, сучасним людям дуже дивно, як хтось міг стояти у воді десять тисяч років. Однак життя в океані повітря не відрізняється від життя в океані води, цього треба просто навчитися. Риби й водяні тварини живуть у воді протягом усього свого життя. Відповідні сприятливі обставини дають їм змогу пристосуватися до життя у воді. За часів Прачетів люди жили по сто тисяч років. Людина, яка з цього віку відводила десять тисяч років на аскезу, забезпечувала собі успіх до кінця життя. В цьому немає нічого дивного. Хоча нині на це ніхто нездатний, за Сат’я-юґи це було цілком можливо.

Як вказує Прабгодананада Сарасваті Тгакура, великий відданий Господа Чайтан’ї, кайвал’я, або злиття з сяйвом Брахмана, нічим не ліпша з пекло. Що ж до вищих планетних систем, то доступні на них райські насолоди він називає фантасмагорією. Це означає, що відданий байдужий до цілей кармі та ґ’яні. Найвища мета кармі полягає в тому, щоб потрапити в райське царство, а найвища мета ґ’яні полягає в тому, щоб злитися з сяйвом Брахмана. Звичайно, ґ’яні вищі за кармі, і Господь Чайтан’я підтверджує це: кот̣і-карманішт̣га-мадгйе ека ‘джа̄йа̄нӣ’ ш́решт̣га    —    «Один ґ’яні, чи імперсоналіст, ліпший за багато тисяч корисливих трудівників» (Ч.-ч. Мадг’я 19.147). Тому відданий ніколи не ступає на шлях карми, тобто не намагається поліпшити своє становище за допомогою корисливої діяльності. Нарада Муні перейнявся співчуттям до царя Прачінабархішата, коли побачив, що цар занурився у корисливу діяльність. Люди, які намагаються піднятися на вищі планетні системи за допомогою яґій, безперечно вищі за робітників-матеріалістів. Однак на шляху чистого відданого служіння як карму, так і ґ’яну вважають за різні аспекти одної ілюзорної енерґії, що вводять живу істоту в оману.

У матеріальному світі інтелект живої істоти покриває велика ілюзія. Людина в ґуні пристрасті схильна тяжко працювати задля якоїсь вигоди, але їй невтямки, що час не дозволить їй насолоджуватися вічно. Порівняно з вкладеними зусиллями вигода не дуже велика. Навіть якщо якась вигода приходить, з нею завжди приходить страждання. Тому, хто не народився в родині багатіїв, для того щоб придбати будинок, автомашину та інші матеріальні речі, доводиться день і ніч тяжко працювати протягом багатьох років, перш ніж їй удасться заволодіти ними. Отже, щастя не приходить без тих чи інших страждань.

Насправді, в матеріальному світі неможливо досягнути чистого щастя. Якщо ми хочемо насолоджуватися чимось одним, нам доводеться страждати від чогось іншого. Загалом страждання нерозривно пов’язане з життям у матеріальному світі, а будь-які насолоди, яких ми прагнемо,    —    це просто ілюзія. Врешті-решт, усім нам доводиться страждати від народження, старості, хворіб та смерті. Ми можемо винаходити скільки завгодно чудових ліків, але уникнути страждань, пов’язаних з хворобами чи смертю, нам не вдасться. Загалом у матеріальному світі немає щастя, але покрита ілюзією людина тяжко трудиться в надії на так зване щастя. Люди вважають за щастя навіть саму цю тяжку працю. Це називається ілюзією.

Тому Нарада Муні запитує царя Прачінабархішату, чого він хоче досягнути, виконуючи такі дорогі жертвопринесення. Навіть якщо жива істота піднімається на якусь із райських планет, їй не вдається уникнути страждань, пов’язаних із народженням, старістю, хворобами і смертю. Хтось може заперечити, сказавши, що відданим теж доводиться багато страждати, виконуючи аскези, пов’язані з відданим служінням. Звичайно, для неофітів щоденні обов’язки відданого служіння можуть здаватися дуже обтяжливими, але принаймні в них є надія врешті-решт звільнитися від усіх страждань і досягнути довершеного щастя. У звичайних кармі немає такої надії, бо, навіть якщо вони піднімуться на вищі планетні системи, це не забезпечує їм свободи від народження, старості, хворіб і смерті. Навіть Господу Брахмі, що живе на найвищій планетній системі (Брахмалоці), доводиться помирати. Хоча Господь Брахма народжується й помирає не так, як звичайні люди, навіть він не може уникнути страждань матеріального світу, пов’язаних з народженням, старістю, хворобами й смертю. Той, хто серйозно бажає звільнитися від цих страждань, мусить стати на шлях відданого служіння. Це підтверджує Сам Господь у «Бгаґавад-ґіті» (4.9):

«Той, хто знає трансцендентну природу Мого з’явлення і діяльності, покинувши тіло, о Арджуно, не народжується знову в матеріальному світі, а досягає Моєї вічної обителі».

Отже, відданий, повністю розвинувши свідомість Крішни, більше не повертається до матеріального світу після смерті. Він іде назад додому, до Бога. Це і є досконале щастя, не затьмарене жодними стражданнями.

Шрі Нароттама даса Тгакура співає:

Доки жива істота зв’язана путами корисливої діяльності, їй доводиться приймати одне тіло за іншим. Це називається карма-бандга-пга̄н̇са    —    рабство корисливої діяльності. Немає значення, прив’язана людина до праведної діяльності чи до неправедної, бо обидва типи діяльності зв’язують живу істоту і примушують знову народжуватися в матеріальних тілах. Завдяки праведній діяльності людина може народитися в багатій родині, дістати гарне тіло й отримати хорошу освіту, але це не означає, що їй вдасться уникнути всіх страждань у своєму житті. На Заході багато хто народжується в багатих і аристократичних сім’ях, мають хорошу освіту і гарне тіло, але це не означає, що жителі Заходу вільні від усіх страждань. Хоча сучасна західна молодь має достатньо освічені, гарні та багаті і їм не бракує їжі, одягу й можливостей для задоволення чуттів, вони все одно страждають. Вони так страждають, що стають хіппі, закони природи примушують їх жити в жалюгідних умовах. Вони ходять брудними, безпритульними й голодними, і їм доводиться спати на вулиці. Це все доводить, що неможливо стати щасливим просто завдяки праведній діяльності. Люди, які народилися в сорочці, не уникнуть матеріальних страждань, пов’язаних з народженням, старістю, хворобами і смертю. Отже, щастя не досягнути ні праведною, ні неправедною діяльністю. Така діяльність лише стає причиною матеріального рабства і переселення з одного тіла до іншого. Нароттама даса Тгакура називає це карма-бандга-пга̄н̇са.

Цар Прачінабархішат визнав це і відверто запитав Нараду Муні про те, як йому вирватися з пут корисливої діяльності, карма-бандга-пга̄н̇са. Мова йде про рівень знання, до якого кличе перший вірш «Веданта-сутри»: атга̄то брахма-джіджн̃а̄са̄. Коли людина повністю зневірюється в можливості стати щасливим за допомогою корисливої діяльності (карма-бандга-пга̄н̇са), вона запитує про справжній смисл життя, і такі запитання називаються брахма-джіджн̃а̄са̄. Якщо хтось хоче дізнатися про найвищу мету життя, то Веди («Мундака Упанішада» 1.2.12) вчить: тад-віджн̃а̄на̄ртгам̇ са ґурум ева̄бгіґаччгет    —    «Щоб пізнати трансцендентну науку, треба звернутися до істинного духовного вчителя».

Цар Прачінабархішат зустрів найліпшого духовного вчителя, Нараду Муні і тому хоче почути від нього про найвище знання, яке дає змогу вирватися з тенет корисливої діяльності, карма-бандга-пга̄н̇са. Саме для цього призначене людьске життя    —    джівасйа таттва-джджн̃а̄са̄ на̄ртго йаш́ чеха кармабгіх̣. У другій главі Першої пісні «Шрімад-Бгаґаватам» (1.2.10) сказано, що єдине завдання людини полягає в тому, щоб вчитися в істинного духовного вчителя науки, яка дає змогу звільнитися від пут карма-бандга-пга̄н̇са.

Люди, надмірно прив’язані до сімейного життя    —    до турбот про дружину, дітей, багатство й дім, виконують ілюзорні обов’язки, кута-дгарму. Прахлада Махараджа порівнює виконання цих ілюзорних обов’язків до становища людини, яка впала на дно темного колодязя (андга-кӯпам). Прахлада навмисне порівнює таке життя з темним колодязем, бо кожен, хто падає в такий колодязь, гине. Хоч би як він волав за допомогою, ніхто його не чує й не може врятувати.

Слова бгра̄мйан сам̇са̄ра-вартмасу заслуговують окремої уваги. У «Чайтан’я-чарітамріті» (Мадг’я 19.151) Шрі Чайтан’я Махапрабгу виразно пояснює: брахма̄н̣д̣а бграміте кона бга̄ґйава̄н джіва    —    живі істоти блукають різними планетами у різних типах тіл, але якщо їм з милості Верховного Бога-Особи пощастить у своїх мандрах зустріти відданого, їхнє життя увінчується успіхом. Хоча цар Прачінабархішат занурився у корисливу діяльність, до нього прийшов великий мудрець Нарада. Царю дуже пощастило отримати нагоду поспілкуватися з Нарадою, що наділив його духовним знанням. Обов’язок усіх святих людей    —    іти стопами Наради Муні і мандрувати всім світом, заходячи до кожного міста й села і пояснюючи зануреним в ілюзію людям мету життя, щоб визволити їх із рабства корисливої діяльності, карма-бандги.

Веди рекомендують приносити в жертву тварин, і тому такі жертвопринесення супроводжують майже кожен релігійний обряд. Однак вбивати тварину згідно з вказівками шастр    —    це ще не мета релігійної діяльності. Треба піднятися понад ритуалістичною діяльністю й пізнати істину, найвищу мету життя. Нарада Муні хотів, щоб цар зрозумів істинну мету життя і щоб у його серці прокинувся дух відречення. Знання і дух відречення (ґ’яна-вайраґ’я)    —    це найвища мета життя. Без знання неможливо відректися від матеріальної насолоди, а не відрікшись від матеріальної насолоди, неможливо розвиватися в духовному житті. Більшість кармі шукають чуттєвої насолоди й готові задля неї на будь-які гріхи. Принесення в жертву тварин    —    це лише один з таких гріхів. Отож Нарада Муні за допомогою своєї містичної сили показав царю Прачінабархішату мертвих тварин, яких той приніс у жертву.

Нарада Муні хотів звернути увагу царя Прачінабархішата на небезпеку, пов’язану з убивством надмірної кількості тварин у жертвопринесеннях. У шастрах сказано, що вбита у жертвопринесенні тварина відразу ж народжується у вищій формі    —    уже як людина. Так само кшатрії, що воюють за праве діло і гинуть від руки ворогів на полі бою, піднімаються після смерті на райські планети. У «Ману-самхіті» сказано, що цар повинен стратити вбивцю, щоб тому не довелося страждати за свій злочин у наступному житті. Беручи до уваги цей закон природи, Нарада Муні попереджає царя, що тварини, яких він убивав у жертвопринесеннях, чекають його смерті, щоб помститися йому. У словах Наради Муні немає ніякої суперечності. Нарада Муні застерігав царя проти зайвих жертвопринесень, бо досить припуститися невеличкої похибки в обряді жертвопринесення, і вбита тварина не отримає людської форми життя. Тоді той, хто проводить жертвопринесення, буде відповідати за смерть тварини, так само як убивця відповідає за смерть убитої людини. За вбивство тварин на бойні відповідають шість категорій людей: той, хто дозволив різати тварину; той, хто вбиває її; той, хто допомагає це робити; той, хто купує м’ясо; той, хто готує це м’ясо, і той, хто їсть його. Всі вони беруть відповідальність за це вбивство. Саме на це хотів звернути цареву увагу Нарада Муні. Отже, навіть у жертвопринесенні не рекомендують убивати тварин.

