ГЛАВА ДВАДЦЯТА: Поява Господа Вішну на жертвопринесенні Махараджі Прітгу

У цьому вірші треба звернути увагу на слово а̄тма̄нам. Серед йоґів та ґ’яні ведеться звертатися одне до одного (і навіть до звичайних людей) як до душі, бо трансценденталісти ніколи не вважають живу істоту за тіло. Індивідуальна душа являє собою невід’ємну частку Верховного Бога-Особи і тому за природою невідмінна від Наддуші. Як пояснює наступний вірш, тіло    —    це лише зовнішня оболонка, і тому піднесений трансценденталіст не розрізняє між собою й іншими.

Ми бачимо, що навіть у звичайному судочинстві божевільного не притягають до кримінальної відповідальності, навіть якщо він вчинить вбивство. Треба розуміти, що жива істота завжди чиста, бо являє собою невід’ємну частку Верховного Бога-Особи. Коли вона потрапляє в лабети матеріальної енерґії, вона стає жертвою трьох ґун матеріальної природи, і тоді все, що вона робить, відбувається під впливом матеріальної природи. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (5.14):

«Втілений дух, господар міста-тіла, не чинить дій, не спонукає нікого діяти й не створює наслідків дій. Усе це розігрують ґуни матеріальної природи».

Насправді жива істота, чи душа, нічого не робить. Уся діяльність відбувається через вплив ґун матеріальної природи. Коли людина хворіє, хвороба породжує численні симптоми і страждання. В того, хто досягнув високого рівня трансцендентної свідомості, тобто свідомості Крішни, ніколи не викликає злоби ні душа, ні дії, які вона виконує під впливом матеріальної природи. Піднесених трансценденталістів називають судгійах̣. Судгі може означати «інтелект», «піднесений» або «відданий». Той, хто розвинув велику відданість Господу і посідає гострий розум, не намагається завдати шкоди ні душі, ні тілу. Коли його кривдять, він вибачає. Відомо, що людина, яка поглиблює духовне знання, розвиває вміння вибачати.

Особливої уваги в цьому вірші заслуговує слово вр̣ддга-севайа̄. Вр̣ддга означає «старші», а севайа̄ означає «служінням». Досконале знання можна отримати тільки від ачарій, або звільнених душ. Неможливо оволодіти досконалим знанням, не пройшовши навчання в школі парампари. Прітгу Махараджа отримав досконалий вишкіл у парампарі, і тому його не можна вважати за звичайну людину. Звичайна людина, яка розуміє життя лише з погляду тілесної концепції існування, завжди залишається в омані, перебуваючи під впливом ґун матеріальної природи.

Як сказано в попередньому вірші, наділені гострим інтелектом люди (судгійах̣) ніколи не вважають себе за тіло. Породжене з невігластва, тіло виконує два різновиди діяльності. Якщо під впливом тілесної концепції життя ми думаємо, що задоволення чуттів допоможе нам стати щасливими, то ми перебуваємо в ілюзії. Інша ілюзія    —    це надія стати щасливим, задовольнивши бажання свого ілюзорного тіла, чи піднявшись на вищі планетні системи, чи виконавши всілякі ведичні ритуали. Це все ілюзія. Так само ілюзорна і боротьба за політичну незалежність чи соціальна та гуманітарна діяльність, покликана зробити людство щасливішим, тому що вся ця діяльність спирається на тілесну концепцію життя, а вона оманна. Всі наші бажання й дії, засновані на тілесній концепції життя, за своєю природою ілюзорні. Іншими словами, Господь Вішну повідомив Махараджу Прітгу, що, хоча його жертвопринесення являють собою гідний приклад для звичайних людей, самому царю Прітгу не було потреби виконувати їх. «Бгаґавад-ґіта» (2.45) зазначає:

«У Ведах мова йде головним чином про три ґуни матеріальної природи. О Арджуно, вийди з-під впливу цих трьох ґун, стань трансцендентним до них. Звільнися від будь-якої двоїстості, не турбуйся про здобутки та безпеку. Утвердися у своїй сутності».

Визначені в Ведах ритуали головним чином обмежені сферою трьох ґун матеріальної природи. Тому Господь Крішна радить Арджуні стати вищим за рекомендовану в Ведах діяльність і вдатися до трансцендентної діяльності відданого служіння.

Ведичні ритуали, безперечно, призначені для того, щоб задовольнити Верховного Бога-Особу, Господа Вішну. Однак звичайно люди виконують ці дії не для задоволення Господа. Вони шукають Господніх благословень, щоб задовольнити свої власні чуття. Іншими словами, матеріалісти, яких цікавить насамперед задоволення чуттів, отримують дозвіл задовольняти чуття виконуючи ведичні ритуали. Це називається траіґун̣йа-вішайа̄ веда̄х̣. Ведичні обряди спираються на три ґуни матеріальної природи. Ті, хто піднявся понад матеріальною зумовленістю, втрачають будь-який інтерес до таких ведичних ритуалів. Їх набагато більше цікавлять вищі обов’язки трансцендентного любовного служіння Верховному Богові-Особі. Таке віддане служіння називається ністраіґун̣йа. Віддане служіння Господу не має нічого спільного з матеріальним бажанням задовольнити тіло.

