ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША: Настанови Махараджі Прітгу

Справжнє багатство складають дари природи, як оце золото, срібло, перлини, самоцвіти, свіжі квіти, дерева і шовк. Ведична культура віддає перевагу прикрасам і багатству, складеним з цих природних дарів Верховного Бога-Особи. Таке багатство відразу ж змінює настрій і одухотворює всю атмосферу. Вся столиця Махараджі Прітгу була оздоблена такими коштовними оздобами.

Згідно з ведичною культурою, видатних гостей, як оце наречений, цар чи духовний вчитель, треба зустрічати святковими дарами, як оце горіхи бетеля, банани, свіжа пшениця, рис, йоґурт, цинобра та інші дари природи, які розсипають навколо. Коли гостя зустрічають неодружені дівчата, внутрішньо і зовнішньо чисті, а також вбрані в гарні строї та оздоби, це також вважають за щасливий знак. Кумарі, неодружені дівчата, яких не торкалися руки чоловіків, освячують суспільство. В індійському суспільстві навіть нині найконсервативніші сім’ї не пускають неодружених дівчат гуляти й вільно спілкуватися з хлопцями. До одруження про них дбайливо піклуються батьки, після одруження    —    їхні молоді чоловіки, а в старості    —    їхні діти. Коли жінки живуть під опікою, вони завжди залишаються життєдайним джерелом сили для чоловіків.

Царю влаштували дуже урочисту зустріч, але він не запишався. Тому кажуть, що великі особи, які справді володіють великою силою та багатством, ніколи не пишаються. Таких людей порівнюють з деревами: якщо їхні гілки всипані плодами та квітами, вони ніколи не пнуться вгору, а, навпаки, смиренно хиляться додолу. В цьому проявляється велич вдачі великих осіб.

Відповідальний цар завжди залишався доступним для своїх підданих. Загалом піддані, як видатні особи, так і звичайні, прагнули побачити царя і отримати від нього благословення. Цар знав це і тому щоразу, коли бачився з підданими, намагався задовольнити їхні бажання чи знайти раду на їхні труднощі. З цього погляду відповідальна монархія ліпша за так званий демократичний уряд, в якому ніхто не відповідає за розгляд скарг своїх підданих, нездатних особисто зустрітися з головою виконавчої влади. За правління відповідального монарха підданим не було, на що скаржитися, а якщо було то вони могли піти прямо до царя і домогтися справедливого рішення.

На відповідальному царю чи голові виконавчої влади лежить багато обов’язків, які він мусить виконувати, правлячи своїми підданими. Найважливіший обов’язок монарха чи уряду полягає в виконанні жертвопринесень, визначених у ведичних писаннях. Інший важливий обов’язок царя полягає в тому, щоб стежити за тим, чи кожен з його підданих виконує обов’язки, визначені для його соціального стану. Цар зобов’язаний дбати про те, щоб усі досконалим чином виконували обов’язки, визначені для їхньої варни та ашраму. Крім того, цар повинен, діючи за прикладом царя Прітгу, культивувати землю, щоб вона родила якомога більше збіжжя.

Існують різні рівні великих осіб: просто великі, дуже великі і найбільші,    —    але цар Прітгу перевершував усіх. Тому його описано тут словом махаттамах̣, що означає «більший за найбільших». Махараджа Прітгу був кшатрія і виконував обов’язки кшатрії досконалим чином. Так само брахмани, вайш’ї та шудри можуть досконало виконувати свої обов’язки і таким чином врешті-решт досягнути трансцендентного світу, який називається парам падам. Парам падам, або планети Вайкунтги, можна досягнути лише відданим служінням. Область безособистісного Брахмана теж називається парам падам, але той, хто не розвинув прив’язаність до Бога-Особи, буде змушений знову впасти з рівня безособистісного парам падам у матеріальний світ. Тому писання проголошують: а̄рухйа кр̣ччгрен̣а парам̇ падам̇ татах̣    —    імперсоналісти докладають величезних зусиль, щоб досягнути парам падам, або безособистісного брахмаджйоті, однак, на жаль, не встановивши ніяких стосунків з Верховним Богом-Особою, вони мусять знову спускатися в матеріальний світ. Хоч би як високо піднімалися космічні мандрівники, якщо вони не досягнуть якоїсь іншої планети, їм доведеться повернутися на Землю. Так само, імперсоналістам, які досягають парам падам безособистісного брахмаджйоті, але не піднімаються на планети Вайкунтги, доведеться знову повернутися в матеріальний світ і шукати притулку на якійсь із матеріальних планет. Хоча вони можуть досягнути навіть Брахмалоки, чи Сат’ялоки, всі ці планети становлять частину матеріального світу.

Прітгу Махараджа був вповноважене втілення Господа Вішну і великий вайшнава, і тому всі півбоги були задоволені ним і дарували йому всілякі дари, які зміцнювали його царську владу. Великі мудреці та святі особи також взяли участь у його коронації. Отримавши такі благословення, він правив усією Землею і використовував її багатства так, щоб якналіпше задовольнити всіх її жителів. Про це вже йшлося в попередніх главах, які описували діяння царя Прітгу. Як видно з наступного вірша, кожен державний керівник, правлячи державою, повинен іти стопами Махараджі Прітгу. Незалежно від того, керує державою цар чи президент, монархічний лад у державі чи демократичний, спосіб дій Махараджі Прітгу такий досконалий, що в державі, керівник якої діє за його прикладом, всі будуть щасливі і зможуть без труднощів виконувати віддане служіння Верховному Богові-Особі.

Святий Відура хотів знову й знову слухати про Махараджу Прітгу, щоб показати приклад звичайним царям та державним керівникам. Всі вони повинні шукати можливості знову й знову слухати про діяння Махараджі Прітгу, щоб навчитися бездоганно правити своїм царством чи державою, несучи мир і добробут своєму народу. На жаль, нинішні керівники не виявляють інтересу ні до оповідей про Махараджу Прітгу, ні до його прикладу, і тому нині у світі немає народу, який був би щасливий і розвивався в духовному житті, хоча це становить єдину мету людського життя.

Поняття «праведне» й «неправедне» стосуються тільки дій звичайних живих істот. Що ж до Махараджі Прітгу, то він був втілення Господа Вішну, безпосередньо наділене Його могутністю, і тому його не зв’язували наслідки праведних чи неправедних дій. Як ми вже пояснювали, живу істоту, яку Верховний Господь задля певних цілей наділяє особливою могутністю, називають шакт’явеша-аватарою. Прітгу Махараджа був не лише шакт’явеша-аватара, але й великий відданий. Відданого не зв’язують наслідки його колишніх дій. У «Брахма-самхіті» сказано: карма̄н̣і нірдахаті кінту ча бгакті-бга̄джа̄м    —    Верховний Бог-Особа звільняє Своїх відданих від наслідків їхньої колишньої діяльності, праведної і неправедної. Слова а̄рабдга̄н ева в цьому вірші означають «немов у результаті колишніх дій», але у випадку Прітгу Махараджі не може бути й мови про те, щоб йому доводилося пожинати плоди своїх колишніх дій, і тому тут вжито слово ева, яке вказує на те, що дії були схожими на дії звичайних людей. У «Бгаґавад-ґіті» Господь каже: аваджа̄нанті ма̄м̇ мӯд̣га̄х̣. Це означає, що іноді люди помилково вважають втілення Верховного Бога-Особи за звичайну людину. Верховний Бог-Особа, Його втілення чи Його віддані можуть видавати себе за звичайних людей, але їх ніколи не слід вважати за звичайних істот. І так само звичайну людину не слід вважати за втілення чи відданого, якщо цього не підтверджують авторитетні твердження шастр та ачарій. Санатана Ґосвамі прийшов розпізнав у Господі Чайтан’ї Махапрабгу безпосереднє втілення Крішни, Верховного Бога-Особи, спираючись на твердження шастр, хоча Сам Господь Чайтан’я ніколи не відкривав цього. Отже, ачар’ю, чи ґуру, не слід вважати за звичайну людину.

Сапта-двіпа    —    це сім великий островів, чи континентів, на поверхні земної кулі: 1) Азія; 2) Європа; 3) Африка; 4) Північна Америка; 5) Південна Америка; 6) Австралія і 7) Океанія. Сучасні люди гадають, що за ведичних чи доісторичних часів ніхто не знав про Америку та про інші частини світу, але це не відповідає дійсності. Прітгу Махараджа правив світом ще за багато тисяч років до так званої доісторичної доби, але тут виразно зазначено, що вже в ті часи інші частини світу були не лише відомі людям, але й корилися владі одного царя, Махараджі Прітгу. Сам Прітгу Махараджа, слід гадати, жив у Індії, бо в одинадцятому вірші цієї глави згадано, що він жив в долині між Ґанґою та Ямуною. До цих земель, відомих за назвою Брахмаварта, належить частина сучасного Пенджабу та північна Індія. Цілком очевидно, що колись індійські царі правили всім світом і дотримувалися ведичної культури.

Вжите в цьому вірші слово аскгаліта означає, що ніхто в світі не міг порушити царських наказів. Однак цар ніколи не намагався креувати святих осіб чи нащадків Верховного Бога-Особи, Вішну. Верховний Господь відомий як Ач’юта. Арджуна теж називає так Господа Крішну в «Бгаґавад-ґіті» (1.21): сенайор абгайор мадгйе ратгам̇ стга̄пайа ме ’чйута. Ач’юта означає «той, хто ніколи не падає». Господь ніколи не падає, бо на Нього ніколи не впливають ґуни матеріальної природи. Коли жива істота падає зі свого первинного становища в матеріальний світ, вона стає ч’ютою, тобто забуває свої стосунки з Ач’ютою. Насправді кожна жива істота    —    це невід’ємна частка, або дитина, Верховного Бога-Особи. Потрапляючи під вплив ґун матеріальної природи, жива істота забуває про цей зв’язок із Господом і себе за представника того чи іншого виду життя. Проте коли вона відроджує свою первинну свідомість, вона вже не бере до уваги таких тілесних позначень. Про це свідчать вжиті в «Бгаґавад-ґіті» (5.18) слова пан̣д̣іта̄х̣ сама-дарш́інах̣.

Матеріальні позначення розмежовують людей за кастою, кольором шкіри, віросповіданням, національністю і т. д. Належність до тої чи іншої ґотри, чи роду, визначають за походженням матеріального тіла, але коли людина розвиває свідомість Крішни, вона стає членом Ач’юта-ґотри, родини Верховного Бога-Особи, і відтоді залишається трансцендентною до поділу людей за кастою, кольором шкіри чи національністю.

Влада Прітгу Махараджі не поширювалася ні на брахмана-кулу, великих знавців ведичної мудрості, ні на вайшнавів, що завжди вищі за всі ведичні приписи. Тому в писаннях сказано:

«Той, хто вважає храмове Божество за кам’яну чи дерев’яну скульптуру, духовного вчителя, який належить до учнівської спадкоємності,    —    за звичайну людину, вайшнаву з Ач’юта-ґотри    —    за представника якоїсь касти чи віросповідання, а чаранамріту чи воду Ґанґи    —    за звичайну воду, є жителем пекла» («Падма Пуран»).

З цього вірша можна зробити висновок, що, поки люди не піднялися на рівень вайшнавів та брахманів, нікому непідвладних, вони повинні коритися царю. Брахмана    —    це той, хто пізнав Брахман, або безособистісний аспект Абсолютної Істини, а вайшнава    —    це той, хто служить Верховному Богові-Особі.

У цьому вірші найбільше привертає увагу те, що у великому жертвопринесенні царя Прітгу брали участь також півбоги, хоча цар жив у Індії, в долині між Ґанґою та Ямуною. Це свідчить про те, що раніше півбоги відвідували цю планету. Так само, багато великих осіб, як оце Арджуна чи Юдгіштгіра, відвідували вищі планетні системи. Отже, за тих часів існував міжпланетний зв’язок, який здійснювали за допомогою пристосованих для цього літаків та космічних кораблів.