Великий мудрець Нарада Муні перейшов до іншої теми    —    до історії царя Пуранджани. Ця оповідь    —    не що інше, як дещо змінена історія самого царя Прачінабархішата. Іншими словами, це алегорична оповідь. Слово пуран̃-джана, як з’ясовано в подальших главах, означає «той, хто насолоджується в тілі». Зануреним у матеріальну діяльність людям подобається слухати історії про матеріальну діяльність, і тому Нарада Муні вирішив розповісти про царя Пуранджану, що ним насправді був не хто інший, як сам цар Прачінабархішат. Нарада Муні не став прямо засуджувати принесення у жертву тварин. Однак Господь Будда прямо відкинув усі жертвопринесення, в яких убивають тварин. Шріла Джаядева Ґосвамі пише: ніндасі йаджн̃а-відгер ахаха ш́руті-джа̄там. Слово ш́руті-джа̄там вазує на те, що приносити в жертву тварин рекомендують Веди, але Господь Будда прямо відкинув авторитет Вед, щоб покласти край таким жертвопринесенням. Через це послідовники Вед не визнають вчення Господа Будди. Господь Будда не визнає авторитет Вед, і тому його зараховують до атеїстів. Великий мудрець Нарада не може заперечувати авторитетність Вед, але хоче показати царю Прачінабархішату, що шлях карма-канди дуже складний і ризикований.

Нерозумні люди, прагнучи задовольнити свої чуття, стають на складний шлях карма-канди. Тих, хто надмірно прив’язаний до задоволення чуттів, називають мудгами (дурнями). Для мудги дуже важко зрозуміти вищу мету життя. Поширюючи рух свідомості Крішни, ми бачимо, що багато людей не цікавляться цим знанням, тому належать до числа мудг, занурених у корисливу діяльність. Як сказано у прислів’ї, упадеш́о хі мӯркга̄н̣а̄м̇ пракопа̄йа на ш́а̄нтайе    —    коли дурню дають хорошу пораду, він просто сердиться і, замість скористатися з поради, діє навпаки. Нарада Муні чудово розумів це, і тому став вчити царя натяками, розповівши йому всю історію його життя. Щоб вдягнути золоту або діамантову сережку чи прикрасу для носа, треба спочатку пробити вухо чи ніс. Такі самі страждання приймають у надії на задоволення чуттів прихильники карма-канди, шляху корисливої діяльності. Той, хто хоче насолоджуватися в майбутньому, повинен потерпіти ті чи інші турботи тепер. Той, хто хоче стати колись мільйонером і насолоджуватися багатством, повинен уже тепер тяжко трудитися, щоб накопичити гроші. Так діє карма-кандія. Надмірно прив’язані до цього шляху люди завжди йдуть на ризик. Нарада Муні хотів, щоб цар Прачінабархішат побачив усі турботи і страждання, які приймає на себе корисливий трудівник. Дуже прив’язану до матеріальної діяльності людину називають вішаї. Вішаї    —    це той, хто насолоджується вішаєю, тобто їдою, сном, статевим життям і самозахистом. Нарада Муні за допомогою історії царя Пуранджани непрямо показує, що їда, сон, статеве життя і самозахист пов’язані з стражданнями та ризиком.

Слова ітіха̄сам («історія») і пура̄танам («стара») вказують на те, що, хоча жива істота живе в матеріальному тілі зараз, історії її ув’язнення в матеріальному тілі дуже стара. Шріла Бгактівінода Тгакура пише про це в одній зі своїх пісень: ана̄ді карама-пгале, пад̣і’ бгава̄рн̣ава-джале, таріба̄ре декгі упа̄йа    —    «Через свою колишню корисливу діяльність я впав в океан матеріального існування і тепер не знаю, як звідси вибратися». Кожна жива істота страждає в матеріальному світі через свої вчинки в минулому, тому кожен має свою стару історію. Нетямущі матеріалістичні вчені вигадали свої теорії еволюції, що розглядають тільки матеріальне тіло. Але справжня еволюція полягає в іншому. Історія справжньої еволюції    —    це історія життя живої істоти, до її називають пуранджаною, «жителем матеріального тіла». Шрі Нарада Муні пояснить теорію еволюції так, як її розуміють наділені розумні люди.

Кожна жива істота є пуранджаною. Слово пурам означає «в тілі», чи «у цій формі життя», а джана означає «жива істота». Отже кожен є пуранджана. Кожна жива істота є царем свого тіла, тому що посідає повну свободу дій і може розпоряджатися ним, як хоче. Переважно вона використовує своє тіло задля задоволення чуттів, тому що під впливом тілесної концепції життя вважає за найвищу мету життя служіння чуттям. Саме в цьому полягає суть карма-канди. Якщо людина не має внутрішнього знання і не розуміє, що вона духовна душа, яка живе всередині тіла і яка, немов зачарована, виконує накази чуттів, її називають матеріалістом. Матеріаліста, який прагне задовольняти чуття, можна назвати пуранджаною. Така матеріалістична людина використовує свої чуття згідно зі своїми примхами, і тому її теж можна назвати царем. Безвідповідальний цар вважає царство своєю власністю і використовує царську скарбницю для задоволення своїх чуттів.

Дуже важливим тут є слово бр̣хач-чграва̄х̣. Слово чграва̄х̣ означає «слава». Жива істота славиться з непам’ятних часів, тому що, як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (2.20), на джа̄йате мрійате ва̄    —    «Жива істота ніколи не народжується і ніколи не вмирає». Вона сама вічна, і тому її дії також вічні, хоча вона й виконує їх у різних тілах. На ханйате ханйама̄не ш́аріре    —    «Вона не вмирає навіть тоді, коли вмирає тіло». Жива істота переселяється з одного тіла в інше і виконує в різних тілах всіляку діяльність. В кожному тілі жива істота робить багато різних вчинків. Іноді вона стає великим героєм, як оце Хіран’якашіпу чи Камса або, в сучасну епоху, Наполеон чи Гітлер. Такі люди, безперечно, зробили багато великих речей, але з кінцем їхнього тіла настає кінець і їхнім здобуткам. Єдине, що після них залишається,    —    це ім’я. Тому живу істоту можна назвати бр̣хач-чграва̄х̣    —    її дії іноді приносять їй велику славу. Разом з тим вона має друга, про якого вона не знає. Матеріалісти не розуміють, що Бог в образі Параматми присутній у серці кожної живої істоти. Параматма супроводжує джіватму як її друг, але джіватма, жива істота, не знає цього. Тому живу істоту названо тут авіґ’ята-сакгою, тобто «тим, хто має невідомого друга». Слово авіджн̃а̄та-чешт̣ітах̣, вжите в цьому вірші, теж заслуговує уваги. Жива істота тяжко працює за проводом Параматми і борсається в путах законів природи. Однак вона вважає себе незалежною від Бога і від суворих законів матеріальної природи. У «Бгаґавад-ґіті» (2.24) сказано:

«Індивідуальну душу неможливо розбити, розчинити, її не спалити й не висушити. Вона вічносуща, присутня скрізь, незмінна, нерухома і вічно однакова».

Жива істота є санатана, тобто вічна. Її неможливо вбити жодною зброєю, спалити вогнем, змочити водою або втопити, чи висушити повітрям. Її не зв’язують наслідки матеріальної діяльності. Хоча вона одне за одним змінює матеріальні тіла, на неї не впливають ніякі матеріальні обставини. Вона потрапляє в ті чи інші матеріальні умови й діє згідно з вказівками свого друга, Наддуші. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (15.15):

«Я перебуваю в серці кожного, і пам’ять, знання й забуття походять від Мене». Отже, Господь в образі Параматми перебуває в серці кожної живої істоти і дає їй вказівки, допомагаючи їй виконати свої бажання. Жива істота не усвідомлює, що і в цьому житті, і в попередніх, Господь допомагає їй виконувати всі свої бажання. Ніхто не може виконати свої бажання без дозволу Господа. Всі можливості, якими користується жива істота, дає Господь, але зумовлена душа не знає цього.

Мандри Пуранджани схожі на мандри сучасних хіппі. Більшість хіппі походять із заможних сімей і мають грошовитих батьків. Мало хто з них був злидарем. Але так чи інакше вони залишають опіку своїх багатих батьків і пускаються в мандри усім світом. Як сказано в цьому вірші, жива істота хоче стати прабгу, паном. Слово прабгу означає «пан», але насправді жива істота не є паном, вона вічний слуга Бога. Коли жива істота залишає опіку Бога, Крішни, і намагається сама стати незалежним прабгу, вона починає мандрувати усім творінням. У творінні налічують 8 400 000 видів життя, а також мільйони і трильйони планет. Жива істота блукає різними тілами і різними планетами, як цар Пуранджана, що маднрував усім світом, шукаючи придатного місця для життя.

Шрі Нароттама даса Тгакура каже у своїй пісні: карма-ка̄н̣д̣а, джн̃а̄на-ка̄н̣д̣а, кевала вішера бга̄н̣д̣а    —    «Шляхи карма-канди [корисливої діяльності] і ґ’яна-канди [умоглядних роздумів] подібні до жбанів з сильною отрутою». Амр̣та балійа̄ йеба̄ кга̄йа, на̄на̄ йоні сада̄ пгіре    —    «Той, хто переплутав цю отруту з нектаром і випив її, змушений блукати різними видами життя». Кадарйа бгакшан̣а каре    —    «Потрапляючи в різні тіла, він їсть усіляку гидоту». Наприклад, коли жива істота потрапляє в тіло свині, вона їсть випорожнення. Коли жива істота потрапляє в тіло ворони, вона їсть усілякі покидьки, не гидуючи навіть гноєм та слизом і відчуваючи від того велику насолоду. Отож Нароттама даса Тгакура застерігає, що необережній живій істоті доводиться переходити з тіла в тіло й поїдати всіляку гидоту. Коли ж їй не вдається знайти щастя, вона поринає у відчай або переймає звички хіппі.

У цьому вірші сказано (на анурӯпам), що царю ніяк не вдавалося знайти місця, яке б йому підходило. Живій істоті не вдається знайти таке місце, тому що в матеріальному світі немає придатних умов для духовної душі, отож жива істота не відчуває щастя у жодній формі життя й на жодній планеті матеріального світу. Як сказано в цьому вірші, жива істота хоче стати незалежним прабгу, але щойно вона облишає ці думки і стає слугою Бога, Крішни, вона відразу ж стає щасливою. Тому Шріла Бгактівінода Тгакура каже у своїй пісні:

«Дорога жива істото, чому ти віддаєшся на волю хвиль майі?  » У «Бгаґавад-ґіті» (18.61) сказано:

«Верховний Господь перебуває в серці кожного, Арджуно, і керує блуканнями всіх живих істот, що наче сидять у машині, зробленій з матеріальної енерґії».