У попередньому вірші вжито два важливих слова: асам̇сактах̣, що означає «без прив’язаності», і будгах̣, що означає «наділений довершеним і всеохопним знанням». Посідати довершене знання означає знати своє природне становище і становище Верховного Бога-Особи. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура вважає, що в цьому вірші Господь Вішну описує Себе або Параматму. Параматма завжди відмінна від втілених душ і від матеріального світу. Тому Його названо тут словом парах̣. Цей парах̣, Верховний Бог-Особа, є тільки один, ека. Господь один, тоді як зумовлені душі втілюють в матеріальному світі найрізноманітніших формах. Вони з’являються як півбоги, люди, тварини, дерева, тварини, бджоли і т. д. Отже, живі істоти не є ека, навпаки, їх є багато. Це підтверджують і ведичні писання: нітйо нітйа̄на̄м̇ четанаш́ четана̄на̄м. Численні живі істоти, ув’язнені в матеріальному світі, не мають чистоти. Однак Верховний Бог-Особа чистий і відречений. Покриті матеріальним тілом, живі істоти не випромінюють сяйва, тоді як Верховний Бог-Особа, Параматма, самосяйний. Живих істот, осквернених ґунами матеріальної природи, називають саґуна, тоді як Параматма, Верховний Бог-Особа, завжди є нірґуна, тобто вільний від впливу матеріальних ґун. Живі істоти живуть у клітці матеріальних якостей і тому є ґун̣а̄ш́ріта, тоді як Верховний Бог-Особа    —    це ґун̣а̄ш́айа. Бачення зумовленої душі покриває матеріальна скверна, і тому вона не бачить ні причин, які зумовлюють її діяльність, ні своїх минулих життів. Верховний Бог-Особа, не покритий матеріальним тілом, залишається свідком усіх дій живої істоти. Але і жива істота, і Параматма, Верховний Бог-Особа, є атма, або дух. Вони однакові за природою, але відрізняються з багатьох інших поглядів, і насамперед шістьма багатствами, які Верховний Бог-Особа посідає в усій повноті. Володіти довершеним знанням для джіватми означає знати своє становище і становище Всевишнього. Це довершене знання.

Коли Верховний Бог-Особа з’являється в матеріальному світі, на Нього не впливають ґуни матеріальної природи. Так само ті, хто завжди зв’язані з Верховним Богом-Особою, навіть перебуваючи в матеріальному тілі чи в матеріальному світі, не зазнають впливу матеріальних якостей. Це дуже гарно пояснює «Бгаґавад-ґіта»:

«Той, хто повністю присвятив себе відданому служінню і не відходить від нього за жодних обставин, одразу підіймається над ґунами матеріальної природи й досягає рівня Брахмана» (14.26).

Отже, той, хто непохитно виконує віддане служіння Господу, стає вищим за матеріальні якості й пізнає Брахман. Шріла Рупа Ґосвамі щодо цього зазначає, що того, хто своїм тілом, словами й розумом завжди служить Господу, слід вважати за звільненого, навіть якщо він живе в матеріальному світі.

Сказане в цьому вірші підтверджує також «Вішну Пурана». Фахові обов’язки називаються варнашрама-дгарма і впорядковують чотири уклади матеріального і духовного життя, тобто життя брахмани, кшатрії, вайш’ї та шудри, а також брахмачарі, ґріхастги, ванапрастги та санн’ясі. Якщо людина діє згідно з приписами варнашрама-дгарми і не бажає насолоджуватися плодами своєї праці, вона поступово здобуває внутрішню вдоволеність. Виконувати свої фахові обов’язки в дусі відданого служіння Верховному Богові-Особі    —    це найвища мета життя. «Бгаґавад-ґіта» підтверджує, що сам в цьому полягає суть методу карма-йоґи. Іншими словами, ми повинні діяти тільки для задоволення Господа, намагаючись Йому служити. Інакше ми будемо зв’язані наслідками своїх дій.

Якісь фахові обов’язки виконує кожен, але виконуючи матеріальну діяльність, ми не повинні мати на меті матеріальну вигоду. Замість того, плоди своєї праці треба офірувати Господу. І насамперед брахмані треба виконувати свої обов’язки не задля матеріальної вигоди, а для задоволення Верховного Бога-Особи. Так само повинні працювати і кшатрії, вайш’ї та шудри. У матеріальному світі всі виконують ті чи інші обов’язки, але мета цієї діяльності повинна полягати в задоволенні Верховного Бога-Особи. Віддане служіння дуже просте за своєю природою, і виконувати його можуть усі. Нехай людина залишається тим, ким вона є, їй треба лише встановити в себе вдома Божество Верховного Господа. Це може бути Божество Лакшмі-Нараяна чи Радга-Крішна (або якась інша з численних форм Господа). Брахмана, кшатрія, вайш’я чи шудра може поклонятися Божеству, підносячи Йому плоди своєї чесної праці. Незважаючи на свій фах, кожен повинен виконувати елементи відданого служіння: слухати про Господа, оспівувати Його імена і славу, пам’ятати про Нього, поклонятися Йому, все офірувати Йому і служити Йому. Так можна дуже легко зануритися в служіння Господу. Коли Господь задоволений служінням людини, її життя досягає досконалості.

Майаваді і вайшнави розуміють кайвал’ю зовсім інакше. Майаваді вважають, що після того, як істота звільняється від усієї матеріальної скверни, вона зливається з існуванням Всевишнього. Філософи-вайшнави розуміють кайвал’ю інакше. Вони усвідомлюють своє власне становище і становище Верховного Бога-Особи. У стані, вільному від скверни, жива істота розуміє, що вона вічний слуга Всевишнього, і це називають усвідомленням Брахмана, або духовною досконалістю живої істоти. Досягнути цього дуже легко. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», коли людина занурюється в трансцендентне любовне служіння Господу, вона відразу ж досягає трансцендентного рівня кайвал’ї чи Брахмана.

Цей вірш пояснює, як звільнитися від матеріального рабства. Насамперед треба зрозуміти, що душа відмінна від тіла. Душа називають дехі, або власником тіла, тоді як матеріальне тіло називають дехою, або втіленням душі. Тіло щомиті змінюється, але душа незмінна. Тому душу описують словом кӯт̣а-стгам. Тіло змінюється під впливом взаємодії трьох ґун природи. Той, хто зрозумів незмінність душі, не повинен турбуватися через прихід і відхід наслідків взаємодії ґун матеріальної природи в формі щастя й нещастя. У «Бгаґавад-ґіті» Господь Крішна також радить не перейматися зовнішніми змінами, бо щастя й нещастя приходять і зникають внаслідок взаємодії ґун природи й тіла. Навіть якщо ці зовнішні переміни іноді поглинають нашу свідомість, ми повинні терпляче все зносити. Жива істота повинна завжди залишатися байдужою до дій своєї зовнішньої оболонки, матеріального тіла, та їхніх наслідків.