За ведичною культурою піднесених осіб треба зустрічати гідним чином, як це робив Прітгу Махараджа на своєму великому жертвопринесенні. Коли зустрічають гостей, їм насамперед миють стопи. З ведичних писань відомо, що під час раджасуя-яґ’ї, яку влаштував Махараджа Юдгіштгіра, стопи гостям взявся омивати Сам Крішна. Махараджа Прітгу теж влаштував достойну зустріч півбогам, святим мудрецям, брахманам та великим царям.

Серед чотирьох суспільних станів (брахманів, кшатрій, вайшій та шудр) зазвичай кшатрії, як чоловіки, так і жінки, вирізняються своєю вродою. Як буде видно з наступних віршів, Махараджа Прітгу не лише мав красиве тіло, але також посідав особливі знаки на тілі, які відзначають велику особистість.

Обличчя    —    це, як сказано в приказці, «дзеркало душі». Вираз обличчя показує склад розуму людини. Зовнішність людини відповідає її колишнім вчинкам. Дії людини визначають тіло, яке вона в майбутньому отримає    —    серед людей, тварин чи півбогів. Це доводить переселення душі з одного тіла в інше.

Махараджа Прітгу мав прекрасну зовнішність, і його мова також була прекрасна з усіх поглядів. Його слова, прикрашені метафорами і майстерно поєднані в речення, тішили слух і були не лише приємними, але й зрозумілими. Вони були вільні від двозначності й не заронювали ніяких сумнівів.

Варто звернути увагу на вжите в цьому вірші слово са̄дгавах̣ («великі душі»). Коли хтось стає великим і славетним, багато нечестивих людей стають його ворогами, тому що матеріалісти за природою заздрісні. У будь-якому великому зібранні присутні люди різних категорій, а що Прітгу Махараджа був дуже велика особистість, можна здогадатися, що і в тому зібранні було кілька вороже налаштованих до нього людей, хоча вони могли й не показувати свого ставлення. Однак Махараджа Прітгу думав про шляхетних людей і тому звертався передусім до всіх чесних людей, не звертаючи уваги на заздрісників. Однак він не звертався до них як цар, наділений владою і правом віддавати розпорядження всім іншим. Він розпочав свою мову, смиренно віддаючи шану зібраним мудрецям та святим. Як великий цар усього світу, він міг давати їм накази, але, залишаючись смиренним, покірливим і відвертим, він виніс свої зрілі висновки на їхній розгляд. У матеріальному світі всіх зумовлюють ґуни матеріальної природи і тому всі мають чотири вади. Хоча Прітгу Махараджа був вищим за ці вади, він, як звичайна зумовлена душа, хотів дізнатися про думку присутніх мудреців, велиих душ і святих щодо його слів.

Вважають, що царя призначає Верховний Бог-Особа, щоб він дбав про інтереси своєї планети. На кожній планеті є свій правитель, як на кожної країни стоїть президент. Треба розуміти, що президент чи цар отримує це становище від Верховного Господа. У ведичному суспільстві царя вважають за представника Боги. Піддані шанують його як Бога серед людей. Насправді, згідно з Ведами, всіх живих істот підтримує Верховний Господь. Передусім Він піклується про людей, даючи їм змогу досягнути найвищої досконалості. Коли живі істоти після численних народжень у нижчих формах життя нарешті еволюціонували до людської форми життя і, зокрема, піднялися до цивілізованого рівня, вони повинні розділяти своє суспільство на чотири стани згідно з вказівками Верховного Бога-Особи, які Він дає в «Бгаґавад-ґіті» (ча̄тур-варн̣йам̇ майа̄ ср̣шт̣ам і т. д.). Кожне суспільство природно містить у своєму складі чотири соціальних стани: брахманів, кшатрій, вайшій та шудр. Як пояснює Прітгу Махараджа, члени всіх соціальних станів повинні мати відповідні заняття, за допомогою яких вони добувають засоби до існування. Цар чи уряд зобов’язаний дбати про те, щоб люди підтримували порядок у суспільстві і працювали згідно з обов’язками свого соціального стану. Нині царі чи керівники держави більше не дбають про це, і тому ця система практично розсипалася. Ніхто не знає, хто є брахмана, хто кшатрія, хто вайш’я, а хто шудра. Люди проголошують свою приналежність до тої чи іншої суспільної верстви лише на підставі свого походження. Обов’язок уряду полягає в тому, щоб відновити суспільний порядок, враховуючи фахові обов’язки людей і тим їхньої зумовленості ґунами матеріальної природи. Тільки тоді людство буде справді цивілізованим. Суспільство, в якому люди не впорядковують свою діяльність згідно зі своєю приналежністю до чотирьох соціальних станів, нічим не ліпше за суспільство тварин, в якому ніхто не знає спокою, вмиротворення та процвітання і в якому завжди панує хаос і замішання. Махараджа Прітгу, як ідеальний цар, ретельно підтримував ведичний соціальний устрій.

Праджа̄йате іті праджа̄. Слово праджа̄ стосується до всіх, хто народжується. Прітгу Махараджа забезпечував захист усім праджа̄на̄м    —    усім живим істотам, які народилися в його царстві. Слово праджа стосується не лише людей, але й тварин, дерев та всіх інших живих істот. Цар зобов’язаний забезпечувати всіх живих істот захистом і їжею. Дурні та негідники, що належать до сучасного суспільства, не знають всієї міри відповідальності, яка лежить на уряді. Тварини    —    це теж громадяни країни, в якій вони народилися, і вони теж мають право існувати, отримуючи все потрібне від Верховного Господа. Масове вбивство тварин на бойнях стає причиною катастрофічних наслідків для м’ясників, їхньої країни та їхнього уряду.

Махараджа Прітгу наголошує на словах брахма-ва̄дінах̣ («знавцями ведичної науки»). Слово брахма стосується Вед, які називають іноді шабда-брахмою, або трансцендентним звуком. Трансцендентний звук відмінний від звичайної мови, хоча на перший погляд він записаний звичайними словами. Твердження ведичних писань слід вважати за найвищий доказ. Ведичні писання містять величезний об’єм знання, і, звичайно ж, у них пояснено обов’язки царя. Відповідальний цар, який виконує свої визначені обов’язки, належним чином піклуючись про всіх живих істот на планеті, досягає райських планетним систем. Потрапити туди він теж може тільки тоді, коли ним задоволений Верховний Господь. Не слід вважати, що той, хто ретельно виконує свої обов’язки, само собою досягає вищого становища, бо піднятися вище може тільки той, ким задоволений Верховний Бог-Особа. Отже, в кінцевому підсумку, щоб отримати бажаний результат своїх дій, людина повинна задовольнити Верховного Господа. Це підтверджено в другій главі Першої пісні «Шрімад-Бгаґаватам»:

Досконалість виконання визначених обов’язків полягає в тому, щоб задовольнити Верховного Господа. Вжиті в цьому вірші слова ка̄ма-сандоха̄х̣ означають «досягнення бажаних результатів». Кожен бажає досягнути найвищої мети життя, але в сучасному суспільстві вчені думають, що людське життя не має цілі. Таке грубе невігластво становить велику загрозу для цивілізації і робить життя в сучасному суспільстві дуже небезпечним. Люди не знають законів природи, що являють собою вияв волі Верховного Бога-Особи. Затяті атеїсти, вони не вірять в існування Бога і Його законів і тому не розуміють, як діє Його природа. Таке грубе невігластво загальної маси людей, до яких належать навіть так звані вчені та філософи, призвело до того, що людство перебуває в дуже небезпечному становищі і люди не знають, куди вони йдуть. Згідно з «Шрімад-Бгаґаватам» (7.5.30), люди просто прямують до найтемніших місцин матеріального світу    —    ада̄нта-ґобгір віш́ата̄м̇ тамісрам. Саме з огляду на це був створений рух свідомості Крішни, покликаний дати філософам, вченим і звичайним людям знання про справжню мету життя. Кожен повинен скористатися з можливостей, які дає це Рух, і пізнати істинне призначення життя.

Цар, правитель чи президент не повинен користуватися перевагами свого становища, не виконуючи разом з тим своїх обов’язків. Він повинен вчити громадян своєї держави, як дотримуватися приписів, що визначають обов’язки кожної варни та ашраму. Якщо цар не намагається вчити цього своїх підданих і задовольняється тим, що збирає з них податки, то всі, хто отримують якусь частку зібраних грошей,    —    тобто всі урядові чиновники та голова держави    —    змушені брати на себе також частку гріхів усього населення країни. Закони природи дуже тонкі. Наприклад, якщо людина їсть у домівці дуже гріховних людей, вона розділяє наслідки гріхів, які там вчинено. (Тому за ведичним звичаєм сімейна людина, влаштовуючи вдома якесь свято чи церемонію, запрошує на обід брахманів та вайшнавів, тому що вони можуть звільнити його від гріхів. Однак брахмани та вайшнави не зобов’язані приймати запрошення від кого завгодно. Щоправда, вони завжди можуть відвідувати учти, на яких роздають прасад.) Існує багато тонких законів, з якими людський загал практично незнайомий, але рух свідомості Крішни систематично поширює ведичне знання для добра всіх людей світу.

Найважливішими в цьому вірші є слова адгокшаджа-дгійах̣, як означають «свідомість Крішни». І цар, і піддані повинні розвивати свідомість Крішни, бо інакше всі вони прирікають себе на народження в нижчих видах життя після смерті. Відповідальний уряд повинен для загального добра наполегливо поширювати свідомість Крішни. Без свідомості Крішни ні уряд, ні піддані не можуть виконувати свої обов’язки. Тому Прітгу Махараджа прямо прохає своїх підданих діяти у свідомості Крішни. Він дуже прагнув навчити їх, як треба розвивати свідомість Крішни. Суть свідомості Крішни пояснено в «Бгаґавад-ґіті» (9.27):

«Хоч би що ти робив, хоч би що їв, хоч би що офірував і віддавав, а також хоч би які аскези виконував,    —    це все треба робити у свідомості Крішни, тобто для задоволення Верховного Бога-Особи». Якщо всі громадяни країни, включно з урядовцями, знатимуть науку духовного життя, їм вдасться уникнути всіляких страждань, якими всіх карають суворі закони матеріальної природи.

Правління Прітгу Махараджі було досконалим, тому що він в усьому справся на ведичні приписи. Прітгу Махараджа вже пояснив, що головний обов’язок уряду    —    дбати про те, щоб усі виконували свої обов’язки і розвивали свідомість Крішни. Підданими треба керувати таким чином, щоб у них само собою розвивалася свідомість Крішни. Цар Прітгу прагнув повної співпраці з боку своїх підданих, бо, якщо вони його підтримуватимуть, вони будуть насолоджуватися після смерті тими самими плодами, що й він. Якщо цар Прітгу, як ідеальний цар, досягне райських планет, піддані, які підтримували його і схвалювали його методи правління, підуть на райські планети разом з ним. Рух свідомості Крішни, який поширюється тепер усім світом, являє собою авторитетний і досконалий рух, що йде слідами Прітгу Махараджі, і тому кожен, хто співпрацює з цим рухом чи схвалює його засади, отримає такий самий результат, як і його активні учасники, що проповідують свідомість Крішни.

Єдина мета, яку ставив перед собою Прітгу Махараджа, правлячи царством, полягала в тому, щоб підняти своїх підданих на рівень свідомості Бога. На його великому жертвопринесенні зібралися найрізноманітніші люди, але він звертався насамперед до тих, хто не був атеїстом. В одному з попередніх віршів Прітгу Махараджа вже закликав своїх підданих стати адгокшаджа-дгійах̣, тобто розвинути свідомість Бога, свідомість Крішни, а в цьому вірші він підкреслює авторитет шастр, хоча його батько був затятий безбожник, який відкидав приписи ведичних шастр, практично припинив жертвопринесення і викликав у брахманів таке обурення, що вони не лише скинули його з трону, але й вбили його своїм прокляттям. Атеїсти не вірять в існування Бога і тому вважають всі події в своєму житті збігом обставин і результатом дії фізичних законів. Вони дотримуються атеїстичної філософії санкг’ї, яка проголошує світ поєднанням пракріті й пуруші. Вони вірять тільки в матерію і обстоюють, що за певних умов матеріальні елементи поєднуються особливим чином і породжують життя. Ця жива сила проявляється як пуруша, або шукач насолоди. Після того взаємодія матерії і живої сили призводить до появи численних матеріальних явищ. Приписи Вед атеїсти також відкидають. На їхню думку, всі ведичні приписи просто вигадані й не мають практичного застосування. З огляду на це Прітгу Махараджа радить усім, хто визнає існування Бога, відкинути погляди атеїстів, розуміючи, що без вищого задуму й вищого інтелекту в світі не могло б з’явитися таке розмаїття форм життя. Атеїсти дуже туманно кажуть, що це розмаїття виникло внаслідок випадкового збігу обставин, але люди, які визнають існування Бога і авторитет священних писань, повинні засновувати свої висновки на ведичних шастрах.