Сидячи в машині матеріального тіла, жива істота мандрує різними видами життя на численних планетах. Тому Бгактівінода Тгакура запитує живу істоту, чому вона прив’язується до цих машин у формі матеріальних тіл і дозволяє їм нав’язувати собі ті чи інші умови. Він радить їй вийти з-під влади хвиль майі, віддавшись Крішні:

Коли ж ми звертаємося до Крішни, Він радить нам:

«Покинь усі різновиди релігії і просто віддайся Мені. Я звільню тебе від усіх гріхів. Не бійся» (18.66).

Таким чином ми відразу ж звільняємося від блукання з тіла в тіло, з планети на планету. Шрі Чайтан’я Махапрабгу каже: брахма̄н̣д̣а бграміте кона бга̄ґйава̄н джӣва (Ч.-ч. Мадг’я 19.151)    —    якщо живій істоті пощастить у своїх мандрах зустріти відданих і завдяки їхнім благословенням здобути свідомість Крішни, тоді починається її справжнє життя. Рух свідомості Крішни дає всім заблудлим живим істотам нагоду знайти притулок у Крішні і таким чином стати щасливими.

Окремої уваги в цьому вірші заслуговують слова вімана̄ іва. У матеріальному світі тривога не полишає навіть могутнього царя райських планет. Якщо навіть Господь Брахма завжди сповнений тривоги, що тоді вже казати за про звичайних живих істот, які живуть на цій планеті? «Бгаґавад-ґіта» (8.16) підтверджує це:

«Всі планети матеріального світу, починаючи з найвищої й закінчуючи найнижчою,    —    це обитель страждань, де знову й знову повторюються народження і смерть». В матеріальному світі жива істота ніколи не може знайти задоволення. Навіть посівши становище Брахми, Індри або Чандри, вона сповнена тривог просто через те, що сподівається знайти щастя в матеріальному світі.

Шріла Від’япаті, великий вайшнавський поет, каже у своїй пісні:

Матеріальну чуттєву насолоду товариством, дружбою й любов’ю Шріла Від’япаті порівнює тут до краплини води посеред пустелі. Щоб наситити вологою пустелю, потрібні океани води, тож чого варта крапля води? Так само, жива істота    —    це невід’ємна частка Верховного Бога-Особи, якого у «Веданта-сутрі» названо а̄нандамайо ’бгйа̄са̄т, сповненим насолоди. Як частка Верховного Бога-Особи, жива істота теж шукає довершеної насолоди. Однак окремо від Верховного Бога-Особи неможливо знайти довершену насолоду. Блукаючи різними видами життя, жива істота може відчувати якусь насолоду в тому чи іншому тілі, але в жодному матеріальному тілі неможливо повністю задовольнити чуття. Отож Пуранджана, жива істота, мандрує з одного тіла в інше, але скрізь наражається на поразку у своїх спробах насолоджуватися. Іншими словами, покрита матерією духовна іскра не може задовольнити чуття за жодних матеріальних обставин. Олень може захоплюватися мелодійними звуками флейти в руках мисливця, але внаслідок цього втрачає життя. Так само, риба відчуває велику насолоду, втішаючи свій язик, але коли вона ковтає наживку, яку закинув рибалка, вона гине. Навіть слона, незважаючи на його силу, ловлять і позбавляють свободи, коли він задовольняє свої ґеніталії зі слонихою. У всіх видах життя жива істота отримує тіло для того, щоб задовольняти чуття, але їй не вдається задовольнити всі свої чуття. Людська форма життя дає змогу задовольняти всі свої чуття неприродним чином, але кінець-кінцем спроби задовольнити чуття породжують стільки проблем, що жива істота впадає у відчай. Чим більше жива істота намагається задовольнити чуття, тим більше вона заплутується в путах наслідків своєї діяльності.

ОЯСНЕННЯ: Землі, що лежать на південь від Гімалаїв,    —    це Індія, яку називали раніше Бгарата-варшею. Коли жива істота народжується у Бгарата-варші, вважають, що їй випало найбільше щастя. Чайтан’я Махапрабгу казав:

Той, хто народжується у Бгарата-варші, отримує все потрібне для життя. Він може скористатися з отриманих можливостей як для матеріального, так і духовного процвітання, і таким чином увінчати своє життя успіхом. Досягнувши мети життя, він повинен служити людству, ділячись своїми знаннями й досвідом з усім світом. Іншими словами, той, хто народився на землі Бгарата-варші, завдяки своїм праведним вчинкам у минулому отримує всі можливості для того, щоб досягнути успіху в людській формі життя. Кліматичні умови Індії дозволяють жити спокійним життям, не страждаючи від несприятливих матеріальних умов. За часів Махараджі Юдгіштгіри і Господа Рамачандри люди взагалі не знали ніяких тривог. Їм не дошкуляла навіть спека і надмірний холод. За царювання Господа Рамачандри й Махараджі Юдгіштгіри ніхто не відчував навіть троїстих страждань матеріального існування: адг’ятміки, адгібгаутіки і адгідайвіки (тобто страждань від власного тіла й розуму, від інших живих істот і від стихійних лих). Однак нині населення Індії живе в набагато скрутніших умовах, ніж решта світу, хоча це становище було створено штучно. Та навіть попри нинішню матеріальну скруту в Індії збереглася культура, яка дає змогу легко досягнути цілі життя    —    спасіння, чи звільнення від матеріального рабства. Той, хто народжується в Індії, має великий запас праведної діяльності з минулих життів.

Слово лакшіта-лакшан̣а̄м, вжите в цьому вірші, вказує на те, що народитися людиною в Бгарата-варші    —    це велике щастя. Ведична культура дає доступ до досконалого знання, і кожен, хто народився в Індії має всі можливості для того, щоб скористатися з ведичної культури, знання і соціального ладу, відомого як варнашрама-дгарма. Мандруючи всім світом, ми бачимо нині, що в деяких країнах люди мають усі матеріальні умови, але не мають ніяких умов для духовного розвитку. Всюди чогось бракує, і ніде немає всіх умов для всебічного розвитку. Сліпий може йти, але нічого не бачить, а кульгавий не може ходити, але все бачить. Це називається андга-пан̇ґу-нйа̄йа. Якщо сліпий посадить кульгавого собі на плечі, то зможе йти, керуючись вказівками кульгавого. Таким чином, об’єднавшись разом, вони можуть досягнути успіху, хоча окремо жоден з них не здатний дійти до своєї мети. Мета людського життя полягає в тому, щоб досягнути успіху в духовному житті, разом з тим впорядковано задовольняючи свої матеріальні потреби. На Заході люди мають великі матеріальні можливості, але зовсім не знають науки духовного розвитку. Багато з них прагнуть духовного життя, але з цього користаються численні шахраї, що приходять, збирають з них гроші, дурять і йдуть геть. На щастя, існує також рух свідомості Крішни, який покликаний дати людям все потрібне для матеріального й духовного розвитку. Тепер люди західних країн можуть скористатися з можливостей, які дає цей рух.

В Індії будь-який селянин, що не зазнав впливу життя в індустріалізованих містах, і нині вміє за будь-яких умов бути задоволеним і розвиватися в духовному житті. Тіло називають містом з дев’ятьма брамами, до яких належить двоє очей, двоє вух, двоє ніздрів, рот, дітородний орган і задній прохід. Коли всі дев’ять брам чисті й нормально функціонують, тіло вважають здоровим. Індійські селяни завжди дбають про чистоту цих дев’яти брам, встаючи рано-вранці, омиваючись біля криниці чи в річці, відвідуючи манґала-араті в храмі, співаючи маха-мантру Харе Крішна і снідаючи прасадом. Живучи таким чином, можна повністю скористатися з усіх можливостей, які дає людська форма життя. Ми поступово запроваджуємо цю систему в осередках нашого Товариства у західних країнах. Той, хто скористається з неї, буде дедалі поглиблювати своє духовне знання. Нині Індію можна порівняти до кульгавої людини, а Захід    —    до сліпої. Протягом останніх двох тисяч років Індія жила під гнітом чужинців, які перебили їй ноги й зупинили її проґрес. Натомість очі західних людей осліпли від сліпучого блиску матеріальних багатств. Подібний до сліпої людини Захід і подібна до кульгавої людини Індія повинні об’єднатися в русі свідомості Крішни. Тоді Індія, попри свою кульгавість, зможе пересуватися за допомогою Заходу, а Захід, попри свою сліпоти, зможе бачити за допомогою кульгавого. Коротше кажучи, задля добра всього людства матеріальний розвиток західних країн треба об’єднати з духовними багатствами Індії.

Мур, що захищає тіло,    —    це шкіра. Волосся, яке вкриває тіло, подібне до парків навколо міста, а виступи на тілі, як оце ніс чи голова,    —    до веж. Зморшки й заглибини на різних частинах тіла порівнюють до рівчаків і каналів, очі    —    до вікон, а повіки    —    до дверей. Три метали    —    золото, срібло й залізо    —    уособлюють три ґуни матеріальної природи. Золото уособлює добро, срібло    —    пристрасть, а залізо    —    невігластво. Іноді тіло називають мішком з трьома елементами (трі-дгату): слихом, жовчю й повітрям (капгою, піттою та ваю). Йасйа̄тма-буддгіх̣ кун̣апе трі-дга̄туке    —    згідно з «Шрімад-Бгаґаватам» (10.84.13), людину, яка ототожнює себе з цим мішком, повним слизу, жовчі й повітря, порівнюють до корови чи до віслюка.

За центр міста тіла вважають серце. Як зазвичай у столиці країни дуже багато гарних високих будинків і осяйних палаців, так серце людини наповнене планами й бажаннями матеріальної насолоди. Іноді такі плани порівнюють до коштовних каменів, як оце сапфіри, рубіни, перлини й смарагди. Серце живої істоти являє собою осереддя всіх її планів матеріальної насолоди.

Ці вірші описують столицю. В столиці завжди багато домів зібрань, площ, перехресть, проспектів та вулиць, багато гральних домів, базарів та місць відпочинку, прикрашених прапорами та ґірляндами. Площі були обгороджені й вільні від дерев. Серце в тілі можна порівняти з домом зібрань, бо в ньому одночасно перебуває жива істота й Параматма, як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (15.15): сарвасйа ча̄хам̇ хр̣ді саннівішт̣о маттах̣ смр̣тір джн̃а̄нам апоханам̇ ча. Серце являє собою осереддя пам’яті, забуття і мислення. Очі, вуха й ніс подібні до місць розваги й задоволення чуттів, а вулиці, якими снують люди, подібні до каналів, якими рухаються потоки життєвого повітря в тілі. Йоґічний метод опанування рухом життєвого повітря в тілі й нервових каналах, називається сушумна̄, «шлях до звільнення». Тіло служить також за місце відпочинку, бо, коли жива істота стомлюється, вона відпочиває в ньому. Долоні й підошви порівнюють до прапорів та ґірлянд.

