ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА: Прітгу Махараджа зустрічається з чотирма Кумарами

Чотирьох Кумар названо в цьому вірші сіддгеш́вара̄н, що означає «володарі всіх містичних сил». Той, хто досягнув досконалості в практиці йоґи, оволодіває вісьмома містичними силами, тобто здатністю робитися меншим за найменше, легшим за найлегше, більшим за найбільше, виконувати будь-які бажання, мати владу над усім і всіма і т. д. Четверо Кумар були сіддгешварами і досягнули всіх форм йоґічної досконалості. Через це вони могли мандрувати космосом без жодних механічних засобів пересування. Вони прилетіли до Махараджі Прітгу так, як були, без жодних літальних апаратів. Іншими словами, четверо Кумар належать до космонавтів, які можуть мандрувати космосом без жодних космічних кораблів. Жителі планети Сіддгалока здатні мандрувати в космосі з планети на планету без ніяких засобів пересування. Однак особлива могутність Кумар проявляється в тому, що, як згадано в цьому вірші, будь-яке місце, куди вони з’являються, відразу з стає чистим від гріхів. За царювання Махараджі Прітгу вся поверхня земної кулі була вільна від гріхів, і тому Кумари вирішили побачитися з царем. Звичайно вони уникають гріховних планет.

У «Бгаґавад-ґіті» (3.27) сказано:

«Введена в оману духовна душа під впливом трьох ґун матеріальної природи вважає, що діє вона сама, тоді як насправді діє природа». Кожна зумовлена душа перебуває під впливом певного поєднання ґун матеріальної природи. Тому її приваблює певна діяльність, від якої вона, перебуваючи під повною владою матеріальної природи, не може утриматися. Прітгу Махараджу в цьому вірші порівнюють до такої зумовленої душі, але не тому, що він був зумовлений, а тому що він прагнув привітати Кумар так, немов без них він би втратив життя. Зумовлена душа приваблюється до об’єктів задоволення чуттів. Її очі прагнуть насолоджуватися чимось красивим, вуха прагнуть слухати мелодійну музику, ніс приваблюється до пахощів квітки, а язик бажає смакувати ласощами. Так само всі інші чуття    —    руки, ноги, живіт, ґеніталії, розум і т. д.    —    настільки прив’язані до об’єктів насолоди, що зумовлена душа не може стримати себе. Так само Прітгу Махараджа не міг стримати свого бажання привітати чотирьох Кумар, що завдяки своїй великій духовній силі випромінювали сяйво. Отож не тільки він сам, але і його урядовці та послідовники підвелися назустріч чотирьом Кумарам. Прислів’я каже: «Свій свояка бачить здалека». У цьому світі кожен приваблюється до гурту подібних до себе людей. Пияк тягнеться до пияків, і так само святий тягнеться до святих. Прітгу Махараджа перебував на найвищому рівні духовного розвитку і тому тягнувся до Кумар, що належали до тієї самої категорії. Тому кажуть: «Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти».

Четверо Кумар належать до парампари духовних вчителів і стоять біля витоків однієї з вайшнавських сампрадай. Існує чотири сампрадаї, або спадкоємності, в яких знання сходить від учителя до учня: Брахма-сампрадая Шрі-сампрадая, Кумара-сампрадая і Рудра-сампрадая. Що стосується Кумара-сампрадаї, то вона бере початок від чотирьох Кумар. Тому Прітгу Махараджа виявив глибоку шану до сампрадая-ачарій. Як каже Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура, са̄кша̄д-дгарітвена самаста-ш́а̄страіх̣    —    духовного вчителя, або парампара-ачар’ю, треба шанувати так само, як ми шануємо Верховного Бога-Особу. Окремої уваги заслуговує в цьому вірші слово відгіват. Воно вказує на те, що Прітгу Махараджа ретельно дотримувався усіх приписів шастр, які визначають, як треба зустрічати духовного вчителя, або ачар’ю, що належить до трансцендентної учнівської спадкоємності. Побачивши ачар’ю, учень повинен одразу ж поклонитися йому. Прітгу Махараджа належно виконав цей припис, як вказують вжиті тут слова праш́райа̄ната-кандгарах̣. Він смиренно схилився перед Кумарами в поклоні.

Шрі Чайтан’я Махапрабгу казав: а̄пані а̄чарі прабгу джӣвере ш́ікга̄йа. Всім відомо, що, діючи як ачар’я, Шрі Чайтан’я Махапрабгу Сам практикував у Своєму житті все, чого навчав. Він проповідував як відданий Господа, і хоча кілька великих душ розпізнало в Ньому втілення Крішни, Він ніколи не дозволяв називати Себе втіленням. Навіть якщо хтось    —    втілення Крішни чи наділений повноваженнями від Крішни, йому не слід афішувати це. Люди самі з часом побачать правду. Прітгу Махараджа був ідеальним царем-вайшнавою і тому на своєму прикладі вчив, як зустрічати й вшановувати таких святих, як Кумари. Коли до дому приходить святий, за ведичним звичаєм йому треба насамперед омити стопи, а тоді побризкати цією водою голови собі і своїй родині. Прітгу Махараджа саме так і зробив, діючи як ідеальний вчитель народу.

Кумар названо в цьому вірші старшими братами Господа Шіви. Коли Кумари з’явилися на світ із тіла Господа Брахми, той попрохав їх одружитися і збільшити населення всесвіту. На початку творення конче потрібно було населити всесвіт, і тому Господь Брахма створював сина за сином і наказував їм народжувати дітей. Однак Кумари відмовилися виконати його прохання. Вони хотіли все життя залишатися брахмачарі, щоб повністю присвятити себе служінню Господу. Кумарів називають найштгіка-брахмачарі, тобто тими, хто ніколи не одружується. Коли вони відмовилися одружуватися, Господь Брахма так розгнівався, що його очі стали червоні, і з-поміж його брів з’явився Господь Шіва, чи Рудра. Тому стан гніву називають рудра. Господь Шіва теж має свою сампрадаю, відому як Рудра-сампрадая, і вони теж вайшнави.

Коли в духовному житті людини трапляється щось надзвичайне, це слід розцінювати як результат аґ’ята-сукріті, праведних вчинків, вчинених несвідомо. Побачити віч-на-віч Верховного Бога-Особу або Його чистого відданого    —    це рідкісне щастя. Коли це трапляється, треба розуміти це як наслідок колишніх праведних дій. Це підтверджено в «Бгаґавад-ґіті» (7.28): йеша̄м̇ тв анта-ґатам̇ па̄пам̇ джана̄на̄м̇ пун̣йа-карман̣а̄м    —    той, хто повністю звільнився від усіх наслідків своїх гріхів і занурився в праведну діяльність, дістає змогу присвятити себе відданому служінню. Хоча Махараджа Прітгу протягом усього свого життя вершив праведні вчинки, він дивувався, чим він заслужив зутріч із Кумарами. Він не міг пригадати ніяких праведних вчинків, які зробили б його гідним цього. В цьому виявилося смирення царя Прітгу, чиє життя було настільки сповнене праведних вчинків, що до нього прийшов навіть Сам Господь Вішну і провістив також прихід Кумар.

Брахмани та вайшнави завжди носять всеблагого Господа Вішну у своєму серці. У «Брахма-самхіті» (5.38) підтверджено:

Віддані, сповнені глибокої любові до Ґовінди, Верховного Бога-Особи, завжди тримають Його у своєму серці. Господь вже перебуває в серці кожного, але вайшнави і брахмани реально бачать Його і тому завжди відчувають екстаз. Через це кажуть, що брахмани і вайшнави носять Вішну у своєму серці. Хоч би куди вони йшли, Господь Вішну, Господь Шіва та віддані Господа Вішну, перебуваючи в їхньому серці, йдуть разом з ними. Четверо Кумар були брахмани, тому, коли вони прийшли до Махараджі Прітгу, з ними, природно, прийшли Господь Вішну та Його віддані. Отже, можна зробити висновок, що, коли брахмани і вайшнави задоволені кимось, Господь Вішну теж задоволений цією особою. Це підтверджує Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура у своїх восьми віршах, присвячених духовному вчителю: йасйа праса̄да̄д бгаґават-праса̄дах̣    —    задовольнивши духовного вчителя, що є і брахмана, і вайшнава, людина задовольняє Верховного Бога-Особу. А якщо Верховний Бог-Особа задоволений людиною, для не залишається більше нічого недосяжного в ні на цьому світу, ні на тому.

На початку «Шрімад-Бгаґаватам» сказано: мухйанті йат сӯрайах̣    —    навіть великі півбоги, як оце Господь Брахма, Господь Шіва, Індра й Чандра, не можуть зрозуміти Верховного Бога-Особу і впадають і замішання. Коли Крішна був присутній на цій планеті, навіть Господь Брахма і цар Індра не впізнали Його. Що вже тоді казати про великих йоґів та ґ’яні, які вважають Абсолютну Істину, Бога-Особу, за щось безособистісне? Так само звичайні люди не можуть побачити великих осіб та вайшнавів, як оце четверо Кумар, хоча вони мандрують усіма планетними системами всесвіту. Коли Санатана Ґосвамі прийшов до Господа Шрі Чайтан’ї Махапрабгу, навіть Чандрашекгара Ачар’я не міг його впізнати. Отже, Верховний Бог-Особа перебуває в кожному серці, і Його чисті віддані, вайшнави, також мандрують усім світом, але істоти, які перебувають під покровом ґун матеріальної природи, не можуть збагнути ні Верховного Бога-Особи, джерело проявленого космосу, ні вайшнавів. Тому писання кажуть, що Верховного Бога-Особу чи вайшнаву не побачити матеріальними очима. Спочатку треба очистити свої чуття і присвятити себе служінню Господу. Тоді можна поступово зрозуміти, хто такий Верховний Бог-Особа і хто такий вайшнава.

Якщо людина не дуже багата, їм нічим пишатися з матеріального погляду, а якщо вона до того ж прив’язана до сімейного життя, їй нічим пишатися і з духовного погляду також. Однак святі особи завжди готові прийти додому до людини бідної чи прив’язаної до сімейного життя. Коли вони приходять, це велика слава і для господаря, і для його слуг: вони миють святій особі стопи, садовлять її і піклуються про неї. Отже, коли святий приходить до оселі навіть незначної людини, з його благословення та стає славетною. В Індії і зараз заведено, що святі особи у своїх мандрах користуються з гостинності сімейних людей, а ті користуються з цієї нагоди для того, щоб отримати трансцендентне знання. Отож санн’ясі мусить скрізь мандрувати, щоб дарувати милість сімейним людям, які загалом не розуміють системи цінностей духовного життя.

Хтось може заперечити, що більшість сімейних людей не дуже заможні і тому не мають змоги належно зустріти великих святих чи проповідників, що мандрують разом зі своїми учнями. Якщо господар зустрічає святу особу, він повинен так само зустріти і її почт. У шастрах сказано, що Дурвасу Муні завжди супроводжувало шістдесят тисяч учнів і що через найменшу хибу в прийомі він дуже гнівався і нерідко навіть проклинав господаря. Однак кожен господар, незважаючи на своє суспільне й фінансове становище, може принаймні приязно привітати святих гостей і дати їм води, адже питна вода є в кожній господі. В Індії заведено пропонувати склянку води навіть звичайній людині, якщо вона несподівано зайшла до оселі й нагодувати її немає змоги. Якщо води немає, можна запросити гостя присісти, хоча б на солом’яну підстилку. А якщо солом’яної підстилки немає, можна очистити землю і запропонувати сісти на це чисте місце. Якщо ж господар нездатний навіть на це, він може просто скласти долоні і сказати гостеві: «Ласкаво просимо!» А якщо він нездатний і на це, він повинен з глибоким каяттям оплакувати свою неспроможність, разом з родиною, дружиною і дітьми схилившись у поклоні. Таким чином він може задовольнити будь-якого гостя, навіть якщо це великий святий чи цар.

Слово тіртга-па̄дійа, вжите в цьому вірші, стосується відданих Господа Вішну, тобто вайшнавів. Що ж до брахманів, то в попередньому вірші вже йшлося про те, як їх зустрічати. Цей же вірш підкреслює те, як важливо приймати у своїй оселі вайшнавів. Загалом завдання просвіщати сімейних людей беруть на себе санн’ясі, що зреклися світу. Існують екаданді санн’ясі і тріданді санн’ясі. Екаданді санн’ясі    —    це, головно, послідовники Шанкарачар’ї, або санн’ясі-майаваді, а тріданді санн’ясі    —    це послідовники вайшнавських ачарій: Рамануджачар’ї, Мадгавачар’ї та інших. Саме санн’ясі-вайшнавиберуть на себе клопіт просвіщати сімейних людей. Екаданаді санн’ясі, усвідомлюючи відмінність духовної душі від тіла, можуть перебувати на рівні чистого Брахмана, але переважно вони належать до імперсоналістів. Вайшнави знають, що Абсолютна Істина    —    це Верховний Бог-Особа, як зазначено у «Бгаґавад-ґіті» (14.27): брахмано хі пратіштганам. Отже, слово тіртга-па̄дійа стосується вайшнавів. У «Бгаґаватам» (1.13.10) є схожий вислів: тіртгі-курванті тіртга̄ні. Куди вайшнава не прийде, місце відразу ж стає тіртгою, святим місцем. Санн’ясі-вайшнави мандрують усім світом, щоб доторком своїх лотосових стіп перетворювати кожне місце на святе місце прощі.

У цьому вірші сказано, що дім, де не зустрічають вайшнавів згідно з викладеними в попередньому вірші засадами, нічим не ліпший за зміїне кубло. Кажуть, отруйні змії люблять селитися на сандалових деревах, що являють собою дуже цінну породу дерев. Сандал охолоджує, а змії, чиї жала наповнені отрутою, завжди відчувають жар і тому, шукаючи прохолоди, селяться на сандалових деревах. Багаті люди нерідко тримають вдома собак чи сторожів і вивішують таблички з написами: «Вхід заборонено», «Зла собака» і т. д. В західних країнах людину, яка без дозволу зайшла на чужу територію можуть застрелити, і це не вважають за злочин. Така свідомість притаманна демонічним господарям, і їхні домівки порівнюють до кубла з отруйними зміями. Члени таких родин нічим не ліпші за змій, тому що змії дуже злостиві. Коли ж злоба людини виливається на святих осіб, вона стає ще небезпечнішою. Чанак’я Пандіта каже, що існує дві злостиві істоти: змія і заздрісна людина. Заздрісна людина небезпечніша за змію, тому що змію можна приборкати мантрами-закляттями чи певним зіллям, але заздрісну людину неможливо вгамувати.

Відмітна ознака Кумар полягає в тому, що вони від самого народження залишаються брахмачарі і дотримуються целібату. Вони зберігають вигляд маленьких дітей, що мають чотири чи п’ять років, бо в юності чуття людини іноді збуджується і дотримуватися целібату стає важко. Тому Кумари свідомо залишаються дітьми, бо в дитячому віці чуття ніколи не охоплює хіть. Цим Кумари відрізняються від усіх інших, і тому Махараджа Прітгу назвав їх найліпшими з брахманів. Він назвав Кумар двіджа-ш́решт̣га̄х̣ (найліпшими з брахманів) не лише тому, що вони народилися від найліпшого з брахманів (від Господа Брахми), але й тому, що вони були вайшнави. Як ми вже пояснювали, вони поклали початок одній із сампрадай (ланцюгів учнівської спадкоємності), і ця сампрадая існує донині під назвою Німбарка-сампрадая. Німбарка-сампрадая становить одну з чотирьох сампрадай вайшнавських ачарій. Махараджа Прітгу захоплювався тим, що Кумари від самого народження дотримувалися обітниці брахмачар’ї. Але ще більше його захоплює те, що вони вайшнави, і тому він характеризує їх як вайшнава-шрештга. Іншими словами, вайшнаву треба шанувати завжди,незважаючи на його походження. Вайшн̣аве джа̄ті-буддгіх̣    —    ніхто не повинен оцінювати вайшнаву за його походженням. Вайшнава    —    це найліпший з брахманів, і тому до нього треба ставитися з такою повагою, яку належить виявляти не просто брахмані, а найліпшому з брахманів.