У «Вішну Пурані» сказано, що вся система варнашрами призначена для того, щоб задовольнити Верховного Бога-Особу. Приписи, які визначають обов’язки брахманів, кшатрій, вайшій та шудр чи брахмачарі, ґріхастг, ванапрастг і санн’ясі, допомагають людям задовольнити Верховного Господа. Нині так звані брахмани, кшатрії, вайш’ї та шудри втратили свою первинну культуру, але все одно проголошують себе членами цих соціальних станів на підставі свого походження. Разом з тим вони заперечують, що найперша мета всіх соціальних та духовних станів полягає в тому, щоб задовольнити Господа Вішну. Небезпечна теорія майаваді, яку створив Шанкарачар’я і яка проголошує Бога безособистісним, не узгоджується з твердженнями Вед. Тому Шрі Чайтан’я Махапрабгу назвав філософів-майаваді найбільшими з блюзнірів, які ображають Бога-Особу. У ведичному суспільстві всіх, хто відкидав приписи Вед, називали настіками, тобто атеїстами. Коли Господь Будда прийшов проповідувати своє вчення ненасильства, йому довелося відкинути вчення Вед, і тому послідовники ведичної науки зараховують його до настіків. Однак, хоча Шрі Чайтан’я Махапрабгу ясно назвав послідовників філософії Господа Будди настіками, тобто атеїстами, що відкидають авторитет Вед, послідовників Шанкари Він вважав набагато небезпечнішими за буддистів, тому що вони, хитро визнаючи авторитет Вед, насправді дотримуються тої самої філософії майавади, яку поширював Господь Будда. Послідовники Шанкари проголошують, що ми повинні уявити собі форму Бога, але визнавати цю теорію ще небезпечніше, ніж взагалі заперечувати існування Бога. Не зважаючи на всі філософські теорії атеїстів чи майаваді, послідовники філософії свідомості Крішни живуть у повній згоді з вказівками «Бгаґавад-ґіти», яку вважають за суть усіх ведичних писань. У «Бгаґавад-ґіті» (18.46) сказано:

«Той, хто, виконуючи свої обов’язки, поклоняється всюдисущому Господу, джерелу всіх живих істот, досягає досконалості». Це означає, що Верховний Бог-Особа    —    це першоджерело всього сущого, як зазначено в «Веданта-сутрі» (джанма̄дй асйа йатах̣). Господь Сам теж каже в «Бгаґавад-ґіті»: ахам̇ сарвасйа прабгавах̣    —    «Я джерело всього». Все суще постає з Верховного Бога-Особи, і водночас Він пронизує все суще в образі Параматми. Отже, Абсолютна Істина    —    це Верховний Бог-Особа, і кожна жива істота покликана задовольняти Його, виконуючи свої визначені обов’язки (сва-карман̣а̄ там абгйарчйа). Махараджа Прітгу хотів навчити цього принципу всіх своїх підданих.

Насамперед цивілізована людина повинна, виконуючи свої фахові обов’язки, намагатися задовольнити цим Верховного Господа. Це найвища досконалість життя. Сванушт̣гітасйа дгармасйа сам̇сіддгір харі-тошан̣ам    —    людина може досягнути найвищого успіху в житті просто задовольнивши Верховного Бога-Особу виконанням своїх обов’язків. Яскравий приклад того    —    це Арджуна. Він був кшатрія, і йому за обов’язок було покладено воювати; виконуючи свій обов’язок, він задовольнив Верховного Господа і таким чином досягнув досконалості. Кожен повинен будувати своє життя на цій засаді. Атеїстів, які цього не роблять, засуджено в «Бгаґавад-ґіті» (16.19): та̄н ахам̇ двішатах̣ крӯра̄н сам̇са̄решу нара̄дгама̄н. В наведеному вірші виразно сказано, що ті, хто заздрить Верховному Богові-Особі,    —    найниціші з людей і великі лиходії. Згідно з законами Всевишнього такі лиходії падають у найтемніші місцини матеріального світу і народжуються серед асурів, чи безбожників. З життя в життя такі асури опускаються дедалі нижче, поки не народжуються хижими звірями, як оце тигри. Таким чином їм доводиться протягом мільйонів років залишатися в темряві невігластва, нічого не знаючи про Крішну.

Верховний Бог-Особа відомий як Пурушоттама, тобто найліпша з усіх живих істот. Він теж особа, як і решта живих істот, але Він найвищий чи найліпших з них усіх. Це сказано також і в Ведах: нітйо нітйа̄на̄м̇ четанаш́ четана̄на̄м    —    Він найвищий серед усіх вічних істот і очолює всі живі істоти. Він довершений і досконалий. Господь не шукає власної вигоди, втручаючись у справи інших живих істот, але як їхній опікун Він бажає, щоб вони були щасливі, і тому має право визначати певні правила, яких вони повинні дотримуватися. Батько хоче, щоб усі його діти, виконуючи його вказівки, були щасливі. Так само Бог, чи Крішна, Верховний Бог-Особа, має право дбати про щастя всіх живих істот. Стати щасливим у матеріальному світі неможливо. І всевишній батько, і Його діти вічні за своєю природою, але доки жива істота не піднімається на рівень вічного життя, сповненого блаженства і знання, їй не бути щасливою. Хоча Пурушоттамі, найліпшій з усіх живих істот, нічого не потрібно від звичайних живих істот, Він має повне право проводити меожу між їхніми правильними вчинками і неправильними. Правильний спосіб дій для живої істоти полягає в тому, щоб намагатися задовольнити Верховного Бога-Особу, як ми вже казали (сванушт̣гітасйа дгармасйа сам̇сіддгір харі-тошан̣ам). Жива істота може виконувати будь-які обов’язки, але якщо вона хоче досягнути досконалості у своїй діяльності, вона повинна задовольнити Верховного Господа. Тоді той, хто зумів задовольнити Його, отримує ліпші умови для життя, а той, хто викликав у Господа невдоволення, опиняється в неприємному становищі і страждає.

Отже, треба зрозуміти, що існує два різновиди обов’язків: світські обов’язки і обов’язки, пов’язані з жертвопринесенням, яґ’єю (йаджн̃а̄ртга̄т карма). Будь-які дії людини (карма), не присвячена виконанню яґ’ї, стає причиною її рабства. Йаджн̃а̄ртга̄т карман̣о ’нйатра локо ’йам̇ карма-бандганах̣    —    «Будь-яку діяльність слід виконувати як жертвопринесення Вішн̣у, бо інакше вона стає причиною рабства в матеріальному світі» (Б.-ґ. 3.9). Карма-бандгана, тобто пута карми, зв’язують людину згідно з суоврими законами матеріальної природи. Матеріальне існування    —    це боротьба з перешкодами, які створює перед живою істотою матеріальна природа. Асури завжди намагаються подолати ці перешкоди. Під ілюзорним впливом матеріальної природи нетямущі живі істоти дуже тяжко трудяться в матеріальному світі і вважають це за щастя. Це називається майа. Занурені в жорстоку боротьбу за існування, вони заперечують існування вищої сили, Пурушоттами, Верховного Бога-Особи.

Щоб упорядкувати діяльність живих істот, Бог дав нам зведення законів, як цар запроваджує закони у своїй державі, і на кожного, хто порушує ці закони, спадає кара. Так само Господь дав нам несхибну мудрість Вед, вільну від чотирьох людських вад: від схильності помилятися, впадати в ілюзію, обдурювати і від недосконалості чуттів. Якщо ми не будемо керуватися вказівками Вед і, натомість, будемо діяти за власною примхою, нас неодмінно покарають закони Господа, який дає можливість народитися в будь-якій з 8 400 000 форм життя. Рівень нашого матеріального існування чи задоволення чуттів визначає тип тіла, яке ми отримуємо від пракріті, матеріальної природи. Тому слід розрізняти між праведною й неправедною діяльністю (пун’єю і папою). У «Бгаґавад-ґіті» (7.28) ясно сказано:

«Той, хто цілковито звільнився від наслідків неправедного способу життя [а це можливо тоді, коли людина тримається тільки праведного способу дій], може пізнати свої вічні свідомості з Верховним Богом-Особою і таким чином присвятити себе на трансцендентне любовне служіння Господу». Життя, присвячене повсякчасному любовному служінню Господу, називається адгокшаджа-дгійах̣,    —    «життя у свідомості Крішни», до якого закликав своїх підданих.

Різні форми життя і умови матеріального існування виникають не результаті випадкового збігу обставин чи природного добору. Їх створює Верховний Господь, беручи до уваги праведні й гріховні вчинки живих істот. Виконуючи праведну діяльність, можна отримати народження в хорошій родині і в хорошій країні, мати красиве тіло, хорошу освіту й бути дуже багатим. Отож, ми бачимо, що жителі різних країн і різних планет мають різний рівень життя, рівень освіти й зовнішність, якими їх нагороджує Верховний Бог-Особа відповідно до їхніх праведних і гріховних вчинків у минулих життях. Отже, розмаїття форм життя постає не випадково, а згідно з чітким задумом. За цим усім стоїть певний задум, який розкривають ведичні писання. Живим істотам, і насамперед людям, слід скористатися з цього знання і збудувати своє життя таким чином, щоб, практичуючи свідомість Крішни, в кінці повернутися додому, до Бога.

Природу випадку найліпше пояснюють ведичні писання, де йдеться про аґ’ята-сукріті    —    праведних вчинків, які істота робить несвідомо. Але навіть за таким випадком стоїть певний задум. Наприклад, Крішна приходить або як звичайна людина, або як відданий    —    Господь Чайтан’я, або посилає Свого представника, духовного вчителя, чистого відданого. За цим усім стоїть певний задум Верховного Бога-Особи. Вони приходять для того, щоб проповідувати й нести знання. Завдяки цьому істота, покрита ілюзорною енерґією Верховного Господа, дістає нагоду зустрічатися з ними, розмовляти з ними і вчитися від них. А якщо зумовлена душа так чи інакше віддасться такій особі і завдяки тісному спілкуванню з нею розвиває свідомість Крішни, вона рятується від лабет матеріального життя. Тому Крішна закликає:

«Покинь усі різновиди релігії і просто віддайся Мені. Я звільню тебе від усіх гріхів. Не бійся» (Б.-ґ. 18.66). Слово сарва-па̄пебгйах̣ означає «від усіх гріхів». Крішна рятує того, хто віддається Йому, скориставшись із спілкування з чистим відданим, духовним вчителем чи істинним втіленням Господа, як оце Прітгу Махараджа. І тоді життя людини досягає досконалості.

Нароттама даса Тгакур каже, що правильний спосіб дій можна знайти ступаючи в сліди великих святих, радячись із книгами ведичної мудрості і дотримуючись вказівок духовного вчителя (са̄дгу-ш́а̄стра-ґуру-ва̄кйа). Свята особа    —    це той, хто діє згідно з приписами Вед, що являють собою накази Верховного Бога-Особи. Слово ґуру стосується до людини, яка дає правильні поради, спираючись на авторитет ведичних приписів і на приклад життя великих осіб. Щоб правильно збудувати своє життя, найліпше йти слідами великих авторитетів, яких перелічує тут Прітгу Махараджа, починаючи з Сваямбгуви Ману. Найнадійніший шлях у житті    —    це шлях, який проклали великі особи, насамперед, згадані в «Шрімад-Бгаґаватам». До махаджан, чи великих осіб, належать Нарада Муні, Кумари, Прахлада Махараджа, Балі Махараджа, Ямараджа, Бгішма, Джанака, Шукадева Ґосвамі й Капіла Муні.