Як і в кожному великому місті, в тілі повинні бути озера й сади, призначення для чуттєвої насолоди. Цей вірш натякає на ті частини тіла, які збуджують статевий потяг. Тіло наділене дітородними органами, і тому, коли людина    —    чоловік чи жінка    —    досягає певного віку, вона відчуває статевий потяг. Поки хлопчик не вийшов з дитячого віку, його не збуджує вигляд красивої жінки. В його тілі вже є всі органи чуттів, але, поки він не досягнув відповідного віку, він не відчуває статевого потягу. Умови, які збуджують статевий потяг, порівнюють тут до саду чи гарного безлюдного парку. Коли людина бачить особу протилежної статі, в неї природно посилюється статевий потяг. Якщо чоловік залишається незворушним, побачивши в безлюдному місці жінку, його називають брахмачарі. Однак практикувати брахмачар’ю майже ніхто не здатний. Статевий потяг має таку силу, що, просто побачивши особу протилежної статі чи доторкнувшись до неї, зустрівшись чи порозмовлявши з нею, навіть просто подумавши чи ледь згадавши про неї, людина відчуває статеве збудження. Тому для брахмачарі й санн’ясі заборонено спілкуватися з жінками, особливо ж насамоті. Шастри вчать, що чоловікові не слід розмовляти з жінкою насамоті, навіть якщо вона доводиться йому дочкою, сестрою чи матір’ю. Статевий потяг має таку велику силу, що навіть дуже вихована людина, залишаючись насамоті з жінкою, відчуває збудження. Тому як молодий чоловік може залишитися спокійним, побачивши в чудовому парку молоду вродливу жінку?

Слово хіма-нірджгара заслуговує окремої уваги в цьому вірші. Водоспад символізує потік раси, або сповнених певного смаку стосунків. В тілі циркулюють потоки різних смаків, чи рас. Найвищий з усіх смаків, чи стосунків,    —    це статеві стосунки (аді-раса). Коли ця аді-раса, або статеве бажання, стикається з весняним вітром, який здіймає бог любові, людина відчуває збудження. Іншими словами, тут ідеться про рупу, расу, ґандгу, шабду і спаршу. Вітер    —    це спарша, або дотик. Водоспад    —    це раса, або смак. Весняне повітря (кусумакара)    —    це запах. Це розмаїття насолод роблять життя дуже приємним, і ми стаємо бранцями матеріального існування.

Спокійне сімейне життя з дружиною і дітьми порівнюють до спокою й вмиротворення, які панують в лісі. Дітей поірвнюють до невинних тварин. Іноді, щоправда, дружину й дітей називають сваджанакг’я-дас’ю, тобто розбійниками в личині рідних. Щоб заробити засоби до існування, чоловік тяжко працює, але дружина й діти відбирають у нього всі його гроші, як лісові розбійники та грабіжники відбирають гроші в подорожнього. Однак галас, який здіймають жінка й діти, здаються сімейній людині чарівним співом зозуль у саду сімейного життя. Привабившись цією атмосферою, людина, яка насолоджується втіхами сімейного життя, бажає будь-якою ціною завжди жити з членами своєї сім’ї.

Як уже було сказано, ці вірші порівнюють тіло з чудовим садом. Юність пробуджує в людині статевий потяг, і тоді інтелект, створюючи в уяві всілякі приємні образи, штовхає до спілкування з особами протилежної статі. В юності чоловік чи жінка, якщо не шукає партнера на ділі, то принаймні думає і мріє про нього. Інтелект впливає на розум, а розум впливає на десять чуттів. П’ять з цих чуттів збирають інформацію, а п’ять    —    діють. Кожне чуття має багато бажань, які воно прагне виконати. Така природ тіла і його власника, пуранджани, що живе в цьому тілі.

Життєва сила живої істоти вміщує в собі п’ять потоків повітря, які циркулюють в тілі і які називаються прана, апана, в’яна, самана й удана. Життєву силу порівнюють до змії, тому що змія може жити, живлячись самим лише повітрям. У цьому вірші життєву силу, яку переносить повітря, названо пратіхарою, тобто охоронцем. Без життєвої сили неможливо прожити й одної миті. Всі чуття функціонують тільки завдяки життєвій силі.

Жінка, яка уособлює тут інтелект, шукала собі чоловіка, і це вказує на те, що без свідомості інтелект не може діяти. Вродлива жінка безпорадна, якщо її не захищає гідний чоловік. Інтелект повинен завжди бути свіжим, тому тут вжито слово апрауд̣га̄м («юна»). Насолоджуватися матерією означає використовувати інтелект для того, щоб знайти рупу, расу, ґандгу, шабду і спаршу, або форму, смак, запах, звук і дотик.

Тіло інтелекту насолоджується об’єктами чуттів, які його покривають,    —    запахом, образами, звуками й т. д. Слово суна̄са̄м̇ («прекрасний ніс») вказує на орган, який збирає інформацію за допомогою нюху. Відповідно, рот    —    це орган чуття, який збирає інформацію за допомогою смаку. Пережовуючи щось у роті і доторкаючись до цього язиком, ми відчуваємо смак цього об’єкту. Слово сукапола̄м («прекрасне чоло») вказує на ясний інтелект, здатний пізнати справжню суть речей. За допомогою інтелекту можна зрозуміти, що є що. Сережки, якими прикрашено вуха, символізують роботу інтелекту. Таким чином цей вірш метафорично демонструє шляхи отримання знання.

Цей вірш описує приємне відчуття в розумі чоловіка, коли він бачить жінку з високими грудьми і крутими стегнами, вбрану в гарне сарі і прикрашену золотими оздобами.

Двоє грудей символізують прив’язаність і ненависть. Прояви раґи і двеші(прив’язаності й ненависті) описано в «Бгаґавад-ґіті» (3.34):

«Втілені істоти відчувають потяг або відразу до об’єктів чуттів, але піддаватися впливу чуттів і об’єктів чуттів не слід, тому що вони стають каменем спотикання на шляху самоусвідомлення».

Прояви прив’язаності й заздрості дуже заважають проґресувати в духовному житті. Не слід приваблюватися до грудей юних жінок. Великий святий Шанкарачар’я казав, що груди жінки, зокрема молодої,    —    це не що інше, як сукупність м’язів і крові, і що тому не треба піддаватися ілюзії, яку породжують високі груди з сосками. Вони являють собою знаряддя майі, яким вона підкорює чоловіків. Обоє грудей однаково привабливі, і тому їх тут названо сама-вр̣ттау. Статевий потяг не згасає в серці людини до самої смерті. Щоб звільнитися від нього, треба досягнути дуже високого рівня духовної свідомості, як Ямуначар’я, що казав:

«Відколи я присвятив себе трансцендентному любовному служінню Крішні, черпаючи в Ньому вічно свіжу насолоду, від одної думки про статеву насолоду я спльовую, а губи мої кривляться з відрази». Того, хто досягнув високого духовного рівня, більше не можуть привабити згустки плоті й крові в подобі грудей молодої жінки.

Також заслуговує уваги в цьому вірші слово нірантарау, яке вказує на те, що груди, хоча й розміщені окремо, виконують одну функцію. Ми повині розуміти, що прив’язаність і відраза    —    це, по суті, одне й те саме. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (3.37), і те, й друге постає з раджо-ґуни (ка̄ма еша кродга еша раджо-ґун̣а-самудбгавах̣).

Слово ніґӯхантім («намагаючись прикрити») дає зрозуміти, що, навіть якщо людина осквернена камою, лобгою, кродгою і т. д., за допомогою свідомості Крішни їх можна трансформувати. Іншими словами, каму (хіть) можна використати на служіння Крішні. Під впливом хіті звичайна людина тяжко працює день і ніч, і так само відданий може тяжко працювати день і ніч для задоволення Крішни. Якщо кармі гарують для того, щоб задовольнити каму й кродгу, то відданий повинен працювати для того, щоб задовольнити Крішну. Кродгу теж можна обернути на служіння Крішні, якщо скерувати їх на нечестивих демонів. Саме так використав гнів Хануманджі. Він був великий відданий Господа Рамачандри, і тому, розгнівавшись, спалив царство Равани, нечестивого демона. Отже, каму (хіть), можна скерувати на задоволення Крішни, а кродгу (гнів)    —    на покарання демонів. Коли ці почуття використовують у служінні Крішні, вони втрачають свою матеріальну природу і одухотворюються.

Кожна жива істота може проявити свою звитяжність у два способи. Піддавшись ілюзорній енерґії, вона намагається стати великим героєм у матеріальному світі, тобто стати великим вождем, політиком, бізнесменом, маґнатом тощо, і своїми звершеннями зробити внесок у матеріальний розвиток цивілізації. Крім того, можна стати героєм, приборкавши свої чуття, тобто зробившись ґосвамі. Матеріальна діяльностість    —    це ілюзорне геройство, і справжній подвиг полягає в тому, щоб відірвати чуття від матеріальної діяльності. Хоч би яким великим героєм був чоловік у матеріальному світі, його вмить можуть підкорити два згустки плоті й крові, які називають жіночими грудьми. Історія матеріальної цивілізації знає багато прикладів цього. Отак, римського героя Антонія зачарувала врода Клеопатри. Так само за часів політичної боротьби в Махараштрі великий індійський герой Баджі Рао став жертвою жіночої краси і через це зазнав поразки. З історичних хронік відомо, що колись політики користувалися послугами юних красунь, підготованих до ролі віша-кан’ї. В тіла цих дівчат ще з дитинства починали вводити невеликі дози отрути, від чого вони з часом розвивали імунітет до неї і разом з тим самі ставали такими отруйними, що одним поцілунком могли вбити іншу людину. Цих отруйних дівчат підсилали до ворога, і вони своїм поцілунком вбивали його. Отож, в історії людства не бракує прикладів того, як жінки підкорювали великих героїв. Кожна жива істота є невід’ємна частка Крішни і тому теж є великим героєм, але, піддавшись слабкості, приваблюється до матерії.

У «Према-віварті» сказано, що, коли жива істота відчуває бажання насолоджуватися матеріальною природою, вона відразу ж стає жертвою матеріальної енерґії. Живу істоту ніхто не примушує йти в матеріальний світ. Вона робить свій вибір сама, приваблюючись жіночою красою. Кожна жива істота має свободу вибору й може піддатися чарам матеріальної природи чи залишитися героєм і встояти перед спокусою. Все зводиться просто до того, приваблюєтсья жива істота до матерії чи ні. Ніхто не примушує живу істоту вступати в контакт з матеріальною енерґією. Той, хто здатний стійко чинити опір спокусам матеріальної природи, безперечно, є героєм і гідний титулу ґосвамі. Ґосвамі стає тільки той, хто здобув владу над своїми чуттями. В цьому світі жива істота може вибрати одне з двох становищ: вона може стати або слугою чуттів, або їхнім володарем. Ставши слугою чуттів, жива істота здобуває славу великого матеріального героя, а ставши володарем чуттів, вона стає ґосвамі, або духовним героєм.