Махараджа Прітгу не запитав Кумар про те, як їм ведеться, бо Кумарам, що дотримуються обітниці безшлюбності, завжди щастить. Ніколи не відвертаючи від найвищої мети    —    звільнення, вони були надійно захищені від лихої долі. Іншими словами, брахмани і вайшнави, які ніколи не сходять із шляху духовного розвитку, завжди щасливі. Задаючи це запитання, Прітгу Махараджа турбується про самого себе, тому що він був ґріхастга і тримав у своїй руках царську владу. Царі не лише належать до ґріхастг, які переважно віддаються чуттєвим втіхам, але до того ж нерідко вбивають тварин на полюванні. Вони полюють на тварин для того, щоб вправлятися в воєнному мистецтві, бо інакше їм буде важко воювати з ворогами. Такі заняття не дають людині ніякої користі. Кшатріям дозволено вдаватися до чотирьох форм гріховної діяльності, тобто мати позашлюбні зносини з жінками, їсти м’ясо, пити вино і грати в азартні ігри. З політичних міркувань їм іноді доводиться вдаватися до цих гріхів. Кшатрії не утримуються від азартних ігор. Яскравий приклад того    —    це Пандави. Коли їхній суперник, Дурйодгана, кинув їм виклик, запропонувавши зіграти в кості, поставивши на кін своє царство, вони не могли відмовитися. Під час тієї гри вони втратили своє царство, а з їхньої дружини поглумилися. Так само кшатрія не може відмовитися від бою, коли йому кидають виклик.

Беручи це все до уваги, Прітгу Махараджа запитує, чи є в нього надія на щасливе майбутнє. Життя ґріхастги сповнене численних загроз, тому що бути ґріхастгою означає мати схильність до задоволення чуттів, а коли людина задовольняє чуття, вона опиняється в дуже небезпечному становищі. Матеріальний світ називають падам̇ падам̇ йад віпада̄м̇ на теша̄м (Бгаґ. 10.14.58), і це означає, що тут на кожному кроці чигає небезпека. В матеріальному світі кожен тяжко бореться за чуттєву насолоду. Махараджа Прітгу звернувся з цим запитанням до Кумар для того, щоб з’ясувати для себе становище палих зумовлених душ, які через свої минулі лихі вчинки гниють у матеріальному світі. Чи є в них надія стати на благословенний шлях духовного життя? Варто звернути увагу на вжитий у цьому вірші вислів індрійа̄ртга̄ртга-ведіна̄м. Так називають людей, які за єдину мету свого життя вважають задоволення чуттів. Також їх названо тут патіта̄на̄м, тобто палими. Піднесеним вважають тільки того, хто припинив усяку діяльність, скеровану на задоволення чуттів. Ще одним дуже важливим у цьому вірші є слово сва-кармабгіх̣. Людина падає через свої колишні лихі вчинки. Кожен сам відповідає за своє нице становище, тому що опиняється в ньому внаслідок власних дій. А коли людина скеровує свої дії в русло відданого служіння, вона стає на благословенний шлях щасливого життя.

У «Чайтан’я-чарітамріті» (Ант’я 4.176) сказано:

«У матеріальному світі всі поняття добра й зла являють собою вигадку розуму. Тому казати «Це добре» чи «Це погано»    —    помилка». Тільки розум уявляє собі якісь речі в матеріальному світі хорошими, а якісь    —    поганими, тому що ці поняття відносні і виникають тільки тоді, коли жива істота стикається з матеріальним світом. Ці уявлення називають ілюзією, чи атма-майею. Коли ми вважаємо себе за утвір матеріальної природи, це нічим не відрізняється від уявлень людини, яка бачить сон, але думає, що всі події сновидіння стаються з нею насправді. Духовна душа завжди трансцендентна. Її не може покрити матерія. Матеріальні покрови подібні до галюцинації чи сну. У «Бгаґавад-ґіті» (2.62) теж сказано: сан̇ґа̄т сан̃джа̄йате ка̄мах̣    —    лише через неправильне спілкування в нас виникають штучні матеріальні потреби. Дгйа̄йато вішайа̄н пум̇сах̣ сан̇ґас тешӯпаджа̄йате. Коли ми забуваємо своє справжнє, природне становище і хочемо насолоджуватися матеріальними дарами, в нас з’являються матеріальні бажання і ми занурюємося в різноманітні форми матеріальної насолоди. Коли ми починаємо уявляти собі ті чи інші матеріальні насолоди, наша свідомість, стикаючись із цими образами, проймається свого роду хіттю чи прагненням отримати ці насолоди, а коли ці ілюзорні насолоди не дають нам справжнього щастя, ми впадаємо в іншу ілюзію, що зветься гнів. Коли цей з’являється гнів, наша ілюзія стає ще глибшою, і тоді ми забуваємо про свої стосунки з Крішною. Коли ми втрачаємо свідомість Крішни, наш інтелект перестає функціонувати і ми заплутуємося в тенетах матеріального світу. Це все описано в «Бгаґавад-ґіті» (2.63):

Через свій зв’язок із матерією ми втрачаємо духовну свідомість, і тоді в нас виникає питання про добро і зло. Але атмарами, свідомі своєї природи особи, стали вищими за такі запитання. Атмарами, свідомі своєї духовної природи особи відчувають дедалі глибше духовне блаженство і наближаються до рівня, на якому вони отримають змогу спілкуватися з Верховним Богом-Особою. В цьому полягає досконалість життя. Спочатку Кумар були імперсоналістами, які усвідомили свою духовну природу, але з часом вони привабилися до розваг Верховного Бога-Особи. Отже, висновок полягає в тому, що для тих, хто завжди занурений у віддане служіння Богові-Особі, не існує двоїстості щастя і нещастя. Тому Прітгу Махараджа не запитує, чи щасливі Кумари, він хоче довідатися, як досягнути щастя йому самому.

Святі особи ходять від дверей до дверей і зустрічаються із зануреними в матеріальну діяльність людьми не для того, щоб прохати в них щось для себе. Насправді святі особи йдуть до матеріалістів тільки для того, щоб показати їм шлях до справжнього щастя. Махараджа Прітгу був певний цього і тому, не марнуючи часу на розпити про добробут Кумар, він вирішив запитати їх про те, чи може він швидко звільнитися від сповненого небезпек матеріального існування. Однак Прітгу Махараджа турбувався не лише про себе особисто. Він задав це запитання, своїм прикладом навчаючи звичайних людей, що, зустрівши великого святого, треба відразу віддатися йому і запитати про те, як звільнитися з лабет матеріального існування. Тому Шріла Нароттама даса Тгакура говорить: сам̇са̄ра-віша̄нале, діва̄-ніш́і хійа̄ джвале, джуд̣а̄іте на каіну уа̄йа    —    «Ми постійно страждаємо від ударів матеріальної природи і наші серця постійно горять від болю, але ми не знаходимо ніякого виходу». Матеріаліста можна теж назвати тапасві в тому розумінні, що він постійно зазнає матеріальних страждань. Звільнитися від усіх матеріальних страждань може тільки той, хто знаходить притулок у повторенні мантри Харе Крішна. Це теж пояснює Нароттама даса Тгакура: ґолокера према-дгана, харіна̄ма-сан̣кіртана, раті на̄ джанміла кене та̄йа. Нароттама даса Тгакура побивається тим, що не розвинув у собі потяг до трансцендентних звуків мантри Харе Крішна. Отже, всі в матеріальному світі зазнають матеріальних страждань, і той, хто хоче позбутися цих страждань, повинен спілкуватися зі святими особами, чистими відданими Господа, а також повторювати маха-мантру: Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе. Це єдиний шлях, який може привести матеріалістів до щастя.

Існують різні типи трансценденталістів: ґ’яні, чи імперсоналісти, йоґи-містики і, звичайно, всі віддані Верховного Бога-Особи. Однак Кумари були колись і йоґами, і ґ’яні, а тепер, врешті-решт, стали бгактами. Спочатку вони були імперсоналістами, але з часом вдалися до відданого служіння. Тому їх вважають за найліпших трансценденталістів. Віддані    —    це представники Верховного Бога-Особи. Щоб піднести зумовлені душі й відродити в них їхню первинну свідомість, віддані мандрують усім всесвітом і навчають зумовлені душі науки свідомості Крішни. Найліпших відданих називають атмават, або тими, хто повністю пізнав Верховну Душу. Верховний Бог-Особа в образі Параматми перебуває в серці кожного, допомагаючи кожному піднятися на рівень свідомості Крішни. Тому Його називають атма-бгавана.Верховний Бог-Особа завжди намагається наділити індивідуальну душу інтелектом, за допомогою якого вона змогла б зрозуміти Його. Він завжди перебуває поряд із індивідуальною душею, наче друг, що сидить біля свого друга. Він дає всім живим істотам можливість діяти так, як вони бажають.

Слово а̄тмавата̄м має велике значення в цьому вірші. Існує три категорії відданих: каніштга-адгікарі, мадг’яма-адгікарі і уттама-адгікарі, або неофіт, проповідник і маха-бгаґавата, відданий дуже високого рівня. Піднесений відданий досконало знає всі істини Вед. Саме завдяки цьому він стає відданим. Він не лише сам переконаний в тому, що мета життя    —    це віддане служіння, але спроможний також переконувати в цьому інших, наводячи докази з Вед. Піднесений бачить усі інші живі істоти як невід’ємні частки і не проводить відмінностей між ними. Мадг’яма-адгікарі (проповідник) теж добре знається на шастрах і може переконувати інших, але він розрізняє між сприятливими обставинаи і несприятливими. Іншими словами, мадг’яма-адгікарі уникає демонічних істот. Що ж до каніштга-адгікарі, то він не дуже знається на шастрах, але має повну віру в Верховного Бога-Особу. Однак Кумари були маха-бгаґавати,тому що стали відданими після того, як глибоко пізнали природу Абсолютної Істини і повністю збагнули суть Вед. У «Бгаґавад-ґіті» Господь підтверджує, що існує багато категорій відданих, але з них усіх Йому найдорожчий той відданий, який досконало пізнав суть Вед.

Кожен має своє уявлення про найвищу мету, якої він намагається досягнути. Кармі, перебуваючи на рівні тілесної концепції життя, намагаються дістати якомога більше чуттєвої насолоди. Ґ’яні уявляють собі досконалість як злиття з сяйвом Господа. Але для відданого досконалість полягає в тому, щоб проповідувати славу Верховного Бога-Особи по всьому світі. Отже, віддані    —    це справжні представники Верховного Господа, і тому, мандруючи всім світом, вони уособлюють в собі Нараяну, адже вони завжди несуть Нараяну у своєму серці і проповідують Його славу. Представник Нараяни майже нічим не поступається Самому Нараяні, хоча він не повинен думати, як майаваді, що Він став Нараяною. Звичайно майаваді звертаються до санн’ясі як до Нараяни. Вони гадають, що, просто прийнявши санн’ясу, людина стає рівною Нараяні або стає Самим Нараяною. Як пояснює Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура, вайшнави дивляться на це інакше:

За вайшнавсьою філософією відданий майже нічим не поступається Нараяні не тому, що став Нараяною, а тому, що став найдовіренішим слугою Нараяни. Такі піднесені особи задля добра людського загалу беруть на себе роль духовних вчителів. Такого духовного вчителя, що проповідує славу Нараяни, треба вважати невідмінним від Нараяни, шануючи його так само, як Нараяну.

Мова Прітгу Махараджі, звернена до Кумар, була наділена багатьма достоїнствами і заслуговувала високої похвали. Промовець повинен старанно добирати приємні для слуху і доречні слова. Таку мову називають змістовною. Мову Прітгу Махараджі відзначали всі ці достоїнства, тому що він був досконалий відданий. Писання проголошують: йасйа̄ті бгактір бгаґаватй акін̃чана̄ сарваір ґун̣аіс татра сама̄сате сура̄х̣    —    «В того, хто має тверду віру в Верховного Бога-Особу і віддано служить Йому, розвиваються всі хороші якості» (Бгаґ. 5.18.12). Отож Кумари були дуже задоволені, і Санат-кумара почав відповідати.

Махараджа Прітгу чудово знав трансцендентну науку, але звернувся до Кумар так, ніби нічого не розумів у ній. Річ у тім, що навіть дуже піднесена людина, яка все знає, повинна звертатися до старших з запитаннями. Наприклад, хоча Арджуна чудово знав трансцендентну науку, він розпитував Крішну так, ніби нічого знав. Так само, Прітгу Махараджа все знав, але звернувся до Кумар так, ніби нічого не розумів. Запитання, які піднесені душі задають Верховному Богові-Особі чи Його відданим, призначені для добра всіх людей. Тому іноді великі душі, турбуючись про добробут інших, беруть на себе роль необізнаних людей і розпитують наділених знанням осіб.

Бесіди між відданими являють собою єдину нагоду почути могутнє послання Верховного Бога-Особи. «Бгаґавад-ґіту» віддавна знають у всьому світі, і зокрема в західних країнах, але раніше люди не мали нагоди почути її обговорення в колі відданих і тому не отримували справжньої користі від неї. До того, як засновано рух свідомості Крішни, на Заході жодна людина не розвинула свідомість Крішни. Але коли та сама «Бгаґавад-ґіта» прийшла до людей такою, як вона є і як її передають в учнівській спадкоємності, вона відразу ж виявила свою силу і люди стали відкривати для себе глибини духовного знання.

Санат-кумара, один з Кумар, сказав, що зустріч Махараджі Прітгу з Кумарами була корисною не лише для самого Махараджі Прітгу, але й для Кумар. Коли Нарада Муні запитав у Господа Брахми про Верховного Бога-Особу, Господь Брахма подякував Нараді Муні за те, що той дав йому нагоду розповісти про Верховного Господа. Запитання про Верховного Бога-Особу чи про найвищу мету життя, які одна свята особа задає іншій, створює насичену духовністю атмосферу. Кожен хто, користається з можливості послухати такі бесіди, отримує благо в цьому житті і в наступному.

Слово убгайеша̄м можна пояснити по-різному. Загалом люди поділяються на два типи: на матеріалістів і на трансценденталістів. Слухаючи бесіди між відданими, користь отримують як матеріалісти, так і трансценденталісти. Матеріаліст отримує користь від спілкування з відданими тому, що його життя стає впорядкованим і він має більше можливостей стати відданим чи досягнути мети життя, пізнавши істинне становище живої істоти. Людина, яка не втрачає нагоди спілкуватися з відданими, неодмінно народиться людиною в наступному житті або взагалі звільниться від матеріального існування і повернеться додому, до Бога. Отже, той, хто бере участь в бесідах між відданими, дістає і матеріальне, і духовне благо. Користь отримують як слухачі, так і промовець, як кармі, так і ґ’яні. Обговорення духовних тем у колі відданих дарує благо всім без винятку. Тому Кумари визнали, що від цієї зустрічі благо отримав не лише цар, але й вони самі.

Спілкування з відданими з милості Верховного Бога-Особи поступово вимиває з серця матеріалістичної людини весь бруд. Срібло, коли його шліфують, починає блищати, і так само серце матеріалістичної людини завдяки спілкуванню з відданими очищується від хтивих бажань. Насправді жива істота не має ніякого діла до матеріальної насолоди чи до хтивих бажань. Її насолоди подібні до мрій чи сновидінь. Але спілкуючись із відданими, вона прокидається, і тоді духовна душа утверджується у своїй славі, пізнавши своє природне становище вічного слуги Господа. Прітгу Махараджа уже пізнав свою духовну природу і тому відчував природну схильність прославляти діяння Верховного Бога-Особи. Кумари запевнили його, що йому за жодних обставин не загрожує небезпека впасти жертвою ілюзорної енерґії Верховного Господа. Іншими словами, слухати й оспівувати славу Господа    —    це єдиний спосіб очистити серце від матеріального бруду. За допомогою методів карми, ґ’яни та йоґи неможливо очистити серце від скверни, але коли людина стає на шлях відданого служіння і знаходить притулок біля лотосових стіп Господа, вона без жодних труднощів само собою очищує серце від усієї скверни.