Господь Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті», що тіло утворене з грубих фізичних елементів (землі, води, вогню, повітря й простору) та тонких елементів (розуму, інтелекту й его) і тому повністю відмінне від самої душі. Тому не слід перейматися діяльністю цих восьми грубих і тонких матеріальних елементів та її наслідками. Практичний метод, який дає змогу піднятися на рівень такої незворушності,    —    це віддане служіння. Тільки той, хто цілодобово виконує віддане служіння, може бути байдужим до діяльності свого зовнішнього покриття, матеріального тіла, та її наслідків. Коли людина занурюється в роздуми, вона не чує й не бачить того, що відбувається навколо неї, якщо навіть щось робиться просто перед її очима. Так само ті, хто повністю занурюється у віддане служіння, не звертають уваги на те, що відбувається з їхньою зовнішньою оболонкою, матеріальним тілом. Цей рівень називається самадгі. Того, хто дійсно досягнув самадгі, вважають за досконалого йоґа.

Хтось може запитати: якщо жива істота виконує роль наглядача за діяльностю об’єднаних в одне тіло матеріальних елементів, як вона може залишатися байдужою до того, що відбувається з цим тілом? Відповідь дає цей вірш: діяльність тіла цілковито відмінна від діяльності духовної душі, чи живої істоти. Це можна проілюструвати за допомогою дещо грубого прикладу. Бізнесмен, якого везуть на роботу, сидить у машині, наглядає за її рухом і дає вказівки водію. Він знає, скільки бензину споживає машина і як вона функціонує, але разом з тим він не звертає на неї великої уваги, більше думаючи про свої справи. Хоча він їде в машині, він думає про свій бізнес та про свій офіс. Навіть сидячи в машині, він не зв’язаний з нею. Як бізнесмен завжди обдумує свої справи, так і жива істота може бути зануреною в думки про любовне служіння Господу. Тоді вона зможе триматися осторонь від діяльності матеріального тіла. Тільки відданий може досягнути такої незворушності.

Слова баддга-саухр̣да̄х̣, тобто «зв’язані дружніми стосунками, вжиті в цьому вірші не даремно. Кармі, ґ’яні та йоґи не зв’язані з Господом відданим служінням. Кармі повністю присвячують себе тілесній діяльності. Їхня мета в житті зводиться до того, щоб забезпечити комфорт своєму тілові. Ґ’яні намагаються вирватися з матеріального рабства за допомогою філософських роздумів, але навіть досягнувши звільнення, вони не можуть втриматися на ньому, тому що не мають ніякої опори. Не віддавшись під захист лотосових стіп Господа, вони падають з високого рівня усвідомлення Брахмана. Йоґи теж перебувають на рівні тілесної концепції життя: вони гадають, можуть досягнути духовного рівня за допомогою тілесних вправ, як оце дгарана, асана, пранаяма тощо. Натомість відданий зв’язаний з Верховним Богом-Особою дуже близькими стосунками, і тому завжди перебуває на трансцендентному рівні. Отже, завжди залишатися байдужим до тілесної діяльності та її наслідків і зануреним у виконання своїх справжніх обов’язків, тобто в служіння Господу, можуть тільки віддані.

Цей вірш    —    один з прикладів того, як відданий отримує настанови безпосередньо від Верховного Бога-Особи, Господа Вішну. Кожен повинен виконувати накази Господа Вішну, чи вони отримані безпосередньо від Нього, чи вони отримані від Його істинного представника, духовного вчителя. Арджуна воював на Курукшетрі, виконуючи безпосередній наказ Верховного Бога-Особи, Крішни. Так само тут Прітгу Махараджа отримує від Господа Вішну вказівки щодо виконання своїх царських обов’язків. Ми повинні завжди дотримуватися засад, викладених у «Бгаґавад-ґіті». Вйаваса̄йа̄тміка̄ буддгіх̣    —    кожна людина повинна отримати настанови від Господа Крішни чи від Його істинного представника і присвятити виконанню цих настанов своє серце і життя, відкинувши особисті міркування. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура каже, що не слід турбуватися про те, звільнимося ми чи ні, ми повинні просто виконувати прямі вказівки духовного вчителя. Якщо учень живе за цим принципом, тобто вірно дотримується наказів духовного вчителя, то він завжди залишатиметься на рівні звільнення. Звичайна людина повинна виконувати приписи варнашрама-дгарми, працюючи згідно зі своїми обов’язками, визначені системою суспільних станів (тобто чотирьох каст: брахманів, кшатрій, вайшій та шудр) і духовних станів (тобто брахмачарі, ґріхастг, ванапрастг та санн’ясі). Якщо людина просто реґулярно й чітко виконує приписи, які визначають обов’язки для різних укладів життя, Господь Вішну буде задоволений нею.

Прітгу Махараджа був цар, і тому Господь Вішну порадив йому завжди залишатися байдужим до тілесної діяльності, віддаючи себе служінню Господу і таким чином перебуваючи у звільненому стані. Цей вірш пояснює слово баддга-саухр̣да̄х̣, вжите в попередньому вірші. Щоб залишатися повністю зануреним у тісні стосунки з Самим Верховним Господом чи отримувати настанови від Його істинного представника, духовного вчителя, і щиро їх виконувати, потрібно бути непричетним до діяльності тіла. Господь допомагає нам, даючи настанови про те, як діяти у відданому служінні і просуватися вперед на шляху повернення додому, до Бога. Ззовні Він вчить нас проявляючись в образі духовного вчителя. Тому ніколи не слід вважати духовного вчителя за звичайну людину. Господь Крішна каже: а̄ча̄рйам̇ ма̄м̇ віджа̄нійа̄н на̄ваманйета кархічіт    —    не можна ставитися до духовного вчителя як до звичайної людини, бо він заміщає для нас Верховного Бога-Особу (Бгаґ. 11.17.27). Духовного вчителя треба шанувати, як Верховного Бога-Особу, і ніколи не заздрити йому чи вважати його за звичайну людину. Якщо ми будемо дотримуватися настанов духовного вчителя й виконувати віддане служіння Господу, ми завжди будемо вільні від скверни тілесної та матеріальної діяльності, і наше життя увінчається успіхом.