Цар Вена, батько Прітгу Махараджі накликав на себе прокляття брахманів та святих, тому що заперечував існування Верховного Бога-Особи і відкидав ведичні жертвопринесення, призначені для Його задоволення. Іншими словами, він був атеїст, який не вірив в існування Бога і який через це зупинив у своєму царстві всі ведичні жертвопринесення. Прітгу Махараджа вважав царя Вену за нікчему, тому що Вена нічого не тямив у релігійній діяльності. Атеїсти переконані, що немає потреби схилятися перед Верховним Богом-Особою для того, щоб стати праведним, поліпшити своє матеріальне становище, задовольнити чуття чи досягнути звільнення. На їхню думку, єдине призначення дгарми, чи релігійних засад, полягає в тому, щоб за допомогою образу вигаданого Бога заохочувати людей дотримуватися моральних норм і бути чесними, а також підтримувати в суспільстві спокій і порядок. Більше того, вони кажуть, що й для цього не обов’язково схилятися перед Богом, бо, якщо хтось дотримується засад моралі і живе чесно, цього достатньо. А поліпшити своє матеріальне становище може кожен, хто розумно планує свою діяльність і дуже наполегливо працює. Що ж до задоволення чуттів, то це ніяк не залежить від милості Верховного Бога-Особи, бо кожен, хто так чи інакше заробив досить грошей, матиме всі можливості задовольнити свої чуття. А що стосується звільнення, то про це немає сенсу говорити, бо після смерті, кажуть вони, всьому настає кінець.

Однак Прітгу Махараджа не вважає авторитетами таких атеїстів на чолі з його батьком, внуком уособленої смерті. Звичайно дочка успадковує якості батька, а син    —    якості матері. Таким чином дочка Мріт’ю, Сунітга, перейняла всі якості свого батько, а Вена перейняв свої якості від неї. Людина, зв’язана матеріальними законами нескінченних народжень і смертей, не може вмістити в своєму розумі нічого, що виходить за рамки матеріалістичних ідей. Цар Вена був саме такий матеріаліст і тому не вірив в існування Бога. Сучасна цивілізація засновується на засадах царя Вени. Проте якщо ретельно проаналізувати, як люди досягають успіху в сфері релігії, матеріального збагачення, задоволення чуттів і звільнення, то доведеться визнати владу Верховного Бога-Особи. Згідно з ведичними писаннями, релігія    —    це не що інше, як зведення законів, які дав Бог.

Якщо хтось не визнає впливу Верховного Бога-Особи на сфери релігії та моралі, нехай він пояснить, чому дві людини, які дотримуються однакових моральних норм, отримують різні результати. Можна бачити, що навіть якщо двоє людей живуть за тими самими етичними засадами і так само чесні, все одно їхнє становище назагал буде різним. Так само у сфері матеріального збагачення можна бачити, що дві людини, які гарують день і ніч, не отримують однакових результатів. Хтось насолоджується великим багатством, навіть не працюючи, а хтось, працюючи в поті чола, не може двічі на день досита поїсти. Те саме стосується і задоволення чуттів: нерідко людина, якій ніколи не бракує їжі, не має щастя у сімейному житті або взагалі не може одружитися, а хтось інший, хоча й не має достатніх засобів до існування, насолоджується всіма можливостями для чуттєвого задоволення. Іноді навіть тварини, як оце свині чи собаки, мають більше можливостей для задоволення чуттів, ніж людина. Навіть якщо не брати до уваги звільнення і розглянути лише задоволення насущних потреб у житті, пов’язаних з дгармою, артгою і камою (релігією, матеріальним збагаченням і задоволенням чуттів), стає очевидно, що різні люди досягають різного успіху в цих сферах. Це свідчить про те, що треба визнати існування особи, яка визначає міру успіху кожної людини. Отже, від Господа залежить не лише спасіння люидни, але навіть задоволення її звичайних потреб у матеріальному світі. Прітгу Махараджа зауважує, що навіть діти, які мають багатих батьків, іноді не відчувають щастя. Так само, хоча досвідчений лікар дає хворому найдорожчі ліки, той нерідко все одно вмирає, а людина, яка пливе на хорошому й надійному кораблі, все одно іноді тоне. Ми можемо боротися з перешкодами, які створює матеріальна природа, але наші зусилля ніколи не увінчаються успіхом без ласки Верховного Бога-Особи.

В Індії можна бачити, що людина, яка щодня омивається в водах Ґанґи, майже ніколи не хворіє. Один шановний брахмана в Калькутті ніколи не звертався до лікарів за ліками. Навіть коли він часом хворів, він відмовлявся від будь-яких ліків і просто пив воду Ґанґи. Таким чином він дуже швидко виліковувався. Індуси добре знають славу води Ґанґи, і ми теж мали змогу пересвідчитися в її чудових властивостях. Ґанґа протікає через Калькутту, і в ній нерідко плавають випорожнення та всілякі викиди з навколишніх заводів та фабрик. Однак тисячі людей щодня омиваються в її водах і завдяки тому мають чудове здоров’я, а також відчувають ентузіазм у духовному житті. Такий вплив має вода Ґанґи. Ґанґу прославляють тому, що вона стікає з пальців лотосових стіп Господа. Так само той, хто береться служити лотосовим стопам Господа, чи розвивати свідомість Крішни, відразу ж великою мірою очищується від бруду, накопиченого за численні народження. Ми бачили, як люди з чорним минулим і гріхами, які тягнулися за ними ще з колишніх життів, вдаючись до свідомості Крішни повністю очищувалися від скверни і швидко проґресували в духовному житті. Тому Прітгу Махараджа пояснює, що без благословення Верховного Господа неможливо досягнути успіху ні в сфері так званої етики, ні в матеріальному збагаченні, ні в задоволенні чуттів. Зваживши на це, слід вдатися до служіння Господу, чи свідомості Крішни, бо так можна дуже швидко досягнути досконалості. Це підтверджено в «Бгаґавад-ґіті» (кшіпрам̇ бгаваті дгарма̄тма̄ ш́аш́вач-чга̄нтім̇ ніґаччгаті). Як відповідальний цар, Прітгу Махараджа радить усім віддатися під захист Верховного Бога-Особи і таким чином відразу ж очиститися. Господь Шрі Крішна теж каже в «Бгаґавад-ґіті», що, просто віддавшись йому, людина відразу звільняється від усіх гріхів. Крішна забирає всі гріхі людини, щойно вона віддається Йому, і так само зовнішній прояв Крішни, представник Господа, який уособлює в собі милість Верховного Бога-Особи, забирає всі наслідки всіх гріхів свого учня, щойно він отримує посвяту. Якщо учень дотримується засад, які встановлює духовний вчитель, він залишається чистим і не піддається матеріальній скверні.

Шрі Чайтан’я Махапрабгу казав, що духовний вчитель, який виконує роль представника Господа Крішни, мусить приймати на себе гріхи своїх учнів. Іноді духовний вчитель ризикує переобтяжити себе гріхами своїх учнів і страждає за них. З огляду на це Шрі Чайтан’я Махапрабгу радив не приймати багато учнів.

Як вчить Господь Чайтан’я Махапрабгу у Своїй «Шікшаштаці», повторюючи святе ім’я Господа    —    Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе,    —    тобто ставши на шлях слухання й оспівування Господньої слави, людина поступово очищує свій розум від усього бруду. Перебуваючи в матеріальному оточенні з непам’ятних часів, ми нагромадили в своєму розумі гори бруду. Це виливається в те, що жива істота ототожнює себе з тілом і тому потрапляє в пастку суворих законів матеріальної природи. Через ілюзію ототожнення з тілом, вона залишається в круговороті нескінченних народжень і смертей. Коли людина отримує силу завдяки практиці бгакті-йоґи, її розум очищується від цієї хибної концепції і вона байдужіє до матеріального життя чи до задоволення чуттів.

Бгакті, чи віддане служіння, відзначається вайраґ’єю та ґ’яною. Ґ’яна    —    це усвідомлення своєї відмінності від тіла, а вайраґ’я    —    це байдужість до задоволення чуттів. Ці дві принципові якості, від яких залежить звільнення від матеріального рабства, можна розвинути за допомогою сили, що її дає бгакті-йоґа. Коли відданий утверджується в любовному служінні лотосовим стопам Господа, він уже ніколи не повернеться до матеріального існування після того, як покине своє тіло. Це підтверджує в «Бгаґавад-ґіті» Сам Господь (тйактва̄ дехам̇ пунар джанма наіті ма̄м еті со ’рджуна).

Велику вагу має в цьому вірші слово віджн̃а̄на. Ґ’яну, або знання своєї духовної природи, яке приходить до того, хто не вважає себе за тіло, «Бгаґавад-ґіта» описує як брахма-бгуту, відродження своєї духовної свідомості. У зумовленому стані матеріального існування істота не має духовної свідомості, тому що ототожнює себе з матерією. Усвідомлення різниці між матеріальним існуванням і духовним називається ґ’яна. Піднявшись на рівень ґ’яни, чи брахма-бгути, людина врешті-решт приходить до відданого служіння, завдяки якому вона досконало усвідомлює своє власне становище і становище Верховного Бога-Особи. Таке усвідомлення в цьому вірші описано словами віджн̃а̄на-віш́еша. Господь каже, що знання про Нього    —    це віджн̃а̄на, або наукове знання. Іншими словами, тому, хто зміцнив свій інтелект науковим знанням про Верховного Бога-Особу, забезпечено звільнення від матерії. У «Бгаґавад-ґіті» (9.2) науку відданого служіння названо пратйакша̄ваґамам̇ дгармйам    —    безпосереднім практичним усвідомленням релігійних засад.

Той, хто практикує бгакті-йоґу, може безпосередньо відчувати свій проґрес у духовному житті. Той, хто практикує інші методи    —    карма-йоґу, ґ’яна-йоґу чи дг’яна-йоґу,    —    може не мати певності в тому, що він проґресує, але в бгакті-йозі людина безпосередньо відчуває свій духовний ріст, як людина, яка їсть, відчуває, що її голод вгамовується. Наш ілюзорний голод на матеріальні насолоди і бажання панувати над матеріальним світом виникають під впливом пристрасті й невігластва. Бгакті-йоґа ослаблює вплив цих двох якостей на людину і піднімає до ґуни добра. Поступово піднімаючись і над ґуною добра, відданий досягає стану чистого добра, яке не осквернюють матеріальні якості. Коли відданий досягає цього рівня, в нього не залишається ніяких сумнівів: він твердо знає, що він не повернеться до матеріального світу.

Як сказано у вісімнадцятій главі «Бгаґавад-ґіти», сва-карман̣а̄ там абгйарчйа    —    своєю працею треба поклонятися Верховному Богові-Особі. Для цього треба прийняти принцип поділу суспільства на чотири варни й чотири ашрами.Недарма Прітгу Махараджа каже: ґун̣аіх̣ сва-кармабгіх̣. Ці слова роз’яснено в «Бгаґавад-ґіті» (4.13): ча̄тур-варн̣йам̇ майа̄ ср̣шт̣ам̇ ґун̣а-карма-вібга̄ґаш́ах̣    —    «Верховний Бог-Особа створив чотири касти (брахманів, кшатрій, вайшій та шудр) відповідно до ґун матеріальної природи, під впливом яких люди перебувають, і діяльності, яку вони виконують під впливом цих ґун». Людина, яка перебуває під впливом ґуни добра, поза сумнівом, розумніша за інших. Через це вона здатна виконувати брахманічну діяльність і проявляти брахманічні якості, тобто завжди казати правду, панувати над чуттями, приборкувати розум, завжди залишатися чистою, розвивати терпіння, досконало знати свою тотожність і розуміти природу відданого служіння. Коли вона таким чином як справжній брахмана присвячує себе любовному служінню Господу, вона досягає найвищої мети свого життя. Відповідно, обов’язки кшатрій полягають у тому, щоб захищати підданих, роздавати всі свої багатства в милостиню, керувати державою в повній згоді з ведичними засадами і ніколи не боятися воювати з напасниками й ворогами. Таким чином кшатрія може задовольнити Верховного Бога-Особу, виконуючи свої обов’язки. Так само вайш’я може задовольнити Верховного Бога-Особу, належним чином виконуючи свої фахові обов’язки: вирощуючи сільськогосподарські продукти, піклуючись про корів і торгуючи надлишками сільськогосподарських продуктів. Що ж до шудр, то вони, не маючи гострого інтелекту, повинні просто як працювати робітники на службі в вищих суспільних станів.