«Веданта-сутру» відкриває афоризм: атга̄то брахма-джіджн̃а̄са̄. Отримавши народження в людській формі життя, треба задавати собі й своєму інтелекту багато запитань. Коли жива істота потрапляє в одну з різноманітних форм життя, нижчих за людську, її інтелект не сягає далі за насущні потреби життя, як оце їда, сон, парування і самозахист. Собаки, коти й тигри завжди турбуються тільки про те, як знайти собі якусь поживу, де знайти місце поспати, як захиститися і насолодитися сексом. Однак, отримавши людську форму життя, треба мати досить розуму, щоб запитати себе: «Хто я? Чому я потрапив у цей світ? Що я повинен робити? Хто керує всім сущим? Чим відрізняється жива істота від мертвої матерії?» і т. д. Існує багато запитань, і людина справді розумна повинна просто постаратися знайти відповідь на запитання про те, що є найвищим джерелом усього сущого: атга̄то брахма-джіджн̃а̄са̄. Кожна жива істота має якийсь інтелект, але ті, хто отримав людську форму життя, повинні шукати знання про свою духовну природу. Це справжнє завдання людського інтелекту. Того, хто думає тільки про тіло, вважають не нічим ліпшим за тварину, навіть якщо він народився людиною. У «Бгаґавад-ґіті» (15.15) Шрі Крішна каже: сарвасйа ча̄хам̇ хр̣ді саннівішт̣о маттах̣ смр̣тір джн̃а̄нам апоханам̇ ча    —    «Я перебуваю в серці кожного, і з Мене походить пам’ять, знання і забуття». Жива істота, яка народилася в тваринній формі життя, зовсім не пам’ятає про свої стосунки з Богом. Це називається апоханам, або «забуття». Однак у людській формі життя жива істота має більш розвинений інтелект, і тому людина має можливість зрозуміти свої стосунки з Богом. Народившись людиною, треба використовувати свій інтелект для того, щоб шукати відповідь на ці всі запитання, як тут Пуранджана, який уособлює живу істоту, розпитує незнайому дівчину про те, звідки вона прийшла, що вона робить, чому вона прийшла і т. д. Ці всі запитання символізують пошуки атма-таттви, або самоусвідомлення. Отже, якщо жива істота не шукає самоусвідомлення, вона нічим не ліпша за тварину.

Десять могутніх слуг розуму    —    це п’ять діяльних чуттів і п’ять пізнавальних чуттів. Усі ці десять чуттів діють під керівництвом розуму. Розум і десять чуттів являють собою одинадцять сильних охоронців тіла. Сотні жінок, що прислуговують чуттям, названо тут словом лалана̄х̣. Розум діє під керівництвом інтелекту, розуму підпорядковуються десять чуттів, а їм коряться незліченні бажання. Однак діяльність їх усіх залежить від життєвої сили, яку тут уособлює змія. Доки життєва сила присутня в тілі, здатний функціонувати і розум, і підпорядковані йому чуття, що породжують численні матеріальні бажання. Насправді усе це товариство ставить живу істоту, пуранджану, в незручне становище, тому що просто породжує численні турботи. Однак той, хто віддається Верховному Богові-Особі й покладається в усьому на Нього, звільняється від усіх турбот. Тому Прахлада Махараджа радить людині, зануреній в матеріалістичне життя, в якому все минає і немає нічого постійного, віддатися під захист Верховного Бога-Особи й відкласти вбік усі свої так звані обов’язки, щоб таким чином стати вільним від усіх турбот.

Кожен вважає, що його інтелект досконалий. Іноді чоловік зосереджує інтелект на поклонінні Умі, дружині Господа Шіви, щоб отримати красиву дружину. Ті, хто прагне стати мудрим, як Господь Брахма, іноді зосереджують інтелект на поклонінні богині мудрості, Сарасваті. Ті, хто прагне володіти такими самими багатствами, як Господь Вішну, іноді зосереджують інтелект на поклонінні богині щастя, Лакшмі. Усі наведені у вірші запитання ставить цар Пуранджана, спантеличена жива істота, яка не знає, як їй використовувати свій інтелект. Інтелект треба присвятити на служіння Верховному Богові-Особі. Коли людина використовує свій інтелект таким чином, це само собою завоює їй прихильність богині щастя. Богиня щастя, Лакшмі, ніколи не залишає товариства свого чоловіка, Господа Вішну. Тому той, хто поклоняється Господу Вішну, само собою здобуває ласку богині щастя. Не слід поклонятися самій богині щатся, як це робив Равана, бо вона не може довго залишатися без свого чоловіка. Тому її називають також Чанчала, або «непосидюща».

З цього вірша ясно, що розмови Пуранджани з дівчиною символізує роботу інтелекту. Пуранджана віддав належне скромності дівчини, але разом з тим ця скромність його дедалі більше приваблювала. Він став серйозно думати про одруження з цієї дівчиною і тому розпитував чи вона шукає собі чоловіка й чи вона одружена. Це яскравий приклад бгоґа-іччги    —    бажання насолоджуватися. Жива істота, яка піддається таким бажанням, стає в’язнем матеріального світу, а той, хто не спокушається такими бажаннями, досягає звільнення. Цар Пуранджана захоплювався красою дівчини, порівнюючи її до богині щастя, але разом з тим пам’ятав, що богинею щастя не може насолоджуватися ніхто інший, крім Господа Вішну. Сумніваючись у тому, що вона богиня щастя, цар Пуранджана запитав, чому в неї в руці немає лотоса. Матеріальний світ    —    це також богиня щастя, тому що матеріальна енерґія діє під наглядом Господа Вішну, як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (майа̄дгйакшен̣а пракр̣тіх̣ сӯйате са-чара̄чарам). Жодна жива істота не має права насолоджуватися матеріальним світом. Якщо хтось прагне насолоджуватися ним, він одразу стає демоном, подібним до Равани, Хіран’якашіпу чи Камси. Захотівши насолоджуватися богинею щастя, Сітадеві, Равана був знищений, і разом з ним були знищені уся його родина, багатства і сила. Однак жива істота може насолоджуватися майею, яку їй дарує Господь Вішну. Коли жива істота задовольняє свої чуття, це означає, що вона насолоджується майею, а не богинею щастя.

Демонічний склад розуму відрізняється від складу розуму відданого. Віддані добре знають, що богинею щастя, вічною супутницею Вішну, чи Нараяни, не може насолоджуватися жива істота. Це вище розуміння називається свідомостю Крішни. Однак кожен хоче стати щасливим, намагаючись імітувати процвітання Нараяни. У цьому вірші Пуранджана каже, що дівчина, судячи з усього, є звичайною жінкою. Проте, привабившись до неї, він пропонує їй стати щасливою, як богиня щастя, побравшись із ним. Він представляється як великий цар, наділений незвичайною могутністю, закликаючи її вийти за нього заміж і зажити щасливо, як богиня щастя. Бажання насолоджуватися матеріальним світом у становищі підпорядкованості Верховному Богові-Особі    —    це праведне бажання. Однак демони прагнуть насолоджуватися матеріальним світом, не віддаючи ніякої шани Верховному Богові-Особі. В цьому полягає різниця між демоном і півбогом.

Варто звернути увагу на вжите в цьому вірші слово бгуві-спр̣к. Коли півбогам трапляється зійти на цю планету, вони не доторкаються до землі. Пуранджана прийшов до висновку, що дівчина не належить до трансцендентного світу чи до вищих планетних систем, бо її стопи доторкалися до землі. Кожна жінка в цьому світі хоче, щоб її чоловік був дуже могутнім, багатам і впливовим, і тому Пуранджана, намагаючись привабити дівчину, представився саме таким чоловіком. У матеріальному світі, кожен хоче насолоджуватися    —    як чоловік, так і жінка. Чоловік хоче насолоджуватися красивою жінкою, а жінка хоче насолоджуватися могутнім і багатим чоловіком. Кожну живу істоту, яка має такі матеріальні бажання, називають пурушею, або шукачем насолоди. Зовні здається, що жінка    —    це об’єкт насолоди, а чоловік насолоджується нею, однак всередині обоє однаково шукають насолоди. Тому все в матеріальному світі називають майею.

Хіть живе в кожному, тому досить вродливій жінці повести бровами, як чоловік втрачає спокій і його серце пробиває своєю стрілою бог любові. Таким чином брови вродливої жінки швидко підкорюють чоловіка. Коли серце чоловіка хвилює хіть, його чуття тягнуться до різних вішай (об’єктів насолоди, як оце звук, дотик, форма, запах і смак). Приваблюючи чоловіка, ці об’єкти чуттів підкорюють його владі жінки. Так починається зумовлене існування живої істоти. Жити зумовленим життям означає бути підпорядкованим жінці. Жива істота в матеріальному світі завжди залежить від ласки тої чи іншої жінки або чоловіка. Таким чином живі істоти віддають себе в рабство одне одному і, занурившись в ілюзію майі, продовжують своє зумовлене, матеріальне життя.

Такі слова дуже характерні для людини, яка привабилася до особи протилежної статі. Це ілюзія, в яку впадає жива істота, зумовлена матеріальною природою. Коли жива істота приваблюється красою матеріальної енерґії, в неї виникає сильне бажання насолоджуватися. Як саме це відбувається, в подробицях описано в цій історії про Пуранджану, що привабився до вродливої жінки. Зумовлену живу істоту приваблюють брови, очі, обличчя, голос та будь-що інше. Коротше кажучи, її починає приваблювати все. Коли чоловік чи жінка привабилися до особи протилежної статі, для них уже не має значення, красива ця особа чи ні. Закоханий бачить в обличчі коханої тільки прекрасне і тому дуже приваблюється до неї. Цей потяг призводить до падіння живої істоти в матеріальний світ. Про це сказано в «Бгаґавад-ґіті» (7.27):

«О нащадку Бгарати [Арджуно], переможцю ворогів, всі живі істоти з’являються на світ під покровом ілюзії, в силу якої вони дивляться на все під через призму двоїстості, породженої з бажання й відрази».

Цей стан життя називається авід’я. Справжнє знання являє собою протилежність до цієї авід’ї. Різницю між від’єю й авід’єю вказано в «Шрі Ішопанішаді»: авід’я (невігластво) зумовлює, а від’я (знання) приводить до звільнення. Пуранджана визнає тут, що він привабився до авід’ї. Тепер він бажає побачити авід’ю в усій її повноті й тому прохає дівчину підняти голову, щоб він міг побачити її обличчя. Він хоче побачити всі риси авід’ї, що роблять її такою привабливою.

Ця історія показує, що жінка приваблюється до чоловіка, який аґресивно домагається її прихильності й залицяється до неї. Це описано також в іншому місці «Шрімад-Бгаґаватам» (5.5.8): пум̇сах̣ стрійа̄ мітгуні-бга̄вам етам. Чоловік і жінка приваблюються одне до одного через статевий потяг. Статевий потяг становить основу матеріальної діяльності. Зумовлене життя, що протікає в площині матеріальної чуттєвої насолоди, примушує живу істоту забути про духовне життя. Це забуття покриває первинну свідомість живої істоти, свідомість Крішни, і перетворює її у матеріальну свідомість. Таким чином жива істота повністю поринає в гонитву за чуттєвою насолодою.

Жива істота не знає, звідки вона з’явилася на світ. Вона не знає, чому створено цей матеріальний світ, навіщо живі істоти працюють у цьому світі і що є першоджерелом проявленого космосу. Ніхто не знає відповіді на ці запитання, і цей стан називається невіглаством. Шукаючи витоків життя, видатні вчені відкривають всілякі хімічні сполуки й поєднання клітин, але ніхто так і не пізнав першоджерело життя в матеріальному світі. Бажання пізнати першоджерело свого існування в матеріальному світі називається брахма-джіґ’яса. Жоден філософ, вчений чи політик не знає насправді, звідки ми прийшли, чому ми боремося тут так тяжко за існування і куди ми підемо. Більшість людей вважає, що ми тут опинилися внаслідок випадку і що зі смертю цих тіл усій нашій діяльності, подібній до театральної вистави, настане кінець, і ми самі розчинимося в порожнечі. Вчені й філософи, які дотримуються таких поглядів, належать до імперсоналістів та послідовників філософії порожнечі. У цьому вірші дівчина описує справжнє становище живої істоти. Вона не може назвати Пуранджані імені свого батька, тому що не знає, звідки вона прийшла. Не знає вона також і того, навіщо вона прийшла сюди. Вона відверто зізнається, що нічого не знає про це все. В такому становищі перебуває й жива істота в матеріальному світі. Тут багато так званих вчених, філософів та великих лідерів, але вони не знають ні того, звідки вони прийшли, ні навіщо вони шукають так званого щастя у цьому матеріальному світі. Живучи в матеріальному світі, ми користуємося численними вигодами, які полегшують наше існування, але за своєю нетямущістю навіть не цікавимося про те, хто так гарно облаштував цей світ і зробив його придатним для нашого життя. Все в цьому світі функціонує дуже злагоджено, але люди безтямно вважають, що все в матеріальному космосі виникає випадково і що після смерті вони перетворяться в ніщо, а цей прекрасно влаштований для життя світ залишатиметься таким вічно.