Всі люди намагаються отримати від життя найбільшу користь, але ті, хто живе на рівні тілесних уявлень, не може ні досягнути найвищої мети, ні навіть зрозуміти, в чому вона полягає. Вищу мету життя описано в «Бгаґавад-ґіті» (2.59): парам̇ др̣шт̣ва̄ нівартате    —    коли хтось досягає найвищої мети життя, він природно втрачає прив’язаність до тілесної концепції життя. Цей вірш радить розвивати міцну й непохитну прив’язаність до Трансцендентності (брахман̣і). Це підтверджує і «Веданта-сутра» (1.1.1): атга̄то брахма-джіджн̃а̄са̄    —    не розпитуючи про Всевишнього, чи про Трансцендентність, неможливо позбутися прив’язаності до матеріального світу. Просто проходячи щаблями еволюції через 8 400 000 видів життя, неможливо пізнати найвищу мету життя, бо в усіх цих формах життя живі істоти ототожнюють себе з тілом. Атга̄то брахма-джіджн̃а̄са̄ означає, що для того, щоб позбутися тілесної концепції життя, треба розвивати прив’язаність до Брахмана чи розпитувати про Нього. Тоді можна утвердитися на трансцендентному рівні відданого служіння: ш́раван̣ам̇ кіртанам̇ вішн̣ох̣. Розвивати прив’язаність до Брахмана означає виконувати віддане служіння. Ті, хто відчуває прив’язаність до безособистісного аспекту Брахмана, не можуть підтирмувати цю прив’язаність протягом тривалого часу. Відкинувши цей світ як мітг’ю, ілюзію (джаґан мітгйа̄), імперсоналіст незабаром повертаються назад до цього джаґан мітгйа̄, незважаючи на свою санн’ясу, яку вони приймають для того, щоб поглибити прив’язаність до Брахмана. Так само численні йоґи, великі мудреці, як оце Вішвамітра, прив’язані до локалізованого аспекту Брахмани    —    Параматми, теж падають жертвами жіночої принадності. Тому всі шастри радять поглиблювати прив’язаність до Верховного Бога-Особи. Це єдиний спосіб розвинути відреченість від матеріального існування, і саме на це вказують слова «Бгаґавад-ґіти» (2.59): парам̇ др̣шт̣ва̄ нівартате. Припинити матеріальну діяльність може той, хто розвинув справжній смак до відданого служіння. Шрі Чайтан’я Махапрабгу теж вчить, що любов до Бога    —    це найвища мета життя (према̄ пум-артго маха̄н). Не розвинувши любов до Бога, неможливо досягнути досконалості і піднятися на трансцендентний рівень.

Слово йоґеш́вара може стосуватися як до Верховного Бога-Особи, Крішни, так і до Його відданих. У «Бгаґавад-ґіті» це слово трапляється двічі. У вісімнадцятій главі (18.78) Крішну названо Верховним Богом-Особою, Харі, володарем усіх містичних сил (йатра йоґеш́варах̣ кр̣шн̣ах̣). Крім того, про Йоґешвару йдеться в кінці шостої глави (6.47): са ме йуктатамо матах̣. Згадані там йуктатама    —    це найвищі з усіх йоґів, тобто віддані, яких також можна назвати йоґешварами. Слова йоґешвара-упа̄сана̄ означають, що треба служити чистому відданому. Нароттама даса Тгакура каже: чга̄д̣ійа̄ ваішн̣ава-сева̄ ніста̄ра па̄йечге кеба̄    —    без служіння чистому відданому неможливо проґресувати в духовному житті. Прахлада Махараджа також каже:

Треба віддатися під опіку чистого відданого, який не має нічого спільного з матеріальним світом і який цілковито присвятив себе відданому служінню. Тільки служачи такому відданому можна піднятися над зумовленістю матеріальними якостями. Цей вірш радить служити лотосовим стопам найпіднесенішого йоґа, чи відданого (йоґеш́вара-упа̄санайа̄). Служити найпіднесенішому відданому означає слухати від нього про славетні діяння Верховного Бога-Особи. Слухати про салветні діяльності Верховного Бога-Особи з вуст чистого відданого означає ставати праведною людиною. У «Бгаґавад-ґіті» (7.28) теж сказано, що, не бувши праведним, неможливо виконувати віддане служіння:

«Особи, які діяли доброчесно за попереднього життя й за цього і цілковито очистились від гріховної діяльности, звільнюються від оманливої двоїстости і беруться рішуче служити Мені». Щоб утвердитися в відданому служінні, треба повіністю очиститися від скверни ґун матеріальної природи. Перший елемент відданого служіння    —    це а̄дау ґурв-а̄ш́райам, тобто передусім треба прийняти істинного духовного вчителя, запитувати його про свої трансцендентні обов’язки (сад-дгарма-пр̣ччга̄) і ступати слідами великих святих, відданих (са̄дгу-ма̄рґа-ануґаманам). Такі настанови дає в «Бгакті-расамріта-сіндгу» Рупа Ґосвамі.

Отже, для того щоб поглибити свою прив’язаність до Верховного Бога-Особи, треба прийняти істинного духовного вчителя і від нього вчитися методів відданого служіння, слухаючи від нього трансцендентне послання Верховного Бога-Особи і оповіді про Господню славу. Так треба зміцнювати свою переконаність щодо відданого служіння. Тоді буде неважко розвинути прив’язаність до Верховного Бога-Особи.

В матеріальному світі всіх цікавлять гроші та чуттєві насолоди. Єдина ціль, яку люди ставлять перед собою, полягає в тому, щоб заробити якомога більше грошей і використати їх на задоволення чуттів. Шріла Шукадева Ґосвамі так описує діяльність матеріалістів:

Це типовий спосіб життя матеріалістів: вночі вони марнують свій час на сон, що триває більше як шість годин, або на секс, а вранці вони йдуть на роботу, тільки для того щоб заробляти гроші. Коли вони заробили трохи, вони заходжуються купувати всілякі речі для дітей та родичів. Таких людей зовсім не цікавлять вищі цінності життя    —    їм байдуже, хто такий Бога, що таке індивідуальна душа, які стосунки душі з Богом і т. д. Суспільство настільки деґрадувало, що навіть ті, хто видає себе за релігійних людей, нині цікавляться лише задоволенням чуттів. За епохи Калі матеріалістів більше, ніж за будь-якої іншої епохи. Тому людині, яка хоче повернутися додому, до Бога, треба не лише служити свідомим своєї природи душам, але й уникати товариства матеріалістів, які мають тільки одну мету    —    заробляти гроші й виконувати їх на задоволення чуттів. Їй не слід перейматися бажаннями матеріалістів: тобто прагненням добувати гроші й задовольняти чуття. Недаремно в писаннях сказано: бгактіх̣ пареш́а̄нубгаво вірактір анйатра ча    —    для того, щоб розвиватися у відданому служінні, треба бути байдужим до матеріалістичного способу життя (Бгаґ. 11.2.42). І навпаки, до того, в чому черпають насолоду віддані, невіддані байдужі.

Просто відкинути товариство матеріалістів ще не досить. Ми не можемо жити без якогось заняття. Іноді людина, яку цікавить духовний розвиток, покидає матеріальне суспільство і усамітнюється, що особливо радять йоґам, але й це не ґарантує людині духовного росту, бо відомо чимало випадків, коли йоґи теж падають. Що ж до ґ’яні, вони переважно падають, тому що не приймають притулку біля лотосових стіп Господа. Імперсоналісти й послідовники філософії порожнечі просто уникають матеріального спілкування, але, не беручись до відданого служіння, вони не можуть закріпитися на трансцендентному рівні. Віддане служіння починається з того, що людина слухає оповіді про славетні діяння та якості Верховного Бога-Особи. До цього закликає і цей вірш: віна̄ харер ґун̣а-пійӯша-па̄на̄т. Треба пити нектар оповідей про Верховного Бога-Особу, тобто завжди слухати й оспівувати Господню славу. Це найголовніший метод духовного розвитку. Господь Чайтан’я Махапрабгу теж радить його в «Чайтан’я-чарітамріті». Якщо людині, яка хоче розвиватися в духовному житті, пощастить, вона зустрічає істинного духовного вчителя і від нього дізнається про Крішну. Служачи духовному вчителю і Крішні, вона дістає сім’я відданого служіння (бгакті-лата-біджу), а якщо вони садить це сім’я відданого служіння в серці й поливає його, слухаючи й переповідаючи оповіді про Крішну, воно виростає в розкішну бгакті-лату, ліану бгакті. Ця ліана має таку силу, що пробиває оболонки всесвіту, входить у духовний світ і росте далі, аж поки дістанеться лотосових стіп Крішни і обів’ється навколо них, як звичайна ліана росте вгору доти, доки дістанеться даху і обів’ється навколо надійної опори. Надійно закріпившись, ліана розквітає і приносить бажаний плід. Цей плід, названий тут нектаром оповідей про Верховного Бога-Особу, з’являється тому, що відданий підливає ліану відданого служіння, слухаючи про Верховного Бога-Особу та оспівуючи Його. З цього всього випливає, що відданий не може жити поза товариством відданих, які постійно слухають і переповідають славетні діяння Господа. Рух свідомості Крішни започатковано саме для того щоб, сотні ІСККОНівських осередків давали людям можливість слухати про Крішну й оспівувати Його, а також знайти духовного вчителя і відмежуватися від товариства людей з матеріалістичними інтересами. Це дає можливість відчутно проґресувати на шляху назад додому, до Бога.

Віддані    —    це справжні святі, або садгу. Перша ознака садгу, чи відданого, полягає в тому, що він уникає насильства. Люди, яких цікавить шлях відданого слуіжння, чи повернення додому, до Бога, повинні насамперед практикувати ахімсу, тобто утримуватися від насильства. Садгу описують словами тітікшава ка̄рун̣іка̄х̣ (Бгаґ. 3.25.21), і це означає, що відданий повинен бути терплячим і дуже співчутливим. Наприклад, коли кривдять самого відданого, він повинен терпіти це, але коли кривдять когось іншого, він цього не повинен допускати. Все світ сповнений насильства, і найперше завдання полягає в тому, щоб покласти цьому край, зокрема припинивши непотрібний забій тварин. Відданий    —    друг не лише людей, але й усіх інших живих істот, тому що всіх живих істот він вважає за дітей Верховного Бога-Особи. Він не проголошує себе єдиним сином Бога і не дозволяє вбивати всіх інших істот, виправдовуючи це теорією про те, що в них немає душі. Чистий відданий Господа ніколи не буде підтримувати таку філософію. Сухр̣дгах̣ сарва-дехіна̄м    —    справжній відданий є другом усіх живих істот. Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті», що Він батько всіх видів живих істот, і тому відданий Крішни завжди дружньо ставиться до всіх істот. Це називається ахімса. Навчитися уникати насильства може тільки той, хто йде слідами великих ачарій. Тому, згідно з вайшнавською філософією, ми повинні йти стопами великих ачарій чотирьох сампрадай, або ліній учнівської спадкоємності.

Спроби проґресувати в духовному житті без допомоги духовних вчителів, які належать до учнівської спадкоємності, просто сміховинні. Тому в писаннях сказано: а̄ча̄рйава̄н пурушо веда    —    тільки той, хто йде за ачар’ями, які належать до учнівської спадкоємності, пізнає суть усіх речей («Чгандоґ’я Упанішада» 6.14.2). Тад-віджн̃а̄на̄ртгам̇ са ґурум ева̄бгіґаччгет    —    щоб пізнати трансцендентну науку, треба звернутися до істинного духовного вчителя («Мундака Упанішада» 1.2.12). Велике значення в духовному житті має смр̣тйа̄, або постійне пам’ятування про Крішну. Життя треба збудувати так, щоб ми не змогли ні на мить перестати думати про Крішну. Ми повинні жити в Крішні, залишаючись у Крішні і тоді коли ми їмо, і коли ми спимо, ходимо чи працюємо. Товариство свідомості Крішни радить влаштувати своє життя таким чином, що б завжди пам’ятати про Крішну. В нашому товаристві ІСККОН віддані слухають про славетні діяння Крішни та Його відданих навіть тоді, коли виготовляють ароматичні куріння «Духовне небо». Шастри радять: смартавйах̣ сататам̇ вішн̣ух̣    —    треба завжди і постійно пам’ятати про Господа Вішну. Вісмартавйо на джа̄тучіт    —    Вішну ніколи не слід забувати. Це суть духовного життя. Смр̣тйа̄. Пам’ятати завжди про Господа можна тоді, коли ми постійно слухаємо про Нього. Тому цей вірш радить: мукунда̄чаріта̄ґрйа-сіддгуна̄. Сідгу означає «нектар». Слухати оповіді про Крішну з «Шрімад-Бгаґаватам», «Бгаґавад-ґіти» чи інших авторитетних писань означає жити у свідомості Крішни. Зосередитися таким чином на свідомості Крішни може той, хто старанно дотримується всіх приписів та засад. Ми радимо відданим руху свідомості Крішни щодня повторювати шістнадцять кіл мантри Харе Крішна на вервиці і дотримуватися реґулівних засад. Це допоможе відданому залишатися непохитним на шляху духовного розвитку.

Також у цьому вірші сказано, що духовному розвитку допомогає приборкання чуттів (йамаіх̣). Приборкавши чуття, людина стає свамі чи ґосвамі. Отже, кожен, хто носить почесний титул свамі чи ґосвамі, повинен тримати свої чуття під суворим контролем. Він повинен бути паном своїх чуттів. Це можливо тільки тоді, коли в людини зникають усі бажання задовольняти матеріальні чуття. Якщо ж трапляється, що чуття бажають діяти незалежно, їх треба приборкати. Якщо просто навчитися уникати матеріальних чуттєвих задоволень, чуття самі собою почнуть коритися нам.

Ще один дуже важливий момент, згаданий у вірші    —    це аніндайа̄. Це означає, що ми не повинні критикувати чужі методи релігійної практики. Існують різні релігійні системи, які перебувають під впливом різних якостей матеріальної природи. Релігійні системи, які перебувають під впливом ґун невігластва і пристрасті, не можуть бути так само досконалими, як ті, що перебувають під впливом ґуни добра. Всі явища матеріального світу в «Бгаґавад-ґіті» класифіковано в три якісні категорії, і релігійні системи також поділяються на ці категорії. Коли люди перебувають під переважним впливом ґун пристрасті й невігластва, їхня релігія теж зазнаватиме впливу цих самих якостей. Відданий, замість того, щоб критикувати ці релігії, заохочуватиме її послідовників бути вірними її заповідям, щоб вони поступово піднялися на рівень релігії в ґуні добра. Якщо відданий буде критикувати їх, це просто збуджуватиме його розум. Тому відданий повинен терпимо ставитися до всіх і вчитися вгамовувати збуджений розум.

Інша риса відданого    —    це ніріхайа̄, невибагливе й просте життя. Ніріха̄ означає «м’який», «скромний» або «простий». Відданий не повинен жити в розкошах і наслідувати матеріалістів. Відданим радять жити просто і мислити піднесено. Відданий повинен брати рівно стільки, скільки йому потрібно для того, щоб підтримати здоров’я матеріального тіла для відданого служіння. Він не повинен їсти чи спати більше, ніж треба. Їсти для того, щоб жити, а не жити для того, щоб їсти, і спати лише шість-сім годин на день    —    таким правилом керується відданий. Поки тіло існує, воно буде зазнавати впливу змін погоди, хвороб та природних катаклізмів, тобто троїстих нещасть матеріального існування. Уникнути їх неможливо. Іноді ми отримуємо листи од відданих-неофітів, у яких вони запитують, чому вони хворіють, незважаючи на те, що практикують свідомість Крішни. З цього вірша вони повинні зробити висновок, що ми повинні бути терплячими (двандва-тітікшайа̄). Це світ двоїстості. Не слід думати, що, захворівши, ми втратили свідомість Крішни. Свідомість Крішни можна безперешкодно практикувати за будь-яких матеріальних умов, навіть якщо вони дуже несприятливі. Тому Господь Шрі Крішна радить у «Бгаґавад-ґіті» (2.14): та̄м̇с тітікшасва бга̄рата    —    «Дорогий Арджуно, будь ласка, старайся терпляче зносити ці всі турботи і бути непохитним у практиці свідомості Крішни».