Незалежно від фаху, кожен повинен ставити собі за мету задовольнити Верховного Бога-Особу. Для цього свій розум треба завжди занурювати в думки про Крішну, свій дар мови завжди використовувати для того, щоб підносити Господу молитви чи проповідувати Його славу, а своє тіло залучати до служіння, яке задовольняє Господа. Як наше тіло має чотири частини: голова, руки, живіт і ноги,    —    так людське суспільство в цілому поділяється на чотири класи відповідно до матеріальних якостей і фахових обов’язків його членів. Брахманічні, або інтелектуального складу, люди повинні виконувати функції голови, кшатрії повинні виконувати функції рук, громада вайшій повинна виконувати функції живота, а шудри повинні виконувати функції ніг. Серед тих, хто виконує свої обов’язки у суспільстві, немає вищих і нижчих. Умовно вони поділяються на «вищих» і «нижчих», але всі вони мають спільний інтерес    —    задовольнити Верховного Бога-Особу,    —    і тому насправді між ними немає різниці.

Хтось може запитати: якщо Господу поклоняються такі великі півбоги, як Господь Брахма, Господь Шіва та інші, як звичайна людина на цій планеті може послужити Йому? Прітгу Махараджа пояснює це, вживаючи слово йатга̄дгіка̄ра, «згідно зі своїми можливостями». Людині досить просто щиро виконувати свої фахові обов’язки. Їй не треба робитися кимось подібним до Господа Брахми, Господа Шіви, Індри, Господа Чайтан’ї чи Рамануджачар’ї, чиї можливості, безперечно, куди більші за наші. Навіть шудра, що за своїми матеріальними якостями перебуває на найнижчому ступені життя, може досягнути того самого успіху, що й усі інші. Успіху в відданому служінні може досягнути кожна людина, якщо вона тільки не лукавить душею. Тут пояснено, що треба бути дуже відвертим і щирим (ама̄йінах̣). Низький життєвий статус не заважає досягнути успіху в відданому служінні. Єдина вимога до людини    —    чи вона брахмана, кшатрія, вайш’я, чи шудра    —    полягає в тому, щоб вона була відвертою, щирою і не таїти ніяких застережень. Тоді, виконуючи свої фахові обов’язки за проводом істинного духовного вчителя, вона може досягнути найвищого успіху в житті. Господь Сам підтверджує: стрійо ваіш́а̄с татга̄ ш́ӯдра̄с те ’пі йа̄нті пара̄м̇ ґатім(Б.-ґ. 9.32)    —    не має значення, належить людина до брахманів, кшатрій, вайшій, шудр чи падших жінок, якщо вона серйозно присвятить себе відданому служінню, використовуючи своє тіло, розум та інтелект, вона неодмінно досягне успіху й повернеться додому, до Бога. Лотосові стопи Господа названо тут ка̄ма-дуґга̄н̇ґгрі-пан̇каджам, тому що вони здатні повністю виконати бажання всіх істот. Відданий щасливий вже навіть за цього життя, бо, хоча в матеріальному світі ми маємо багато потреб, Господь задовольняє всі його матеріальні потреби, а коли відданий покидає тіло, він, поза сумнівом, повертається додому, до Бога.

Людині, яка прагне матеріального процвітання Веди рекомендують різноманітні яґ’ї (жертвопринесення). У «Бгаґавад-ґіті» (3.10) підтверджено, що Господь Брахма, створивши всіх живих істот включно з людьми та півбогами, порадив їм виконувати яґ’ю, що дасть їм змогу задовольнити свої матеріальні бажання (саха-йаджн̃а̄х̣ праджа̄х̣ ср̣шт̣ва̄). Ці ритуали називаються яґ’ями, тому що їхня кінцева мета полягає в тому, щоб задовольнити Верховного Бога-Особу, Вішну. Людина виконує яґ’ї задля матеріальної вигоди, але разом з тим яґ’я покликана задовольнити Верховного Господа, і тому Веди рекомендують людям проводити жертвопринесення. Звичайно, такі ритуали належать до категорії карма-канди, тобто матеріальної діяльності, а будь-якура матеріальна діяльність забруднена трьома ґунами матеріальної природи. Переважно ритуали карма-канди виконують під впливом ґуни пристрасті, однак зумовлені душі, як люди, так і півбоги, зобов’язані виконувати яґ’ї, бо без цього вони взагалі не матимуть щастя.

Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура відзначає в своєму коментарі, що ритуали розділу карма-канди, хоча й осквернені матерією, містять у собі дотик відданого служіння, бо під час будь-якої яґ’ї головну роль відводять Господу Вішну. Це дуже важливо, бо найменша спроба задовольнити Господа Вішну являє собою бгакті і має величезну цінність. Дотик бгакті очищує матеріальну природу цих ритуалів, і, поєднуючись із відданим служінням, вони можуть поступово стати трансцендентними. Хоча зовні такі яґ’ї мають вигляд матеріальної діяльності, полди їхні трансцендентні. Такі яґ’ї, як Сур’я-яґ’я, Індра-яґ’я або Чандра-яґ’я виконують в ім’я півбогів, але ці півбоги являють собою частини тіла Верховного Бога-Особи. Півбоги не можуть приймати жертовні дари для себе, але вони можуть приймати їх для Верховного Бога-Особи. Вони схожі на збирачів податків, що не мають права брати зібрані гроші для власних потреб, але можуть брати їх для того, щоб передати уряду. Яґ’ю, виконану з таким досконалим розумінням, у «Бгаґавад-ґіті» описано як брахмарпанам, жертовне підношення Верховному Богові-Особі. Ніхто, крім Верховного Господа, не має права насолоджуватися плодами жертвопринесення, і тому Господь каже, що Він справжній владика плодів усіх жертвопринесень (бгокта̄рам̇ йаджн̃а-тапаса̄м̇ сарва-лока-махеш́варам). Виконуючи жертвопринесення, треба про це пам’ятати. У «Бгаґавад-ґіті» (4.24) сказано:

«Цілковито заглиблена у свідомість Крішни особа неодмінно досягає духовного царства, тому що вона все віддає духовній діяльності, в якій споживання абсолютне і підношення має таку саму духовну природу». Той, хто виконує жертвопринесення, повинен завжди пам’ятати, що всі визначені в Ведах жертвопринесення покликані задовольнити Верховного Бога-Особу    —    вішн̣ур а̄ра̄дгйате пантга̄х̣ («Вішну Пурана» 3.8.9). Все матеріальне і духовне, зроблене для задоволення Верховного Господа, являє собою яґ’ю. Виконуючи такі яґ’ї, людина звільняється від матеріального рабства. Прямий шлях до звільнення від матеріального рабства    —    це віддане служіння, що складається з дев’яти методів:

Цей метод, що складається з дев’яти елементів, в цьому вірші описано як віш́уддга-віджн̃а̄на-ґганах̣, «пряме задоволення Верховного Бога-Особи за допомогою трансцендентного знання й свідомості, зосередженої на образі Верховного Господа, Вішну». Це найліпший спосіб задовольнити Верховного Господа. Однак той, хто не може стати на цей прямий шлях, повинен вдатися до непрямих методів яґ’ї, яку треба виконувати для задоволення Вішну, відомого як Яґ’я. Тому Вішну називають яґ’я-паті — ш́рійах̣ патім̇ йаджн̃а-патім̇ джаґат-патім (Бгаґ. 2.9.15).

Верховний Бог-Особа посідає найглибше і найвищою мірою концентроване наукове знання. Медицині поверхово відомі деякі речі, але медики не знають достеменно всього, що відбувається в тілі. Однак Господь Крішна знає все до найменших подробиць. Його знання вільне від вад, притаманних матеріальній науці, і тому його називають віджн̃а̄на-ґгана. Верховний Бог-Особа    —    це віш́уддга-віджн̃а̄на-ґгана, концентроване трансцендентне знання. Завдяки цьому, навіть приймаючи матеріалістичні жертвопринесення карма-кандіїв, Він завжди залишається на трансцендентному рівні. Отже, слова анека-ґун̣а вказують на численні трансцендентні якості Верховного Бога-Особи, бо Він вільний від доторку матеріальних якостей. Всі матеріальні атрибути й фізичні елементи теж можуть поступово набути природу духовної свідомості, бо в кінцевому підсумку все постає з Верховного Духу і тому між матеріальними й духовними якостями немає різниці. Усвідомити це можна завдяки поступовому розвитку знання і очищенню. Яскравим прикладом того є Дгрува Махараджа, що пішов у ліс медитувати з матеріальними цілями, але в кінці піднявся на високий духовний рівень і більше не хотів ніяких матеріальних благословень. Він був задоволений просто можливістю спілкуватися з Верховним Господом. Слово а̄ш́айа означає «намір». Переважно зумовлені душі намірені досягнути якоїсь матеріальної вигоди, але коли вона задовольняє ці бажання за допомогою яґ’ї, вона поступово піднімається на духовний рівень. Тоді її життя стає досконалим. Тому «Шрімад-Бгаґаватам» (2.3.10) радить:

Всім    —    і тому, хто є акама (відданий), і тому, хто сарва-кама (кармі), і тому, хто є мокша-кама (ґ’яні чи йоґ),    —    ліпше за все поклонятися безпосередньо Верховному Богові-Особі, виконуючи віддане служіння. Так можна одночасно отримати і матеріальну вигоду, і духовну.

Верховний Бог-Особа постійно живе поряд з індивідуальною душею як Параматма. Свідомість індивідуальної душі відповідає її матеріальному тілу, яке вона отримує від пракріті, матеріальної природи. Сила часу приводить матеріальні елементи в рух, і таким чином проявляються три ґуни матеріальної природи. Залежно від того, в яких ґунах жива істота перебуває, вона розвиває той чи інший тип тіла. На рівні тварин настільки переважає ґуна невігластва, що в тваринному тілі жива істота практично не має можливості пізнати Параматму, що теж присутня в серці тварини. Однак, народившись у людській формі життя, жива істота має розвинену свідомість (четана̄м) і тому спроможна, досягаючи своїми діями певних цілей (крійа̄-пгалатвена), піднятися з рівня невігластва й пристрасті на рівень добра. Тому людині радять спілкуватися з тими, хто досягнув високого рівня в духовному житті. Веди, а саме «Мундака Упанішада» 1.2.12), вчать: тад-віджн̃а̄на̄ртгам̇ са ґурум ева̄бгіґаччгет    —    щоб досягнути досконалості життя чи пізнати істинне природне становище живої істоти, треба звернутися до духовного вчителя. Ґурум ева̄бгіґаччгет означає, що людина мусить звернутися до духовного вчителя, в неї немає іншої альтернативи. Людина зобов’язана звернутися до духовного вчителя, бо, чим більше вона з ним спілкується, тим більше її свідомість зосереджується на Верховному Богові-Особі. Вершина цього розвитку називається свідомістю Крішни. Тіло, яке жива істота отримує від пракріті, чи природи, формує її свідомість, рівень її свідомості визначає тип її діяльності, а чистота її дій дає їй змогу пізнати Верховного Бога-Особу, що перебуває в кожному серці. У вірші наведено дуже влучний приклад. Вогонь завжди залишається вогнем, але залежно від розміру і ґатунку дров його полум’я буває прямим або вигнутим, великим або маленьким і т. д.

