ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ: Махараджа Прітгу повертається додому, до Бога

Махараджа Прітгу    —    це одне з втілення Верховного Бога-Особи, шакт’явеша-аватара. Це означає, що він з’явився на Землі для того, щоб виконати певні накази Всевишнього. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», Верховний Господь    —    це володар усіх планет, і тому Він завжди турбується про те, що живі істоти на всіх планетах були щасливі і виконували свої обов’язки. Коли люди відхиляються від своїх обов’язків, Господь Сам з’являється на Землі, як підтверджено в «Бгаґавад-ґіті» (4.7): йада̄ йада̄ хі дгармасйа ґла̄нір бгаваті бга̄рата.

За правління царя Вени було багато порушень Господніх законів, і тому Господь послав Свого найдовіренішого відданого Махараджу Прітгу, щоб той відновив порядок. Виконавши всі накази Верховного Бога-Особи і навівши лад у всьому світі, Махараджа Прітгу був готовий відійти від справ. Раніше він показував ідеальний приклад правління державою, а тепер він повинен був показати ідеальний приклад відречення. Він розділив свої статки між синами і призначив їх правителями світу, а тоді разом з дружиною пішов у ліс. Примітно, що в цьому вірші одночасно сказано, що Махараджа Прітгу пішов в ліс сам і що він узяв з собою дружину. Веди дозволяють чоловікові, який відходить від сімейних справ і йде з дому, взяти з собою дружину, тому що чоловіка й дружину вважають за одне ціле. Отже, вони можуть виконувати аскези разом, щоб досягнути звільнення. Так і вчинив Махараджа Прітгу, показуючи всім ідеальний приклад. Також цього вчить вся ведична література. Не слід сидіти вдома до самої смерті. Замість того, треба вчасно відійти від сімейних справ і підготуватися до повернення додому, до Бога. Як втілення Бога, шакт’явеша-аватара, що зійшов з Вайкунтги для того, щоб виконати місію Крішни, Махараджа Прітгу неодмінно мав повернутися до Бога. Однак, для того щоб усе його життя служило за приклад для інших, він теж пішов у тапо-ван і присвятив себе аскезі. Схоже, що за ти часів було багато тапо-ванів, лісів, призначених для аскези та зреченого життя. Кожному було покладено за обов’язок на схилку літ піти в тапо-ван і повністю віддатися під опіку Верховного Бога-Особи, тому що відректися від сімейного життя, залишаючись вдома, дуже важко.

Як у сімейному житті людина повинна активно працювати, так, відрікшись від сімейного життя, вона повинна старанно приборкувати розум і чуття. Приборкати їм може той, хто повністю присвятив себе відданому служінню Господу. Вся ведична культура і суспільний устрій призначені для того, щоб допомогти людині врешті-решт повернутися додому, до Бога. Ґріхастга-ашрам    —    це свого роду поблажка, яка дозволяє людині поєднувати впорядковане життя із задоволенням чуттів. Людині, яка пройшла через сімейне життя, легше відректися від нього, коли їй сповнюється п’ятдесят років, і повністю присвятити себе аскезі, щоб раз і назавжди покінчити з задоволенням матеріальних чуттів. Ґріхастга-ашрам призначений саме для цього, і тому людині, яка прийняла ванапрастгу, настійливо радять присвятити себе тапас’ї, чи аскезі. Махараджа Прітгу ретельно дотримувався усіх правил життя ванапрастги, яке називають вайкганаса-ашрамом. Слово ваікга̄наса-сусаммате звертає увагу на те, що на рівні ванапрастги теж треба строго дотримуватися реґулівних засад. Іншими словами, Махараджа Прітгу поводив себе ідеальним чином у всіх сферах життя. Маха̄джано йена ґатах̣ са пантга̄х̣    —    ми повинні ступати в сліди великих осіб. Беручи за приклад ідеальне життя Махараджі Прітгу, можна стати всебічно досконалим, як живучи активним життям, так і відійшовши від справ. Людина, яка живе таким чином, покинувши тіло, досягає звільнення і повертається до Бога.

«Бгаґавад-ґіта» радить йоґам піти в відлюдний ліс і жити там в освяченому місці. Коли Прітгу Махараджа пішов у ліс, він не їв приготованої на вогні їжі, яку йому посилали з міста послідовники чи учні. Той, хто складає обітницю жити в лісі, повинен харчуватися лише коренями, корою, фруктами, сухим листям та іншими дарами, які посилає сама природа. Прітгу Махараджа строго дотримувався цих правил життя в лісі. Іноді він їв лише сухе листя, а іноді лише пив трохи води. Іноді він живився тільки повітрям, а іноді він їв плоди дерев. Так він жив у лісі й практикував сувору аскезу, насамперед у тому, що стосувалося їди. Іншими словами, тому, хто хоче проґресувати в духовному житті, треба стерегтися переїдання. Шріла Рупа Ґосвамі теж попереджає, що переїдання і надмірні зусилля (атйа̄ха̄рах̣ прайа̄саш́ ча) заважають духовно розвиватися.

Можна теж згадати, що, згідно з Ведами, жити в лісі означає жити в ґуні цілковитого добра, жити в місті означає жити в ґуні пристрасті, а жити в публічному домі чи місці, де розпивають алкоголь, означає жити в ґуні невігластва. Однак жити в храмі означає жити на Вайкунтзі, тобто бути трансцендентним до всіх ґун матеріальної природи. Рух свідомості Крішни всім дає можливість жити в храмі Господа, що не поступається Вайкунтзі. Тому людині, яка розвинула свідомість Крішни, немає потреби йти в ліс і силкуватися імітувати Махараджу Прітгу чи великих мудреців та муні, які жили в лісі.

Шріла Рупа Ґосвамі, покинувши посаду урядового міністра, пішов у Вріндавану й жив там під деревом, як Махараджа Прітгу. Відтоді багато людей пішло до Вріндавани, щоб імітувати поведінку Шріли Рупи Ґосвамі. Багато з них, замість того щоб проґресувати в духовному житті, навпаки падали до рівня матеріалістичних звичок і навіть у Вріндавані вступали в незаконні статеві зносини, грали в азартні ігри та вживали наркотики. Рух свідомості Крішни принесено в західні країни, але західні люди неспроможні піти в ліс і практикувати суворі аскези за прикладом Прітгу Махараджі чи Рупи Ґосвамі. Однак і західні люди, і всі інші можуть діяти за прикладом Шріли Бгактісіддганти Сарасваті Тгакури, живучи в храмі, що трансцендентний до лісу, і склавши обітницю їсти тільки крішна-прасад і нічого іншого, дотримуватися реґулівних засад і щодня повторювати на вервиці шістнадцять кіл мантри Харе Крішна. Тоді ніщо не зможе перешкодити духовному розвитку людини.

Тут згадано деякі з аскез, яким присвячують себе ґ’яні та йоґи, неспроможні стати на шлях бгакті-йоґи. Вони мусять накладати на себе такі суворі аскези, для того щоб очиститися від матеріальної скверни. Пан̃ча-тапа̄х̣ стосується п’яти вогнів, серед сидить аскет. Згідно з приписами шастр аскет розпалює вогнища з усіх чотирьох боків навколо себе, а згори його обпалює сонце. Це одна з рекомендованих аскез, що зветься пан̃ча-тапа̄х̣. Так само під час дощового сезону аскет повинен сидіти під потоками дощу, а взимку стояти по горло в холодній воді. Що ж до постелі, то аскет повинен задовольнятися лежачи на голій землі. Як видно з наступного вірша, мета цих усіх аскез полягає в тому, щоб допомогти людині стати відданим Верховного Бога-Особи.

За Калі-юґи рекомендують тільки цей метод духовного розвитку:

«За цієї епохи чвар та лицемірства єдиний спосіб звільнитися    —    це оспівувати святі імена Господа. Немає іншого шляху, немає іншого шляху, немає іншого шляху». Щоб завоювати прихильність Крішни, Верховного Бога-Особи, треба постійно, цілодобово повторювати Його святі імена. Нещасні люди, які не можуть прийняти цей метод, воліють практикувати якусь форму псевдомедитації, навіть не вдаючись ні до яких аскез. Однак треба або практикувати описані вище суворі аскези, щоб очиститися від матеріальної скверни, або стати на шлях відданого служіння, яке дає змогу здобути милість Верховного Господа, Крішни. Людина, яка розвиває свідомість Крішни, посідає найбільш гострий інтелект, бо за Калі-юґи неможливо практикувати суворі аскези. Єдине, що ми повинні робити,    —    це йти стопами великих осіб, як оце Господь Чайтан’я Махапрабгу. У своїй «Шікшаштаці» Господь Чайтан’я Махапрабгу пише: парам̇ віджайате ш́рі кр̣шн̣а-сан̇кіртанам    —    хвала, хвала святим іменам Господа Крішни, які відразу очищують серце людини і приводять її до звільнення (бгава-маха̄да̄ва̄ґні-нірва̄панам). Якщо справжня мета йоґи полягає в тому, щоб задовольнити Господа Крішну, то для цього цілком досить простих методів бгакті-йоґи, рекомендованих для цієї епохи. Однак людина повинна постійно присвячувати себе служінню Господу.