Цей вірш підтверджує дієвість методів відданого служіння, тобто слухання оповідей про Господа. Відданий не бажає слухати нічого іншого, крім описів духовної діяльності чи розваг Верховного Бога-Особи. Свою схильність до відданого служіння можна поглибити слухаючи «Бгаґавад-ґіту» і «Шрімад-Бгаґаватам» від свідомих своєї істинної сутності душ. Чим більше ми слухаємо тих, хто оволодів духовним знанням, тим більше ми проґресуємо в відданому служінні. А чим більше ми проґресуємо в відданому служінні, тим більшу відреченість від матеріального світу ми розвиваємо. А чим більшу відреченість від матеріального світу ми розвиваємо, як пояснює Господь Чайтан’я Махапрабгу, тим більше ми прив’язуємося до Верховного Бога-Особи. Тому відданий, який справді хоче досягнути вищих рівнів відданого служіння й повернутися додому, до Бога, повинен позбутися потягу задовольняти чуття і спілкуватися з людьми, яких цікавлять гроші й чуттєві насолоди. Саме цього вчить нам Господь Чайтан’я Махапрабгу:

«Тому, хто серйозно бажає перетнути океан матерії і без матеріальних мотивів присвятити себе трансцендентному любовному служінню Господеві, дивитися на матеріаліста, зануреного в чуттєві насолоди, чи на жінку таких самих інтересів гірше, аніж самохіть випити отрути».

Імперсоналісти і наймані читці «Бгаґаватам», які переважно підтримують демонічну теорію про те, що касту людини визначає її походження, дають своє тлумачення вжитому тут слову брахман̣і. Вони кажуть, що брахман̣і означає «в безособистісному Брахмані». Але вжиті поряд слова бгактйа̄ і ґун̣а̄бгідга̄ненане дають ніяких підстав для такого висновку. Згідно з імперсоналістами в безособистісному Брахмані немає ніяких трансцендентних якостей. Отже, слово брахман̣і означає «у Верховному Богові-Особі». Крішна    —    це Верховний Бог-Особа, як каже Арджуна в «Бгаґавад-ґіті». Тому слово брахма насамперед стосується Крішни, а не безособистісного сяйва Брахмана. Брахметі парама̄тметі бгаґава̄н іті ш́абдйате (Бгаґ. 1.2.11). Брахман, Параматма і Бгаґаван усі разом являють собою Брахман, але коли  слово  брахман

трапляється в одному контексті зі словом бгакті чи там, де йдеться про пам’ятування трансцендентних якостей, воно вказує на Верховного Бога-Особу, а не на безособистісний Брахман.

Як пояснюють писання, і джіватма, тобто індивідуальна душа, і Параматма, живуть поряд в одному серці. У Ведах сказано: хр̣ді хй айам а̄тма̄    —    у серці живуть і душа, і Наддуша. Індивідуальна душа досягає звільнення тоді, коли виходить з матеріального серця або очищує і одухотворює своє серце. Цей вірш наводить дуже вдалий приклад: йонім івоттгіто ’ґніх̣. Аґні, вогонь, постає з дерева і повністю знищує ті самі дрова, з яких виник. Так само, коли жива істота розвиває глибоку прив’язаність до Верховного Бога-Особи, вона стає подібною до вогню. Вогонь проявляє свою присутність жаром та світлом, і так само, коли живу істоту в серці осяває довершене духовне знання та відреченість від матеріального світу, вона, мов вогонь, спалює матеріальні оболонки з п’яти елементів    —    землі, води, вогню, повітря й неба    —    і стає вільною від п’яти форм матеріальної скверни, тобто від невігластва, оманного его, прив’язаності до матеріального світу, ненависті та зануреності в матеріальну свідомість. Вжите в цьому вірші слово пан̃ча̄тмакам стосується або п’яти елементів, або п’яти оболонок матеріальної скверни. Коли вони згорають у вогні знання та відреченості, істота утверджується у відданому служінні Верховному Богові-Особі. Якщо не віддатися під опіку істинного духовного вчителя і не поглибити свою прив’язаність до Крішни за допомогою настанов духовного вчителя, неможливо усунути з матеріального серця п’ять оболонок, які покривають живу істоту. Жива істота перебуває в серці, і для неї вийти звідти означає звільнитися. Тут вказано спосіб, яким цього можна досягнути. Треба віддатися під опіку істинного духовного вчителя і за допомогою його настанов поглиблювати своє знання про віддане служіння та відреченість від матеріального світу. Так можна здобути звільнення. Тому піднесений відданий живе не в матеріальному тілі, а в духовному, як сухий кокос відділяється від шкаралупи, хоча й залишається в ній. Тіло чистого відданого називають чін-майа-ш́аріра («одухотвореним тілом»). Іншими словами, тіло відданого не має нічого спільного з матеріальною діяльністю, і тому завжди перебуває у звільненому стані (брахма-бгӯйа̄йа калпате), як підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (14.26). Шріла Рупа Ґосвамі також підтверджує це:

«Незалежно від свого становища, той, хто повністю віддає своє тіло, розум і слова на служіння Господу, звільнений, навіть якщо перебуває в матеріальному тілі».

Як пояснює Шріла Рупа Ґосвамі (анйа̄бгіла̄шіта̄-ш́ӯнйам), відданий повинен бути вільним від усіх матеріальних бажань. Коли людина позбувається всіх матеріальних бажань, їй більше не треба вдаватися до умоглядних роздумів чи до корисливої діяльності. Той, хто перебуває на такому рівні, стає вільним від матеріального тіла. Його становище ілюструє наведений уже раніше приклад: кокос, висихаючи, відділяється від своєї зовнішньої оболонки. Це рівень звільнення. Як сказано у «Шрімад-Бгаґаватам» (2.10.6), досягнути мукті (звільнення) означає сварӯпен̣а вйавастгітіх̣    —    утвердитися у своєму природному становищі. Матеріальні бажання існують доти, доки людина залишається на рівні тілесних уявлень про життя, але коли вона усвідомлює, що вона вічний слуга Крішни, її бажання втрачають матеріальну природу. Відданий діє з такою свідомістю. Іншими словами, коли в людини зникають матеріальні бажання, пов’язані з тілом, вона стає звільненою.

Коли людина звільняється від матеріальних якостей, вона облишає будь-які зусилля, скеровані на задоволення власних чуттів. Тепер уся її діяльність стає абсолютною. У зумовленому стані жива істота виконує два різновиди діяльності: вона або задовольняє потреби тіла, або намагається наблизитися до звільнення. Відданий, що цілковито звільнився від усіх матеріальних бажань і від усіх матеріальних якостей, стає вищим за двоїстий поділ діяльності на ту, яка призначена для тіла, і ту, яка призначена для душі. Таким чином він стає повністю вільним від тілесної концепції життя. Тому Шріла Рупа Ґосвамі каже:

Коли людина повністю утверджується у служінні Господу, вона стає звільненою, незважаючи на умови, в яких вона перебуває. Її називають джіван-муктою, або тим, хто звільнився ще в цьому тілі. Для особи у такому звільненому стані немає поділу діяльності на ту, яка присвячена задоволенню чуттів, і ту, яка присвячена звільненню. Коли людина звільняється від бажання задовольнити чуття, вона більше не страждає від смутку та ілюзії. Дії кармі та ґ’яні нерідко призводять до смутку та ілюзії, але свідомій своєї природи звільненій особі, яка діє тільки для задоволення Верховного Бога-Особи, це не загрожує. Це рівень єдності, або злиття з існування Верховного Бога-Особи. Це означає, що індивідуальна душа, хоча й зберігає свою індивідуальність, більше не має окремих інтересів. Вона повністю поринає у служіння Господу і не бажає задовольняти власні чуття. Через це вона бачить тільки Верховного Бога-Особу і забуває про себе. В неї зовсім немає особистих інтересів. Коли людина прокидається, її сон розвіюється. Під час сну людина може думати, що вона цар, і оглядати свої царські багатства, військо і т. д., але коли сон закінчується, вона бачить тільки саму себе. Так само звільнена особа розуміє, що вона невід’ємна частка Верховного Господа, і діє згідно з Його бажаннями. Тому різниця між нею і Верховним Господом зникає, хоча обоє зберігають свою індивідуальність. Нітйо нітйа̄на̄м̇ четанаш́ четана̄на̄м. Це досконале розуміння єдності Наддуші та душі.

Коли духовна душа підпадає під вплив матеріальних бажань, вона покривається також оманними позначеннями, пов’язаними з її тілом. Через це вона починає вважати себе за тварину, людину, півбога, птаха, звіра і т. д. Під впливом оманного его вона в своїй ілюзії ототожнює себе з тим, чим вона не є. Покрита матеріальними бажаннями, вона розрізняє між матерією і духом. Проте коли людина позбувається оманних позначень, для неї зникає різниця між матерією і духом. На цьому рівні вона бачить тільки дух. Поки істоту покривають матеріальні бажання, вона вважає себе повелителем і володарем насолоди. Її дії присвячені задоволенню чуттів, і вона стає жертвою пут матеріальної двоїстості, щастя і страждання. Але коли вона звільняється від цієї концепції життя, вона перестає ототожнювати себе з зовнішніми позначеннями і бачить в усьому духовну природу, тому що все пов’язане з Верховним Господом. Це пояснює Шріла Рупа Ґосвамі у «Бгакті-расамріта-сіндгу» (1.2.255):

Звільнена особа не має жодних прив’язаностей до матеріальних речей чи до задоволення чуттів. Він розуміє, що все суще пов’язане з Верховним Богом-Особою і повинне служити Йому. Тому вона ні від чого не відмовляється. Парамахамсі немає потреби від чогось відрікатися, бо він знає якусе можна використати в служінні Господу. Первинна природа всього сущого духовна, нічого матеріального немає. У «Чайтан’я-чарітамріті» (Мадг’я 8.247) теж сказано, що маха-бгаґавата, дуже піднесений відданий, не бачить нічого матеріального:

Хоча він бачить дерева, гори та інших живих істот, які рухаються в цьому світі, усе це він бачить як творіння Верховного Господа і за кожних обставин бачить тільки творця, а не Його творіння. Іншими словами, він більше не розрізняє між творінням і творцем. Він у всьому бачить тільки Верховного Бога-Особу. Він бачить Крішну у всьому і все в Крішні. В цьому полягає єдність усього сущого.

Духовна душа одна    —    Верховний Бог-Особа. Він проявляється в поширеннях свамша і вібгіннамша. Джіви    —    це поширення вібгіннамша, а різні втілення Верховного Бога-Особи    —    це поширення свамша. Отже, Верховний Господь посідає різні енерґії, що проявляються в різних поширеннях. Таким чином, з огляду на різні причини, те саме єдине начало, Верховний Бог-Особа, проявляється в формі різних поширень. Той, хто розуміє це, посідає істинне знання, але коли жива істота покрита упадгі, тілесними позначеннями, вона в усьому бачить відмінності, так само як ми бачимо різницю між своїм відображенням на поверхні води, олії та дзеркала. Коли щось відображається у воді, здається, що воно рухається. Відображаючись у кризі, воно здається непорушним. Коли воно відображається в олії, здається, що його закриває туман. Один і той самий об’єкт за різних обставин виглядає по-різному. Якщо усунути зовнішні чинники, що зумовлюють цю різницю у зовнішньому вигляді, ми бачимо єдиний об’єкт в його цілості. Іншими словами, коли людина за допомогою практики бгакті-йоґи піднімається на рівень досконалості і стає парамахамсою, вона скрізь бачить тільки Крішну. Для неї не існує нічого іншого.

Отже, через вплив зовнішніх умов жива істота проявляється в різних формах: як тварина, людина, півбог, дерево і т. д. Насправді кожна жива істота належить до межової енерґії Верховного Господа. Тому в «Бгаґавад-ґіті» (5.18) сказано, що той, хто бачить духовну душу, не розрізняє між вченим брахманою і собакою, слоном чи коровою    —    пан̣д̣іта̄х̣ сама-дарш́інах̣. Наділена справжнім знанням людина бачить тільки живу істоту, а не її зовнішню оболонку. Відмінності виникають через різну карму, корисливу діяльність, а коли ми перестаємо діяти задля насолоди плодами своєї праці і діємо з відданості, ми починаємо розуміти, що ми не відрізняємося від інших істот, хоч би в яких тілах вони перебували. Це розуміння можна розвинути тільки завдяки свідомості Крішни. В цьому русі беруть участь люди різних рас з усіх частин світу, але, вважаючи себе слугами Верховного Бога-Особи, вони не розрізняють між чорними і білими, жовтими і червоними. Отже, рух свідомості Крішни    —    це єдиний спосіб, який дає живим істотам змогу звільнитися від усіх позначень.

Цей вірш чудово пояснює, як наша первинна свідомість Крішни осквернюється і як ми поступово майже зовсім забуваємо про свої стосунки з Верховним Господом. Попередні вірші радять завжди залишатися зануреним у віддане служіння, щоб вогонь відданого служіння поступово перетворив на попіл наші матеріальні бажання і ми звільнилися від круговороту народжень і смертей. Цей вірш теж непрямо заохочує нас зберігати тверду віру в лотосові стопи Верховного Бога-Особи. Якщо дозволити розуму постійно думати про чуттєві насолоди, він стає причиною нашого матеріального рабства. Якщо наш розум заполонюють думки про задоволення чуттів, то навіть якщо ми хочемо розвивати свідомість Крішни і постійно практикуємо віддане служіння, ми не зможемо забути про чуттєві насолоди. Якщо людина приймає сан санн’ясі, але не може приборкати розум, вна буде думати про об’єкти чуттєвої насолоди: про сім’ю, близьких, розкішний будинок і т. д. Навіть якщо він піде в Гімалаї чи в ліс, його розум не перестане думати про об’єкти чуттєвої насолоди. Поступово ці думки затьмарять інтелект, а коли затьмарений інтелект, людина втрачає свій початковий смак до свідомості Крішни.

Наведений тут приклад дуже гарно це ілюструє. Навіть велике озеро, з усіх боків поросле високою травою куша, подібною до колон, поступово висихає. Так само, коли чисте озеро нашого розуму поросте великими колонами матеріальних бажань, свідомість поступово висихає. Тому треба відразу ж стинати ці товсті стебла трави куша і викидати їх геть. Шрі Чайтан’я Махапрабгу застерігає, що, якщо ми з самого початку не будемо виполювати з рисового поля бур’ян, він використає всі добрива і воду, а паростки рису позасихають. Ми впали в матеріальний світ через матеріальні бажання чуттєвої насолоди, і через це ми тепер зазнаємо троїстих страждань і змушені знову й знову народжуватися, хворіти, старіти і помирати. Однак, якщо ми скеруємо свої бажання на трансцендентне любовне служіння Господу, наші бажання очистяться. Знищити в собі бажання неможливо. Ми повинні очистити їх від усіх матеріальних позначень. Якщо ми постійно уявляємо себе членом певної нації, громади чи родини й не перестаємо про них думати, ми дуже міцно заплутуємося в путах зумовленого життя в круговороті народжень та смертей. Але якщо ми скеруємо свої бажання на служіння Господу, вони очистяться і ми станемо вільні від матеріальної скверни.

Жива істота, чи душа,    —    вічна й існує завжди. Вона не може загинути, але вчені мудреці кажуть, що вона гине тоді, коли втрачає істинне знання. В цьому полягає різниця між тваринами й людьми. На думку обділених інтелектом філософів, тварини не мають душі. Насправді тварини мають душу, але через те, що вони перебувають у глибокому невігластві, здається, ніби вони втратили свою душу. Без душі тіло не буде жити. В цьому полягає різниця між мертвим тілом і живим. Тіло називають мертвим тоді, коли його покидає душа. А якщо душа не проявляє істинного знання, її називають загиблою. Наша первинна свідомість    —    це свідомість Крішни, тому що ми невід’ємні частки Крішни. Коли заблудла істота потрапляє в матеріальне оточення, яке осквернює цю первинну свідомість, вона починає вважати себе за витвір матеріальних елементів. Через це вона забуває своє становище невід’ємної частки Верховного Бога-Особи, як людина, занурюючись у сон, забуває, хто вона така. Коли свідомість перестає правильно функціонувати, вся діяльність загубленої душі спирається на ілюзорну основу. Нині вся людська цивілізація діє на основі ілюзію, тому що практично всі ототожнюють себе з тілом. Тому можна сказати, що сучасні люди загубили свої душі і нічим не ліпші в цьому відношенні за тварин.