Рівень розвитку свідомості живої істоти визначає глибину її свідомості Бога. Тому тим, хто народився в людській формі життя, радять виконувати всілякі аскези, про які йдеться в «Бгаґавад-ґіті» (карма-йоґа, ґ’яна-йоґа, дг’яна-йоґа і бгакті-йоґа). Як сходи, йоґа містить у собі різні сходинки, які ведуть до вершини. Залежно від того, на якому щаблі людина стоїть, її називають карма-йоґом, ґ’яна-йоґом, дг’яна-йоґом чи бгакті-йоґом. Звичайно, бгакті-йоґа    —    це остання сходинка на шляху пізнання Верховного Бога-Особи. Отже, чим розвиненіша свідомість людини, тим більше вона усвідомлює свою духовну природу. Коли існування людини стає повністю чистим, вона досягає брахмананди, що не має ніяких меж. Рух санкіртани, що його започаткував Верховний Бог-Особа в образі Господа Чайтан’ї,    —    це прямий і найлегший спосіб розвинути найчистішу свідомість, свідомість Крішни. Рівень свідомості Крішни дає змогу повністю пізнати Верховного Бога-Особу. Всі яґ’ї призначені тільки для для того, щоб допомогти людині досконало пізнати Верховного Господа, що підтверджує в «Бгаґавад-ґіті» Сам Господь. Йе йатга̄ ма̄м̇ прападйанте та̄м̇с татгаіва бгаджа̄мй ахам (Б.-ґ. 4.11). Чим більше людина віддається Верховному Богові-Особі, тим більше вона пізнає Його. Однак повністю віддається Господу той, хто здобув довершене знання: бахӯна̄м̇ джанмана̄м анте джн̃а̄нава̄н ма̄м̇ прападйате (Б.-ґ. 7.19).

Mahārāja Pṛthu’s advice to his citizens to take to devotional service is now concluded in two ways. He has repeatedly advised persons who are neophytes to engage themselves in devotional service according to the capacities of the different orders of social and spiritual life, but here he specifically thanks those already engaged in such devotional service to the Supreme Personality of Godhead, who is actually the enjoyer of all sacrificial ceremonies and who is also the supreme teacher as antaryāmī, or Paramātmā. There is specific mention of the word gurum, which indicates the Supreme Personality as caitya-guru. The Supreme Godhead in His Paramātmā feature is present in everyone’s heart, and He is always trying to induce the individual soul to surrender unto Him and to engage in devotional service; therefore He is the original spiritual master. He manifests Himself as spiritual master both internally and externally to help the conditioned soul both ways. Therefore He has been mentioned herein as gurum. It appears, however, that in the time of Mahārāja Pṛthu all the people on the surface of the globe were his subjects. Most of them — in fact, almost all of them — were engaged in devotional service. Therefore he thanked them in a humble way for engaging in devotional service and thus bestowing their mercy upon him. In other words, in a state where the citizens and the head of state are engaged in devotional service unto the Supreme Personality of Godhead, they help one another and are mutually benefited.

У попередньому вірші Прітгу Махараджа пояснив важливість відданого служіння як для правителів, так і для підданих. Тепер він пояснює, як можна стати непохитним у відданому служінні. Шрі Чайтан’я Махапрабгу, даючи настанови Шрілі Рупі Ґосвамі, поірвняв віддане служіння Господу з ліаною. Ліана має дуже гнучке стебло і може рости тільки спираючись на інше дерево. Поки вона росте, вона легко може загинути й потребує достатнього захисту. Пояснюючи, як оберігати ліану відданого служіння, Шрі Чайтан’я Махапрабгу підкреслив, що насамперед треба стерегтися образ проти лотосових стіп вайшнави. Такі образи називаються вайшнава-апарадгами. Апарадга означає «образа». Якщо людина робить вайшнава-апарадги, її ріст у відданому служінні зупиняється. Нехай навіть людина доясгнула дуже високо рівня у відданому служінні, якщо вона ображає стопи вайшнави, це зводить нанівець усі її досягнення. У шастрах наведено історію Дурваси Муні, який, вчинивши вайшнава-апарадгу, мусив цілий рік блукати всім всесвітом і шукати притулку навіть на Вайкунтгалоці, щоб врятуватися від наслідків своєї образи. Та навіть Верховний Бог-Особа, до якого він звернувся за захистом на Вайкунтзі, відмовив йому. Тому треба пильно стерегтися образ стіп вайшнави. Найтяжча з вайшнава-апарадг називається ґурв-апарадга, тобто обараз лотосових стіп духовного вчителя. Ґурв-апарадгу вважають за найтяжчу образу, якої треба уникати в повторенні святого імені Верховного Бога-Особи: ґурор аваджн̃а̄ ш́руті-ш́а̄стра-нінданам («Падма Пурана»). Серед десяти образ святого імені найсерйозніші    —    це непокора духовному вчителю й огуда ведичних писань.

Шрі Чайтан’я Махапрабгу дає просте визначення, яке дає змогу розпізнати вайшнаву: вайшнава    —    це той, хто самою своєю присутністю відразу ж нагадує про Верховного Бога-Особу, Крішну. У цьому вірші згадано і вайшнавів, і брахманів. Вайшнава    —    це наділений знанням брахмана, тому вайшнаву називають брахмана-вайшнавою, брахмана-пандітом або вайшнавою і брахманою. Іншими словами, вважають, що вайшнава завжди є брахманою, але брахмана може не бути чистим вайшнавою. Коли людина усвідомлює свою духовну природу, вона стає брахманою (брахма джа̄на̄ті). Той, хто піднявся тільки на рівень брахмани, має головно безособистісні уявлення про Абсолютну Істину. Однак коли брахмана піднімається на рівень особистісної концепції Абсолютної Істини, він стає вайшнавою. Вайшнава трансцендентний навіть щодо брахмани. На матеріальний погляд, брахмана посідає найвище становище серед людей, але вайшнава вищий навіть за брахману. І брахмана, і вайшнава перебувають на високому рівні духовного розвитку. У «Бгаґавад-ґіті» згадано якості брахмани, як оце правдивість, врівноваженість, панування над чуттями, терплячість, простота, знання Абсолютної Істини, тверда віра в писання і вміння проявляти брахманічні якості в практичному житті. Коли людина, яка посідає ці якості, повністю присвячує себе трансцендентному любовному служінню Господу, вона стає вайшнавою. Прітгу Махараджа попередив своїх підданих, які вже виконували віддане служіння, стерегтися образ брахманів та вайшнавів. Образи їхніх лотосових стіп мають таку згубну силу, що через них загинули навіть нащадки династії Яду, які належали до родини Господа Крішни. Верховний Бог-Особа не терпить, коли обаржають лотосові стопи брахманів та вайшнавів. Іноді царі чи урядові чиновники, пишаючись своєю владою, зневажають брахманів і вайшнавів, але вони не розуміють, що ця образа погубить їх.

Верховну Особу в цьому вірші названо брахман̣йа-дева. Слово брахман̣йа стосується до брахманів, вайшнавів чи брахманічної культури, а слово дева означає «гідний поклоніння Господь». З цього можна зробити висновок, що збагнути Верховного Бога-Особу може тільки той, хто досягнув трансцендентного рівня вайшнави або найвищого рівня матеріального добра (ставши брахманою). На нижчих рівнях, у невігластві і пристрасті, важко зрозуміти Верховного Господа. Тому Прітгу Махараджа в цьому вірші називає Господа Божеством послідовників брахманічної та вайшнавської культури.

Господь Крішна, Верховний Бог-Особа,    —    це головний захисник брахманічної культури і корів. Не знаючи цього і не віддаючи належної шани брахманам та коровам, неможливо збагнути науку про Бога, а без цього знання неможливо досягнути успіху в добродійності чи поширенні гуманізму. Господь    —    це пуруша, верховний володар насолоди. Він насолоджується не лише тоді, коли з’являється як втілення,    —    Він насолоджується з непам’ятних часів, від самого початку (пура̄танах̣) і вічно (нітйам). Йач-чаран̣а̄бгівандана̄т: Прітгу Махараджа каже, що Верховний Бог-Особа здобув Своє особливе багатство, вічну славу, просто поклоняючись лотосовим стопам брахманів. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що Господу не потрібно працювати, щоб отримати якусь матеріальну вигоду. Він вічно довершений і досконалий і тому нічого не потребує, однак тут сказано, що Він здобув Свої багатства поклоняючсиь лотосовим стопам брахманів. Своїми діями Господь показує приклад для всіх людей. Коли Господь Шрі Крішна жив у Двараці, Він шанобливо кланявся лотосовим стопам Наради. Коли до палацу прийшов Судама Віпра, Господь Крішна Сам помив йому стопи і посадив на Своє ложе. Хоча Господь Шрі Крішна    —    це Верховний Бог-Особа, Він віддавав шану Махараджі Юдгіштгірі та Кунті. Своєю зразковою поведінкою Господь вчить нас, як треба діяти. Його приклад показує нам, як піклуватися про корів, як розвивати брахманічні якості і як шанувати брахманів та вайшнавів. Господь каже в «Бгаґавад-ґіті» (3.21): йад йад а̄чараті ш́решт̣гас тат тад еветаро джанах̣    —    «Якщо видатні люди роблять щось, всі інші мимоволі роблять те саме». Чи є хтось видатнішим за Верховного Бога-Особу, і чи є десь ліпший приклад зразкової поведінки? Господь діяв таким чином не задля матеріальної вигоди, а тільки для того, щоб показати нам, як слід поводитися в матеріальному світі.

Верховного Бога-Особу названо тут махат-тама-аґран̣іх̣. У матеріальному світі махаттамами, великими особами, називають Господа Брахму і Господа Шіву, але Верховний Бог-Особа вищий за них усіх. На̄ра̄йан̣ах̣ паро ’вйакта̄т    —    Верховний Бог-Особа трансцендентний і вищий за все створене в матеріальному світі. Його щедроти: багатство, краса, мудрість, сила, зреченість і слава,    —    очищують весь усесвіт (джаґат-павітрам). Чим більше ми обговорюємо Його багатства, тим чистішим стає всесвіт. У матеріальному світі будь-які багатства минущі. Сьогодні людина    —    багатій, а завтра вона може стати злидарем, сьогодні вона втішається світовим визнанням, а завтра може вкрити себе ганьбою. Матеріальні багатства завжди непостійні, але Верховний Бог-Особа завжди посідає всі Свої шість щедрот, не лише в духовному світі, але і в матеріальному теж. Слава Господа Крішни невмируща, і «Бгаґавад-ґіту», книгу мудрості, в якій записані Його слова, шанують і нині. Все пов’язане з Верховним Богом-Особою існує вічно.

Як відомо, Господь найбільше задоволений тоді, коли бачить, що хтось служить Його відданому. Сам Він самодостатній і ні від кого не потребує ніякого служіння, але в наших інтересах всіляко служити Верховному Богові-Особі. Служити Верховній Особі прямо неможливо, Йому служать служачи брахманам та вайшнавам. Шріла Нароттама даса Тгакура каже у своїй пісні: чга̄д̣ійа̄ ваішн̣ава-сева̄ ніста̄ра па̄йечге кеба̄    —    якщо не служити вайшнавам та брахманам, неможливо звільнитися з лабет матерії. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура теж каже: йасйа праса̄да̄д бгаґават-праса̄дах̣    —    коли ми задовольняємо чуття духовного вчителя, ми задовольняємо чуття Верховного Бога-Особи. Отже, до служіння брахманам та вайшнавам нас спонукають не лише вказівки писань, але й приклад ачарій. Прітгу Махараджа радить своїм підданим брати приклад із ідеальних дій Самого Господа і за Його прикладом служити брахманам та вайшнавам.