Такий брак свідомості Крішни називається невіглаством. У «Шрімад-Бгаґаватам» (5.5.5) це невігластво описано як пара̄бгавас та̄вад абодга-джа̄тах̣    —    кожен народжується в невігластві. Отже, «Бгаґаватам» констатує, що всі ми в матеріальному світі народжуємося в невігластві. У своєму невігластві ми розвиваємо націоналізм, філантропію, інтернаціоналізм, науку, філософію та багато чого іншого. Але чого вартий весь цей розвиток науки, якщо йому за основу служить невігластво? Поки людина не прийде до свідомості Крішни, всі її зусилля приречені на поразку. Людська форма життя призначена саме для того, щоб позбутися невігластва, однак люди, не розуміючи, як розсіяти своє невігластво, будують і намагаються здійснити численні плани. Однак разом з їхньою смертю цьому всьому настає кінець.

Пуранджана запитав у молодої жінки про одинадцять чоловіків, про їхніх жінок та про змія. Жінка описала їх дуже коротко. Було очевидно, що вона не має повного знання про своїх супутників, супутниць та змія. Як уже зазначено раніше, змія    —    це життєва сила живої істоти. Ця життєва сила не спить навіть тоді, коли тіло й чуття стомлюються й перестають функціонувати. Навіть коли ми перебуваємо в несвідомому стані під час сну змій життєвої сили далі пильнує й діє. Тому під час сну ми бачимо сновидіння. Коли жива істота покидає матеріальне тіло, життєва сила не гине, а переходить з нею до іншого тіла. Це називається перевтілення, або переселення душі, хоча ми називаємо це смертю. Насправді смерті немає. Життєва сила завжди супроводжує душу, а коли душа прокидається зі свого так званого сну, вона бачить своїх одинадцять друзів, тобто діяльні чуття й розум та їхні численні бажання (їхніх жінок). Життєва сила пильнує завжди. Цілком зрозуміло, що, навіть коли ми спимо, ми дихаємо, і тому змій життєвої сили живиться повітрям, яке проходить через тіло. Повітря входить в тіло разом з подихом, і, поки занурена в сон людина дихає, можна не сумніватися в тому, що вона жива. Навіть коли грубе тіло спить, життєва сила пильнує й стереже його. Отже, про змія життєвої сили відомо, що він живиться повітрям і підтримує життєздатність тіла.

Жива істота сходить в матеріальний світ в пошуках чуттєвої втіхи, і її інтелект, уособлений тут в образі жінки, дає їй потрібні вказівки, які допомагають якнайліпше задовольнити чуття. Однак насправді інтелектом живу істоту наділяє Наддуша, Верховний Бог-Особа. Саме Він дає всю свободу дій живій істоті, яка зійшла в матеріальний світ. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (2.41):

«Рішучість тих, хто обрав духовний шлях, непохитна, і мета в них тільки одна. Але розбігаються думки тих, о улюблений нащадку Куру, хто нерішучий».

Коли відданий просувається вперед на шляху пізнання духу, в нього одна мета    —    служити Верховному Богові-Особі. Його не цікавить жодна інша матеріальна чи духовна діяльність. Цар Пуранджана уособлює звичайну живу істоту, а жінка, про яку тут ідеться, уособлює інтелект живої істоти. Коли поєднуються, жива істота насолоджується матеріальними чуттями, а інтелект постачає їй усе потрібне для насолоди. Народившись людиною, жива істота відразу ж потрапляє в полон сімейних традицій, національних рис, звичаїв тощо. Цим усім живу істоту забезпечує майа, енерґія Верховного Бога-Особи. Таким чином жива істота, перебуваючи під впливом тілесної концепції життя, використовує всі можливості інтелекту для того, щоб задовольнити свої чуття.

Дгарма̄ртга-ка̄ма-мокша̄на̄м̇ да̄ра̄х̣ сампра̄пті-хетавах̣    —    дружина є причиною всього успіху, якого чоловік досягає в царині релігії, матеріального збагачення, задоволення чуттів і, врешті, спасіння. Суть одруження полягає в тому, щоб допомогти людині наблизитися до звільнення. В дитинстві і юності чоловік проходить підготовку як брахмачарі, а після того він може одружитися на гідній дівчині і стати сімейною людиною. Належно підготована до сімейного життя людина знайде в ньому все, що їй потрібне, і задовольнить свої потреби в їді, сні, паруванні і самозахисті. Сімейне життя забезпечить її всім, якщо вона житиме згідно з реґулівними засадами.

Існує 8 400 000 видів живих істот, а отже, повинно існувати багато різних умов життя. На нижчих рівнях життя (серед дерев та інших рослин) немає статевих зносин. Дещо вищі форми життя (серед птахів чи бджіл) уже вступають у статеві зносини, але ні комахи, ні тварини не вміють по-справжньому насолоджуватися статевим життям. Однак людська форма життя дає можливість повністю оволодіти мистецтвом любовної втіхи. Існує чимало так званих філософів, які вчать, як насолоджуватися сексом, а також ціла наука, присвячена цьому, яка називається кама-шастра. Людське життя поділяється на окремі етапи, які називаються брахмачар’я, ґріхастга, ванапрастга і санн’яса. Статеве життя заборонене для всіх ашрамів, крім ґріхастга-ашраму, сімейного укладу життя. Брахмачарі категорично заборонено мати статеві стосунки, ванапрастга добровільно утримується від сексу, а санн’ясі повністю зрікається світу. Кармі не практикують засад брахмачар’ї, ванапрастги чи санн’яси, тому що їх дуже приваблює життя ґріхастги. Іншими словами, люди мають дуже матеріалістичні схильності. Вони воліють жити як ґріхастги, тому що його засади дозволяють статеве життя. Кармі вважають, що засади інших укладів ставлять людину в умови, які гірші за умови життя тварин, бо навіть тварини живуть статевим життям, тоді як брахмачарі, ванапрастги й санн’ясі повністю утримуються від сексу. Через це кармі відчувають жах і відразу до цих укладів життя.

Веди вчать, що існує два напрямки людської діяльності: праврітті-марґа і ніврітті-марґа. Обидва шляхи спираються на релігійні засади. Для тварин доступний лише шлях праврітті-марґи. Праврітті-марґа    —    це шлях задоволення чуттів, а ніврітті-марґа    —    це шлях духовного розвитку. У тварин і демонів немає ні поняття про ніврітті-марґу, ні правильного розуміння праврітті-марґи. Принцип праврітті-марґи полягає в тому, що, незважаючи на свою схильність до задоволення чуттів, їх треба задовольняти згідно з ведичними приписами. Наприклад, всі мають схильність до статевого життя, але в демонічному суспільстві немає ніяких обмежень на статеве життя, тоді як ведична культура вчить насолоджуватися сексом згідно з вказівками Вед. Таким чином Веди вчать цивілізованих людей, як задовольняти свій потяг до чуттєвої насолоди.

Однак на шляху ніврітті-марґи, або пізнання трансцендентної істини, статеве життя повністю заборонене. Життя усіх членів ведичного суспільства поділяється на чотири періоди: брахмачар’я, ґріхастга, ванапрастга і санн’яса,    —    і тільки в сімейному житті ведичні писання заохочують або дозволяють людині діяти за принципами праврітті-марґи. В інших укладах, в укладах брахмачар’ї, ванапрастги і санн’яси для сексу немає місця.

У цьому вірші жінка вихваляє переваги праврітті-марґи і засуджує шлях ніврітті-марґи. Вона підкреслює, що яті, трансценденталісти, які цікавляться лише духовним життям (каівал’єю), не можуть навіть уявити собі щастя, яке людина відчуває на шляху праврітті-марґи. Людина, яка дотримується ведичних засад, насолоджується матеріальним життям не лише в цьому життя, але й у наступному, піднімаючись на райські планети. У цьому житті така людина, завжди виконуючи всілякі релігійні обряди, здобуває всі форми матеріального щастя й достатку, як оце синів та внуків. До матеріальних страждань належить народження, старість, хвороби і смерть, але люди, прив’язані до праврітті-марґи, влаштовують урочисті релігійні обряди з приводу народження, наближення старості, хвороб чи смерті. Не беручи до уваги страждання, яке завдають народження, старість, хвороби і смерть, вони поринають у виконання ведичних церемоній та обрядів.

Однак насправді основа праврітті-марґи    —    це статеве життя. Як сказано у «Шрімад-Бгаґаватам» (7.9.45), йан маітгуна̄ді-ґр̣хамедгі-сукгам̇ хі туччгам. Домогосподаря, який надмірно прив’язаний до праврітті-марґи, називають не ґріхастгою, ґріхамедгі. Хоча ґріхастга й бажає задовольняти чуття, він діє згдіно з ведичними приписами. Натомість ґріхамедгі, що цікавиться лише чуттєвою втіхою, не дотримується ведичних вказівок. Ґріхамедгі намагається всіх переконати в перевагах статевого життя і своїм синам та дочкам також дозволяє ставати бранцями сексу, тим самим позбавляючи їх можливості досягнути вищої, славетної мети життя. Ґріхастга насолоджується статевим життям як у цьому житті, так і в наступному, але ґріхамедгі не знає, ким йому доведеться стати в наступному житті, бо в цьому він цікавиться тльіки сексом. Переважно люди, надмірно прив’язані до сексу, не турбуються про трансцендентне духовне життя. Особливо ж за цієї епохи, епохи Калі, люди не дбають про духовний розвиток. Навіть якщо хтось виявляє інтерес до духовного розвитку, найімовірніше від зловиться на гачок численних шахраїв і вибере оманний метод духовної практики.

Згідно з Ведами, у матеріальному світі кожен народжується великим боржником. Жива істота зобов’язана півбогам    —    богові Сонця, богові Місяця, царю райських планет Індрі, Варуні та іншим, адже вони забезпечують її всім потрібним для життя. Тепло, світло, воду й усі інші природні дари жива істота отримує з ласки півбогів. Крім того, ми зобов’язані своїм предкам, що завдяки їм ми маємо тіло, майно, інтелект, суспільство, друзів і любих. Так само ми зобов’язані й усьому суспільству, користуючись його соціальними й політичними досягеннями, і навіть нижчим тваринам, як оце коні, корови, віслюки, собаки й коти. Таким чином, кожен, хто народжується людиною в матеріальному світі, має численні борги, які зобов’язаний сплатити. Той, хто їх не сплачує, ще більше заплутується в круговерті народжень і смертей. Однак ґріхамедгі, надмірно прив’язаний до матеріальних речей, не знає, що, досить йому просто віддатися під захист лотосових стіп Мукунди, як він відразу ж стане вільним від усіх зобов’язань перед іншими. На жаль, ґріхамедгі не виявляють ніякої цікавості до свідомості Крішни. Прахлада Махараджа каже:

Слово ґріха-врата означає те саме, що й ґріхамедгі. Той, хто вважає секс за найвище з усього, що є в житті, не може дібрати сенсу в діяльності, заснованій на засадах свідомості Крішни. Виходячи з власних міркувань чи прислухаючись до настанов інших людей, він приохочується до нестриманого статевого життя і не може діяти у свідомості Крішни.