Людське життя призначене передусім для самоусвідомлення. Пізнати себе    —    означає пізнати Наддушу й індивідуальну душу, тобто Верховного Бога-Особу і живу істоту. Коли ж людину більше цікавить тіло та задоволення тілесних чуттів, це не дає їй змогу проґресувати на шляху самоусвідомлення. Потрапляючи під вплив майі, людина починає більше цікавитися задоволенням чуттів, хоча це заборонено для тих, хто прагне пізнати свою природу. Замість того, щоб цікавитися задоволенням власних чуттів, треба скеровувати свої зусилля на задоволення чуттів Верховної Душі. Будь-які дії, не засновані на цьому принципі, поза сумнівом, розходяться з інтересами живої істоти.

Володіти ґ’яною, знанням, означає розуміти своє природне становище, а мати віґ’яну означає практично застосовувати це знання у своєму житті. Кожен, хто народився людиною, повинен досягнути рівня ґ’яни та віґ’яни, але якщо, незважаючи на цю чудову нагоду, людина не розвиває знання і не застосовує його на практиці за допомогою духовного вчителя і шастр, тобто марнує свій шанс, то в наступному житті вона доведеться народитися серед нерухомих живих істот. До нерухомих живих істот налжеать гори, пагорби, дерева, інші рослини тощо. Цей рівень життя називається ш́ӯнйатам або мукгйата̄м, тобто зведенням усієї діяльності до нуля. Філософів, які закликають припинити всяку діяльність, називають шун’яваді. Природний розвиток людини полягає в тому, щоб поступово скерувати свою діяльність на віддане служіння. Але є філософи, які, замість того щоб очистити свою діяльність, намагаються звести її до нуля. Бездіяльність    —    це стан дерев та гір. Це свого роду покарання, яке визначають живій істоті закони природи. Якщо ми не намагаємося досягнути призначення свого життя, тобто самоусвідомлення, природа покарає нас, помістивши в тіла дерева чи пагорбів і так позбавивши нас можливості діяти. Тому цей вірш засуджує діяльність, присвячену задоволенню чуттів. Той, хто тільки й думає про те, як заробити гроші і задовольнити чуття, йде назустріч власній загибелі, як самогубець. Насправді цим самогубчим шляхом простує все людство. Люди прагнуть будь-що-будь добувати гроші, якщо не заробляючи їх, то жебраючи, позичаючи або крадучи, а тоді використовують їх для задоволення чуттів. Така цивілізація створює для людей величезні перешкоди на шляху до самоусвідомлення.

Намагаючись досягнути чотирьох принципових цілей, на яких побудоване життя, людина живе згідно з релігійними засадами, заробляє гроші згідно зі своїм суспільним становищем, дозволяє чуттям насолоджуватися чуттєвими об’єктами згідно з приписами шастр і просувається вперед на шляху до звільнення від цих матеріальних прив’язаностей. Доки душа залишається в тілі, повністю звільнитися від цих матеріальних інтересів неможливо. Однак людині не радять гнатися тільки за чуттєвими насолодами і заробляти гроші тільки для цієї мети, жертвуючи всіма релігійними засадами. Сучасне суспільство байдуже до релігійних приписів, однак виявляє величезний інтерес до матеріального збагачення, не заснованого на релігійних заповідях. Наприклад, м’ясники на бойнях, безперечно, без труднощів заробляють гроші, але їхня діяльність аж ніяк не узгоджується з релігійними заповідями. Так само, для тих, хто хоче задовольняти чуття чи займатися сексом, існує багато нічних клубів та публічних домів. Безперечно, статеве життя в шлюбі не заборонене, заборонена проституція, тому що найвища мета всієї діяльності    —    це звільнення, свобода від лабет матеріального існування. Так само, хоча уряд може давати ліцензію на торгівлю алкоголем, цей дозвіл не означає, що можна торгувати горілкою скрізь і що можна виробляти алкоголь підпільно. Уряд дає дозвіл для того, щоб обмежити торговлю алкоголем. Ніхто не мусить брати ліцензію на виробництво цукру, пшениці чи молока, тому що обмежувати торгівлю цими речами немає потреби. Писання радять людині діяти таким чином, щоб це не заважало її нормальному духовному розвитку і поступу на шляху до звільнення. Веди впорядковують чуттєвої насолоди так, щоб людина могла матеріально збагачуватися й задовольняти чуття, але разом з тим в кінці досягнути звільнення. Ведична культура дає в наше розпорядження все знання шастр, і якщо ми будемо жити згідно з вказівками шастр та ґуру, то всі наші матеріальні бажання будуть виконані, але разом з тим ми будемо наближатися до звільнення.

Найсерйозніше треба ставитися до мокші, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати трьома іншими засадами. Як пояснює Сута Ґосвамі на початку «Шрімад-Бгаґаватам», в основі релігійної діяльності не повинно лежати бажання досягнути успіху в сфері матеріального збагачення. Переважно ми йдемо до Бога, в храм чи церкву тому, що через свою глибоку прив’язаність до чуттєвого задоволення прагнемо матеріального збагачення. Знову ж таки, матеріальне збагачення не призначене для того, щоб задовольняти чуття. Все своє життя треба влаштувати так, щоб досягнути звільнення. Тому цей вірш підкреслює важливість мокші. Інші три принципи    —    матеріальні і тому засновані на них досягнення підлягають знищенню. Навіть якщо нам вдасться якось назбирати на своєму банківському рахунку багато грошей і придбати багато матеріальних речей, разом з нашою смертю цьому всьому прийде кінець. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що смерть    —    це Верховний Бог-Особа, який врешті-решт забирає всі нагромадження матеріаліста. Ми безтямно нехтуємо цим. Через свою бездумність ми не боїмося смерті і не замислюємося над тим, що смерть забере всі здобутки в сфері дгарми, артги й ками. Дгарма дає змогу піднятися на райські планети, але це не звільняє з лабет народження, хвороб, старості і смерті. Суть цього вірша полягає в тому, що ми можемо пожертвувати своїми інтересами в області траіварґ’ї    —    релігійних засад, матеріального збагачення і задоволення чуттів, але ми не можемо жертвувати своїм звільненням. Що стосується звільнення, у «Бгаґавад-ґіті» (4.9) сказано: тйактва̄ дехам̇ пунар джанма наіті    —    коли людина отримує звільнення, це означає, що, покинувши тіло, вона більше не мусить входити в інше матеріальне тіло. Для імперсоналістів звільнитися означає злитися з буттям безособистісного Брахмана. Але насправді це ще не мокша, тому що з рівня безособистісного звільнення істота змушена знову впасти в матеріальний світ. Тому треба знайти притулок у Верховного Бога-Особи і присвятити себе відданому служінню Йому. Це справжнє звільнення. Отже, висновок полягає в тому, що не треба приділяти надмірної уваги доброчесній діяльності, матеріальному збагаченню і задоволенню чуттів, а натомість треба намагатися досягнути Господа Вішну на Його духовних планетах, найвищою з яких є Ґолока Вріндавана, обитель Господа Крішни. Тому рух свідомості Крішни    —    це найбільший дар для тих, хто справді бажає звільнення.

У матеріальному житті ми вищу форму існування вважаємо за благословення, а нижчу    —    за прокляття. Але відмінність між «вищим» і «нижчим» існує лише доти, доки взаємодіють між собою різні матеріальні якості (ґуни). Іншими словами, доброчесна діяльність веде нас на вищі планетні системи чи до вищого рівня життя (до хорошої освіти, вроди і т. д.). Такі плоди доброчесної діяльності. Відповідно, за свої недоброчесні дії ми не дістаємо освіти, маємо непривабливу зовнішність, живемо в злиденних умовах і т. д. Однак усі ці життєві обставини являють собою результат взаємодії якостей добра, пристрасті й невігластва, що функціонують під впливом законів матеріальної природи. Коли ж настане час загибелі всього проявленого космосу, всі ці якості перестануть функціонувати. Тому Господь каже в «Бгаґавад-ґіті» (8.16):

Навіть якщо, систематично розвиваючи знання чи живучи за релігійними засадами    —    виконуючи великі жертвопринесення та інші форми кармічної діяльності, ми досягнемо найвищої планетної системи, під час всесвітньої заглади і самі вищі планетні системи, і живі істоти на них будуть знищені. Вжиті в цьому вірші слова іш́а-відгвам̇сіта̄ш́іша̄м означають, що верховний повелитель знищить усі ці благословення. Ми не зможемо захистити ні себе, ні свої здобутки. Наші тіла, чи на цій планеті, чи на будь-якій іншій, загинуть, а нам доведеться знову мільйони років залишатися непритомними в тілі Маха-Вішну. А коли творіння знову перейде в проявлений стан, нам доведеться народжуватися в різних видах життя і далі діяти в цьому світі. Отож нам не слід задовольнятися просто досягненням вищих планетних систем. Ми повинні намагатися вирватися з проявленого матеріального космосу, досягнути духовного світу і знайти притулок у Верховного Бога-Особи. Це наша найвища мета. Ми не повинні приваблюватися ні до чого матеріального    —    ні до низького становища, ні до високого. Нам треба зрозуміти, що всі в матеріальному світі перебувають на одному рівні. Наше справжнє завдання полягає в тому, щоб розпитувати про істинну мету життя і віддано служити Господу. Так ми здобудемо вічне благословення, виконуючи духовну діяльність у повному знанні та блаженстві.

Культура цивілізованого людства заохочує людей до дгарми, артга, ками та мокші. Люди повинні мати релігію. Без релігії людське суспільство нічим не відрізняється від тваринного. Економічний розвиток і задоволення чуттів повинні спиратися на релігійні засади. Коли людина збалансовує релігійну діяльність, зусилля, скеровані на матеріальне збагачення, і задоволення чуттів, вона забезпечує собі звільнення від матеріальних народжень та смертей, хвороб та старості. Однак за цієї доби Калі ніхто навіть не задумується про звільнення та релігію. Людей цікавить лише матеріальне збагачення і задоволення чуттів. Тому, незважаючи на високий рівень економічного розвитку, стосунки між людьми по всьому світі опустилися майже до тваринного рівня. Коли всі опускаються до рівня грубих тварин, настає всесвітнє знищення. Це знищення треба розцінювати як іш́а-відгвам̇сіта̄ш́іша̄м. Заглада не залишить навіть сліду від так званих благословень Господа у формі матеріальних багатств і чуттєвого задоволення. Наприкінці Калі-юґи Господь втілиться як Калі, і Його єдина місія полягатиме в тому, щоб очистити земну поверхню від людей. Коли ці люди будуть знищені, знову настане золота епоха. Отож, ми повинні зрозуміти, що наша матеріальна діяльність схожа на дитячу гру. Діти іноді весело граються на березі моря, а батько сидить і спостерігає за їхніми іграми, за тим, як вони будують з піску будинки, стіни й багато інших споруд, однак врешті-решт він підводиться і каже дітям, що час іти додому. Тоді все, що вони збудували, розсипається. Іноді проявляючи особливу ласку до людей, занадто прив’язаних до дитячої гри в матеріальне збагачення і задоволення чуттів, Господь руйнує їхні збудовані з піску іграшки.

Господь каже: йасйа̄хам ануґр̣хн̣а̄мі харішйе тад-дганам̇ ш́анаіх̣. Господь промовив ці слова в розмові з Юдгіштгірою Махараджею, пояснюючи, що Його особлива милість до відданого проявляється в тому, що Він забирає у відданого всі матеріальні багатства. Тому назагал вайшнави не дуже багаті з матеріального погляду. Коли вайшнава, чистий відданий, намагається здобути матеріальне багатство і разом з тим хоче служити Верховному Господу, його віддане служіння страждає. Виявляючи особливу милість до Свого відданого, Господь відбирає в нього так звані матеріальні багатства. Знову й знову наражаючись на поразку у своїх зусиллях забезпечити собі матеріальний добробут, відданий врешті-решт назавжди віддається під захист лотосових стіп Господа. Це теж можна вважати за іш́а-відгвам̇сіта̄ш́іша̄м, втручання Господа, що знищує матеріальні статки відданого, але збагачує його духовним знанням. У своїй проповідницькій діяльності ми нерідко зустрічаємо матеріалістичних людей, які кланяються нам і прохають благословень, надіючись на нові й нові матеріальні багатства. Якщо ж їхньому матеріальному багатству щось загрожує, вони втрачають бажання кланятися відданим. Таких матеріалістичних людей завжди цікавить матеріальне збагачення. Вони кланяються святим особам чи Верховному Господу і дають пожертви на проповідницьку діяльність тому, що сподіваються на винагороду в формі ще більших матеріальних багатств.

Однак, якщо відданий щирий у своєму відданому служінні, Господь примушує його відмовитися від спроб поліпшити своє матеріальне становище і повністю віддатися Господу. Господь не благословляє Своїх відданих матеріальним багатством, і тому люди бояться поклонятися Господу Вішну. Вони бачать, що вайшнави, віддані Господа Вішну, на поверховий погляд досить бідні. Поклоняючись, натомість, Господу Шіві, матеріалістичні люди отримують величезні можливості для збагачення, тому що Господь Шіва    —    це чоловік Дурґи, господині цілого всесвіту. З милості Господа Шіви його шанувальник отримує благословення богині Дурґи. Великим шанувальником і відданим Господа Шіви був Равана. За своє поклоніння він отримав такі благословення Дурґи, що всі споруди в його царстві були збудовані з золота. Нині величезну кількість золота знаходять у Бразілії, і з наведених в Пуранах історичних свідчень, ми можемо з певністю зробити висновок, що царство Равани існувало саме там. Однак Господь Рамачандра зруйнував усе його царство.

Вивчаючи такі випадки, ми можемо зрозуміти все значення слів іш́а-відгвам̇сіта̄ш́іша̄м. Господь не дарує матеріальних благословень Своїм відданим, тому що вони можуть знову заплутатися в матеріальному світі і впасти у вир нескінченних народжень, смертей, хвороб і старості. Матеріальні багатства сповнюють таких людей, як Равана, пихою і бажанням задовольняти чуття. Равана наважився навіть викрасти Сіту, що була дружиною Господа Рамачандри і богинею щастя. Равана гадав, що зможе насолоджуватися Господньої енерґією насолоди. Натомість, цим вчинком Равана зруйнував себе (відгвам̇сіта). Нині люди надмірно прив’язані до матеріального збагачення і задоволення чуттів, і тому людська цивілізація простує назустріч власній загибелі.

Цей вірш конкретно радить усім, хто отримав людське тіло, не марнувати час на матеріальне збагачення і задоволення чуттів, а розвивати духовну систему цінностей, намагаючись пізнати Верховного Бога-Особу, що перебуває в кожному серці поряд із індивідуальною душею. В тілі, покритому грубими й тонкими елементами, перебуває як індивідуальна душа, так і Верховний Бог-Особа в аспекті Параматми. Усвідомити це означає оволодіти справжнім духовним знанням. До духовного знання ведуть два шляхи: імперсональна філософія і віддане служіння. Імперсоналіст приходить до висновку, що він єдиний з Верховним Духом, а віддані, чи персоналісти, пізнаючи Абсолютну Істину, усвідомлюють, що Абсолютна Істина    —    це верховний володар, а живі істоти підпорядковані Йому, і тому наш обов’язок полягає в тому, щоб служити Йому. Веди проголошують: тат твам асі    —    «Ти такий самий», і со ’хам    —    «Я такий самий». Імперсоналісти вважають, що ці мантри вказують на єдність Верховного Господа, чи Абсолютної Істини, і живої істоти. Однак, з погляду відданого, ці мантри проголошують, що Верховний Господь і ми наділені однаковою природою. Тат вам асі, айам а̄тма̄ брахма    —    і Верховний Господь, і жива істота суть духовні. Зрозуміти це означає досягнути самоусвідомлення. Людська форма життя призначена для того, щоб, розвиваючи духовне знання, пізнати Верховного Господа і самого себе. Не слід марнувати цінний час свого життя просто на матеріальне збагачення і задоволення чуттів.