Хоча Прітгу Махараджа практикував аскези задовго до появи Господа Крішни на цій планеті, він ставив перед собою мету задовольнити Крішну. Є чимало дурнів, які проголошують, що Крішні почали поклонятися лише п’ять тисяч років тому, після того, як Господь Крішна з’явився на світ в Індії, але це не так. Прітгу Махараджа поклонявся Крішні мільйони років тому, адже Прітгу був нащадком роду Махараджі Дгруви, який правив протягом тридцяти шести тисяч років під час Сат’я-юґи. Дгрува Махараджа міг правити протягом тридцяти шести тисяч років тільки за тої умови, що його життя тривало сто тисяч років. Отже, Крішні поклонялися від створення всесвіту: спочатку за Сат’я-юґи, тоді за Трета-юґи, Двапара-юґи, і поклоняються далі й тепер, за Калі-юґи. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», Крішна з’являється не лише в цю добу Брахминого життя    —    Він приходить щодоби. Крішні почали поклонятися ще до того, як Він з’явився на цій планеті п’ять тисяч років тому. Думати інакше означає дотримуватися безглуздої теорії, яка не знаходить підтвердження ніде в ведичних писаннях.

Також велике значення в цьому вірші мають слова а̄ріра̄дгайішух̣ кр̣шн̣ам ачарат тапа уттамам. Махараджа Прітгу накладав на себе суворі аскези з єдиним наміром задовольнити Крішну. Крішна такий милостивий, що з’являється в трансцендентних звуках Свого святого імені, особливо даруючи ласку людям цієї епохи. Як сказано у «Нарада-панчаратрі», а̄ра̄дгіто йаді харіс тапаса̄ татах̣ кім    —    якщо людина поклоняється Крішні і ставить собі за мету прийти до Нього, їй не потрібно практикувати суворі тапас’ї, тому що вона вже досягнула свого призначення. Якщо ж після всіє тапас’ї людина так і не досягла Крішни, всі її аскези марні. Тапас’я, яка не приводить до Крішни,    —    це просто марний труд. Ш́рама ева хі кевалам (Бгаґ. 1.2.8). Тому нас не повинна пригнічувати наша нездатність жити в лісі і практикувати суворі аскези. Наше життя таке коротке, що ми повинні строго дотримуватися засад, які визначають вайшнавські ачар’ї, і розвивати свідомість Крішни, більше ні про що не турбуючись. Для відчає немає жодних підстав. Нароттама даса Тгакура радить: а̄нанде бала харі, бгаджа вр̣нда̄вана, ш́рі-ґуру-ваішн̣ава-паде маджа̄ійа̄ мана    —    живучи трансцендентним і сповненим блаженства життям, оспівуйте мантру Харе Крішна, приїздіть до святого Вріндавани і поклоняйтеся йому і завжди служіть Господу, духовному чителі та вайшнавам. Отже, рух свідомості Крішни дуже легкий і безпечний. Нам треба лише виконувати накази Господа і повністю присвячувати себе Йому. Ми повинні просто виконувати вказівки духовного вчителя, проповідувати свідомість Крішни і йти стопами вайшнавів. Духовний вчитель уособлює для нас і Господа Крішну, і вайшнавів. Тому, якщо ми будемо виконувати настанови духовного вчителя і повторювати Харе Крішна, все буде гаразд.

В цьому вірші треба звернути увагу на слово пра̄н̣а̄йа̄маіх̣. Загалом хатга-йоґи та аштанґа-йоґи практикують пранаяму, але часто не знають її призначення. Призначення пранаями, чи містичної йоґи, полягає в тому, щоб відірвати розум і чуття від корисливої діяльності. Так звані йоґи в західних країнах не мають про це жодного уявлення. Мета пранаями полягає не в тому, щоб зробити тіло міцним і придатним до тяжкої праці. Мета практики йоґи    —    це поклоніння Крішні. У попередньому вірші зазначено, що всі свої аскези, вправи пранаями та практики містичної йоґи Прітгу Махараджа виконував тільки для задоволення Крішни. Отже, Прітгу Махараджа показує ідеальний приклад і для йоґів також. Все, що він робив, він робив для задоволення Верховного Бога-Особи, Крішни.

Розум людей, прив’язаних до корисливої діяльності, завжди засмічений нечистими бажаннями. Корисливі дії свідчать про наше нечисте бажання панувати над матеріальної природою. Доки істота піддається нечистим бажанням, їй доведеться одне за одним приймати матеріальні тіла. Так звані йоґи, не знаючи істинної мети йоґи, практикують її для того, щоб підтримати своє тіло в хорошій формі. Вони присвячують себе корисливій діяльності і тому залишаються рабами матеріальних бажань, які примушують їх знову народжуватися в іншому тілі. Вони не усвідомлюють того, що найвища мета життя полягає в тому, щоб прийти до Крішни. Щоб врятувати таких йоґів від блукання різними видами життя, шастри попереджають, що за цієї епохи така практика йоґи являє собою просто марнування часу. Єдиний спосіб досягнути досконалості за цієї епохи    —    це повторення маха-мантри Харе Крішна.

Цар Прітгу жив за Сат’я-юґи. Сучасні люди, пропащі душі, нездатні до жодної практики, неправильно розуміють суть йоґи, яку він практикував. Тому шастри проголошують: калау на̄стй ева на̄стй ева на̄стй ева ґатір анйатга̄. Отже, якщо кармі, ґ’яні та йоґи не піднімуться на рівень відданого служіння Господу Крішні, їхні так звані аскези і практика йоґи не матимуть ніякого сенсу. На̄ра̄дгітах̣    —    якщо людина не поклоняється Харі, Верховному Богові-Особі, вся її практика медитативної йоґи, карма-йоґи чи розвиток філософського знання безглузді. Що ж до пранаями, то оспівування святих імен Господа і екстатичний танець також зараховують до пранаями. В одному з попередніх віршів Санат-кумара радив Махараджі Прітгу бути постійно зануреним у служіння Верховному Господу, Ва̄судеві:

Тільки поклоняючись Ва̄судеві можна звільнитися від прагнення до корисливої діяльності. Не поклоняючись Ва̄судеві, ні йоґи, ні ґ’яні не можуть звільнитися від таких бажань.

Вправи пранаями, про які згадано в цьому вірші, не повинні спиратися ні на які матеріальні бажання. Їхня справжня мета полягає в тому, щоб зміцнити розум та чуття для відданого служіння. Нині цю саму силу і рішучість можна легко здобути просто повторюючи святі імена: Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе.

У цьому вірші ясно сказано, що Махараджа Прітгу, практикуючи вправи пранаяма-йоґи, присвячував себе служінню Верховному Богові-Особі, як його вчив святий Санат-кумара. Окремої уваги заслуговують вжиті в цьому вірші слова пурушам абгаджат пурушаршабгах̣. Слово пурушаршабга вказує на Махараджу Прітгу, найліпшого з людей, а пурушам вказує на Верховного Бога-Особу. Отже, найліпші з людей присвячують себе служінню Верховному Богові-Особі. Один пуруша поклоняється, а другий пуруша приймає поклоніння. Коли пуруша, що поклоняється, тобто жива істота, думає про злиття з Верховною Особою, вона просто впадає в оману й занурюється в темряву невігластва. Як каже Господь Крішна в «Бгаґавад-ґіті» (2.12), всі живі істоти, зібрані на полі бою, а також Сам Крішна, існували як індивідуальні особи в минулому і залишаться індивідуальними особами в майбутньому. Це означає, що двоє пуруш, жива істота і Верховний Бог-Особа, ніколи не втарчають своєї індивідуальності.

Той, хто справді пізнав себе, повсякчасно служить Господу, як у цьому житті, так і в наступному. Для відданих немає різниці між цим життям і наступним. У цьому житті відданий-неофіт вчиться служити Верховному Богові-Особі, а в наступному приходить до Верховної Особи на Вайкунтзі і далі виконує те саме віддане служіння. Навіть для відданого-неофіта віддане служіння являє собою брахма-бгӯйа̄йа калпате. Віддане служіння ніколи не вважають за матеріальну діяльність. Відданий діє на рівні брахма-бгута, і тому вже звільнений. Через це він не мусить практикувати жодної іншої йоґи, для того щоб досягнути рівня брахма-бгути. Якщо відданий вірно виконує накази духовного вчителя, дотримується всіх приписів і повторює мантру Харе Крішна, він уже перебуває на рівні брахма-бгути, що підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (14.26):

«Той, хто повністю присвятив себе відданому служінню і не відходить від нього за жодних обставин, одразу підіймається над ґунами матеріальної природи й досягає рівня Брахмана».

Слово бгаґавад-дгармін̣ах̣ вказує на те, що релігійність Махараджі Прітгу була вільною від будь-якого лицемірства. Як сказано на початку «Шрімад-Бгаґаватам» (1.1.2), дгармах̣ проджджгіта-каітаво ’тра    —    релігійна практика, присвячена досягненню якихось матеріальних цілей, нічим не відрізняється від лицемірства. Як пояснює Вірараґгава Ачар’я, бгаґавад-дгармін̣ах̣ означає нівр̣тта-дгармен̣а,    —    релігійна діяльність, вільна від скверни матеріальних бажань. Таке віддане служіння описує Шріла Рупа Ґосвамі:

Коли людина, діючи не з матеріальних бажань і не забруднюючись корисливою діяльністю та умоглядним філософствуванням, з любов’ю служить Господу, це служіння називається бгаґавад-дгарма, або чисте віддане служіння.