Кожен чоловік, безперечно, великий герой для своєї дружини. Іншими словами, якщо жінка любить чоловіка, він здається їй дуже вродливим і великодушним. Не захопившись іншим, людина не може присвятити йому все своє життя. Жінка вважає чоловіка дуже великодушним і щедрим, тому що він дарує їй стільки дітей, скільки вона хоче. Кожна жінка любить дітей і тому вважає чоловіка, якому вдається задовольнити її статеві бажання і дарувати їй дітей, дуже щедрим. Щедрість чоловіка виявляється не лише в тому, що він зачинає дітей, але й у тому, що він дарує дружині прикраси, забезпечує її смачною їжею та одягом і тримає її в покорі. Така задоволена жінка ніколи не покине свого чоловіка. «Ману-самхіта» радить дарувати жінці прикраси, щоб вона була задоволеною, тому що жінки загалом дуже люблять домашній затишок, прикраси, одяг, дітей і т. д. Таким чином жінка стає осереддям усіх матеріальних насолод.

У цьому зв’язку заслуговує на увагу слово вікгйа̄там. Аґресивно домагаючись прихильності вродливих жінок, чоловік лише поліпшує їхню думку про себе. Іноді чоловіки оволодівають жінкою насильно. Ґвалтування переслідують за законом, але, незважаючи на це, чоловіки, які вміють оволодівати жінками без їхньої згоди, користуються в них великою популярністю.

Коли настійливий чоловік навально домагається незаміжньої жінки, вона розцінює це як ласку з його боку. Жінок часто дуже приваблюють довгі руки чоловіків. Змія має округле тіло, яке звужується біля кінців, тож гарні чоловічі руки здаються жінці подібними до змій, і їй дуже хочеться потрапити в їхні обійми.

На особливу увагу заслуговує в цьому вірші слово ана̄тга-варґа̄. На̄тга означає «чоловік», а префікс а означає «без». Молоду жінку, яка не має чоловіка, називають ана̄тга, або «беззахисна». Щойно жінка досягає періоду статевого дозрівання, її починають мучити статеві бажання. Тому обов’язок батька полягає в тому, щоб видати дочку заміж до того, як вона досягне статевої зрілості. Інакше брак чоловіка буде дуже засмучувати її. Кожен, хто задовольнить її статевий потяг у цьому віці, стане дуже дорогим для неї. Психологія жінки влаштована так, що, якщо в період статевого дозрівання вона зустріне чоловіка, який задовольнить її статеві бажання, вона кохатиме цього чоловіка до кінця життя, хоч би ким він був. Отже, так зване кохання в матеріальному світі    —    це не що інше, як форма задоволення статевого потягу.

Згадка про сто років не випадкова, тому що людині відведено на життя не більше ста років. На різних планетах живі істоти мають різну тривалість життя, залежно від того, наскільки їхня планета віддалена від Сонця. Іншими словами, сто років на цій планеті    —    не те саме, що сто років на якійсь іншій планеті. Господь Брахма живе сто років за відліком часу, властивим для планети Брахмалока, але на цій планеті за один день Брахми минають мільйони років. Так само, один день на райських планетах дорівнює шести місяцям на цій планеті. Однак на всіх планетах тривалість людського життя дорівнює приблизно ста рокам. Умови й рівень життя на різних планетах відрізняються так само, як і його тривалість.

З плином життя жива істота поринає в різні стани й виконує різну діяльність. Одна форма її буття називається джа̄ґрата, або життя в пробудженому стані, а інша    —    свапна, або сновидіння. Ще один стан називається сушупті, або несвідомий стан, а після смерті вона переходить у ще інший стан. У попередньому вірші описано життя в пробудженому стані    —    чолвіок і жінка одружилися й насолоджувалися життям протягом ста років. У цьому ж вірші описано життя в сновидіннях, бо дії, що їх Пуранджана виконував удень, відображалися вночі в його снах. Пуранджана жив з дружиною, задовольняючи свої чуття, і вві сні це задоволення чуттів прибирало нових форм. Сильно стомлена людина спить глибоким сном. Коли ж стомлюється багата людина, вона йде в сад і купається в товаристві багатьох подруг, розважаючись разом з ними. До цього схильні всі живі істоти в матеріальному світі. Чоловік ніколи не задовольняється одною жінкою, якщо не пройшов до того школи брахмачар’ї. Чоловіки здебільшого схильні насолоджуватися з багатьма жінками, а статевий потяг такий сильний, що навіть на схилі років чоловікові хочеться насолоджуватися товариством молодих дівчат. Таким чином, через сильне статеве бажання, жива істота заплутується в тенетах матеріального світу дедалі більше.

Сім брам тіла, розміщених у вищій частині,    —    це двоє очей, двоє ніздрів, двоє вух і один рот. Двоє підземних брам    —    це задній прохід і ґеніталії. Цар, або правитель тіла, яким стає жива істота, використовує всі ці двері для того, щоб насолоджуватися різними формами матеріального задоволення. У великому місті зазвичай споруджують кілька різних брам, що ведуть до інших поселень, як можна й нині побачити в старих індійських містах. Колись столицю обводили муром, і подорожній, який мав намір дістатися іншого міста, мав вийти через відповідну браму, розміщену з того ж боку, що й потрібне йому місто. У старому Делі донині можна побачити залишки міських мурів та різних брам, відомих як Кашмірська брама, Лахорська брама і т. д. Так само в Ахмедабаді існує Делійська брама. Суть аналогії полягає в тому, що жива істота бажає насолоджуватися різними дарами природи і з огляду на це природа наділяє живу істоту тілом з різними отворами, які та може використати для задоволення своїх чуттів.

П’ять із семи надземних брам (тобто двоє очей, двоє вух, двоє ніздрів і один рот), звернені вперед, або, як тут сказано, на схід. Дивитися вперед означає дивитися на сонце, і тому ці п’ять брам названо східними, бо сонце піднімається на сході. Північна і південна брами    —    це два вуха, а дві брами, звернені на захід,    —    це задній прохід і ґеніталії. Усі ці брами описано далі.

Назви «Кгадйота» й «Авірмукгі» означають «світлячок» і «світильник». Це свідчить про те, що з двох очей ліве око слабше. Хоча обидва ока розміщені поряд, одне з них має більшу силу. Цар, або жива істота, використовує ці брами, для того бачити навколишній світ, але він нічого не побачить без друга на ім’я Д’юман. Цей друг    —    не хто інший, як Сонце. Навіть якщо очі на місці, вони нічого не бачать без сонячного світла. Вібгра̄джітам̇ джанападам: щоб ясно побачити щось (вібгра̄джітам), треба оглянути предмет двома очима за допомогою свого друга    —    сонячного світла. Кожна жива істота    —    цар у своєму тілі, тому що використовує різні брами тіла за своїм бажанням. Хоча кожен пишається своєю здатністю бачити й чути все, що відбувається навколо нього, ця здатність залежить від допомоги природи.

Двоє брам за назвою Наліні й На̄ліні    —    це дві ніздрі. Жива істота насолоджується цими брамами за допомогою різних авадгут, або повітряних потоків, що беруть участь у диханні. Через ці брами жива істота ходить у місто Саурабга, тобто в місто пахощів. Іншими словами, ніздрі за допомогою свого друга повітря насолоджуються різними пахощами в матеріальному світі. Наліні й На̄ліні    —    це канали ніздів, через які жива істота вдихає й видихає, насолоджуючись відчуттям запаху.

Рот названо тут головною або найважливішою брамою. Рот    —    це дуже важливий отвір, тому що він має дві функції. Одна функція полягає в тому, щоб їсти, а друга    —    говорити. Для їди ми користуємося послугами свого друга Расаґ’ї, язика, що здатний відчувати всілякі смаки. Крім того, за допомогою язика можна говорити, розмовляючи або про задоволення матеріальних чуттів, або про ведичну мудрість. Звичайно, тут ідеться передусім про задоволення матеріальних чуттів, саме через це названо Расаґ’єю.

Праве вухо використовують для корисливої діяльності, карма-канди. Доки людина прагне насолоджуватися дарами матеріальної природи, вона слухає правим вухом і використовує п’ять чуттів для того, щоб піднятися на вищі планетні системи, як оце Пітрілока. Тому праве вухо названо тут брамою Пітріху.

Одне вуха звернене на північ, а друга    —    на південь. Вухо, звернене на південь, має сильний слух і завжди прагне слухати про чуттєву насолоду. Натомість вухо, звернене на північ, використовують для того, щоб отримати посвяту від духовного вчителя й досягнути духовного неба. Праве (чи південне) вухо називається Пітріху, і це вказує на те, що його використовують на те, щоб дістатися вищої планетної системи за назвою Пітрілока, однак ліве вухо, що називається Деваху, використовують на те, щоб слухати про ще вищі планетні системи, як оце Махарлока, Тапалока чи Брахмалока, або навіть ще вищі планети духовного всесвіту, на яких можна жити вічно. Це пояснено в «Бгаґавад-ґіті» (9.25):

«Ті, хто поклоняється півбогам, народяться серед півбогів; ті, хто поклоняється предкам, відправляться до предків; ті, хто поклоняється привидам і духам, народяться серед цих істот; а ті, хто поклоняється Мені, житимуть зі Мною».

Той, хто хоче щастя на цій планеті й після смерті, найчастіше прагне піднятися на Пітрілоку. Така людина може використовувати праве вухо, щоб слухати ведичні приписи. Однак той, кого цікавить Тапалока, Брахмалока, планети Вайкунтги чи Крішналока, повинен отримати посвяту від духовного вчителя, щоб піднятися на ці локи.

Західна брама міста називалася Асурі через те, що вона була призначена передусім для асурів. Слово асура стосується до тих, хто цікавиться задоволенням чуттів, а насамперед статевим життям, до якого вони дуже прив’язані. Отже, Пуранджана, або жива істота, отримує найбільшу втіху за допомогою ґеніталіїв. Таким чином цар Пуранджана ходив у місто Ґрамака. Задоволення матеріальних чуттів називають іноді ґрам’єю, отож місце, де найбільше насолоджуються статевим життям, називається Ґрамака. Йдучи до Ґрамаки, Пуранджана брав з собою друга Дурмаду. Слово вішая вказує на чотири насущні тілесні потреби: їду, сон, парування і самозахист. Слово дурмадена можна розкаласти на дві частини: дур означає душт̣а, або «гріховний», а мада означає «божевілля». Кожна жива істота, котра увійшла в царство матеріальної природу, заслуговує епітету мада, тобто «божевільна».

Людина, яку переслідують духи, божеволіє. Впавши в нестяму, людина верзе всілякі нісенітниці. Отже, для того щоб зануритися в гонитву за чуттєвою насолодою, треба подружитися з дурмадою, тобто тяжко хворим на недугу матеріалізму.