Хтось може запитати: якщо всі присвятять себе духовній діяльності, щоб досягнути звільнення, і стануть байдужими до діяльності матеріального світу, як тоді суспільство функціонуватиме? А якщо державні справи повинні йти належним чином, як тоді голова держави може бути до них байдужим? На ці запитання відповідає вжите в цьому вірші слово ш́рейах̣. Розподіл обов’язків у суспільстві не виник випадково і не був створений сліпо, як кажуть позбавлені інтелекту люди. Його запровадив Верховний Бог-Особа. Брахмани повинні ретельно виконувати свої обов’язки, і так само кшатрії, вайш’ї і навіть шудри. Кожен з них може досягнути найвищої досконалості    —    звільнитися від матеріального рабства. Це підтверджено в «Бгаґавад-ґіті» (18.45): све све карман̣й абгіратах̣ сам̇сіддгім̇ лабгате нарах̣    —    «Виконуючи свої визначені обов’язки, можна досягнути найвищої досконалості».

Господь Вішну вчить Махараджу Прітгу, що цар не повинен облишати своє царство й покладений на нього обов’язок захищати підданих (праджа), замість того йдучи в Гімалаї, щоб знайти звільнення. Цар може досягнути звільнення, виконуючи свої державні обов’язки. Обов’язок царя чи голови держави    —    це стежити за тим, щоб усі люди (праджа) виконували свої обов’язки і таким чином наближалися до звільнення й духовної досконалості. Навіть якщо держава відокремлена від церкви, це не означає, що цар чи голова уряду повинен бути байдужим до діяльності підданих (праджа). В сучасних країнах уряди запроваджує численні закони й правила, що реґламентують життя підданих, але разом з тим уряди не дбають про те, щоб їхні піддані розвивали духовне знання. Якщо уряд не піклується про це, піддані будуть керуватися в житті своїми примхами, не думаючи про пізнання Бога чи про духовний розвиток, і таким чином зав’язнуть у гріховній діяльності.

Голова виконавчої влади не повинен просто збирати податки, залишаючись байдужим до народного добробуту. Цар зобов’язаний насамперед дбати про те, щоб його піддані поступово розвивали досконалу свідомість Крішни. Перебувати у свідомості Крішни означає утримуватися від усіх гріхів. Якщо в державі вдасться покласти край гріховній діяльності, її більше не турбуватимуть війни, епідемії, голод чи стихійні лиха. Саме такою була держава, якою правив Махараджа Юдгіштгіра. Якщо цар чи голова уряду здатний надихнути людей, щоб вони розвивали свідомість Крішни, він гідний правити народом, а якщо ні, то він не має права збирати податки. Збирати податки має право тільки той цар, який дбає про духовні інтереси підданих. Такий цар разом зі своїми підданими буде щасливий у цьому житті, а в наступному він отримає одну шосту частку праведних вчинків своїх підданих. Якщо він діє інакше, то, збираючи податки з гріховних підданих, він буде змушений розділити з ними наслідки їхніх гріхів.

Той самий принцип стосується також до батьків і духовного вчителя. Якщо батьки просто приводять дітей на світ, як коти чи собаки, але не можуть врятувати їх від загрози смерті, вони беруть на себе відповідальність за дії своєї твариноподібних дітей. Останнім часом такі діти перетворюються на хіппі. Так само, якщо духовний вчитель не може напоумити своїх учнів, щоб вони відмовилися від гріховної діяльності, він стає відповідальним за їхні гріхи. Нинішнім лідерам суспільства невідомі ці тонкі закони природи. Поки лідери суспільства не мають достатнього знання, а піддані крадуть та шахраюють, держава не може процвітати. Але нині ми бачимо таке невдале поєднання керівників та підданих у всьому світі, а це неминуче призводить до того, що людство не перестають турбувати війни й не полишають тривога та напруга.

Господь Вішну пояснив царю Прітгу, що кожна людина повинна дотримуватися засад варнашрама-дгарми, і тоді, незважаючи на своє становище в матеріальному світі, після смерті їй забезпечено звільнення. Однак за цієї епохи система варнашрама-дгарми повністю спотворена, і тому дотримуватися її засад дуже важко. Єдиний спосіб зробити своє життя досконалим полягає в тому, щоб розвивати свідомість Крішни. Як приписів варнашрама-дгарми можуть дотримуватися всі люди, незалежно від свого рівня, так і принципів свідомості Крішни можуть дотримуватися кожна людина в будь-якій частині світу.

В цьому вірші не випадково сказано, що треба діяти згідно з настановами найліпших брахманів (двіджа̄ґрйа), як оце Парашара й Ману. Ці великі мудреці вже залишили нам вказівки щодо того, як жити згідно з засадами варнашрама-дгарми. Так само Санатана Ґосвамі й Рупа Ґосвамі виклали вказівки щодо того, як стати чистим відданим Господа. Отже, дуже важливо діяти згідно з вказівками ачарій, які належать до парампари і які отримали знання від духовного вчителя. Так ми зможемо, незважаючи на матеріальні умови, в яких ми живемо, і не змінюючи свого становища, вийти з полону матеріальної скверни. Господь Чайтан’я Махапрабгу радить не змінювати свого становища. Треба лише слухати тих, хто володіє досконалим знанням, (це називається парампара) і втілювати отримані настанови в життя. Так можна досягнути найвищої досконалості в життя    —    звільнення, і повернутися додому, до Бога. Іншими словами, змінити потрібно свідомість, а не тіло. На жаль, за цієї епохи занепаду, людей цікавить тільки тіло, а не душа. Вони вигадують численні «ізми», які пов’язані лише з тілом і не мають нічого спільного з душею.