Слово брахман̣і, вжите в цьому вірші, не стосується безособистісного Брахмана. Безособистісний Брахман    —    це підпорядкований аспект Верховного Бога-Особи, до того ж ті, хто поклоняється безособистісному Брахману, бажають злитися з сяйвом Брахмана, і тому їх не можна зарахувати до числа послідовників бгаґавад-дгарми. Знову й знову зазнаючи невдачі в спробах отримати матеріальну насолоду, імперсоналісти бажають злитися з буттям Господа, але чистий відданий Господа не має такого бажання. Тому справжній бгаґавад-дгармі    —    це чистий відданий.

З цього вірша можна зрозуміти, що Махараджа Прітгу ніколи не поклонявся безособистісному Брахману, а завжди був чистим відданим Верховного Бога-Особи. Бгаґаваті брахман̣і означає, що він виконував віддане служіння Богові-Особі. Знання про безособистісний Брахман само собою відкривається відданому, і його не цікавить злиття з ним. Завдяки своїй практиці відданого служіння Махараджа Прітгу став зосередженим і непохитним у відданому служінні. Він не мав потреби вдаватися до карми, ґ’яни чи йоґи.

«Нарада-панчаратра» порівнює віддане служіння Господу з царицею. Коли цариця дає аудієнцію, її супроводжують численні служниці. Служниці відданого служіння    —    це матеріальне багатство, звільнення і містичні сили. Кармі дуже прив’язані до матеріальної насолоди, ґ’яні прагнуть звільнитися з пут матерії, а йоґи мріють про вісім форм містичної досконалості. «Нарада-панчаратра» пояснює, що той, хто піднімається на рівень чистого відданого служіння, здобуває також усі багатства, які дарує кармічна діяльність, філософські роздуми та практика містичної йоґи. Том Шріла Білваманґала Тгакура каже в своїх молитвах у «Крішна-карнамріті»: «Дорогий Господи, коли я розвиваю непохитну відданість Тобі, Ти власною особою постаєш переді мною, а всі плоди кармічної діяльності та філософських роздумів, тобто релігійність, матеріальне багатство, задоволення чуттів і звільнення, перетворюються на моїх слуг і стоять перед мною, немов чекаючи на мої накази». Ґ’яні, розвиваючи брахма-від’ю, духовне знання, докладаючи величезних зусиль для того, щоб вирватися з лабет матеріальної природи, тоді як відданий, просто проґресуючи у відданому служінні, природно втрачає прив’язаність до матеріального тіла. Коли формується духовне тіло відданого, він особисто входить у трансцендентний світ і поринає там у трансцендентну діяльність.

Тепер ми покриті матеріальним тілом, матеріальним розумом та матеріальним інтелектом, але коли ми звільняємося від цих матеріальних пут, які зумовлюють нас, тоді проявляється наше духовне тіло, духовний розум і духовний інтелект. На цьому трансцендентному рівні відданий здобуває всі блага, які дає карма, ґ’яна та йоґа. Хоча він ніколи не вдається до кармічної діяльності та філософських роздумів і не намагається розвинути містичні сили, його містична могутність сама собою проявляється в його служінні. Відданий не бажає ніяких матеріальних багатств, але ці багатств приходять до нього самі. Йому не доводиться докладати до цього ніяких зусиль. Завдяки своєму відданому служінню він природно опиняється на рівні брахма-бгути. Це підтверджено у тому самому вірші «Бгаґавад-ґіти», який ми щойно наводили:

«Той, хто повністю присвятив себе відданому служінню і не відходить від нього за жодних обставин, одразу підіймається над ґунами матеріальної природи й досягає рівня Брахмана» (Б.-ґ. 14.26).

Постійно виконуючи віддане служіння, відданий піднімається на трансцендентний рівень життя. Його розум стає трансцендентним, і тому він не може думати ні про що інше, крім лотосових стіп Господа. В цьому полягає суть слів сам̇смаран̣а-анупӯртйа̄. Постійно думаючи про лотосові стопи Господа, відданий утверджується у шуддга-саттві. Рівень шуддга-саттви вищий за всі ґуни матеріальної природи, включно з ґуною добра. У матеріальному світі за найвищу досконалість вважають ґуну добра, але до цієї ґуни теж треба стати трансцендентним, піднявшись до рівня шуддга-саттви, або чистого добра, вільного від впливу всіх трьох якостей матеріальної природи.

Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура наводить такий приклад: коли в людини хороше травлення, після їди в її шлунку само собою загорається вогонь, який перетравлює всю їжу, і їй не доводиться вживати ліків для посилення цього вогню. Так само, вогонь відданого служіння має таку силу, що відданий не мусить докладати окремих зусиль для того, щоб здобути досконале знання чи розвинути відреченість від матеріальних насолод. Ґ’яні розвиває відреченість від матеріальних насолод протягом тривалого часу обдумуючи і обговорюючи духовні істини і таким чином врешті-решт досягаючи рівня брахма-бгути, однак відданому не доводиться докладати таких зусиль. Просто виконуючи віддане служіння, він упевнено піднімається на рівень брахма-бгути. Йоґи та ґ’яні сповнені сумнівів щодо свого природного становища і тому роблять помилку, обираючи за мету злиття з Усевишнім. Однак стосунки відданого з Усевишнім стають такими очевидними, що в нього не залишається сумнівів і він усвідомлює своє становище вічного слуги Господа. Ґ’яні та йоґи, які не виконують відданого служіння, можуть думати, що досягнули звільнення, але насправді їхній інтелект не такий чистий, як у відданих. Іншими словами, ґ’яні та йоґи не можуть по-справжньому звільнитися, поки не піднімуться на рівень відданого служіння.

Ґ’яні та йоґи можуть піднятися до найвищого рівня, до рівня усвідомлення Брахмана, але через брак відданості лотосовим стопам Господа вони знову падають у матеріальний світ. Тому ґ’яну та йоґу не можна вважати за справжній метод звільнення. Виконуючи віддане служіння, Махараджа Прітгу природно піднявся понад цими всіма нижчими рівнями. Махараджа Прітгу був шакт’явеша-аватара, втілення Верховного Господа, і тому не мусив нічого робити, для того щоб досягнути звільнення. Він прийшов зі світу Вайкунтги, з духовного неба, для того щоб виконати волю Верховного Господа на Землі. Отож він усе повернувся би додому, до Бога, навіть не вдаючись до ґ’яни, йоґи чи карми. Однак, хоча Прітгу Махараджа завжди був чистим відданим Господа, він став на шлях відданого служіння, прагнучи показати всім людям, як треба виконувати свої обов’язки, щоб врешті-решт повернутися додому, до Бога.

Доки людина залишається зануреною в тілесні уявлення про природу буття, її цікавлять всілякі методи самоусвідомлення поза відданим служінням, як оце система містичної йоґи чи умоглядні філософські роздуми. Однак, коли вона розуміє, що найвища мета життя полягає в тому, щоб прийти до Крішни, вона усвідомлює присутність Крішни в кожному серці і тому допомагає всім, хто цікавиться свідомістю Крішни. Чим більше людина схильна слухати про Крішну, тим легше їй досягнути досконалості життя. Тому в цьому вірші сказано: йа̄вад ґада̄ґраджа-катга̄су ратім̇ на курйа̄т    —    доки людина не зацікавилася Крішною, Його розвагами та діяннями, їй не звільнитися за допомогою практики йоґи чи умоглядних роздумів.

Піднявшись на рівень відданого служіння, Махараджа Прітгу збайдужів до практики ґ’яни та йоґи і облишив її. Це рівень чистого відданого служіння, про який говорить Рупа Ґосвамі:

Здобути істинну ґ’яну означає зрозуміти, що жива істота    —    це вічний слуга Господа. Щоб усвідомити це, потрібно багато життів, як підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (7.19): бахӯна̄м̇ джанмана̄м анте джн̃а̄нава̄н ма̄м̇ прападйате. Той, хто став парамахамсою, повністю усвідомлює, що Крішна    —    це все суще (ва̄судевах̣ сарвам іті са маха̄тма̄ судурлабгах̣). Отже, той, хто досконало розуміє, що Крішна    —    це все суще і що свідомість Крішни    —    це найвища досконалість життя, стає парамахамсою, чи махатмою. Знайти такого махатму, чи парамахамсу, дуже важко. Парамахамсу, або чистого відданого, ніколи не приваблює ні хатга-йоґа, умоглядні роздуми. Його цікавить тільки безкорисливе віддане служіння Господу. Іноді людина, яка раніше була прив’язана до цих інших методів, намагається виконувати віддане служіння і одночасно практикувати ґ’яну та йоґу, але коли вона піднімається на рівень безкорисливого відданого служіння, вона може облишити всі інші методи самоусвідомлення. Іншими словами, того, хто глибоко усвідомив, що Крішна    —    це найвища мета життя, більше не приваблює практика містичної йоґи чи методи умоглядного пізнання.