У «Бгаґавад-ґіті» (2.65) сказано: праса̄де сарва-дух̣кга̄на̄м̇ ха̄нір асйопаджа̄йате    —    звільнитися від страждань, властивих матеріальному існуванню, може тільки той, хто знайшов задоволення у самому собі. А для того, щоб знайти цілковите задоволення у самому собі, потрібно служити брахманам та вайшнавам. Тому Шріла Нароттама Тгакура каже:

«Я бажаю життя за життям служити лотосовим стопам ачарій і жити в товаристві відданих». Підтримувати в собі духовну свідомість може тільки той, хто живе в товаристві відданих і виконує накази ачарій. Духовний вчитель    —    це найліпший з брахманів. За нинішніх часів, за доби Калі, дуже важко служити брахмана-кулі, громаді брахманів. Проблема полягає в тому, що, згідно з «Вараха Пураною», у брахманічних родинах, користуючись із Калі-юґи, народжуються демони: ра̄кшаса̄х̣ калім а̄ш́рітйа джа̄йанте брахма-йонішу («Вараха Пурана»). Іншими словами, нині багато так званих кастових брахманів і кастових Ґосвамі, користуючись із слів шастр і невігластва людського загалу, проголошують себе брахманами і вайшнавами тільки тому, що народилися в родинах брахманів та вайшнавів. Служіння таким несправжнім членам брахмана-кули не дасть жодної користі. Тому треба віддатися під захист істинного духовного вчителя та його супутників і служити їм, тому що це дуже сильно допоможе неофітові знайти цілковите задоволення. Це чудово роз’яснює Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура у своєму коментарі до вірша вйаваса̄йа̄тміка̄ буддгір екеха куру-нандана (Б.-ґ. 2.41). Той, хто серйозно дотримується приписів бгакті-йоґи згідно з порадою Шріли Нароттами Тгакури, може дуже швидко досягнути трансцендентного рівня звільнення, про який згадано в цьому вірші (атйанта-ш́амам).

Варто відзначити вжите в цьому вірші слово анатівелам («негайно»). Просто слугуючи брахманам і вайшнавам, можна отримати звільнення. Немає потреби накладати на себе суворі аскези й покути. Яскравий доказ тому    —    це Нарада Муні. У попередньому житті він був просто сином служниці, але йому випала нагода послужити піднесеним брахманам і вайшнавам, і завдяки тому в наступному житті він не лише отримав звільнення, але прославився як найбільший духовний вчитель всієї учнівської спадкоємності вайшнавів. Тому за ведичною культурою заведено після будь-якого обряду годувати брахманів.

Згідно з Ведами, жертвопринесення проводять для того, щоб за посередництвом тих чи інших півбогів піднести їжу Верховному Богові-Особі. Приносячи у вогонь жертву, промовляють слово свага, яке входить до складу мантр, як оце індра̄йа сва̄га̄ а̄дітйа̄йа сва̄га̄. Ці мантри промовляють для того, щоб за посередництвом півбогів, як оце Індра й Адіт’я, задовольнити Верховного Бога-Особу, адже Він каже:

«Я перебуваю не на Вайкунтзі і не в серцях йоґів. Я перебуваю там, де Мої віддані прославляють Мої діяння». Треба розуміти, що Верховний Бог-Особа ніколи не залишає товариства Своїх відданих.

Вогонь не належить до живих істот, тоді як віддані і брахмани    —    це живі представники Верховного Господа. Тому годувати брахманів та вайшнавів означає безпосередньо годувати Верховного Бога-Особу. З цього можна зробити висновок, що, замість складати жертву у вогонь, ліпше годувати брахманів та вайшнавів, бо це куди ефективніше за вогняні яґ’ї. Яскраве підтвердження тому дав Своїми діями Адвайта Прабгу. Виконуючи церемонію шраддги на честь Свого батька, Він насамперед покликав Харідасу Тгакуру і став частувати його. Після церемонії шраддги заведено годувати піднесеного брахману. Але Адвайта Прабгу покликав Харідасу Тгакуру і насамперед нагодував його, хоча той народився серед мусульман. Харідаса Тгакура запитав Адвайту Прабгу, навіщо він ставить під загрозу Свій статус у громаді брахманів. Адвайта Прабгу відповів, що, частуючи Харідасу Тгакуру, Він частує мільйони найпіднесеніших брахманів. Він був готовий вступити в диспут про це з будь-яким вченим брахманою і незаперечно довести, що, частуючи чистого відданого, як оце Харідаса Тгакура, Він отримує таке саме благо, яке Він отримав би, частуючи тисячі вчених брахманів. Під час жертвопринесення дари офірують у жертовний вогонь, але коли ці дари офірують вайшнавам, це дає набагато більшу користь.

У попередньому вірші йшлося про те, що годувати живого брахману ефективніше, ніж офірувати узливання у жертовний вогонь, і тому в цьому вірші вичерпно пояснено, в чому полягає брахманічна культура і хто такий брахмана. За епохи Калі певна категорія людей, які не мають брахманічних якостей і які просто на підставі свого народження в родині брахманів проголошують себе гідними брахма-бгоджани,вимагає, щоб інші суспільні стани годували їх. При тому вони намагаються використати писання, які кажуть, що годуючи брахманів людина отримує більше благо, ніж від жертвопринесень. Щоб провести межу між такими людьми і справжніми брахманами, Махараджа Прітгу дає докладний опис брахмани і брахманічної культури. Не слід надуживати своїм становищем і уподібнюватися до вогню, який не дає світла. Брахманамусить досконало знати суть ведичних писань, яку з’ясовано в «Бгаґавад-ґіті»: ведаіш ча сарваір ахам ева ведйах̣ (Б.-ґ. 15.15). Суть ведичних писань, тобто найвище розуміння, розуміння веданти,    —    це знання про Крішну. Це справді так, бо людина, яка просто пізнала Крішну таким, яким Він є і як Його описано в «Бгаґавад-ґіті» (джанма карма ча ме дівйам евам̇ йо ветті таттватах̣), стає досконалим брахманою. Брахмана, який досконало знає Крішну, завжди перебуває на трансцендентному рівні. Це підтверджено і в «Бгаґавад-ґіті» (14.26):

«Той, хто повністю присвятив себе відданому служінню і не відходить від нього за жодних обставин, одразу підіймається над ґунами матеріальної природи й досягає рівня Брахмана».

Отже, відданий Господа Крішни    —    це досконалий брахмана. Він перебуває на трансцендентному рівні, тому що він вільний від чотирьох вад, притаманних зумовленій душі, тобто від схильності помилятися, впадати в ілюзію, обдурювати і від чуттєвої недосконалості. Досконалий вайшнава, людина у свідомості Крішни, завджи залишається на цьому трансцендентному рівні, тому що говорить тільки те, що спирається на слова Крішни та Його представника. Вайшнави узгоджують усі свої твердження зі словами Крішни, і тому все, що вони кажуть, вільне від чотирьох вад. Наприклад, Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті», що кожен повинен завжди думати про Нього, стати Його відданим, поклонятися й віддавати шану Йому і врешті-решт віддатися Йому. Ця діяльність, що становить частину відданого служіння, трансцендентна й вільна від помилок, ілюзії, обману й недосконалості. Тому кожен щирий відданий Господа Крішни, який поширює це вчення, говорячи тільки те, чого навчав Крішна, стає віраджам, вільним від матеріальної скверни і вад. Істинний брахмана чи вайшнаваповсякчасно керується твердженнями Вед чи ведичних писань, які викладає Сам Верховний Бог-Особа. Тільки за допомогою ведичною знання можна зрозуміти справжню природу Абсолютної Істини, що, як сказано у «Шрімад-Бгаґаватам», проявляється у трьох аспектах: як безособистісний Брахман, локалізована Параматма і, врешті-решт, Верховний Бог-Особа. Це знання досконале й існує від непам’ятних часів, і брахманічна чи вайшнавська культура завжди будується на визнанні його несхибності. Отож, треба з вірою вивчати Веди, і не лише задля того, щоб поглибити власне знання, але й для того, щоб, розвинувши глибоку віру в слова Верховного Бога-Особи та Вед, нести це знання і практику іншим.

Треба звернути увагу на слово ман̇ґала («сприятливе») вжите в цьому вірші. Шріла Шрідгара Свамі наводить визначення, за яким сприятливою (ман̇ґала) називається діяльність того, хто робить усе добре й відкидає усе лихе. Робити все добре означає приймати все, що допомагає відданому служінню, а відкидати все лихе означає відкидати все, що заважає відданому служінню. В русі свідомості Крішни ми дотримуємося цієї засади, відкидаючи чотири недозволені речі: незаконне статеве життя, вживання наркотичних речовин, азартні ігри і м’ясоїдство. Разом з тим ми приймаємо правило щодня повторювати на вервиці принаймні шістнадцять кіл маха-мантри Харе Крішна і тричі на день медитувати, повторюючи мантру ґаятрі. Таким чином можна залишатися на рівні брахманічної культури і підтримувати в собі духовну силу. Вірно дотримуючись цих засад відданого служіння і цілодобово повторюючи маха-мантру    —    Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе,    —    людина відчутно проґресує в духовному житті і врешті-решт здобуває право віч-на-віч бачити Верховного Бога-Особу. Найвища мета вивчення ведичної науки полягає в тому, щоб знайти Крішну, тому той, хто вищезгаданим чином дотримується ведичних приписів, може з самого початку дуже виразно бачити всі аспекти Господа Крішни, Абсолютної Істини, як людина може виразно побачити своє відображення в чистому дзеркалі.

Отже, брахмана стає брахманою не тому, що він просто народився у родині брахманів. Він повинен мати всі згадані в шастрах якості і будувати своє життя згідно з засадами брахманічної культури. Про те, що відданий постійно віч-на-віч бачить у своєму серці Крішну, сказано в «Брахма-самхіті» (5.38):

Відданий, який розвинув чисту любов до Крішни, повсякчасно бачить у своєму серці Верховного Бога-Особу, відомого як Ш’ямасундара. В цьому полягає досконалість брахманічної культури.

Як проголошують писання, людина, яка непохитно вірить у Верховного Бога-Особу, тобто непохитно вірить у вайшнаву, або чистого відданого Верховного Господа, розвиває в собі всі хороші якості півбогів    —    йасйа̄сті бгактір бгаґаватй акін̃чана̄ /сарваір ґун̣аіс татра сама̄сате сура̄х̣ (Бгаґ. 5.18.12). Прахлада Махараджа також каже: наіша̄м̇ матіс та̄вад урукрама̄н̇ґгрім    —    не посипавши собі голову пилом з лотосових стіп чистого вайшнави, неможливо збагнути Верховного Бога-Особу, а без знання Верховного Бога-Особи життя людини залишається недосконалим (Бгаґ. 7.5.32). Знайти велику душу, яка до решти віддалася Верховному Господу, присвятивши багато життів численним суворим аскезам і повністю пізнавши Його, дуже нелегко. Царська корона залишається просто тягарем на голові царя чи правителя держави, якщо на ній немає пилу з лотосових стіп брахманів та вайшнавів. Іншими словами, навіть щедрий цар, як Прітгу Махараджа, не виконуючи вказівок брахманів та вайшнавів і не підтримуючи брахманічну культуру, буде просто тягарем для своєї країни, тому що не зможе подбати про благо підданих. Махараджа Прітгу являє собою досконалий приклад ідеального правителя держави.

Верховного Бога-Особу вшановують молитвою намо брахман̣йа-дева̄йа ґо-бра̄хман̣а-хіта̄йа ча. З цієї молитви стає очевидно, що Верховний Бог-Особа шанує і захищає брахманів, брахманічну культуру, а також корів. Іншими словами, там, де є брахмани і брахманічна культура, люди тримають корів і піклуються про них. В суспільстві, де немає брахманів і брахманічної культури, з коровами обходяться як зі звичайними тваринами, посилаючи їх на бойню і тим самим ставлячи під загрозу людську цивілізацію. Дуже прикметно, що Прітгу Махараджа конкретно згадує тут корів, вживаючи слово ґава̄м, тому що Господа завжди оточують корови та віддані. На всіх малюнках Господа Крішну зображають серед корів і особистих супутників, як оце пастушки та ґопі. Крішна, Верховний Бог-Особа, ніколи не буває самотній. Тому Прітгу Махараджа каже: са̄нучараш́ ча,    —    вказуючи на те, що Верховний Бог-Особа завжди перебуває в гурті Своїх послідовників та відданих.