Слова а̄сурі на̄ма паш́ча̄д два̄х̣ мають ще одне значення. Сонце спершу з’являється на сході    —    над Бенґальською затокою, а тоді поступово просувається на захід. Як показує досвід, західні люди більш прив’язані до чуттєвого задоволення. Про це сказано в життєписі Шрі Чайтан’ї Махапрабгу: паш́чімера лока саба мӯд̣га ана̄ча̄ра (Ч.-ч. Аді 10.89). Чим далі на захід, тим менше люди цікавляться духовним життям і тим більше відхиляються від ведичних засад. Через це люди Заходу більше прив’язані до чуттєвого задоволення. У «Бгаґаватам» це підтверджено: а̄сурі на̄ма паш́ча̄д два̄х̣. Іншими словами, населення Заходу приваблюється до цивілізації асурів, тобто до матеріалістичного способу життя. З огляду на це Господь Чайтан’я хотів, щоб цей рух свідомості Крішни поширювався в західному світі і щоб прив’язані до чуттєвого задоволення західні люди змогли отримати благо, яке несе Його вчення.

Тут ідеться про задній прохід, розміщений з протилежного боку від очей, носа і вух, тобто на заході. Ця брама безпосередньо пов’язана зі смертю. Коли звичайна жива істота покидає тіло, вона виходить через задній прохід, що завдає їй великого болю. Коли сили природи спонукають її випорожнити кишківник, вона теж відчуває біль. Друга живої істоти, який супроводжує її під час мандрівки через цю браму, називають Лубдгака, що означає «жадоба». Через жадобу ми переїдаємо, і під час випорожнення кишківника ця зажерливість обертається для нас стражданням. Якщо жива істота випорожнюється нормально, вона почуває себе дуже добре. Ця брама називається Нірріті, або брама страждання.

У цьому вірші йдеться про руки й ноги живої істоти. Ноги не можуть говорити й нічого не бачать. Якщо людина просто покладеться на свої ноги й дозволить їм іти, куди їм заманеться, найімовірніше вона впаде в яму або вдариться об щось. Довірятися незрячим ногам небезпечно для життя.

Серед діяльних чуттів руки й ноги мають велике значення, але в них немає очей. Це означає, що в руках і ногах немає ніяких отворів. У голові є багато отворів    —    двоє очей, двоє ніздрів, двоє вух і рот, але внизу, в руках і ногах, немає ніяких отворів. Через це руки й ноги названо тут андга, «сліпі». Хоча жива істота має багато отворів у тілі, їй доводиться працювати руками й ногами. Хоча жива істота володіє багатьма іншими чуттями, коли їй треба кудись піти, щось зробити чи до чогось доторкнутися, вона мусить використовувати для цього сліпі ноги й руки.

Згідно з Ведами, душа, або «я» живої істоти, перебуває в серці. Ведичний вірш проголошує: хр̣дй айам а̄тма̄ пратішт̣гітах̣    —    душа розташована в серці. Однак у матеріальному світі духовну душу покривають три матеріальні якості    —    добро, пристрасть і темрява, що взаємодіють між собою у серці живої істоти. Наприклад, коли жива істота перебуває в стані добра, вона відчуває щастя, коли вона охоплена пристрастю, вона черпає в матеріальних втіхах задоволення, а коли вона занурена в темряву, вона перебуває в замішанні. Усі ці стани являють собою діяльність розуму й існують на рівні думок, почуттів і бажань.

Коли жива істота перебуває в колі своєї дружини й дітей і живе у своїй домівці, вся її діяльність відбувається на рівні розуму. Іноді вона щаслива, іноді глибоко задоволена, іноді невдоволена, а іноді спантеличена. Спантеличеність називається моха, або ілюзія. Перебуваючи під ілюзорним впливом свого товариства, дружби й любові, жива істота думає, що її так зване товариство, дружба та любов, нація, громада і т. д. захистять її. Вона не усвідомлює того, що після смерті вона опиниться в лабетах могутньої матеріальної природи, що примусить її прийняти те тіло, котре відповідає природі її діяльності в цьому житті. Це тіло може навіть не бути тілом людини. Отже безпека, яку жива істота відчуває в цьому житті завдяки своєму товариству, дружині й друзям,    —    це не що інше, як ілюзія. Усі живі істоти, ув’язнені в різних матеріальних тілах, перебувають під впливом ілюзії, яку породжують їхні матеріальні насолоди. Вони забувають про своє справжнє завдання, яке полягає в тому, щоб повернутися додому, до Верховного Бога.

Кожного, хто не перебуває у свідомості Крішни, можна вважати зануреним в ілюзію. Так звані почуття щастя й задоволення, засновані на матеріальних речах,    —    це теж ілюзія. Насправді ані товариство, ані дружба, ані любов, ані що інше не можуть врятувати живу істоту від тиску зовнішньої енерґії, що проявляється у народженні, смерті, старості і хворобах. Визволити з цієї ілюзії дуже важко навіть одну живу істоту. Тому Господь Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті» (7.14):

«Подолати цю Мою божественну енерґію, що складається з трьох ґун матеріальної природи, дуже важко. Але хто віддався Мені, той здужає легко вийти з-під її впливу». Отже, не віддавшись цілковито лотосовим стопам Крішни, неможливо вирватися з пут трьох ґун матеріальної природи.

Коли жива істота занурюється в таку ілюзію, що стає повністю підвладною своїй дружині, чи матеріальному інтелекту, їй доводиться всіляко догоджати інтелекту своєї так званої дружини і виконувати всі її забаганки. Шастри вчать, що задля того, щоб жити спокійним й зручним життям у матеріальному світі, треба догоджати своїй дружині, завжди даруючи їй прикраси і виконуючи її вказівки. Якщо діяти таким чином, у сімейному житті не буде ніяких турбот. Тому чоловікові радять задля власного ж добра дбати про те, щоб його дружина завжди була задоволена. Таким чином чоловік стає служкою своєї дружини й мусить виконувати її забаганки, заплутуючись у матеріальному світі дедалі більше й більше. У Бенґалії кажуть, що того, хто стає покірним служкою своєї дружини, повністю перестають поважати. Однак проблема полягає в тому, що, не стань чоловік покірним слугою жінки, його сімейне життя буде сповнене турбот. У західних країнах, беручи до уваги ці турботи, узаконили розлучення, а у східних країнах, як оце Індія, чоловік і жінка просто починають жити окремо. Нещодавно в Індії теж прийняли новий закон, який дозволяє розлучення, і це ще раз підтверджує, що сімейне життя сповнене великих турбот. У серці живої істоти перебуває розум, що діє, думає, відчуває й бажає, і підпасти під владу дружини    —    це те саме, що підпасти під владу матеріального інтелекту. Внаслідок цього чоловік зачинає з дружиною дітей і заплутується в сітях матеріальної діяльності, заснованої просто на вигадках.

Розум    —    це місце, де перебуває єство живої істоти. Розум діє під керівництвом інтелекту. Жива істота, перебуваючи в серці, діє під керівництвом інтелекту. Інтелект тут змальовано як царицю, і душа, перебуваючи під владою розуму, кориться матеріальному інтелекту, як цей цар кориться своїй дружині. Отже, матеріальний інтелект    —    це причина рабства живої істоти. Суть полягає в тому, щоб скористатися допомогою духовного інтелекту і таким чином вирватися з цього рабства.

Вивчаючи життя Махараджі Амбаріші, ми бачимо, що святий Махараджа спочатку зосередив на лотосових стопах Крішни свій розум. Завдяки цьому його інтелект очистився. Усі інші чуття Махараджа Амбаріша теж використав на служіння Господу. Очима він дивився на заквітчане Божество у храмі, чуттям нюху він вдихав пахощі цих квітів, а ногами він ходив до храму. Руками він прибирав храм, а вухами слухав про Крішну. Язик він використовував для двох цілей: щоб говорити про Крішну і щоб куштувати прасад, офірований Божеству. Матеріалісти, повністю підвладні матеріальному інтелекту, нездатні зануритися в таку діяльність. Через це вони свідомо чи несвідомо стають рабами наказів матеріального інтелекту. Це підсумовано в наступному вірші.

Дуже важливим у цьому вірші є слово віпралабдгах̣. Ві означає «особливо», а пралабдга означає «отримана». Цар здобув царицю саме для того, щоб задовольнити свої бажання, і в наслідку став жертвою шахрайства, яке зветься матеріальним існуванням. Проти своєї волі він залишався прирученою твариною, підвладною матеріальному інтелекту. Як приручена мавпочка танцює так, як їй наказує господар, так цар танцював під дудку цариці. У «Шрімад-Бгаґаватам» (5.5.2) сказано: махат-сева̄м̇ два̄рам а̄хур вімуктех̣    —    якщо людина спілкується зі святою особою, з відданим, перед нею відкривається шлях до звільнення. Але якщо вона спілкується з жінкою чи з кимось, хто надто прив’язаний до жінок, перед нею відкривається шлях у рабство.

Загалом, для того щоб духовного розвиватися, треба відмовитися від спілкування з жінками. Саме для цього призначений зречений стан, санн’яса. Перш ніж приймати санн’ясу, чи повністю зрікатися матеріального світу, треба навчитися утримуватися від незаконного сексу. Статеве життя завжди одне й те саме, законне воно чи незаконне, але незаконний секс робить людину дедалі більшим рабом пристрасті. Якщо людина впорядковує своє статеве життя, це дає їй шанс коли-небудь відректися від сексу зовсім чи відмовитися від спілкування з жінками. Людині, якій вдалося цього досягти, дуже легко розвиватися в духовному житті.

У цій главі Нарада Муні пояснює, як чоловік потрапляє в полон чарів своєї любої дружини. Прив’язаність до своєї дружини    —    це прив’язаність до якостей матеріальної природи. Той, кого приваблює матеріальна якість темряви, перебуває на найнижчому щаблі існування, тоді як той, кого приваблює матеріальна якість добра, перебуває в ліпшому становищі. Можна бачити, що людина, яка перебуває на рівні матеріального добра, більшою чи меншою мірою прагне поглиблювати знання. Це, звісно, значно ліпше становище, бо знання дає людині більше можливостей стати на шлях відданого служіння. Не піднявшись на рівень знання, тобто не досягнувши рівня брахма-бгути, неможливо проґресувати у відданому служінні. У «Бгаґавад-ґіті» (18.54) Крішна каже:

«Той, хто піднімається на цей трансцендентний рівень, осягає Верховний Брахман і сповнюється радості. Він ні за чим не тужить і нічого не жадає. Він однаково ставиться до всіх живих істот. У такому стані він досягає чистого відданого служіння Мені».

Рівень знання дає людині великі переваги, бо знання    —    це засіб, за допомогою якого можна піднятися на рівень відданого служіння. Однак, якщо людина береться до відданого служіння відразу ж, то знання відкривається їй без окремих зусиль. Це підтверджено в «Шрімад-Бгаґаватам» (1.2.7):

Віддане служіння саме відкриває людині істинне знання щодо матеріального існування. Той, хто має достатньо розвинений інтелект, відразу ж піднімається на рівень відречення від так званого товариства, сім’ї та любові і всього іншого також. Доки ми прив’язані до товариства, сім’ї й любові в матеріальному світі, ні про яке знання не може бути й мови, як не може бути мови й про віддане служіння. Однак той, хто безпосередньо береться до відданого служіння, сповнюється знання і зреченості. Таким чином життя цієї людини увінчується успіхом.