Як каже бенґальске прислів’я, тільки смерть визначає, чого людина досягнула в духовній практиці за своє життя. У «Бгаґавад-ґіті» (8.6) теж сказано: йам̇ йам̇ ва̄пі смаран бга̄вам̇ тйаджатй анте калеварам / там̇ там еваіті каунтейа сада̄ тад-бга̄ва-бга̄вітах̣. Всі, хто практикує свідомість Крішни, знають, що іспит прийде в момент смерті. Якщо людина пам’ятає про Крішну під час смерті, вона відразу ж досягає Ґолоки Вріндавани, Крішналоки, і таким чином її життя увінчується успіхом. Прітгу Махараджа з милості Крішни зрозумів, що його життя добігає кінця, і тому з радістю присвятив себе практиці йоґи, щоб покинути тіло, повністю перебуваючи на рівні брахма-бгути. Наступні вірші докладно пояснюють, як доброхіть покинути тіло і повернутися додому, до Бога. Методи йоґи, до яких вдався Прітгу Махараджа під час смерті, дають змогу покинути тіло в нормальному фізичному та психічному стані. Бажання покинути тіло таким чином висловлював також цар Кулашекгара у своїй «Мукунда-мала-стотрі»:

Цар Кулашекгара прагнув покинути тіло в нормальному фізичному стані і тому молив Крішну дозволити йому померти негайно, поки він здоровий, а його свідомість ясна. Коли людина вмирає, її тіло зазвичай переповнює жовч і слиз, і тому вона не може дихати. Задихаючись, дуже важко що-небудь промовити, і тому промовити Харе Крішна під час смерті можна тільки з милості Крішни. Однак йоґ, сівши в позу муктасана, може відразу ж покинути тіло й вирушити на будь-яку планету згідно зі своїм бажанням. Завдяки практиці йоґи досконалий йоґ може піти з тіла, коли забажає.

Описана тут сидяча поза називається муктасана. Після того, як людина навчилася жити згідно з суворими приписами йоґи, які впорядковують сон, їду і статеве життя, вона може перейти до практики сидячих поз. Остаточна мета йоґи полягає в тому, щоб дати людині здатність залишати тіло за своїм бажанням. Той, хто досягнув досконалості в практиці йоґи, може жити в тілі доти, доки бажає, або ж, якщо він ще не піднявся до найвищого рівня, покинути тіло й піти на будь-яку планету в межах всесвіту чи поза ними. Деякі йоґи, покидаючи тіло, йдуть на вищі райські планети, щоб насолоджуватися доступними там матеріальними можливостями. Однак наділені мудрістю йоґи не схильні марнувати в матеріальному світі жодної миті. Їх не цікавлять матеріальні багатства й можливості, доступні на вищих планетних системах,    —    вони прагнуть піти відразу в духовний світ, назад додому, до Бога.

З цього вірша можна зрозуміти, що Махараджа Прітгу не мав бажання піднятися на вищі планетні системи. Він хотів одразу ж повернутися додому, до Бога. Хоча, досягнувши досконалості у свідомості Крішни, Махараджа Прітгу облишив практику містичної йоґи, в час смерті він скористався зі свого колишнього вміння і відразу ж утвердився на рівні брахма-бгути, щоб швидше повернутися до Бога. Ця асана, відома як поза звільнення, чи муктасана, призначена допомогти успішно підняти життєву силу з кундаліні-чакри до муладгара-чакри, а тоді до свадгіштгана-чакри, маніпура-чакри, анахата-чакри, вішуддга-чакри, і, врешті, до аґ’я-чакри. Коли йоґ досягає рівня аґ’я-чакри, що розміщена між бровами, він може пройти крізь брахма-рандгру, черепний отвір, і за своїм бажанням піти на будь-яку планету чи в духовне царство Вайкунтги або Крішналоки. Отже, суть полягає в тому, що повернутися до Бога може тільки той, хто піднявся на рівень брахма-бгути. Однак той, хто розвиває свідомість Крішни, тобто практикує бгакті-йоґу (ш́раван̣ам̇ кіртанам̇ вішн̣ох̣ смаран̣ам̇ па̄да-севанам), може повернутися до Бога, навіть не практикуючи муктасану. Пов’язана з муктасаною практика призначена привести людину на рівень брахма-бгути, бо, не досягнувши брахма-бгути, не можливо досягнути духовного неба. Але в «Бгаґавад-ґіті» (14.26) сказано:

Бгакті-йоґ, тобто людина, яка практикує бгакті-йоґу, завжди перебуває на рівні брахма-бгути (брахма-бгӯйа̄йа калпате). Якщо відданому вдається так і залишатися на рівні брахма-бгути, після смерті він само собою входить у духовне небо й повертається до Бога. Ожте, відданому нічого шкодувати про те, що він не навчився маніпулювати кундаліні-чакрою і послідовно піднімати життєву силу через шість чакр. Що ж до Махараджі Прітгу, то він уже володів цим умінням і тому, не бажаючи чекати на мить, коли смерть сама прийде до нього, він скористався з методу проходження через шат-чакру, за власним бажанням покинув тіло і відразу ж увійшов у духовне небо.

Коли духовній іскрі, яку порівнюють до одної десятитисячної частки кінчика волосини, доводиться входити в матеріальний світ, її покривають грубі й тонкі матеріальні елементи. Матеріальне тіло складається з п’яти грубих матеріальних елементів: землі, води, вогню, повітря й ефіру,    —    та трьох тонких елементів: розуму, інтелекту й его. Коли істота досягає звільнення, вона звільняється від цих матеріальних оболонок. Досягнути успіху в йозі означає звільнитися вді цих матеріальних покровів і увійти в духовне буття. Вчення Господа Будди про нірвану засноване на цій засаді. Господь Будда вчив своїх послідовників, що треба за допомогою медитації та йоґи звільнитися від цих матеріальних покровів. Господь Будда нічого не розповідав про душу, але той, хто буде вірно дотримуватися його настанов, врешті-решт звільниться від матеріальних покровів і досягне нірвани.

Коли жива істота звільняється від матеріальних покровів, вона залишається духовною душею. Щоб злитися із сяйвом Брахмана, духовна душа мусить увійти в духовне небо. На жаль, якщо жива істота не знає про духовний світ і про Вайкунтги, імовірність того, що вона знову впаде в матеріальний світ, дорівнює 99,9 відсотка. Однак існує також невеличкий шанс досягнути якоїсь духовної планети навіть з сяйва Брахмана, чи з брахмаджйоті. Імперсоналісти вважають брахмаджйоті позбавленим розмаїття, а буддисти розцінюють його як порожнечу. В будь-якому разі, і ті, хто вважає духовне небо позбавленим розмаїття, і ті, хто вважає його за порожнечу, не відчувають і краплини духовного блаженства, яким насолоджуються жителі духовних планет, як оце Вайкунтги чи Крішналока. Без різноманітних насолод духовна душа з часом починає прагнути блаженства, але, нічого не знаючи про Крішналоку чи Вайкунтгалоку, вона, природно, опускається на рівень матеріальної діяльності, щоб насолоджуватися матеріальним розмаїттям.

В цьому вірші заслуговують на увагу два слова: йатга̄-стга̄нам̇ вібга̄ґаш́ах̣. У п’ятій главі Другої пісні «Шрімад-Бгаґаватам» Господь Брахма докладно пояснює Нараді, як відбувалося творення світу. Він пояснює, як крок за кроком з’являються окремі категорії чуттів, божеств, які керують чуттями, об’єкти чуттів та матеріальні елементи, а також з’ясовує порядок, в якому вони виникають: повітря з’являється з неба, вогонь    —    з повітря, вода    —    з вогню, земля    —    з води і т. д. Знати послідовність творення проявленого космосу дуже важливо. Кожне окреме тіло Верховний Господь створює згдіно з тою самою послідовністю. Входячи у всесвіт, Бог-Особа одне за одним створює елементи проявленого космосу. Так само жива істота, увійшовши в лоно матері, будує навколо себе грубе й тонке тіло, збираючи складники для нього з сукупності ефіру, повітря, вогню, води й землі. Слова йатга̄-стга̄нам̇ вібга̄ґаш́ах̣ вказують на те, що трансценденталіст повинен знати послідовність творення всесвіту і медитувати на твірні стадії у зворотньому порядку, щоб таким чином звільнитися від матеріальної скверни.

Сукупна матеріальна енерґія, поєднуючись із різними аспектами его, поділяється на різні категорії залежно від того, збуджує її ґуна невігластва, пристрасті чи добра. Коли сукупну матеріальну енерґію збуджує ґуна невігластва, виникає п’ять грубих елементів. Під впливом ґуни пристрасті постає розум, а під впливом ґуни добра виникає оманне его, або ототожнення з матерією. За розум (манах̣) відповідає окремий півбог, чи панівне божество. Отже, Махараджа Прітгу злив сукупний розум, яким керують різні матеріальні півбоги, з чуттями. Що ж до чуттів, то їх він злив із об’єктами чуттів. Об’єкти чуттів    —    це форми, смаки, запахи і т. д. Первісне джерело всіх об’єктів чуттів    —    це звук. Розум злився з чуттями, чуття    —    з об’єктами чуттів, а вони, врешті, розчинилися в небі. Творіння влаштовано таким чином, що причини й наслідки утворюють один послідовний ланцюг. Згортаючи їх, трансценденталіст повинен розчинити всі наслідки в першопричині. Першопричина матеріального світу    —    це махат-таттва, і тому, послідовно згорнувши всі матеріальні елементи, їх треба розчинити в махат-таттві. Цей метод схожий на методи шун’яваді, послідовників філософії порожнечі, але саме так відбувається очищення істинного духовного розуму, чи свідомості.