Відданий набуває всіх хороших якостей півбогів і стає ґун̣а̄йанам, вмістищем усіх чеснот. Його єдине багатство    —    це достойна поведінка. Крім того, він вміє бути вдячним. Вдячність Верховному Богові-Особі за Його милість    —    це одна з якостей брахманів та вайшнавів. Кожен повинен бути вдячним Верховному Богові-Особі за те, що Він піклується про всіх живих істот і забезпечує їх усім потрібним для життя. Як сказано у Ведах («Катга Упанішада» 2.2.13), еко бахӯна̄м̇ йо відадга̄ті ка̄ма̄н    —    єдина верховна істота задовольняє потреби всіх інших живих істот. Тому, якщо жива істота вдячна Верховному Богові-Особі, це, безперечно, свідчить про її хороші якості.

Варто окремо відзначити вжите в цьому вірші слово вр̣ддга̄ш́райам. Вр̣ддга стосується того, хто здобув велике знання. За старших вважають дві категорії людей: тих, кому багато років, і тих, хто має великий досвід та знання. Той, хто має велике знання,    —    справжній вріддга (ґ’яна-вріддга). Вріддгою не стають просто за рахунок похилого віку. Вр̣ддга̄ш́райам, тобто людина, яка віддається під опіку старших, набуває всіх хороших якостей брахмани і вчиться достойно поводити себе. Хто вже розвинув у собі хороші якості, відчуває вдячність Верховному Богові-Особі за Його милість і віддається під опіку істинного духовного вчителя, той здобуває всі багатства. Така людина стає брахманою чи вайшнавою. Тому Прітгу Махараджа прохає Верховного Бога-Особи дарувати Свою милість і благословення Своїм супутникам, відданим, вайшнавам, брахманам і коровам.

Коли виступає перед зібранням з чудовою промовою, слухачі вітають його схвальними вигуками са̄дгу, са̄дгу. Це називається са̄дгу-ва̄да. Всі святі особі, піти (жителі Пітрілоки) і півбоги, що були присутні у зібранні і слухали Прітгу Махараджу, висловили своє задоволення вигуками са̄дгу, са̄дгу. Вони всі схвалили хороші наміри Прітгу Махараджі і були глибоко задоволені його словами.

Як пояснюють Веди, одна з пекельних планет називається Пут, а того, хто звільняє грішника називають путрою. Отож мета одруження полягає в тому, щоб отримати путру, сина, який зможе врятувати свого батька, навіть якщо той потрапить у пекло за назвою Пут. Батько Махараджі Прітгу був останній грішник, і тому брахмани вбили його своїм прокляттям. Почувши, як Махараджа Прітгу пояснює славетну мету свого життя, всі присутні святі, мудреці і брахмани вирішили, що Махараджа Прітгу повністю підтвердив слова Вед. Релігійний шлюб, освячений Ведами, призначений для того, щоб отримати путру, сина, який зможе врятувати свого батька з найтемніших місцин пекла. Одружуватися треба не для того, щоб задовольняти чуття, а для того, щоб народити сина, здатного врятувати свого батька. Але якщо із сина виховують нікчемного демона, як він зможе врятувати свого батька від пекла? Тому батько зобов’язаний сам стати вайшнавою і своїх дітей теж виховати вайшнавами. Тоді, навіть якщо волею випадку батько потрапить після смерті у пекло, такий син врятує його, як Махараджа Прітгу врятував свого батька.

Коли Нірсімхадева запропонував Прахладі Махараджі прохати будь-яке благословення, Прахлада Махараджа, сповнений великої відданості й терпіння, відмовився брати від Господа якесь благословення, вважаючи, що щирому відданому не годиться брати що-небудь від Господа. Служіння людини, яка сподівається отримати від Верховного Бога-Особи щедру винагороду, Прахлада Махараджа засудив, назвавши це гендлярством. Як вайшнава, Прахлада Махараджа не став прохати в Господа благословення для себе, але проявив велику турботу про свого батька. Хоча батько піддавав Прахладу Махараджу тортурам і напевно вбив би сина, якби Верховний Бог-Особа не вбив його самого, Прахлада Махараджа попрохав Господа пробачити батька. Господь відразу ж виконав бажання Прахлади Махараджі, і Хіран’якашіпу з милості свого сина врятувався від найтемніших місцин пекла і повернувся додому, до Бога. Прахлада Махараджа    —    це приклад ідеального вайшнави, що завжди співчуває грішникам, які змушені зазнавати пекельних страждань у матеріальному світі. Тому відданого називають пара-дух̣кга-дух̣кгі кр̣па̄мбудгіх̣, тобто тим, хто співчуває стражданням інших істот, і океаном милості. Як і Прахлада Махараджа, всі чисті віддані Господа приходять у матеріальний світ тільки зі співчуття до грішників, яких вони хочуть врятувати. Вони йдуть на численні страждання, терпляче зносячи їх, тому що терплячість    —    це ще одна з якостей вайшнави, що намагається врятувати всіх грішників від пекельних умов матеріального існування. Тому вайшнавам віддають шану цією молитвою:

«Я шанобливо схиляюся перед усіма вайшнавами, відданими Господа. Немов побажай-дерева, вони здатні виконати бажання кожного, і, немов океани милості, вони сповнені співчуття до пропащих зумовлених душ». Порятунок палих душ    —    це головне, що турбує вайшнаву.

Присутні у зібранні святі особи благословили Прітгу Махараджу довгим життям за його непохитну віру і відданість Верховному Богові-Особі. Хоча кожен живе тільки обмежену кількість років, якщо комусь пощастило стати відданим, його життя стає довшим. Деякі йоґи взагалі помирають тоді, коли бажають, а не тоді, коли їх примушують померти закони матеріальної природи. З іншого боку, завдяки своїй непохитній відданості Господу відданий живе вічно. Як каже прислів’я: кіртір йасйа са джіваті    —    «Той, хто залишає після себе хорошу славу, живе вічно». А той, хто зажив слави Господнього відданого і поготів живе вічно. Коли Господь Чайтан’я Махапрабгу в розмові з Раманандою Раєю запитав: «Що є найбільшою славою?»,    —    Рамананда Рая відповів, що найбільшу славу має той, хто прославився як відданий, адже відданий не лише вічно живе на планетах Вайкунтги, але й у матеріальному світі вічно живе у своїй славі.

Піддані кажуть, що, живучи під захистом Махараджі Прітгу, вони перебувають під безпосереднім захистом Верховного Бога-Особи. Таке розуміння становить основу соціальної стабільності в матеріальному світі. У Ведах сказано, що всіх живих істот очолює і підтримує Верховний Бог-Особа, тому цар чи голова уряду повинен бути представником Верховної Особи. Тоді він гідний такої самої шани, яку віддають Господу. Як цар чи правитель може стати представником Верховного Бога-Особи, теж зазначено в цьому вірші. Тут сказано, що Прітгу Махараджа був гідним представником Господа, бо він проповідував славу і велич Верховного Бога-Особи, Вішну. Жити під владою такого царя чи правителя    —    це досконале становище людини. Найперший обов’язок такого царя чи керівника полягає в тому, щоб підтримувати в своїй державі брахманічну культуру і піклуватися про корів.

Обов’язок царя полягає в тому, щоб захищати підданих і збирати з них податки, таким чином добуваючи засоби до існування. Ведичне суспільство поділяли на чотири класи: брахманів, кшатрій, вайшій та шудр,    —    і джерело засобів до існування кожного з цих класів теж згадано в ведичних писаннях. Брахмани добувають собі прожиток поширюючи знання і тому повинні жити за рахунок пожертв, отриманих від учнів. Цар повинен піклуватися про підданих, даючи їм змогу матеріально й духовно розвиватися, і це дає йому право збирати з них податки. Бізнесмени або торговці забезпечують усе суспільство продуктами і тому можуть робити на цьому певний прибуток, а шудри, нездатні виконувати роботу ні брахманів, ні кшатрій, ні вайшій, повинні служити вищим класам і отримувати від них усе потрібне для життя.

Цей вірш вказує ознаку, з якою можна розпізнати достойного царя чи політичного лідера: він повинен бути дуже милостивий і співчутливий до людей і дбати про їхний головний інтерес, який полягає в тому, щоб стати піднесеними відданими Верховного Бога-Особи. Великі душі мають природну схильність робити іншим добро, а вайшнава    —    це найбільш милосердно і співчутлива людина в усьому суспільстві. Через це ми віддаємо шану видатному вайшнаві, звертаючись до нього з цією молитвою:

«Я шанобливо схиляюся перед усіма вайшнавами, відданими Господа. Немов побажай-дерева, вони здатні виконати бажання кожного, і, немов океани милості, вони сповнені співчуття до пропащих зумовлених душ». Тільки правитель-вайшнава здатний виконати всі бажання людей (ва̄н̃чга̄-калпатару). Він дуже милостивий, тому що дбає про найвище благо всіх людей. Він патіта-павана, рятівник усіх палих душ, бо, якщо цар, чи голова уряду, йде слідами брахманів та вайшнавів, що природно очолюють проповідницьку діяльність, вайш’ї теж будуть іти за вайшнавами та брахманами, а шудри служитимуть їм. Тоді держава стає ідеальним суспільством, у якому всі допомагають одне одному йти до найвищої досконалості життя.

Дуже важливими в цьому вірші є слова кармабгір даіва-сам̇джн̃ітаіх̣. Природа наших вчинків визначає ґуну матеріальної природи, в яку ми занурюємося, а вищі сили дають нам можливість пожинати кармічні плоди своїй вчинків, народжуючись у тих і інших тілах. Таким чином усі живі істоти, які втратили з ока мету життя, блукають усім всесвітом в численних формах життя, народжуючись то серед нижчих видів життя, то на райських планетах. Наші блукання тривають з непам’ятних часів. Тільки з милості духовного вчителя й Верховного Бога-Особи ми отримуємо уявлення про віддане служіння і стаємо на шлях до успіху. Про це й кажуть піддані царя Прітгу в цьому вірші. Вони з повним усвідомленням визнають, що правління Махараджі Прітгу дарувало їм величезне благо.

Без брахманічної культури і без достатньої опіки з боку уряду, суспільство неможливо підтримувати в належному порядку. Це визнають тут піддані Махараджі Прітгу, який перебував на рівні чистого добра і тому був здатний прекрасно підтримувати свою державу. Варто звернути увагу на вжиті в цьому вірші слова вівр̣ддга-саттва̄йа. У матеріальному світі діють три якості: добро, пристрасть і невігластво. За допомогою відданого служіння треба піднятися з рівня невігластва на рівень добра. Крім відданого служіння, немає іншого засобу для того, щоб піднятися з найнижчого рівня життя на найвищий ступінь розвитку. Як вчать попередні глави «Шрімад-Бгаґаватам», з найнижчого рівня до найвищого можна піднятися просто спілкуючись із відданими і реґулярно слухаючи від них «Шрімад-Бгаґаватам»:

«Коли людина береться до відданого служіння і починає слухати про Господа й оспівувати Його, Господь, що перебуває в серці кожного, допомагає їй очистити серце» (Бгаґ. 1.2.17). Завдяки цьому очищенню людина поступово звільняється від впливу пристрасті та невігластва і утверджується на рівні добра. Той, хто занурюється в якості пристрасті й невігластва, розвиває хіть і жадібність. Але коли людина піднімається на рівень добра, вона відчуває задоволення за будь-яких життєвих обставин і ніколи не стає жертвою хіті й жадності. Такий стан свідомості свідчить про те, що людина перебуває на рівні добра. Над цим рівнем треба теж піднятися, щоб досягнути рівень чистого добра, який називається вівр̣ддга-саттва, або вище добро. Вищий рівень добра дає змогу розвинути свідомість Крішни. Тому піддані називають тут Махараджу Прітгу вівр̣ддга-саттва, або тим, хто перебуває на трансцендентному рівні. Однак Махараджа Прітгу, хоча й перебуває на трансцендентному рівні чистого відданого, для добра всього людства спустився на рівень брахмани й кшатрії і своєю могутністю врятував весь світ. Він був цар, чи кшатрія, але, як вайшнава, він був також брахмана. Як брахмана він давав підданим достойні настанови, а як кшатрія належно захищав їх. Таким чином піддані Махараджі Прітгу жили під всебічною опікою досконалого царя.