За сучасної демократії закони приймають голосуванням. Ціла громада законодавців щодня запроваджують якийсь новий закон. Але всі ці закони являють собою вигадки недосвідчених зумовлених душ і тому не можуть поліпшити становище людського суспільства. Раніше, незважаючи на свою автократичність, царі вірно дотримувалися принципів, які встановлювали великі мудреці і святі особи. Вони уникали помилок у правлінні країною, і все відбувалося належним чином. Піддані були доброчесні, цар законно збирав податки, і тому всі були щасливі. Нині так званих голів виконавчої влади обирають з-посеред людей, які більшою чи меншою мірою просто прагнуть влади і дбають про свої власні інтереси, не маючи ніякого знання шастр. Іншими словами, державами керують дурні й негідники в повному розумінні цього слова, а людський загал перебуває на рівні шудр. За такого поєднання дурнів та негідників з одного боку і шудр з другого, у світі не може бути миру й процвітання. Через це ми бачимо, що суспільство раз у раз струшують війни, заворушення і братовбивчі революції. За таких обставин лідери не можуть не лише привести людей до звільнення, але й навіть забезпечити їм умови для спокійного існування. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що той, хто керується в житті власними здогадами, нехтуючи шастри, ніколи не досягне успіху, а після смерті не здобуде ні щастя, ні звільнення.

Господь Вішну, дуже задоволений поведінкою Махараджі Прітгу та його хорошими якостями, пропонує йому прохати будь-яке благословення. Господь відверто каже, що великі жертвопринесення чи суворі аскези, які входять у практику містичної йоґи, не можуть задовольнити Його. Задовольнити Його можна тільки піднесеною вдачею і бездоганною поведінкою. Однак розвинути такі якості може тільки чистий відданий Господа. Кожен, хто розвинув безкорисливу й непохитну відданість Господу, починає проявляти первинні хороші якості духовної душі. Духовна душа, як невід’ємна частка Верховного Бога-Особи, посідає всі хороші якості Господа. Коли духовна душа оскверняється ґунами матеріальної природи, залежно від її матеріальних якостей її оцінюють позитивно чи неґативно. Але коли вона стає трансцендентною до всіх матеріальних якостей, в неї проявляються всі хороші якості. Серед якостей відданого налічують таких двадцять шість рис: 1) відданий до всіх добрий; 2) ні з ким не свариться; 3) утвердженість у Абсолютній Істині; 4) до всіх однаково ставиться; 5) бездоганний; 6) щедрий; 7) м’який; 8) чистий; 9) простий; 10) доброзичливий; 11) вмиротворений; 12) неподільно прив’язаний до Крішни; 13) вільинй від матеріальних поривань; 14) покірливий; 15) постійний; 16) панує над собою; 17) не переїдає; 18) розважливий; 19) шанобливий; 20) смиренний; 21) серйозний; 22) співчутливий; 23) дружній; 24) поетичний; 25) вмілий; 26) мовчазний. Господь задоволений тоді, коли жива істота розвиває трансцендентні якості, Його не задовольнити показними жертвопринесеннями чи штучною практикою містичної йоґи. Іншими словами, тому, хто не розвинув усі якості чистого відданого, марно сподіватися на звільнення від матеріального рабства.

Настанови Верховного Бога-Особи треба приймати з усією покорою, схиляючи голову до лотосових стіп Господа. Це означає, що кожне слово Бога-Особи треба приймати таким, як воно є, зосереджуючи на Його настановах усю свою увагу і глибоко шануючи їх. Ми не маємо права намагатися поліпшити слова Верховного Бога-Особи, якось змінюючи їх чи доповнюючи, як повелося серед так званих вчених та свамі, що намагаються коментувати слова «Бгаґавад-ґіти». Прітгу Махараджа своїм прикладом показує тут, як треба приймати настанови Верховного Бога-Особи. Саме так треба отримувати знання, що сходить ланцюгом парампари.

Відомо чимало випадків, коли хтось ображав лотосові стопи вайшнави, а потім розкаювався. Тут ми теж бачимо, що цар райських планет, Індра, хоча його влада й могутність давали йому змогу супроводжувати Господа Вішну, відчув себе великим грішником, вкравши жертовного коня Махараджі Прітгу. Верховний Бог-Особа ніколи не прощає тому, хто образив лотосові стопи вайшнави. Це підтверджує багато прикладів. Коли Дурваса Муні, великий мудрець і йоґ-містик, образив Амбарішу Махараджу, Дурвасі теж довелося падати до лотосових стіп Амбаріші Махараджі.

Індра вирішив упасти в лотосові стопи царю Прітгу, але цар-вайшнава був такий великодушний, що не хотів допустити цього. Цар Прітгу відразу ж підхопив Індру й обійняв його. Таким чином вони обидва забули про минулі події. І цар Індра, і Махараджа Прітгу обидва відчували взаємний гнів і ворожість, але вони обидва були вайшнави, слуги Господа Вішну, і тому мусили усунути причину непорозуміння. Це чудовий приклад співпраці між вайшнавами. Однак нині люди не є вайшнавами і тому постійно ворогують між собою й гинуть, не досягнувши мети людського життя. Отож нині існує велика потреба поширювати рух свідомості Крішни в усьому світі, щоб люди, незважаючи на гнів і взаємну злобу, яку вони іноді відчувають, могли завдяки своїй свідомості Крішни без зайвих труднощів покласти край боротьбі, суперництву і ворожнечі.