Коли розум цілковито очищується від усієї матеріальної скверни, починає діяти чиста свідомість. Звукова вібрація, яка сходить з духовного неба, здатна природно очистити розум від усієї матеріальної скверни, про що каже і Чайтан’я Махапрабгу: чето-дарпан̣а-ма̄рджанам. Нам потрібно лише прийняти пораду Господа Чайтан’ї Махапрабгу і почати повторювати мантру Харе Крішна. Тоді ми очистимо розум від усієї матеріальної скверни, а це й становить суть складного процесу, описаного в даному вірші. Коли відданий, повторюючи святі імена, змиває зі своєї свідомості всю матеріальну скверну, він звільняється від усіх бажань та від наслідків матеріальної діяльності, і тоді для нього починається справжнє, сповнене спокою життя. Нині, за епохи Калі, дуже важко практикувати йоґічні методи, згадані в цьому вірші. Не бувши досконалим майстром цієї йоґи, ліпше скористатися засобом, який радить Господь Чайтан’я Махапрабгу: ш́рі-кр̣шн̣а-сан̇кіртанам. Таким чином, просто повторюючи Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе, можна досягнути славетної мети йоґічної практики і стати вільним від усієї матеріальної скверни. Як життя в матеріальному світі починається з матеріального звуку, так і духовне життя починається з духовного звуку.

Як сказано у Ведах, Верховний Бог-Особа    —    це джерело матеріальної енерґії. Тому Його іноді називають ма̄йа̄-майа    —    «Верховна Особа, яка проводить Свої розваги за допомогою Своєї енерґії, відомої як матеріальна енерґія». Джіва, індивідуальна жива істота потрапляє в пастку матеріальної енерґії з вищої волі Верховного Бога-Особи. У «Бгаґавад-ґіті» (18.61) сказано:

Ішвара, Верховний Бог-Особа, перебуває в серці кожної зумовленої душі, і тільки з Його верховної волі жива істота, індивідуальна душа, отримує можливість панувати над матеріальною природою в тому чи іншому тілі, яке називають янтрою, чи машиною, отриманою від майі, сукупної матеріальної енерґії. Хоча індивідуальна жива істота (джіва) перебуває в царстві матеріальної енерґії разом із Господом, Господь керує рухом душі-джіви, за посередництвом матеріальної енерґії даючи їй різні тіла, а жива істота блукає численними всесвітами в різних тілах, заплутуючись у різних ситуаціях і пожинаючи плоди своєї корисливої діяльності.

Коли Прітгу Махараджа, поглиблюючи духовне знання (ґ’яну) і розвиваючи відреченість від матеріальних прив’язаностей, здобув духовну силу, він став прабгу, володарем своїх чуттів. Таку людину називають також свамі чи ґосвамі. Це означає, що він став уже непідвладним впливу матеріальної енерґії. Того, хто здобув достатню силу, для того щоб вийти з-під впливу матеріальної енерґії, називають прабгу. Також дуже важливим у цьому вірші є слово сварӯпа-стгах̣. Пізнати свою істинну природу для індивідуальної душі означає усвідомити своє становище вічного слуги Крішни. Таке розуміння називається сварӯпопалабдгі. Практикуючи віддане служіння, відданий поступово пізнає свої справжні стосунки з Верховним Богом-Особою. Усвідомлення своєї чистої духовної природи називається сварӯпопалабдгі, і той, хто досягає цього рівня, дізнається, чи він пов’язаний із Верховним Богом-Особою як слуга, чи як друг, чи як хтось із батьків, чи як кохана. Цей рівень самоусвідомлення називається сварӯпа-стгах̣. Прітгу Махараджа повністю пізнав свою сварупу, і з дальших віршів видно, що він покниув цей світу своєму власному тілі на колісниці, яка прибула за ним з Вайкунтги.

Дуже важливим у цьому вірші є слово прабгу. Як уже сказано вище, прабгу називають того, хто повністю усвідомив свою природу і діє згідно зі своїм природним становищем. Духовного вчителя називають «Прабгупадою», тому що він повністю пізнав свою духовну природу. Слово па̄да означає «становище». Титул «Прабгупада» свідчить про те, що духовний вчитель посідає становище прабгу, тобто Верховного Бога-Особи, тому що він діє від імені Верховного Бога-Особи. Той, хто став прабгу, володарем своїх чуттів, не має права грати роль духовного вчителя, чи авторитетного представника верховного прабгу, Господа Крішни. У своїх віршах, які прославляють духовного вчителя Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура пише:

«Духовного вчителя шанують так само, як Верховного Господа, тому що він найдовіреніший слуга Господа». Отож Прітгу Махараджа теж заслуговує титул «Прабгупада», або, як сказано в вірші, прабгу. У зв’язку з цим хтось може запитати: якщо Прітгу Махараджа був вповноважене втілення Верховного Бога-Особи, шакт’явеша-аватара, навіщо йому було дотримуватися реґулівних засад, для того щоб стати прабгу? Він дотримувався всіх реґулівних засад відданого служіння для того, щоб показати приклад іншим, бо він прийшов на Землю як ідеальний цар, а цар зобов’язаний вчити підданих, як виконувати віддане служіння. Чайтан’я Махапрабгу також вчив нас, як прийти до Крішни за допомогою відданого служіння, хоча Він був Сам Крішна. Він сказав: а̄пані а̄чарі, бгакті ш́ікга̄іму саба̄ре. Господь Чайтан’я Махапрабгу вчив інших відданого служіння, показуючи приклад власними діями. Так само Прітгу Махараджа, хоча він був шакт’явеша-аватара, поводився, як відданий, який намагається стати прабгу. Слово сварӯпа-стгах̣ означає «цілковите звільнення». У «Шрімад-Бгаґаватам» (2.10.6) сказано: хітва̄нйатга̄-рӯпам̇ сварӯпен̣а вйавастгітіх̣    —    коли жива істота облишає діяльність, пов’язану з майею, і піднімається на рівень відданого служіння, її стан називається сварӯпа-стгах̣, «цілковите звільнення».

Дружина Прітгу Махараджі була царицею і дочкою царя, тому вона ніколи до того не ходила по землі. Цариці взагалі не виходили з палацу, а тим більше не ходили в ліс і не знали труднощів лісового життя. Ведична культура знає сотні таких прикладів відреченості цариць і їхньої вірності чоловікові. Богиня щастя, мати Сіта, пішла в ліс за своїм чоловіком, Рамачандрою. Господь Рамачандра пішов у ліс, корячись наказові батька, Махараджі Дашаратги, але мати Сіта зовсім не мусила йти в ліс. Однак вона самохіть пішла за чоловіком. Ґандгарі, дружина Дгрітараштри, також пішла у ліс за своїм чоловіком. Дружини таких великих осіб, як Прітгу, Господь Рамачандра чи Дгрітараштра, являли собою ідеал жіночої вірності і цноти. Такі цариці також вчили людський загал, показуючи, що таке жіноча цнота і вірність чоловікові на всіх стадіях життя. Коли її чоловік сидить на царському троні, вона сидить поряд як цариця, а коли він іде в ліс, вона йде за ним, хоча в лісі їй доведеться зазнавати численних труднощів. Тому тут сказано (атад-артга̄), що, незважаючи на своє небажання доторкатися стопами до землі, вона погодилася на всі труднощі й пішла в ліс за чоловіком.

Слова бгартур врата-дгарма-нішт̣гайа̄ вказують на те, що обов’язок, чи релігійний принцип, жінки полягає в тому, щоб за будь-яких обставин служити чоловікові. У ведичному суспільстві чоловіка з самого початку життя навчають принципів брахмачар’ї, потім його вчать бути ідеальним ґріхастгою, тоді ванапрастгою, а тоді санн’ясі. Що ж до жінки, то її вчать за всіх життєвих обставин просто вірно йти за своїм чоловіком. Перед тим, як стати сімейною людиною, чоловік проходить підготовку як брахмачарі. Жінку її батьки теж виховують так, щоб вона стала вірною дружиною. Одружуючись, такі юнак і дівчина вже підготовані до життя, присвяченого вищій меті. Юнака навчили виконувати свої обов’язки, пам’ятаючи про вищу мету життя, а дівчину навчили в усьому йти за ним. Обов’язок вірної дружини    —    дбати про те, щоб її чоловік був усім задоволений у сімейному житті, а коли він відходить від сімейного життя, вона теж повинна піти в ліс і стати ванапрастгою, чи вана-васі. В лісі дружина теж служить чоловікові і дбає про нього, як вона дбала про нього в сімейному житті. Але коли чоловік приймає зречений сан, тобто стає санн’ясі, дружина повинна повернутися додому і стати святою жінкою, служачи за приклад для своїх дітей та невісток і показуючи їм, як жити життям аскета.

Коли Чайтан’я Махапрабгу прийняв санн’ясу, Його дружина, Вішнупрія-деві, хоча їй було тільки шістнадцять років, склала обітницю аскета. Повторивши на вервиці одне коло мантри Харе Крішна, вона відкладала одну рисинку. Таким чином у неї збиралося стільки рисинок, скільки кіл Харе Крішна вона повторила. Цей рис вона готувала, а тоді приймала як прасад. В цьому полягає аскеза. В Індії і нині вдови та жінки, чиї чоловіки прийняли санн’ясу, провадять дуже аскетичний спосіб життя, хоча й мешкають разом зі своїми дітьми. Дружина Прітгу Махараджі, Арчі, твердо вирішила залишатися вірною своїм подружнім обов’язкам. Коли її чоловік жив у лісі, вона прийняла такий самий спосіб життя, як і він, харчуючись тільки фруктами та листям і сплячи на землі. Жіноче тіло набагато тендітніше за чоловіче, і тому цариця Арчі дуже схудла і змарніла (парікарш́іта̄). Коли людина присвячує себе аскезі, її тіло худне. Повнота не пасує людині, яка живе духовним життям, бо духовна практика вимагає зводити до мінімуму тілесні запити    —    їду, сон і парування. Хоча цариця Арчі змарніла, живучи в лісі й дотримуючись суворих принципів аскези, це її зовсім не засмучувало, бо вона вважала за велику честь для себе служити своєму великому чоловікові і отримувала від цього велику втіху.