Треба також звернути увагу на вжите в цьому вірші слово кшетра-віт. Це слово пояснено «Бгаґавад-ґіті» (13.2): ідам̇ ш́арірам̇ каунтейа кшетрам ітй абгідгійате    —    це тіло називають кшетрою (полем діяльності), а власників тіла (індивідуальну душу і Наддушу, які перебувають у цьому тілі) називають кшетра-віт. Однак між цими двома кшетра-віт є різниця. Один кшетра-віт, чи знавець тіла,    —    Параматма, чи Наддуша,    —    керує індивідуальною душею. Коли ми правильно розуміємо вказівки Наддуші і коримося їм, наше життя увінчується успіхом. Він дає настанови зсередини і ззовні. Зсередини Він вчить нас як чайт’я-ґуру, духовний вчитель у серці. Зовні Він проявляє Себе як духовний вчитель і допомагає живій істоті через нього. І ззовні, і зсередини Господь вчить живу істоту, допомагаючи їй покласти край матеріальній діяльності і повернутися додому, до Бога.

Зрозуміти, що Верховна Душа й індивідуальна душа присутні в тілі, може кожен, тому що, поки індивідуальна душа і Наддуша перебувають у тілі, воно залишається свіжим і осяйним. Але щойно Наддуша й індивідуальна душа покидають грубе тіло, як воно відразу ж починає розкладатися. Наділена якимось духовним знанням людина може за допомогою цього зрозуміти різницю між мертвим тілом і живим. Отже, не слід марнувати свій час на так званий економічний розвиток чи задоволення чуттів. Замість цього треба розвивати духовне знання, намагаючись зрозуміти Наддушу й індивідуальну душу та їхні стосунки. Розвиваючи таким чином знання, можна досягнути найвищої мети життя    —    звільнення. У писаннях сказано, що навіть якщо людина стає на шлях до звільнення, облишивши так звані обов’язки в матеріальному світі, вона нічого не втрачає. Натомість той, хто, не шукаючи звільнення, докладає всіх зусиль задля матеріального збагачення і задоволення чуттів, все втрачає. Саме про це каже Нарада В’ясадеві:

Якщо людина через свою сентиментальність чи з інших причин віддається під притулок лотосових стіп Господа, але не може досягнути найвищої мети життя або за браком зрілості падає, вона нічого не втрачає. Однак той, хто не береться до відданого служіння і старанно виконує свої матеріальні обов’язки, не має від того жодної користі.

Санат-кумара промовляє цей вірш саме для того, щоб спростувати теорію майаваді про цілковиту тотожність індивідуальної душі і Наддуші. Майаваді вважають, що жива істота й Наддуша суть єдині і що між ними немає жодної різниці. Вони проголошують, що поза безособистісним Брахманом нічого не існує і що почуття окремого існування    —    це майа, або ілюзія, схожа на ілюзію людини, яка вважає мотузку за змію. Філософи-майаваді полюбляють аналогію з мотузкою і змією. Тому в цьому вірші згадано цю аналогію, що ілюструє філософію віварта-вади. Насправді Параматма, чи Наддуша,    —    це Верховний Бог-Особа, а Він вічно звільнений. Іншими словами, як підтверджують Веди, Верховний Бог-Особа живе в тілі поряд із індивідуальною душею. Їх порівнюють до двох друзів-птахів, що сидять на одному дереві. Однак Параматма перебуває понад ілюзорною енерґією. Ілюзорну енерґію називають бахіранґа шакті, або зовнішньою енерґією, а живу істоту називають татастга шакті, межовою енерґією. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», як матеріальна енерґія, яку представляють земля, вода, повітря, вогонь, небо тощо, так і духовна енерґія, жива істота,    —    це енерґії Верховного Господа. Хоча енерґія і джерело енерґії єдині, жива істота, індивідуальна душа, схильна піддаватися впливу зовнішньої енерґії і тому ототожнює себе з Верховним Богом-Особою.

Також треба звернути увагу на вжите в цьому вірші слово прападйе, котре проголошує ту саму ідею, що й підсумок «Бгаґавад-ґіти» (18.66): сарва-дгарма̄н парітйаджйа ма̄м екам̇ ш́аран̣ам̇ враджа    —    «Покинь усі різновиди релігії і просто віддайся Мені». В іншому місці «Бгаґавад-ґіти» Господь каже: бахӯна̄м̇ джанмана̄м анте джн̃а̄нава̄н ма̄м̇ прападйате    —    «Після багатьох народжень наділена справжнім знанням людина віддається Мені» (Б.-ґ. 7.19). Ці слова, прападйе або ш́аран̣ам̇ враджа, вказують на те, що індивідуальна душа повинна віддатися Наддуші. Коли індивідуальна душа віддається Верховному Богові-Особі, вона розуміє, що, хоча Він перебуває в серці індивідуальної істоти, Він завжди вищий за індивідуальну душу. Господь завжди трансцендентний до матеріального прояву, хоча й здається, ніби Господь єдиний з ним. Згідно з вайшнавською філософією, Господь єдиний з матеріальним проявом і одночасно відмінний від нього. Матеріальна енерґія    —    це прояв зовнішньої енерґії Господа, а що енерґія єдина зі своїм джерелом, то здається, що Господь єдиний із індивідуальною душею. Однак насправді індивідуальна душа перебуває під впливом матеріальної енерґії, а Господь зажди трансцендентний до неї. Якби Господь не був вищим за індивідуальну душу, то не було б і мови про те, що вона повинна віддатися Йому, і тут не пролунало би слово прападйе. Слово прападйе вказує на віддане служіння. Просто за допомогою позбавлених відданості роздумів про мотузку і змію неможливо наблизитися до Абсолютної Істини. Тому цей вірш підкреслює, що для того, хто хоче пізнати Абсолютну Істину, ліпше присвятити себе відданому служінню, а не роздумам чи умоглядній філософії.

Існує три категорії трансценденталістів, що намагаються подолати вплив ґун матеріальної природи: ґ’яні, йоґи та бгакти. Всі вони намагаються приборкати чуття, бажання яких порівнюють до безупинних хвиль річки. Річка ніколи не перестає котити свої хвилі, і зупинити їх дуже важко. Так само, хвилі бажання матеріальної насолоди такі сильні, що їх неможливо зупинити жодним іншим методом, крім бгакті-йоґи. Бгакти завдяки трансцендентному відданому служінню лотосовим стопам Господа відчувають таке трансцендентне блаженство, що бажання матеріальної насолоди зникають у них самі собою. Ґ’яні та йоґам, які не відчувають прив’язаності до лотосових стіп Господа, доводить просто боротися з хвилями бажання. Їх названо в цьому вірші рікта-матайах̣, тобто «тими, хто стоїть поза відданим служінням». Іншими словами, ґ’яні та йоґи, незважаючи на всі свої спроби звільнитися від бажання матеріальної діяльності, дедалі більше заплутуються в своїх хибних філософських міркуваннях чи безуспішних намаганнях припинити діяльність чуттів. Як уже було сказано в «Шрімад-Бгаґаватам» раніше:

Те саме наголошено в цьому вірші. Слова бгаджа ва̄судевам вказують на те, що кожен, хто присвячує себе любовному служінню Крішні, сину Васудеви, може легко зупинити хвилі бажань. Поки людина намагається зупинити хвилі бажань штучними методами, їй не досягнути успіху. Так сказано в цьому вірші. Бажання корисливої діяльності коріняться в серці дуже глибоко, але відданим служінням дерева бажань можна повністю повикорчовувати, тому що віддане служіння розвиває вищі бажання. Коли людина відчуває вищі бажання, вона може пожертвувати нижчими. Позбутися бажань неможливо. Щоб звільнитися від нижчих бажань, треба розвинути бажання досягнути Всевишнього. Ґ’яні бажають злитися з Всевишнім воєдино, але таке бажання теж зараховують до розряду ками, або хіті. Що ж до йоґів, то вони бажають містичних сил, і це теж кама. Однак бгакти не бажають ніякої матеріальної насолоди і тому очищуються. Вони не намагаються силоміць придусити в собі бажання. Коли вони віддаються під захист пальців лотосових стіп Господа, бажання стають для них джерелом духовної насолоди. Кумари кажуть у цьому вірші, що лотосові стопи Господа Крішни    —    це найвище джерело всіх насолод. Тому треба віддатися під опіку лотосових стіп Господа, покинувши марні спроби позбутися бажань матеріальної насолоди. Доки людина не позбулася бажань матеріальної насолоди, вона не може звільнитися з рабства матеріального існування. Хтось може сказати, що хвилі річки течуть безупинно і зупинити їх неможливо. Однак річка тече в море, і коли в морі починається приплив, в гирлі річки вода теж піднімається і морські хвилі покривають собою річкові хвилі. Так само відданий за допомогою свого інтелекту обдумує стільки планів, пов’язаних зі служінням Господу у свідомості Крішни, що бажання служити Господу покривають собою болотну воду матеріальних бажань. Ямуначар’я засвідчував, що, відколи він занурився в служіння лотосовим стопам Господа, в його серці бурхливим потоком стали текти чимраз свіжіші бажання служити Господу, повністю покриваючи собою затхле бажання статевої втіхи. Ямуначар’я навіть казав, що він плює на це бажання. У «Бгаґавад-ґіті» (2.59) теж сказано: парам̇ др̣шт̣ва̄ нівартате. Отже, коли в нас розвивається бажання з любов’ю служити лотосовим стопам Господа, ми приборкуємо всі матеріальні бажання, пов’язані з задоволення чуттів.

Санат-кумара в цьому вірші порівнює матеріальне існування з великим океаном невігластва. Цей океан називають також Вайтарані. В океані Вайтарані, тобто в Причиновому океані, незліченні всесвіти плавають, мов м’ячі. По той бік океану простягається духовний світ Верховного Бога-Особи, про який у «Бгаґавад-ґіті» (8.20) сказано: парас тасма̄т ту бга̄во ’нйах̣. Поза матеріальною природою простягається царство вічної духовної природи. Тоді як усі матеріальні всесвіти знову й знову розпадаються і зникають у Причиновому океані, планети Вайкунтги, духовні за своєю природою, існують вічно й ніколи не зазнають знищення. Людська форма життя дає живій істоті нагоду перетнути океан невігластва, тобто матеріальний всесвіт, і ввійти у духовне небо. Хоча існує багато методів, або кораблів, на яких можна переплисти океан, Кумари радять царю обрати своїм притулком лотосові стопи Господа, що подібні до надійного корабля. Невіддані, які не віддаються під захист лотосових стіп Господа, намагаються перетнути океан невігластва за допомогою інших методів (карми, ґ’яни та йоґи), але їм доводиться зазнавати величезних труднощів. Боротьба з цими труднощами іноді настільки захоплює їх, що вони ніколи не досягають протилежного берега. Невіддані не мають певності в тому, що їм вдасться перетнути цей океан, а якщо це їм і вдається, то тільки ціною суворих аскез і покут. Натомість усі, хто береться до відданого служіння і вірить, що лотосові стопи Господа являють собою надійний корабель, на якому можна подолати цей океан, легко і зручно досягають протилежного берега.

Отже, Прітгу Махараджі радять скористатися човном лотосових стіп Господа, щоб легко подолати всі небезпеки матеріального існування. Небезпеки, які чигають на людину в матеріальному всесвіті, порівнюють до акул в океанських водах. Навіть якщо хтось вміє добре плавати, йому не врятуватися, коли на нього нападуть акули. Можна бачити багатьох так званих свамі та йоґів, які проголошують себе спроможними перетнути океан невігластва і переправити через нього інших, але які виявляються просто жертвами власних чуттів. Замість допомогти своїм послідовникам перетнути океан невігластва, такі свамі та йоґи самі падають жертвою майі в образі представниць прекрасної статі, жінок, і стають поживою для океанських акул.

Пояснюючи вжиті в цьому вірші слова а̄тма-медгаса̄, Шріпада Вішванатга Чакраварті Тгакура у своєму коментарі пише, що а̄тмані означає «Господу Крішні», або парама̄тмані. Господь Крішна    —    це Параматма. Іш́варах̣ парамах̣ кр̣шн̣ах̣ («Брахма-самхіта» 5.1). Тому людину, чий розум повністю занурений у свідомість Крішни, називають атма-медгою. Протилежність до неї являє собою ґріха-медгі, або той, чий розум завжди занурений у думки про матеріальну діяльність. Атма-медга постійно думає про діяння Крішни і перебуває у свідомості Крішни. Санат-кумара, син Господа Брахми, завжди повністю занурений у свідомість Крішни, і тому здатний показати шлях духовного розвитку. Слово а̄тма-ґатіх̣ вказує на шлях, який провадить до глибшого розуміння Крішни.

Коли Господь Вішну з’явився під час великого жертвопринесення, яке влаштував цар Прітгу (ашвамедга), Він провістив, що незабаром до царя прийдуть Кумари і дадуть йому свої настанови. Прітгу Махараджа пам’ятав про безпричинну милість Господа і радо привітав Кумар, що виконали пророцтво Господа. Іншими словами, коли Господь щось провіщає, Він виконує Своє пророцтво за допомогою Своїх відданих. Так само Господь Чайтан’я Махапрабгу провістив, що Його славетні імена і маха-мантра Харе Крішна лунатимуть у всіх містах і селах світу. Шріла Бгактівінода Тгакура і Шріла Бгактісіддганта Сарасваті Тгакура прагнули виконати це велике пророцтво, і ми йдемо їхніми слідами.

Що стосується відданих, Господь Крішна Сам сказав Арджуні у «Бгаґавад-ґіті»: каунтейа пратіджа̄ніхі на ме бгактах̣ пран̣аш́йаті    —    «О сину Кунті, сміливо проголошуй усім, що Мій відданий ніколи не загине» (Б.-ґ. 9.31). Господь теж міг проголосити це, але Він бажав, щоб це проголосив Арджуна, тим самим даючи подвійне підтвердження Своєї обіцянки. Господь дає обіцянку, а Його довірений відданий виконує її. Співчуваючи стражданням людей, Господь дає багато обіцянок. Та, незважаючи на велике співчуття Господа, більшісь людей не поспішає служити Йому. Їхні стосунки схожі на стосунки між батьком і сином: батько завжди піклується про сина, навіть якщо син забуває батька чи нехтує ним. Окремої уваги заслуговує тут слово анукампіна̄    —    Господь так співчуває живим істотам, що Сам приходить у цей світ, щоб допомогти пропащим душам.

«Коли десь занепадає релігія і зростає безбожність, тоді, о нащадку Бгарати, Я Сам сходжу в цей світ» (Б.-ґ. 4.7).

Отже Господь з’являється у Своїх різних формах тільки зі співчуття. Господь Шрі Крішна з’явився на цій планеті зі співчуття до палих душ; Господь Будда з’явився зі співчуття до нещасних тварин, яких вбивали демони; Господь Нрісімхадева з’явився зі співчуття Прахлади Махараджі. Отже, Господь сповнений такого співчуття до палих душ у матеріальному світі, що Сам приходить сюди або посилає Своїх відданих та слуг, щоб вони виконали Його бажання і допомогли всім палим душам повернутися додому, до Бога. Дбаючи про добро всього людства, Господь Шрі Крішна повідав Арджуні «Бгаґавад-ґіту». Тому розумні люди повинні серйозно поставитися до руху свідомості Крішни і повністю скористатися з настанов «Бгаґавад-ґіти», які без спотворення передають чисті віддані Господа.

У цьому вірші треба насамперед звернути увагу на слово са̄дгӯччгішт̣ам. Прітгу Махараджа отримав своє царство від Бгріґу та інших великих святих, немов рештки їхньої трапези. Після смерті царя Вени, світ залишився без гідного правителя. Людство струшувало стільки нещасть, що великі святі на чолі з Бгріґу створили тіло царя Прітгу з тіла його мертвого батька, царя Вени. Цар Прітгу отримав царство з милості великих святих і тому не хотів розділяти його між святими Кумарами. Коли батько їсть, він може пригостити сина рештками своєї їжі, але давати батькові знову його власні недоїдки не годиться. Прітгу Махараджа перебував у схожому становищі: всі його статки були недоїдками, і тому вінне міг запропонувати їх Кумарам. Однак непрямо він підніс усі свої статки в дар Кумарам, і вони могли розпоряджатися ними, як бажали. Це пояснює наступний вірш.