Коли в тілі відданого проявляються всілякі форми екстазу, це свідчить про те, що його віддане служіння досягло досконалості. Існує багато проявів трансцендентного екстазу: охоплена екстазом людина плаче, сміється, пріє, падає долі і шалено вигукує. Усі ці ознаки іноді проявляються в тілі відданого. Ці прояви екстазу називаються ашта-саттвіка-вікара, що означає «вісім форм трансцендентних перетворень». Їх ніколи не слід імітувати, але коли відданий справді досягає досконалості, вони самі проявляються в його тілі. Господа називають бгакта-ватсала, і це означає, що Він дуже прихильний до Своїх чистих відданих (бгакт). Тому трансцендентні екстатичні взаємини між Верховним Господом і Його відданим не мають нічого спільного із взаєминами жителів матеріального світу.

У цьому вірші звертають на себе увагу слова сухр̣т сата̄м. Верховний Бог-Особа дуже прихильний до Своїх відданих і завжди піклується про їхнє благо. Це не спростовує Його безсторонності. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», Господь ставиться до всіх однаково (само ’хам̇ сарва-бгӯтешу), але до людини, яка присвячує себе служінню Йому, Він дуже прихильний. В іншому місці Господь каже, що відданий завжди перебуває в Його серці, а Він завжди перебуває в серці відданого.

Особлива прихильність Верховного Бога-Особи до чистого відданого    —    цілком природне явище, яке не свідчить про упередженість Господа. Наприклад, в батька може бути кілька дітей, але він може виявляти ніжніші почуття до тої дитина, яка любить його більше за інших. Це пояснено в «Бгаґавад-ґіті» (10.10):

Ті, хто з любов’ю та відданістю постійно служить Господу, мають безпосередній зв’язок із Верховним Богом-Особою, що перебуває в серці кожного. Господь дуже близький для Свого відданого. Він завжди перебуває в серці кожної істоти, але тільки відданий може усвідомити присутність Господа. Тому відданий має безпосередній зв’язок з Господом і щомиті отримує від Нього вказівки. Отже, відданий не може помилятися, і разом з тим Господь, виявляючи прихильність до Своїх чистих відданих, не втрачає Своєї безсторонності.

У «Брахма-самхіті» Крішну названо аді-пурушею, первинною особою, а Махараджу Прітгу в цьому вірші названо аді-раджею, первинним чи ідеальним царем. Він був великий відданий і разом з тим великий герой, що приборкав у своєму царстві все зло. Він посідав таку могутність, що міг на рівних воювати з Індрою, царем райських планет. Піклуючись про своїх підданих, він він залучав їх до праведної діяльності і відданого служіння Господу. Він не стягував би жодних податків зі своїх підданих, якби не зміг захистити їх від усіх нещасть. Найбільша небезпека в житті полягає в тому, щоб стати безбожником і через це впасти в гріх. Якщо голова уряду чи цар дозволяє підданим грішити: жити незаконним статевим життям, вживати дурманні речовини, їсти м’ясо і грати в азартні ігри, то він, невиправдано стягуючи з підданих податки, бере на себе відповідальність за їхнє гріховне життя і буде змушений страждати їхні гріхи. В цьому полягають принципи правління державою. Махараджа Прітгу дотримувався всіх цих принципів, і тому його названо тут аді-раджею.

Навіть обтяжений великою відповідальністю цар, як Махараджа Прітгу, може стати чистим відданим найвищого рівня. З дій царя Прітгу очевидно, що завдяки чистому відданому служінню він зовнішньо і внутрішньо перебував в екстазі.

У сьогоднішніх бомбейських газетах оголошено про намір уряду скасувати заборону на торговлю алкоголем. Ще від часів руху громадської непокори, який започаткував Ґанді, в Бомбеї діяв сухий закон, що забороняв вживати алкоголь. Але, на жаль, кмітливі жителі Бомбею навчилися виготовляти алкогольні напої підпільно, і, хоча в магазинах продаж алкоголю був заборонений, ним торгували в публічних вбиральнях і таких інших місцях. Нездатний покласти край підпільній торговлі алкогольними напоями, уряд вирішив виробляти їх на державних підприємствах, щоб постачати їх людям за дешевшими цінами, не примушуючи людей купувати алкоголь у публічних вбиральнях. Уряд не зміг змінити серця підданих і відвернути їх від гріховного життя, отож, не бажаючи втрачати податки, які можуть значно поповнити державну скарбницю, уряд вирішив розпочати державне виробництво алкоголю для тих, хто без нього не може обійтися.

Такий уряд не може запобігти наслідкам гріховного життя людей: війнам, епідеміям, голоду, землетрусам та іншим нещастям. Закон природи такий, що, коли люди порушують Божі закони (у «Бгаґавад-ґіті» це названо дгармасйа ґла̄ніх̣, або непокорою законам природи чи Бога), на них відразу ж спадає тяжка кара в формі несподіваних воєн. Нещодавно ми були свідками війни між Індією та Пакістаном. За чотирнадцять днів обидві країни зазнали величезних втрат в людях та коштах і стурбували весь світ. Такі події    —    наслідок гріховного життя. Рухо свідомості Крішни призначений для того, щоб допомогти людям стати чистими й досконалими. Якщо ми, розвиваючи свідомість Крішни, хоча б частково очистимося, то, як сказано в «Бгаґаватам» (нашт̣а-пра̄йешв абгадрешу), на нас набагато менше впливатимуть хтивість і жадібність, хвороби матеріалістичних людей. Цього можна досягнути, якщо просто поширювати чисте послання «Шрімад-Бгаґаватам», свідомість Крішни. Великі торгові та промислові підприємства вкладають тисячі й тисячі рупій в оборонний фонд, що просто спалює їх у формі пороху, але коли в них прохають зробити якийсь відчутний внесок у поширення свідомості Крішни, вони не виявляють великого завзяття. За таких обставин світ час від часу страждатиме від переворотів та воєн, породжених браком свідомості Крішни в людського загалу.