Побачивши, що її чоловік перестав проявляти ознаки життя, цариця стала побиватися протягом якогось часу. Слово кін̃чіт означає «недовго». Цариця чудово розуміла, що її чоловік не може померти, хоча його тіло й перестало проявляти ознаки життя, такі як діяльність, мислення й чуттєве сприйняття. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (2.13):

«Як у цьому тілі душа переходить з дитячого тіла в юнацьке, а тоді в старече, так і під час смерті вона переходить в інше тіло. Такі зміни не турбують того, хто пізнав свою духовну природу».

Коли жива істота переходить з одного тіла в інше, цей перехід називають смертю, і наділено знанням не оплакує цієї зміни, розуміючи, що сама жива істота не померла, а просто перейшла з одного тіла до іншого. Цариця залишилася сама в лісі з тілом свого чоловіка, але, бувши великою дружиною великої особи, вона трішки поплакала і швидко згадала про численні обов’язки, які їй слід було виконати. Тому, замість марнувати час на побивання, вона відразу розклала на вершині гори поховальне багаття і поклала на нього чоловікове тіло, щоб спалити його.

Махараджу Прітгу описано тут словом дайіта, тому що він не лише був царем Землі, але й піклувався про Землю, як про довірену його опіці доньку. Так само він піклувався і про свою дружину. Цар зобов’язаний піклуватися про всіх, і передусім про землі, якими він править, а також про своїх підданих і членів сім’ї. Прітгу Махараджа був досконалий цар і тому піклувався про всіх. Саме через це в вірші його названо словом дайіта.

Коли вірна дружина входить у поховальне вогнище свого чоловіка, це називається саха-ґамана, «відхід разом з чоловіком». Обряд саха-ґамана існував у ведичному суспільстві з непам’ятних часів. Ще навіть за британського правління в Індії завжди дотримувалися цього звичаю, однак з часом деґрадація суспільства призвела до того, що родичі примушували жінку ввійти в вогонь свого чоловіка, навіть якщо вона цього не бажала. Тому цей обряд довелося заборонити, але й нині трапляються поодинокі випадки, коли жінка доброхіть кидається в вогнище, щоб померти разом з чоловіком. Я особисто знав одну таку вірну дружину, яка вже після 1940 року померла таким чином.

Слова йаджн̃еш́ам̇ ш́рір вадгӯр іва, вжиті в цьому вірші, вказують на те, що цариця Арчі служила чоловікові так само, як богиня щастя служить Верховному Богові-Особі Вішну. Ми бачимо, що навіть у недавній історії, коли Господь Крішна, Верховний Вішну, правив Дваракою, цариця Рукміні, головна з усіх Крішниних цариць, особисто служила Господу Крішні, хоча на її розпорядження чекали сотні служниць. Так само богиня щастя на планетах Вайкунтги особисто служить Нараяні, хоча там є тисячі й тисячі відданих, які прагнуть служити Господу. Цього звичаю дотримуються і дружини півбогів, а за давнини так діяли і земні жінки. У ведичному суспільстві не існувало таких речей, як розлучення одружених чоловіка й жінки,    —    закон, який дозволяє це, створили вже сучасні люди. Ми повинні зрозуміти, що стабільність сімейного життя дуже важлива для всього людського суспільства, і відмінити неприродний закон, який дозволяє розлучення. Чоловік і жінка повинні жити у свідомості Крішни, йдучи стопами Лакшмі-Нараяни чи Крішни-Рукміні. Так можна досягнути миру і гармонії в усьому світі.

Повітряний корабель Прітгу Махараджі і корабель, на якому летіла цариця Арчі, піднялися так високо, що вийшли з поля зору жінок на райських планетах. Ці жінки не могли надивуватися високим досягненням Прітгу Махараджі та його дружини. Хоча вони були жінками жителів вищих планетних систем, а Прітгу Махараджа був житель нижчої планетної системи (Землі), цар разом зі своєю дружиною піднявся понад царством півбогів і рухався далі до Вайкунтгалоки. Треба звернути увагу на вжите тут слово ӯрдгвам («вгору»), адже це кажуть жінки з вищих планетних систем, до яких належить Місяць, Сонце, Венера та інші планети, аж до Брахмалоки, найвищої з планет. За Брахмалокою починається духовне небо із безліччю Вайкунтгалок. Отже, слово ӯрдгвам вказує на те, що планети Вайкунтги розміщені вище за матеріальні планети і поза матеріальним всесвітом, і що Прітгу Махараджа разом з дружиною прямував саме до цих планет Вайкунтги. Також це свідчить про те, що Прітгу Махараджа і його дружина Арчі, покинувши матеріальні тіла в матеріальному вогні, відразу ж розвинули духовні тіла і піднялися на духовні повітряні кораблі, які можуть проходити через створені з матеріальних елементів оболонки і підніматися до духовного неба. З того, що вони летіли на двох окремих кораблях, випливає, що, після того як їхні тіла згоріли в поховальному вогнищі, вони залишилися окремими індивідуальними особами. Іншими словами, вони ніколи не втратили своєї індивідуальності й не стали порожнечею, всупереч уявленням імперсоналістів.

Жінки на вищих планетних системах бачили і нижню частину всесвіту, і верхню. Внизу вони бачили, як згоріло у вогнищі тіло Прітгу Махараджі і як його дружина Арчі увійшла в цей вогонь, а вгорі вони бачили, як цар з дружиною летіли у двох кораблях до Вайкунтгалоки. Махараджі Прітгу і його дружині вдалося досягнути цього тільки завдяки незбагненним діянням, дурвібга̄йена карман̣а̄. Прітгу Махараджа був чистий відданий, а його дружина, цариця Арчі, просто йшла слідом за своїм чоловіком. Отож їх обох можна вважати за чистих відданих. Завдяки своїй відданості вони могли вершити незбагненні діяння. Вершити такі діяння не під силу звичайним людям. Звичайні чоловіки не можуть навіть взятися до відданого слжуіння Господу, а звичайні жінки не можуть навіть зберігати вірність чоловікові й у всьому йти за ним. Жінці не обов’язково великих духовних висот, бо, якщо вона просто вірно ступає слідами свого чоловіка, що повинен бути відданим, вони обоє отримають звільнення і досягнуть Вайкунтгалоки. Це доводять незбагненні діяння Махараджі Прітгу та його дружини.

У «Бгаґавад-ґіті» (9.33) Господь Крішна каже: анітйам асукгам̇ локам імам̇ пра̄пйа бгаджасва ма̄м. Цим віршем Господь проголошує, що матеріальний світ сповнений страждань (асукгам) і дуже непостійний (анітйам). Тому єдиний обов’язок людини полягає в тому, щоб присвятити себе відданому служінню. Це найліпше використання людського життя. Віддані, постійно занурені у служіння лотосовим стопам Господа, отримують не лише всі матеріальні блага, але також усі духовні блага, бо в кінці життя вони повертаються додому, до Бога. Їхнє призначення в цьому вірші описано словами бгаґават-падам. Слово падам означає «обитель», а бгаґават означає «Верховний Бог-Особа». Отже, призначення відданих    —    це обитель Верховного Бога-Особи.

Також варто відзначити в цьому вірші слово наішкармйам, яке означає «трансцендентне знання». Не піднявшись на рівень трансцендентного знання і не виконуючи відданого служіння Господу, істота залишається недосконалою. Методи ґ’яни, йоґи і карми звичайно практикують з життя в життя, перш ніж вони дарують можливість виконувати чисте віддане служіння Господу. Цю нагоду людина отримує з милості чистого відданого, і тільки це дає змогу справді звільнитися. Жінки півбогів народилися на вищих планетних системах і мали життя тривалістю в мільйони років, а також усі матеріальні вигоди, однак, побачивши досягнення Махараджі Прітгу та його дружини, які перевершили їх, вони шкодували про те, що їм не так пощастило, як царю й цариці. Іншими словами Прітгу Махараджа та його дружина знехтували можливістю піти на райські планети чи навіть на Брахмалоку, тому що це не йшло ні в яке порівняння з тим, чого досягли вони. У «Бгаґавад-ґіті» (8.16) Господь теж каже: а̄брахма-бгувана̄л лока̄х̣ пунар а̄вартіно ’рджуна    —    «Всі планети матеріального світу, починаючи з найвищої й закінчуючи найнижчою,    —    це обитель страждань, де знову й знову повторюються народження і смерть». Іншими словами, навіть якщо людина досягне найвищої планети, Брахмалоки, їй доведеться знову зазнати страждань народження і смерті. У дев’ятій главі «Бгаґавад-ґіти» (9.21), Господь Крішна також пояснює:

«Насолодившись райськими чуттєвими втіхами, вони знову повертаються на цю тлінну планету». Таким чином, вичерпавши плоди своєї праведної діяльності, вони змушені знову повертатися на нижчі планетні системи і заново нагромаджувати доброчестя. Тому в «Шрімад-Бгаґаватам» (1.5.12) сказано: наішкармйам апй ачйута-бга̄ва-варджітам    —    «Без відданого служіння шлях до звільнення залишається дуже непевним». Навіть якщо людина досягає безособистісного брахмаджйоті, над нею висить велика загроза знову впасти в матеріальний світ. Якщо падають з брахмаджйоті, що набагато вище за найвищу планетну систему матеріального світу, то що вже казати за звичайних йоґів та кармі, які піднімаються лише до вищих матеріальних планет? Отож дружини жителів вищих планетних систем не дуже високо оцінювали плоди карми, ґ’яни та йоґи.