В деяких варіантах цього вірша замість слова да̄ра̄х̣ вжито слово ра̄йах̣, яке означає «багатство». В Індії й нині держава нагороджує багатих людей титулом рая. Великого відданого Господа Чайтан’ї Махапрабгу звали Рамананда Рая, тому що він був правителем Мадрасу і володів великим багатством. Цей титул і нині носить багато людей: Рая Бахадур, Рая Чаудгурі. Дарувати брахманам дружину (да̄ра̄х̣) не можна. Гідним особам, які мають право брати пожертви, можна дарувати все, але ніде не сказано, що їм можна пропонувати свою дружину, тому слово ра̄йах̣ пасує тут ліпше, ніж да̄ра̄х̣.

Прітгу Махараджа запропонував Кумарам усе, що в нього було, і тому окремо згадувати кош́ах̣(«скарбницю») не було потреби. Царі та імператори мали свою окрему скарбницю, відому як ратна-бга̄н̣д̣а. Ратна-бга̄н̣д̣а була сховищем, в якому зберігали коштовні ювелірні вироби, як-от браслети, намиста і т. д., що їх дарували царю піддані. Ці коштовності тримали окремо від усіх державних прибутків, що йшли в загальну скарбницю. Отже, Прітгу Махараджа підніс до лотосових стіп Кумар усі свої коштовності. Однак перед тим Прітгу Махараджа вже визнав, що всі його статки належать брахманам, а він лише використовує їх на благо всієї держави. Якщо ці всі статки становили власність брахманів, як цар міг дарувати їх брахманам знову? Шріпада Шрідгара Свамі пояснює у своєму коментарі, цар підніс свої статки Кумарам так само, як слуга підносить панові обід. Усі ці страви й так належать панові, бо він купив усі продукти, але слуга, готуючи обід, робить з цих продуктів любі своєму панові страви і підносить йому їх. Так само Прітгу Махараджа підніс усі свої статки Кумарам.

Цей вірш дуже ясно каже, що царством, державою чи імперією треба правити згідно з вказівками святих осіб і брахманів, як оце Кумари. Коли всім світом правили монархи, вони діяли насправді за проводом ради брахманів та святих осіб. Цар, керуючи державою, виконував свої обов’язки як слуга брахманів. Ні царі, ні брахмани не були диктаторами і ніколи не вважали країну за свою власність. Царі теж добре зналися на ведичних писаннях і були знайомі з твердженням «Шрі Ішопанішади»: ӣш́а̄всйам ідам̇ сарвам    —    все суще належить Верховному Богові-Особі. У «Бгаґавад-ґіті» Господь Крішна теж проголошує, що Він володар усіх планетних систем (сарва-лока-махеш́варам). Тому ніхто не має права проголошувати державу своєю власністю. Цар, президент чи голова держави повинен завжди пам’ятати, що він не володар, а слуга.

Сучасні царі чи президенти забувають, що вони слуги Бога, і вважають себе слугами людей. Сучасний демократичний уряд проголошують народним урядом, чи урядом, що діє «від імені народу і для народу», але Веди не схвалюють такого державного ладу. Веди пояснюють, що царством треба правити для задоволення Верховного Бога-Особи, і тому керувати країною повинен представник Господа. Головою уряду не можна призначати людину, яка не знайома з ведичною наукою. У цьому вірші ясно сказано (веда-ш́а̄стра-від архаті), що високі урядові посади призначені для людей, які добре знаються на вченні Вед. Веди чітко визначають правила поведінки царя, командувача військом, воїна і підданого. На жаль, нині розвелося багато так званих філософів, які дають вказівки, не посилаючись ні на які авторитетні джерела, і багато лідерів прислухається до таких неавторитетних настанов. Через це люди нещасливі.

Сучасна теорія діалектичного комунізму, яку висунув Карл Маркс і якої дотримуються комуністичні уряди, недосконала. Згідно з засадами ведичного комунізму, ніхто в державі не повинен голодувати. Нині існує багато так званих добродійних організацій, які збирають кошти в людей для того, щоб годувати голодних, але ці кошти ніколи не йдуть за призначенням. Веди вчать, що уряд повинен керувати державою так, щоб ніхто голодував. У «Шрімад-Бгаґаватам» сказано, що сімейна людина повинна дбати, щоб навіть ящірки і змії не голодували поряд з нею. Їх теж треба годувати. Однак насправді про голод не повинно бути й мови, бо все належить Верховному Господу і Він стежить, щоб природа постачала достатню кількість їжі для всіх. У Ведах сказано («Катга Упанішада» 2.2.13): еко бахӯна̄м̇ йо відадга̄ті ка̄ма̄н. Верховний Господь всіх забезпечує все потрібне для життя, і про голод не повинно бути й мови. Якщо хтось голодує, то тільки через невміле врядування так званого правителя чи президента.

Отже, цілком очевидно, що людині, яка не знається на ведичних приписах (веда-ш́а̄стра-віт), не слід висувати свою кандидатуру на пост президента, правителя і т. д. Колись царі були раджарші    —    хоча вони виконували обов’язки царя, вони нічим не поступалися святим, тому що ніколи не порушували жодних ведичних приписів і правили під керівництвом великих святих і брахманів. З цього погляду сучасні президенти, губернатори і голови виконавчої влади недостойні своїх посад, тому що не знають ведичної науки правління країною і не прислухаються до вказівок великих святих і брахманів. Через свою непокору вкзаівкам Вед і брахманів цар Вена, батько Прітгу Махараджі, загинув від прокляття брахманів. Тому Прітгу Махараджа чудово розумів, що він повинен правити планетою як слуга святих і брахманів.

Верховному Богові-Особі поклоняються молитвою намо брахман̣йа-дева̄йа, яка зазначає, що Верховний Господь вважає брахманів за Своє божество. Всі поклоняються Верховному Господу, але Він, показуючи приклад іншим, Сам поклоняється брахманам. Всі повинні слухатися вказівок брахманів, бо вони не мають іншої справи, крім поширення шабда-брахми по всьому світі. Коли в суспільстві бракує брахманів, які поширюють ведичне знання, все занурюється в хаос. Брахмани і вайшнави прямо служать Верховному Богові-Особі, і тому ні від кого не залежать. Насправді, все у світі належить брахманам, але вони зі свого смирення приймають пожертви від кшатрій (царів) і вайшій (торговців). Все належить брахманам, а правителі-кшатрії і торговці просто зберігають їхнє майно, наче в банку. Коли брахманам потрібні гроші, кшатрії та вайш’ї повинні забезпечувати їх потрібними коштами. Це схоже на банківський рахунок, з якого вкладник може знімати гроші на своє бажання. Брахмани присвячують себе служінню Господу і тому не мають часу на фінансові справи. Через це багатства перебувають на збереженні в кшатрій, царів, які повинні відразу ж давати брахманам гроші, коли ті прохають. Насправді брахмани і вайшнави не живуть за чужий кошт, вони витрачають власні гроші, хоча й здається, що вони збирають їх в інших. Кшатрії і вайш’ї самі по собі не мають права роздавати пожертви, бо всі їхні статки належать брахманам. Тому кшатрії і вайш’ї повинні давати пожертви тільки згідно з вказівками брахманів. На жаль, нині бракує брахманів, а кшатрії та вайш’ї не виконують їхніх вказівок, і тому весь світ перебуває в хаосі.

Другий рядок цього вірша пояснює, що кшатрії, вайш’ї та шудри мають їжу тільки з милості брахманів. Сказати інакше, вони не їдять нічого, що брахмани забороняють їсти. Брахмани і вайшнави знають, що можна їсти, і своїм власним прикладом показують, що ніколи не слід їсти того, що не було спочатку запропонаване Верховному Богові-Особі. Вони їдять лише прасад, рештки їжі, офірованої Господу. Кшатрії, вайш’ї та шудри повинні їсти лише крішна-прасад, який вони отримують з милості брахманів. Вони не повинні самовільно відкривати бойні і їсти м’ясо, рибу та яйця чи пити алкоголь, вони не повинні без дозволу брахманів заробляти на це гроші. Нині суспільство не зважає на вказівки брахманів, і тому всі люди занурилися в гріховну діяльність. За це, згідно з законами природи, всіх чекає кара. Такий стан справ за епохи Калі.

Великі люди матеріального світу прагнуть послужити всьому людству, але ніхто не може зробити людям більшої послуги, ніж ті, хто поширює знання про шлях духовного розвитку і усвідомлення Верховного Бога-Особи. Всі живі істоти перебувають у лабетах ілюзорної енерґії. Забувши своє справжнє єство, вони блукають у матеріальному світі, переселяючись із одного тіла в інше і шукаючи вмиротворення. Майже нічого не знаючи про самоусвідомлення, попри свої напружені пошуки спокою і щастя, не знаходять ніякого полегшення. Святі особи, як оце Кумари, Нарада, Прахлада, Джанака, Шукадева Ґосвамі та Капіладева, а також послідовники таких авторитетів, тобто вайшнавські ачар’ї та їхні слуги, виконують дуже цінне служіння всьому людству, поширюючи знання про стосунки, які пов’язують живих істот і Верховного Бога-Особи. Таке знання являє собою найвище благословення для всіх людей.

Знання про Крішну    —    це такий великий дар, що відплатити за нього неможливо. Тому Прітгу Махараджа попрохав Кумар знайти задоволення у власній добродійності, скерованій на порятунок душ із лабет майі. Цар побачив, що відплатити їм за їхнє піднесене служіння немає змоги. Слово вінода-па̄трам можна розбити на два слова: віна̄ та уда-па̄трам, але можна витлумачити і як одне слово: вінода-па̄трам, що означає «блазень». Блазень совїми діями тільки смішить людей, і так само той, хто намагається відплатити духовному вчителю, що поширює трансцендентне послання Крішни, робить із себе посміховище, наче блазень, бо відплатити цей борг неможливо. Найліпший друг і добродійник усіх людей    —    це той, хто пробуджу в них їхню предвічну свідомість Крішни.

Як відомо, півбоги ніколи не доторкаються до земної поверхні. Вони пересуваються лише в повітрі. Як і великий мудрець, Нарада, Кумари не потребують жодних механізмів для того, щоб мандрувати космосом. Жителі Сіддгалоки теж можуть мандрувати космосом без жодних повітряних кораблів. За їхню здатність пересуватися з планети на планету їх називають сіддгами, тим самим вказуючи на те, що вони володіють усіма містичними та йоґічними силами. Нині на Землі не знайти таких великих святих, які досягли повної досконалості в містичній йозі, бо люди не заслужили бачити їх. Однак Кумари самі стали прославляти якості Махараджі Прітгу і його щиру відданість та смирення. Кумари були дуже задоволені поклонінням царя Прітгу. Тільки з милості Махараджі Прітгу звичайні піддані його царства теж змогли побачити Кумар, коли вони летіли космічним простором.

Той, хто міцно утвердився у відданому служінні, черпає в собі найглибше задоволення. Насправді, знайти задоволення в самому собі можуть тільки чисті віддані, які не мають інших бажань, крім бажання служити Верховному Богові-Особі. Верховному Богові-Особі нічого бажати, і тому Він повністю задоволений у Самому Собі. І відданий, який не має інших бажань, крім бажання служити Верховному Богові-Особі, так само черпає в собі задоволення, як і Верховний Господь. Всі прагнуть знайти вмиротворення і задоволення в самому собі, але знайти їх може тільки той, хто став чистим відданим Господа.

Попередні вірші, які промовив цар Прітгу, свідчать про те, що він посідає глибоке знання і досягнув досконалості у відданому служінні. Цей вірш підтверджує це, зазначаючи, що його вважають за найліпшого серед махатм. У «Бгаґавад-ґіті» (9.13) Шрі Крішна так описує махатму:

«Сину Прітги! Великі душі, вільні від омани, перебувають під захистом божественної природи. Вони цілковито присвячують себе відданому служінню, бо знають, що Я    —    Верховний Бог-Особа, відначальний і невичерпний».

Махатми вільні від впливу ілюзорної енерґії    —    вони перебувають під захистом духовної енерґії. Через це справжній махатма завжди занурений у віддане служіння Господу. Прітгу Махараджа проявляв усі якості махатми. Тому цей вірш називає його дгурйо махата̄м, найліпшим з махатм.

Махараджа Прітгу був відповідальним монархом і мусив виконувати одночасно і обов’язки кшатрії, царя, і обов’язки відданого. Досягнувши досконалості у відданому служінні Господу, він досконало виконував і свої фахові обов’язки, рахуючись із часом, обставинами, фінансовими можливостями і власними силами. У цьому зв’язку особливої уваги в цьому вірші заслуговує слово карма̄н̣і. Дії Прітгу Махараджі не були звичайною діяльністю, тому що були присвячені Верховному Богові-Особі. Шріла Рупа Ґосвамі радить не відмовлятися від того, що допомагає у відданому служінні, і не вважати дії, сприятливі для відданого служіння, за звичайну роботу чи корисливу діяльність. Звичайний робітник працює для того, щоб заробити гроші на задоволення свої чуттів. Відданий може виконувати ту саму роботу таким самим чином, але його мета полягає в тому, щоб задовольнити Верховного Господа, і тому його дії відрізняються від звичайної роботи.

Отже, дії Прітгу Махараджі не були звичайними, вони були повністю духовні і трансцендентні, тому що його метою було задоволення Господа. Арджуна був воїном і мусив воювати для задоволення Крішни, і так само Прітгу Махараджа виконував свої царські обов’язки для задоволення Крішни. Правлячи всім світом, він завжди діяв так, як личить чистому відданому. Тому один поет-вайшнава каже: ваішн̣авера крійа̄-мудра̄ віджн̃е на̄ буджха̄йа    —    ніхто не може зрозуміти дії чистого відданого. Дії чистого відданого можуть здаватися схожими на дії звичайної людини, але вони сповнені глибоко змісту, бо відданий бажає задовольнити Господа. Щоб зрозуміти дії вайшнави, треба мати великий досвід. Махараджа Прітгу не дозволяв собі виходити за рамки приписів, визначених для чотирьох варн і чотирьох ашрамів, хоча, як вайшнава, він був парамахамса, трансцендентний до всією матеріальної діяльності. Він залишався на становищі кшатрії, правлячи світом, і разом з тим завджи був трансцендентним до цієї діяльності, думаючи про задоволення Верховного Бога-Особи. Приховуючи свою чисту відданість, про людське око він грав роль могутнього й відповідального царя. Іншими словами, його дії ніколи не були спрямовані на власне задоволення. Все, що він робив, було присвячене задоволенню Господа. Це з’ясовує наступний вірш.

Життя і самопосвята Махараджі Прітгу трансцендентному любовному служінню Верховного Бога-Особи являє собою чудовий приклад карма-йоґи. Термін карма-йоґа часто лунає в «Бгаґавад-ґіті», і тут Махараджа Прітгу на своєму прикладі практично демонструє, що таке карма-йоґа. Перша умова правильного виконання карма-йоґи, як зазначає цей вірш, це пгалам̇ брахман̣і саннйасйа (або вінйасйа)    —    плоди своєю діяльності треба віддавати Верховному Брахману, Парабрахману, Крішні. Діючи таким чином, людина практично живе зреченим життям, життям санн’ясі. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (18.2), санн’ясою називають посвяту всіх плодів своєї діяльності Верховному Богові-Особі:

«Відмову од результатів будь-якої діяльності мудреці називають відреченням (т’яґою). Такий спосіб життя наділені знанням люди називають життям у відреченні (санн’ясою)». Хоча Прітгу Махараджа був сімейною людиною, насправді він жив як санн’ясі, що зрікся світу. Це стає очевидним з дальших віршів.

Велике значення в цьому вірші має слово нірвішан̇ґах̣ («вільний від скверни»), тому що Махараджа Прітгу не був прив’язаний до плодів своєї діяльності. У матеріальному світі людина завжди вважає себе за власника всього накопиченого і заробленого. Коли хтось віддає плоди своєї праці на служіння Господу, він практикує карма-йоґу. Практикувати карма-йоґу може кожен, але найлегше це для сімейної людини, яка може встановити вдома Господнє Божество і поклонятися Йому згідно з приписами бгакті-йоґи. Бгакті-йоґа складається з дев’яти елементів: слухати про Господа, оспівувати Його славу, пам’ятати Його, служити Йому, поклонятися Божеству, підносити Йому молитви, виконувати Його накази, служити Крішні як другові і все присвячувати Йому.