Заслуговує уваги те, що Господь, як вказує цей вірш, стояв ледве торкаючись землі. Жителі вищих планетних систем, починаючи з Брахмалоки (обителі Господа Брахми) і закінчуючи Сварґалокою (райською планетою Індри), перебувають на такому високому рівні духовного розвитку, що, коли вони відвідують цю чи інші нижчі планетні системи, вони залишаються невагомими. Іншими словами, вони стоять, не торкаючись землі. Господь Вішну    —    це Верховний Бог-Особа, але, живучи на одній з планетних систем цього всесвіту, іноді Він діє, наче один з півбогів. Коли Він з’явився перед Прітгу Махараджею, Він не торкався Своїми лотосовими стопами до землі, але коли Махараджа Прітгу повністю задовольнив Його своїми якостями й діями, Він проявив Себе як Верховний Бог-Особа Нараяна з Вайкунтги. З любові до Прітгу Махараджі Він доторкнувся Своїми лотосовими стопами до землі, але Свою руку поклав на високе плече Свого носія Ґаруди, наче для того, щоб не впасти через незвичку стояти на землі. Це все свідчило про Його велику любов до Прітгу Махараджі. Прітгу Махараджа, усвідомлюючи, як йому пощастило, від екстазу не міг звести очі на Господа, проте почав тремтливим голосом підносити Господу молитви.

Різні особи шукають різних благословень. Кармі за найліпше благословення вважають піднесення до вищих планетних систем, де життя триває дуже довго і де рівень існування й насолод дуже високий. Інші, ґ’яні та йоґи, прагнуть злитися з буттям Господа. Це називається кайвал’я, і тому Господа називають кайвал’я-паті    —    Господь чи володар благословення, відомого як кайвал’я. Однак віддані бажають отримати від Господа інше благословення. Віддані не прагнуть ні райських планет, ні злиття з Господнім існуванням. На думку відданих, кайвал’я, тобто злиття з Господнім існуванням, нічим не ліпша за пекло. Слово нарака означає «пекло». Отже, всіх, хто існує в матеріальному світі, називають на̄рака, бо життя в матеріальному світі по собі відоме як пекельне становище. Однак Прітгу Махараджа каже, що його не цікавлять ні ті благословення, яких прагнуть кармі, ні ті, яких прагнуть ґ’яні та йоґи. Шріла Прабодгананда Сарасваті Прабгу, великий відданий Господа Чайтан’ї, пише, що кайвал’я нічим не ліпша за пекло, а доступні на райських планетах втіхи    —    це просто міраж, фантасмагорія. Відданих вони не приваблюють. Віддані не бажають навіть посісти становище Господа Брахми або Господа Шіви чи зрівнятися з Господом Вішну. Прітгу Махараджа, як чистий відданий Господа, чітко з’ясував своє ставлення до таких благословень.

У попередньому вірші Махараджа Прітгу називає Господа кайвал’я-паті, володарем звільнення, яке полягає в злитті з Його існуванням, але це не означає, що Махараджа Прітгу бажає звільнення кайвал’я. Це з’ясовують його слова в цьому вірші: «Дорогий Господи, я не бажаю такого благословення». Махараджа Прітгу хотів мати мільйон вух, щоб ними слухати уславлення лотосових стіп Господа. Він зазначає, що уславлення Господа повинно плинути з вуст чистих відданих, які говорять від щирого серця. На початку «Шрімад-Бгаґаватам» (1.1.3) сказано: ш́ука-мукга̄д амр̣та-драва-сам̇йутам    —    зійшовши з вуст Шріли Шукадеви Ґосвамі, нектар «Шрімад-Бгаґаватам» став ще смачнішим. Хоча хтось може думати, що уславлення Господа можна слухати від будь-кого, з вуст як відданих, так і невідданих, але тут підкреслено, що уславлення Господа повинно сходити з вуст чистих відданих. Шрі Санатана Ґосвамі суворо забороняє слухати невідданих. Існує багато найманих читців «Шрімад-Бгаґаватам», які вміють дуже красномовно розповідати історії, але чистим відданим не подобається слухати їх, бо таке уславлення Господа являє собою просто матеріальну звукову вібрацію. Однак коли людина слухає уславлення Господа з вуст чистого відданого, це її відразу ж змінює. У «Шрімад-Бгаґаватам» (Бгаґ. 3.25.25) сказано: сата̄м̇ прасан̇ґа̄н мама вірйа-сам̇відах̣    —    слава Господа має силу тоді, коли сходить з вуст чистого відданого.

Господь має безліч відданих у всьому світі, і вони уславлюють Господа з непам’ятних часів. Однак їм і досі не вдалося прославити всі Його подвиги та достоїнства. Прітгу Махараджа хотів мати безліч вух, а Рупа Ґосвамі хотів мати мільйони вух і мільйони язиків, щоб оспівувати і слухати Господню славу. Іншими словами, якщо наші вуха завжди слухатимуть уславлення Господа, це не залишить нам нагоди слухати філософію майавади, яка занапащає духовне життя людини. Шрі Чайтан’я Махапрабгу сказав, що кожен, хто слухає опис Господніх діянь від філософів-майаваді, приречений на загибель. Слухаючи виклад філософії майавади, неможливо досягнути найвищої духовної досконалості.

Як пояснено в попередньому вірші, славу Господа треба слухати з вуст чистого відданого. Цей вірш роз’яснює це докладніше. Трансцендентні звуки, що ллються з вуст чистого відданого, мають таку могутність, що можуть відродити пам’ять живої істоти про її вічні стосунки з Верховним Богом-Особою. Під ілюзорним впливом майі в матеріальному існуванні ми майже забули свої вічні стосунки з Господом, як людина, занурена в глибокий сон, забуває про обов’язки. У Ведах сказано, що всі ми спимо під покровом майі. Ми повинні встати з цього сну і взятися до своїх справжніх обов’язків. Це єдине правильне використання нагоди, яку дає людська форма життя. Як пише в своїй пісні Тгакура Бгактівінода, Господь Чайтан’я кличе нас: джіва джа̄ґа, джіва джа̄ґа. Господь прохає кожну з живих істот, занурених у глибокий сон, піднятися і присвятити себе відданому служінню, щоб досягнути призначення людської форми життя. Цей заклик до пробудження Господь вкладає в вуста чистого відданого.