Люди матеріального світу працюють просто задля невеликої чуттєвої насолоди. Кармі беруться до важкої праці, відкривають велетенські заводи, будують величезні міста, роблять видатні наукові відкриття і т. д. Іншими словами, вони роблять дуже дорогі жертвопринесення, для того щоб піднятися на вищі планетні системи. Йоґи намагаються досягнути тієї самої мети, за допомогою важкої йоґічної практики. Ґ’яні присвячують себе філософським роздумам, щоб звільнитися з лабет матеріальної природи. Таким чином кожен тяжко працює просто задля задоволення чуттів. Усі ці люди намагаються задовольнити чуття (вішайа), тому що всі вони хочуть поліпшити умови свого існування в матеріальному світі. Насправді результати такої діяльності тимчасові. Як проголошує Сам Крішна в «Бгаґавад-ґіті» (7.23), антават ту пгалам̇ теша̄м    —    «Ці плоди [яких досягають ті, хто поклоняється півбогам] обмежені і тимчасові». Отож плоди діяльності йоґів,  кармі

та ґ’яні схожі на міраж. Крім того, Крішна каже: тад бгаватй алпа-медгаса̄м    —    «Ці плоди призначені лише для людей невеликого розуму».

Слово вішайа означає «задоволення чуттів». Йоґи теж прагнуть чуттєвого задоволення, але хочуть насолоджуватися більшою мірою. Вони хочуть показувати чудеса, розвинувши надзвичайні здібності за допомогою практики йоґи. Вони докладають величезних зусиль, щоб навчитися робитися меншим за найменше, чи ставати більшим за найбільше, чи створювати цілі планети, схожі на Землю, чи винаходити дивовижні механізми, як це роблять вчені. Що ж до ґ’яні, то вони теж намагаються задовольнити чуття, тому що вони прагнуть злитися з Усевишнім в одне ціле. Отже, мета всієї цієї діяльності    —    це, більшою чи меншою мірою, задоволення чуттів. Однак бгакти байдужі до задоволення чуттів, вони задоволені тоді, коли вони просто можуть служити Господу. Хоча вони задоволені за будь-яких обставин, для них немає нічого недосяжного, тому що вони занурені в чисте віддане служіння Господу.

Дружини півбогів засуджують тих, хто намагається задовольнити чуття, і називають їх ван̃чіта, тобто обдуреними. Ті, хто віддає себе такій діяльності, по суті, вбивають самих себе (а̄тма-ха̄). Як сказано у «Шрімад-Бгаґаватам» (11.20.17):

Тому, хто хоче переплисти океан, потрібен міцний корабель. Писання називають людське тіло надійним кораблем, у якому можна перетнути океан невігластва. В людській формі життя істота моє змогу діяти під керівництвом досвідченого капітана    —    духовного вчителя. Також з милості Крішни людина може скористатися з ходового вітру у формі Крішниних настанов. Людське тіло    —    це корабель, настанови Господа Крішни    —    це ходовий вітер, а духовний вчитель    —    це капітан. Духовний вчитель вміє майстерно напинати вітрила, ловлячи ходовий вітер, і вести корабель до його кінцевого призначення. Але якщо хтось не користається з цієї можливості, він марнує своє людське життя. Змарнувати час і життя    —    це те саме, що вкоротити собі віку.

Окремої уваги в цьому вірші заслуговує слово лабдгва̄паварґйам, бо, згідно з поясненням Джіви Ґосвамі, слово а̄паварґйам, «шлях до звільнення», вказує не на злиття з безособистісним Брахманом, а на салок’яді-сіддгі, досягнення тої самої планети, на якій живе Верховний Бог-Особа. Існує п’ять різновидів звільнення, один з яких зветься саюдж’я-мукті і полягає в злитті з існуванням Усевишнього, чи безособистісним сяйвом Брахмана. Однак з сяйва Брахмана теж можна впасти в матеріальний світ, і тому Шріл Джіва Ґосвамі пояснює, що єдина мета людської форми життя    —    це повернутися додому, до Бога. Слова са ван̃чітах̣ означають, що істота, яка отримала людську форму життя, але не намагається повернутися додому, до Бога, пошивається в дурні. Всі невіддані, що не бажають піти назад до Бога, можуть викликати тільки співчуття, тому що людська форма призначена для відданого служіння і ні для чого іншого.

Як пояснюють ведичні писання, жінка, яка помирає разом з чоловіком чи входить у вогнище, в якому горить його тіло, досягає тої самої планети, що й її чоловік. Одна з планет матеріального світу має назву Патілока, так само як інша називається Пітрілока. Але слово паті-локам у цьому вірші не стосується жодної планети матеріального світу, бо Прітгу Махараджа, найпіднесеніша із свідомих своєї сутності душ, поза сумнівом, повернувся додому, до Бога, піднявшись на одну з планет Вайкунтги. Цариця Арчі теж піднялася на Патілоку, але не на ту, що існує в матеріальному світі, а на ту саму планету, якої досягнув її чоловік. В матеріальному світі теж, коли жінка помирає разом з чоловіком, вона знову поєднується з ним у наступному житті. так само Махараджа Прітгу і цариця Арчі знову поєдналися на планетах Вайкунтги. На планетах Вайкунтги теж є подружні пари, але там не може бути й мови про народження дітей чи про статеве життя. І чоловіки, й жінки на планетах Вайкунтги надзвичайно вродливі і відчувають взаємний потяг одне до одного, але не насолоджуються статевим життям. Статеве життя їх не дуже приваблює, тому що вони завжди занурені у свідомість Крішни, прославляючи і оспівуючи діяння Господа.

Як каже Бгактівінода Тгакура, чоловік і жінка можуть перетворити свій дім у Вайкунтгу, навіть залишаючись у матеріальному світі. Занурившись у свідомість Крішни, чоловік і жінка навіть у цьому світі можуть жити, наче на Вайкунтзі. Їм треба просто встановити вдома Божество Господа і служити Йому згідно з вказівками шастр. Таким чином вони ніколи не відчуватимуть хіті. Свобода від хіті являє собою те мірило, за яким можна визначити поступ людини у свідомості Крішни. Той, хто досягнув високого рівня у відданому служінні, не відчуває ніякого потягу до статевого життя, а чим більше людина втрачає прив’язаність до статевого життя і розвиває прив’язаність до служіння Господу, тим більше її життя таким самими, як життя на Вайкунтгах. В кінцевому підсумку матеріального світу не існує, але коли людина забуває про служіння Господу і починає служити своїм чуттям, кажуть, що вона живе в матеріальному світі.

У цьому вірші треба звернути увагу на слово бгаґаваттамах̣, бо слово бгаґават використовують передусім тоді, коли йдеться про Верховного Бога-Особу. Слово бгаґава̄н («Верховний Бог-Особа») походить від слова бгаґават. Однак іноді ми бачимо, що бгаґаваном називають також якусь велику особу, як оце Господь Брахма, Господь Шіва чи Нарада Муні. Прітгу Махараджу в цьому вірші також названо найліпшим з бгаґаванів, чи найліпшим з повелителів. Назвати так можна тільки дуже велику особу, яка або проявляє надзвичайні якості, або, покинувши тіло, досягає найвищої мети, або знає різницю між знанням і невіглаством. Іншими словами, бгаґаваном не можна називати звичайну людину.

У відданому служінні особливу вагу має ш́раван̣ам кіртанам̇ вішн̣ох̣. Іншими словами, бгакті, чи віддане служіння, починається з того, що людина слухає про Вішну й уславлює Його. Коли йдеться про Вішну, мають на увазі також і все, що з Ним пов’язане. У «Шіва Пурані» Господь Шіва проголошує поклоніння Вішну найвищою формою поклоніння, а поклоніння вайшнаві чи будь-чому пов’язаному з Вішну, називає ще вищим за поклоніння Самому Вішну. Цей вірш пояснює, що людина, яка слухає про вайшнаву чи розповідає про нього, отримує таке саме благо як той, хто слухає і розповідає про Вішну. Майтрея каже, що кожен, хто уважно слухає про Махараджу Прітгу, теж досягає тої планети, на яку піднявся Махараджа Прітгу. Вішну невіддільний від вайшнавів, їхня недвоїста природа називається адвая-ґ’яна. Становище вайшнави так само важливе, як становище Вішну, і тому Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура пише у своїй «Ґурв-аштаці»:

«Духовного вчителя треба шанувати як Верховного Господа, адже він    —    найдовіреніший Господній слуга. Так кажуть усі явлені писання, і на цьому сходяться всі авторитети з духовної науки. Тому я схиляюся в шанобливому поклоні до лотосових стіп мого духовного вчителя, істинного представника Шрі Харі».