Міжнародне товариство свідомості Крішни поширює знання про ці методи карма-йоґи і бгакті-йоґи по всьому світі. Кожен може оволодіти цими методами, просто беручи приклад з членів Товариства.

Як в храмі, так і вдома власником усього майна вважають Божество, а всіх інших вважають за Його вічних слуг. Господь трансцендентний, тому що не становить частини матеріального творіння. Слова пракр̣тех̣ парам, вжиті в цьому вірші, вказують на те, що все в матеріальному світі являє собою витвір зовнішньої, матеріальної енерґії Господа, однак Сам Господь не є творінням матеріальної енерґії. Господь    —    це вищий володар, що наглядає за всім матеріальним творінням, як підтверджено в «Бгаґавад-ґіті» (9.10):

«Матеріальна природа діє під Моїм наглядом, сину Кунті, проявляючи всі рухомі й нерухомі істоти. Під її керівництвом знову й знову відбувається творення і знищення цього прояву».

Зміна чи розвиток усього, що є в матеріальному світі, відбувається завдяки дивовижній взаємодії матеріальних елементів під наглядом Верховного Бога-Особи, Крішни. Події матеріального світу відбуваються не з волі сліпого випадку. Того, хто завжди залишається слугою Крішни і все використовує на служіння Йому, вважають за джіван-мукту, звільнену душу, навіть якщо він ще живе в матеріальному світі. Загалом звільнення настає тоді, коли людина покидає тіло, але той, хто живе так само, як Прітгу Махараджа, досягає звільнення ще за життя. Результати діяльності у свідомості Крішни залежать від волі Верховного Бога-Особи. Насправді результати будь-якої діяльності залежать не від особистих здібностей самої людини, а тільки від волі Всевишнього. Зрозуміти це означає усвідомити суть слів пгалам̇ брахман̣і саннйасйа. Душа, яка присвятила себе служінню Господу, ніколи не повинна вважати себе власником чи розпорядником чогось. Щирий відданий повинен виконувати свою роботу згідно з приписами відданого служіння. Результати його діяльності повністю залежать від верховної волі Господа.

У цьому вірші окремої уваги заслуговує слово ґр̣хешу. Серед членів чотирьох ашрамів    —    брахмачарі, ґріхастг, ванапрастг та санн’ясі    —    тільки ґріхастга, чи сімейна людина, має право спілкуватися з жінками. Отже, ґріхастга-ашрам    —    це для відданого свого роду дозвіл на задоволення чуттів. Однак Прітгу Махараджа відрізнявся від усіх тим, що, незважаючи на поблажки, які має сімейна людина, і незважаючи на свої незмірні царські багатства, він ніколи не намагався задовольняти чуття. Ця особлива риса видавала в ньому чистого відданого Господа. Чистого відданого ніколи не приваблює задоволення чуттів, і тому він завжди звільнений. Живучи матеріальним життям, людина намагається для власної насолоди задовольняти чуття, але той, хто живе життям відданого чи звільненої особи, прагне тільки задовольняти чуття Господа.

У цьому вірші сказано, що Махараджа Прітгу був подібний до сонця (арка-ват). Іноді сонце ллє свої промені на випорожнення, сечу та інший бруд, але, наділене безмірною могутністю, воно ніколи не осквернюється тим, до чого доторкається. Навпаки, брудні й осквернені місця самі очищуються завдяки сонячному промінню. Так само відданий може виконувати найрізноманітнішу матеріальну діяльність, але, не маючи бажання задовольняти свої чуття, ніколи не осквернюється нею. Навпаки, він він перетворює будь-яку матеріальну діяльність на служіння Господу. Чистий відданий вміє все виконувати на служіння Господу і тому ніколи не зазнає впливу матеріальної діяльності. Замість того, своїми трансцендентними намірами він очищує цю діяльність. Це описано в «Бгакті-расамріта-сіндгу». Сарвопа̄дгі-вінірмуктам̇ тат-паратвена нірмалам    —    мета відданого полягає в тому, щоб, служачи Господу, повністю очиститися і не підпадати під вплив матеріальних позначень.

Як сімейна людина, Прітгу Махараджа мав зі своєю дружиною, Арчі, п’ятьох синів, яких він зачав згідно зі своїм бажанням. Він зачав їх не випадково і не під впливом хіті. За цієї епохи (Калі-юґи) майже нечувано, щоб діти народжувалися згідно з бажанням батьків. Таємниця успіху тут полягає в тому, щоб батьки вдавалися до очисних методів, відомих як самскари. Перша самскара, ґарбгадгана-самскара, чи самскара зачаття дитини, обов’язкова для людини, особливо для членів вищих каст, брахманів та кшатрій. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», статеве життя, яке не суперечить релігійним засадам,    —    це Сам Крішна, а релігійні засади вимагають, щоб батьки, зачинаючи дитину, виконували ґарбгадгана-самскару. Свідомість дитини дуже сильно залежить від того, який стан розуму мали батько й мати перед її зачаттям. Дитина, яку зачали під впливом хіті, може не виправдати сподівання своїх батьків. У шастрах сказано: йатга̄ йонір йатга̄ біджам. Йатга̄ йонір стосується матері, а йатга̄ біджам    —    батька. Якщо перед статевим актом батьки належним чином готують свою свідомість, стан їхнього розуму неодмінно відобразиться на свідомості зачатої дитини. Отже, слова а̄тма-саммата̄н у цьому вірші вказують на те, що і Прітгу Махараджа, і Арчі перед зачаттям дітей очищували свою свідомість за допомогою церемонії ґарбгадгани, і тому їхні діти повністю відповідали їхнім бажанням і їхнім чистим намірам. Прітгу Махараджа зачинав дітей не з хіті і не тому, що його тягнуло задовольнити чуття з жінкою. Він зачинав дітей як ґріхастга, дбаючи про майбутнє світу і прагнучи народити гідних правителів.

На кожній планеті є своє панівне божество. З «Бгаґавад-ґіти» відомо, що на Сонці панує божество на ім’я Вівасван. Так само є панівні божества на Місяці та на інших планетах. Насправді, панівні божества усіх інших планет    —    це нащадки панівних божеств Сонця й Місяця. На Землі існує дві династії кшатріїв: одна походить від панівного божества Сонця, а друга    —    від панівного божества Місяця. Ці династії відомі як Сур’я-вамша і Чандра-вамша. Коли всією планетою правив один монарх, ним часто був представник династії Сур’ї, тобто Сур’я-вамші, а царі-васали належали до Чандра-вамші. Махараджа Прітгу володів такою могутністю, що проявляв якості всіх панівних божеств інших планет.

Сучасні жителі Землі спробували дістатися Місяця, але не знайшли там нікого, не кажучи вже про панівне божество Місяця. Однак ведичні писання неодноразово пояснює, що Місяць населяють дуже розвинені істоти, яких зараховують до числа півбогів. Тому вся авантюра сучасних вчених із мандрівкою на Місяць здається дуже підозрілою.

Як пояснено в наступному вірші, Прітгу Махараджа вмів задовольнити всіх підданих своєю надзвичайною здатністю розуміти серце інших. Його поведінка була така досконала, що кожен з його підданих був глибоко задоволений і ні про що не турбувався. Велике значення в цьому вірші має слово ачйута̄тмаках̣, яке вказує на те, що Махараджа Прітгу правив планетою як представник Верховного Бога-Особи. Він знав, що він представляє Господа і тому повинен з розумом піклуватися про Господнє творіння. Атеїсти не можуть зрозуміти смисл існування світу. Хоча матеріальний світ засуджують як протилежність духовного світу, його створено задля певної мети. Сучасні вчені та філософи не можуть зрозуміти цієї мети і не вірять в існування його творця. Вони намагаються аналізувати з так званого наукового погляду, але виключають із своїх пояснень осереддя всього сущого    —    верховного творця. Однак відданий розуміє, для чого призначене творіння. Воно існує для того, щоб дати індивідуальним живим істотам можливість виконати своє бажання панувати над матеріальною природою. Отже, правитель планети повинен знати, що всі жителі цього світу, а передусім люди, прийшли в матеріальний світ задля чуттєвої насолоди. Обов’язок правителя полягає в тому, щоб задовольнити їхнє бажання чуттєвих насолод і разом з тим допомогти їм піднятися на рівень свідомості Крішни, яка дасть їм змогу врешті-решт повернутися додому, до Бога.

Цар чи голова уряду повинен правити світом, пам’ятаючи про це. Тоді всі будуть задоволені. Як досягнути цього? Історія знає багато таких прикладів, як Прітгу Махараджа, і «Шрімад-Бгаґаватам» докладно розповідає, як він правив планетою. Якщо правителі й президенти скористаються з прикладу Прітгу Махараджі, то навіть за цієї епохи занепаду по всьому світі запанує мир і процвітання.

У цьому вірші Махараджу Прітгу порівнюють до царів Місяця і Сонця. Царі Місяця й Сонця показують, як правити всесвітом згідно з волею Господа. Сонце розливає всюди тепло і світло, але водночас випаровує воду з поверхні всіх планет. Місяць, сяючи в нічному небі, дарує велику насолоду людині, що втомилася від цілого дня роботи під сонячним світлом і знаходить втіху в місячному світлі. Прітгу Махараджа піклувався про своє царство, як бог Сонця, що розливає скрізь сонячне тепло і світло, без якого ніхто не може існувати. А коли Прітгу Махараджа збирав податки і давав суворі накази підданим та урядовцям, ніхто не міг піти проти його волі. Разом з тим він дарував усім таку саму втіху, яку дає місячне світло. І Сонце, і Місяць мають свою роль у підтриманні всесвітнього порядку. Всі процеси у всесвіті протікають згідно з досконалим планом Верховного Господа, який і повинні пізнати сучасні вчені та філософи.

Цар зобов’язаний захищати підданих і задовольняти їхні бажання. Разом з тим піддані мусять коритися державним законам. Махараджа Прітгу досконало виконував усі обов’язки правителя. Він посідав таку нездоланну силу, що порушити його накази було не легше, ніж позбавити вогонь тепла і світла. Він був такий могутній, що його порівнювали з царем райських планет, Індрою. Сучасні вчені експериментують з атомною зброєю, а за попередніх епох використовували брахмастри, однак ні брахмастри, ні атомна зброя не можуть зрівнятися з блискавкою царя райських планет. Своєю блискавкою Індра може розбити найбільші гори. Разом з тим Махараджа Прітгу був терплячий, як сама Землі, і виконував бажання підданих, як небо, що проливає на землю дощові потоки. Якщо землю не будуть поливати дощі, люди не зможуть виконати свої бажання. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (3.14), парджанйа̄д анна-самбгавах̣    —    збіжжя росте тільки тому, що з неба йдуть дощі, а без зерна ніхто на Землі не може бути щасливий. Тому щедру милість порівнюють із потоками дощу. Махараджа Прітгу проливав свою милість так само невпинно, як дощові хмари ллють потоки води. Іншими словами, Махараджа Прітгу був одночасно ніжніший за трояндові пелюстки і суворіший за удар блискавки. Так він правив своїм царством.

Махараджа Прітгу проливав свою милість на всіх знедолених людей, даючи їм розраду, як дощ, що йде після палючої спеки. Океан такий широкий, що виміряти його протяжність дуже важко. Прітгу Махараджа теж був таким глибоким і серйозним, що ніхто не міг пізнати глибину його думок. Гора Меру служить за вісь, навколо якої обертається всесь усесвіт, і тому її зрушити з місця ні на міліметр. Так само ніхто не міг примусити Махараджу Прітгу змінити рішення, яке він уже прийняв.

Ямараджа, або Дгармараджа, бог смерті, судить злочинних живих істот, які грішили протягом життя. Тому Ямараджа повинен розбиратися в питаннях справедливості ліпше за всіх. Прітгу Махараджа теж посідав дуже великі знання і, судячи підданих, приймав дуже справедливі рішення. Ніхто не міг перевершити його багатствами, як ніхто не може визначити об’єм схованих у Гімалаях покладів мінералів та самоцвітів. Тому його порівнювали до Кувери, скарбничого райських планет. Розвідати його таємниці було не легше, ніж дізнатися про таємниці Варуни, панівного божества води, ночі й західної сторони неба. Варуна знає все і наділений владою карати грішників, тому, молячись до нього, люди прохають його пробачити їхні гріхи. Хвороби людині теж посилає Варуна. Також він тісно спілкується з Мітрою та Індрою.

У розмові з Сарвабгаумою Бгаттачар’єю Господь Чайтан’я, прославляючи його, називав його втіленням Бріхаспаті. Бріхаспаті    —    це головний жрець райських планет і послідовник філософії брахма-вади, чи майавади. Крім того, Бріхаспаті    —    великий знавець логіки. З цього вірша можна зрозуміти, що Махараджа Прітгу, хоча був чистий відданий і завжди був занурений у любовне служіння Господу, міг за допомогою свого глибокого знання ведичних писань перемогти в суперечці всіх імперсоналістів та майаваді. Приклад Махараджі Прітгу вчить нас, що вайшнава, відданий, повинен не лише бути непохитним у служінні Господу, але й уміти за потреби вступити в диспут з імперсоналістами-майаваді і за допомогою логіки та філософських доказів спростувати їхню теорію про те, що Абсолютна Істина безособистісна.

Верховний Бог-Особа    —    ідеальний брахмачарі і ліпше за всіх володіє собою. Коли Крішну обрали, щоб Він очолив Раджасуя-яґ’ю Махараджі Юдгіштгіри, дід Бгішмадева назвав Господа Крішну найбільшим брахмачарі. Дід Бгішмадева сам був брахмачарі і тому вмів ліпше за всіх відрізняи брахмачарі від в’ябгічарі. Хоча Прітгу Махараджа був сімейним чоловіком і мав п’ятьох дітей, йому не було рівних у самовладанні. Той, хто для добра всього людства зачинає дітей, які розвивають свідомість Крішни,    —    це, насправді, брахмачарі. Того, хто просто зачинає дітей, як це роблять коти й собаки, не можна вважати за справжнього батька. Брахмачарі називають також того, хто діє на рівні Брахмана, чи відданого служіння. На рівні усвідомлення безособистісного Брахмана немає ніякої діяльності, тому брахмачарі називають того, хто виконує діяльність, пов’язану з Верховним Богом-Особою. Отже, Прітгу Махараджа    —    це одночасно ідеальний брахмачарі і ґріхастга. Вішваксена̄нувартішу означає «віддані, які завжди занурені в служіння Господу». Інші віддані повинні йти їхніми слідами. Шріла Нароттама даса Тгакура каже: еі чгайа ґоса̄н̃і йа̄н̇ра, мун̃і та̄н̇ра да̄са. Він каже, що він готовий стати учнем кожного, хто йде стопами шістьох Ґосвамі.

Також, як і всі вайшнави, Махараджа Прітгу піклувався про корів і віддано служив духовним вчителям та гідним брахманам. Прітгу Махараджа був також дуже смиренний, скромний та люб’язний, а коли він виконував якусь роботу на добро людського загалу, він працював так, наче дбав про власні інтереси. Іншими словами, він вдавався до добродійності не про людське око, а з щирого співчуття до людей і почуття обов’язку. Саме так слід виконувати філантропічну діяльність.

У цьому вірші окремої уваги заслуговують слова стрін̣а̄м і ра̄мах̣. Жінки дуже люблять слухати про діяння великих героїв. Цей вірш повідомляє, що слава Прітгу Махараджі була такою великою, що оповіді про нього з великою насолодою слухали жінки всього всесвіту. Крім того, оповіді про його славетні діяння та якості слухали віддані всього всесвіту, відчуваючи від них таку саму насолоду, як від оповідей про Господа Рамачандру. Царство Господа Рамачандри існує і нині, а в Індії колись була створена політична партія за назвою Рамарадж’я, яка ставила собі за мету збудувати державу, подібну до царства Рами. На жаль, сучасні політики хочуть мати царство Рами без Самого Рами. Вони відкидають саму ідею про свідомість Бога, однак сподіваються створити царство Рами. Віддані спростовують такі теорії. Святі особи слухали оповіді про діяння та якості Прітгу Махараджі тому, що він у всьому був подібний до Господа Рамачандри, ідеального царя.