Духовний вчитель    —    це верховний вайшнава, і він невідмінний від Верховного Бога-Особи. Як відомо, Господь Чайтан’я Махапрабгу іноді повторював імена ґопі. Дехто з учнів Господа порадили Йому повторювати замість того ім’я Крішни, але Чайтан’я Махапрабгу, почувши це, розгнівався. Суперечка дійшла до того, що Чайтан’я Махапрабгу вирішив прийняти санн’ясу, бо, поки Він залишався у ґріхастга-ашрамі, до Нього не ставилися серйозно. Повторюючи імена ґопі, Шрі Чайтан’я Махапрабгу показав, що поклоніння ґопі, відданим Господа, має таку саму силу, як поклоніння Самому Господу. Господь Крішна Сам проголошує, що служити Його відданим ліпше, ніж служити Йому Самому. Дехто з відданих, схильних до сахаджії, виявляє цікавість тільки до особистих розваг Крішни, нехтуючи діяннями відданих. Такий відданий перебуває на не дуже високому рівні, набагато вище піднявся той, хто дивиться на відданих з такою самою шаною, як на Господа.

Кожній людині, незалежно від її становища, «Шрімад-Бгаґаватам» радить стати відданим. І тому, хто нічого не бажає (акама), і тому, хто сповнений бажань (сакама), і тому, хто бажає звільнення (мокша-кама), радять поклонятися Верховному Господу і віддано служити Йому. Завдяки цьому людина досягає досконалості в будь-якій галузі. Метод відданого служіння, і насамперед слухання та оспівування, посідає таку силу, що приводить до досконалості кожного. У цьому вірші згадані брахмани, кшатрії, вайш’ї та шудри, але в даному контексті йдеться про брахманів, які народилися в брахманічній родині, кшатрій, які народилися в кшатрійській родині, вайшій, які народилися в родині вайшій, та шудр, які народилися в шудрянській родині. Насправді, кожен, чи він брахмана, кшатрія, вайш’я чи шудра, може досягнути досконалості просто слухаючи про Господа і оспівуючи Його.

Народитися в родині брахманів    —    це ще не досконалість, треба ще здобути брахманічну силу, що зветься брахма-теджас. Так само, народитися в царській родині    —    це ще не все, треба посідати відповідну силу, щоб правити світом. Також народитися вайш’єю ще не досить, треба володіти сотнями й тисячами голів худоби (передусім корів) і керувати іншими вайш’ями, як Нанда Махараджа у Вріндавані. Нанда Махараджа був вайш’я, який посідав дев’ятсот тисяч корів і очолював численних пастухів та пастушків. Той, хто народився в родині шудр, може стати вищим за брахману, якщо просто візьметься до відданого служіння і буде слухати про ігри Господа та Його відданих.

Матеріалісти, які прагнуть мати багато грошей і великі родини, для того, щоб виконати свої бажання, поклоняються всіляким півбогам, і насамперед богині Дурзі, Господу Шіві та Господу Брахмі. Таких матеріалістів називають ш́рійаіш́варйа-праджепсавах̣. Ш́рі означає «краса», аіш́варйа означає «багатства», праджа̄ означає «діти», а іпсавах̣ означає «бажаючи». Як сказано в Другій пісні «Шрімад-Бгаґаватам», за різними благословення треба звертатися до різних півбогів. Однак тут сказано, що, просто слухаючи про життя і якості Махараджі Прітгу, можна отримати і величезні багатства, і багато дітей. Треба лише читати й намагатися зрозуміти історію життя й діянь Прітгу Махараджі. Цей вірш радить прочитати цю історію принаймні тричі. Ті, хто перебувають у матеріальній скруті, отримають таке благо, слухаючи про Верховного Господа та Його відданих, що їм не доведеться звертатися ні до яких півбогів. Слово су-праджатамах̣ («оточений численними дітьми»), вжите в цьому вірші, заслуговує окремої уваги. Дехто має багато дітей, але не має жодної достойної дитини. Однак тут сказано (су-праджатамах̣), що всі діти, які народяться в людини, яка слухає історію Махараджі Прітгу, досконалою мірою посідатимуть усі достоїнства, як оце освіта, багатство, врода і сила.

У матеріальному світі всі хочуть вигоди, шани і слави. Всі багатства можна дуже легко здобути спілкуючись у той чи інший спосіб із Верховним Богом-Особою чи Його відданими. Людина, невідома чи не визнана в суспільстві, присвятивши себе відданому служінню і проповіді, здобуває велику славу і вагу. Що ж до освіти, просто слухаючи «Шрімад-Бгаґаватам» і «Бгаґавад-ґіту», в яких описано ігри Господа та Його відданих, людина здобуває славу великого вченого. Матеріальний світ сповнений небезпек, що чигають на кожному кроці, але відданий не боїться нічого, тому що віддане служіння дарує такі великі благословення, що всі нещастя розсіюються самі собою. Слухаючи про Махараджу Прітгу, людина виконує один з різновидів відданого служіння (шраванам), отож не диво, що ці оповіді дарують успіх і щастя.

Читаючи і слухаючи про життя та якості Прітгу Махараджі, людина природно стає відданим, а коли людина стає відданим, її матеріальні бажання виконуються самі собою. Тому «Шрімад-Бгаґаватам» (2.3.10) радить:

Якщо людина хоче повернутися додому, до Бога, чи стати чистим відданим (акама), або якщо вона хоче матеріального процвітання (сакама чи сарва-кама), або якщо вона хоче злитися з сяйвом Верховного Брахмана (мокша-кама), їй радять стати на шлях відданого слжуіння і слухати про Господа Вішну чи Його відданих та оспівувати їхню славу. Це суть усіх ведичних писань. Ведаіш́ ча сарваір ахам ева ведйах̣ (Б.-ґ. 15.15)    —    ведична наука призначена для того, щоб допомогти людині пізнати Крішну та Його відданих. Коли ми говоримо про Крішну, ми маємо на увазі також і Його відданих, бо Він ніколи не залишається самотнім. Він аж ніяк не є нірвішеша чи шун’я    —    позбавлений розмаїття нуль. Крішна сповнений розмаїття, і там, де є Крішна, не може бути й мови про порожнечу.

Бажання правити світом природне для царя-кшатрії, і тому не диво, що вні хоче підкорити інших царів своїй владі. Так було й за давніх часів, коли Землею правив Прітгу Махараджа. Тоді на всій планеті був тільки один імператор. Ще навіть п’ять тисяч років тому самодержавними імператорами планети були Махараджа Юдгіштгіра та Махараджа Парікшіт. Іноді підвладні царі повставали проти імператора, і йому доводилося йти на них походом і приборкувати їх. Якщо цар хоче досягнути успіху і завоювати світ, йому радять повторювати оповідь про життя і якості Прітгу Махараджі.

Серед відданих-неофітів існує категорія людей, які палко прагнуть слухати про ігри Господа, і насамперед ті глави «Шрімад-Бгаґаватам», у яких описано раса-лілу. З даної в цьому вірші поради такі віддані повинні зрозуміти, що розваги Прітгу Махараджі невідмінні від розваг Верховного Бога-Особи. Як ідеальний цар, Прітгу Махараджа проявляв дивовижні здібності, показуючи, як треба правити підданими, як виховувати їх, як дбати про економічний розвиток країни, як воювати з ворогами, як виконувати великі жертвопринесення (яґ’ї) і т. д. Тому сахаджіям, відданим-неофітам, радять слухати, переповідати і спонукати інших, щоб вони слухали про діяння Прітгу Махараджі, навіть якщо вони гадають, що перебувають на високому трансцендентному рівні відданого служіння.

Слово ш́ра̄вайет, вжите в попередньому вірші, вказує на те, що треба не лише самому читати ці історії, але й спонукати інших, щоб вони теж читали їх і слухали. Це називається проповідь. Чайтан’я Махапрабгу дає таку настанову: йа̄ре декга та̄ре каха ‘кр̣шн̣а’-упадеш́а (Ч.-ч. Мадг’я 7.128)    —    «З кожним, кого ти здибаєш, просто розмовляй про настанови Крішни, або розповідай йому історії про Крішну». Оповідь про віддане служіння Прітгу Махараджі має таку саму силу, як оповіді про діяння Верховного Бога-Особи. Не слід розмежовувати ігри Господа і діяння Прітгу Махараджі. Віддані повинні за кожної нагоди спонукати інших слухати про Махараджу Прітгу. Треба не лише читати про його розваги задля власної користі, але й схиляти інших, щоб вони теж читали та слухали про них. Таким чином всі отримають велике благо.

Велике значення в цьому вірші має словосполучення бгава-сіндгу-пота-па̄де. Лотосові стопи Господа називають махат-падам. Це означає, що лотосові стопи Господа являють собою джерело всього матеріального буття. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті» (10.8), ахам̇ сарвасйа прабгавах̣    —    все походить із Господа. Проявлений космос, який порівнюють до океану невігластва, також спочиває на лотосових стопах Господа. Тому для того, хто став чистим відданим, цей велетенський океан невігластва стає дуже маленьким. Людині, яка знайшла притулок біля лотосових стіп Господа, немає потреби переправлятися через цей океан, бо, прийшовши до лотосових стіп Господа, вона вже перетнула його. Слухаючи про славетні діяння Господа чи Господнього відданого і оспівуючи їх, можна міцно утвердитися в служінні лотосовим стопам Господа. Цього становища дуже легко досягнути, якщо щодня переповідати історію життя Прітгу Махараджі. Треба звернути також на вжите тут слово вімукта-сан̇ґах̣. Через наш зв’язок із трьома якостями матеріальної природи, живучи в матеріальному світі, ми перебуваємо в дуже небезпечному становищі, але коли ми беремося до відданого служіння Господу у формі шраванам і кіртанам, ми відразу ж стаємо вімукта-сан̇ґах̣, тобто досягаємо звільнення.