Чистий відданий повсякчасно служить Господу і обирає своїм притулком Його лотосові стопи. Тому він завжди безпосередньо доторкається до сповненого милості шафранового пилку, яким посипані лотосові стопи Господа. Хоча мова чистого відданого може скидатися на матеріальні звуки, голос його наділений великою духовною силою, тому що доторкається до шафранового пилку на лотосових стопах Господа. Коли занурена в сон жива істота чує голос чистого відданого, вона відразу ж згадує про свої вічні стосунки з Господом, хоча до того вона нічого не пам’ятала.

Тому для зумовленої душі дуже важливо слухати слова чистого відданого, що повністю віддався лотосовим стопам Господа і вільний від матеріальних бажань, схильності до умоглядного філософствування та скверни ґун матеріальної природи. Кожного з нас є куйоґі, тому що ми служимо в матеріальному світі, забувши, що ми вічно зв’язані з з Господом як Його любовні слуги. Наш обов’язок полягає в тому, щоб піднятися над рівнем куйоґи і стати суйоґами, досконалими містиками. Слухати чистого відданого закликають усі ведичні писання і, найголовніше, Господь Чайтан’я Махапрабгу. Хоч би в якому становищі людина перебувала, вона може залишатися в ньому, але, якщо вона слухає чистих відданих, вона поступово усвідомлює свої стосунки з Господом і присвячує себе на любовне служіння Йому. Так її життя стає досконалим. Тому так важливо слухати чистих відданих, щоб поглиблювати своє духовне знання.

У світі немає нічого важливішого за спілкування з відданими (а̄рйа-сан̇ґама). Слово а̄рйа стосується людей, які намагаються досягнути духовної досконалості. Аріїв вважають за найвищу расу, бо вони живуть за принципами ведичної культури. Арії поширені по всьому світі й відомі нині як народи індоарійської групи. В давні часи, про які сучасні історики нічого не знають, арії жили за ведичними засадами і тому досягали високого рівня духовного розвитку. Царі, відомі як раджаріші, виховані як досконалі кшатрії, захисники своїх підданих, перебували на дуже високому рівні духовного розвитку, і тому їхні піддані не знали найменшої турботи.

Арії здатні справді віддати належне уславленню Верховного Господа. Хоча іншим теж нічого не заважає це зробити, арії дуже швидко схоплюють суть духовного життя. Чому нам вдається так легко поширювати свідомість Крішни серед європейців та американців? Історія показує, що американці та європейці довели свої великі здібності під час колонізації світу, але нині їхні діти і внуки, осквернені впливом розвиненої матеріалістичної науки, перетворюються на розпусників. Це відбувається через те, що вони втратили свою первісну духовну культуру, властиву для ведичного суспільства. Тепер деякі з цих нащадків аріїв починають серйозно ставитися до руху свідомості Крішни. Інші, спілкуючись із ними і слухаючи спів маха-мантри Харе Крішна з вуст чистих відданих, теж приваблюються трансцендентною вібрацією. Трансцендентні звуки має велику силу, коли вони лунають серед аріїв, але навіть ті, хто не належить до арійських народів, можуть стати вайшнавами, просто почувши мантру, тому що ця вібрація глибоко впливає на всіх.

Махараджа Прітгу зауважує, що навіть богиня щастя, вічна супутниця Господа Нараяни, прагнула почути про Господню славу. Щоб отримати товариство ґопі, чистих відданих, богиня щастя, Лакшмі, присвятила себе суворим аскезам. Імперсоналісти можуть запитати, навіщо протягом багатьох років докладати великих зусиль, постійно повторюючи маха-мантру Харе Крішна, коли можна облишити ці зусилля і постаратися досягнути кайвал’ї, звільнення в формі злиття з Господнім існуванням. Відповідаючи на це запитання, Махараджа Прітгу пояснює, що оспівування Господньої слави настільки привабливе, що відмовитися від нього може тільки тварина. Ці трансцендентні звуки зачаровують навіть того, хто почув їх цілком випадково. Прітгу Махараджа наголошує на тому, що тільки тварина може відкинути практику повторення Харе Крішна. Всі, хто вищий за тварин, тобто всі наділені розумом, цивілізовані і проґресивні люди ніколи не відкинуть від цієї практики і не перестануть постійно повторювати Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе.

Прітгу Махараджа в цьому вірші називає Верховного Бога-Особу акгіла-пӯрушоттама    —    «Господь усього творіння». Пуруша означає «той, хто насолоджується», а уттама означає «найліпший». У всесвіті існує багато пуруш, або тих, хто насолоджується. Загалом їх поділяють на три категорії: на зумовлених душ, звільнених душ і на вічних істот. Веди називають Верховного Господа верховним вічним з усіх вічних (нітйо нітйа̄на̄м). Живі істоти так само вічні, як і Верховний Бог-Особа. До верховних вічних істот належть вішну-таттви, тобто Господь Вішну та Його поширення. Отже, слово нітйа стосується до Бога-Особи, починаючи з Крішни і закінчуючи Маха-Вішну, Нараяною та іншими поширеннями Господа Крішни. Як сказано в «Брахма-самхіті» (ра̄ма̄ді-мӯртішу), Господь Вішну має мільйони і трильйони поширень, як оце Рама, Нрісімха, Вараха та інші втілення. Всіх їх називають вічними.

Слово мукта стосується до живих істот, які ніколи не приходять у матеріальний світ. Натомість баддги    —    це живі істоти, які майже вічно живуть у матеріальному світі. Баддги докладають величезних зусиль, щоб звільнитися від троїстих страждань матеріального існування і насолоджуватися життям, тоді як мукти вже звільнені й ніколи не спускаються в матеріальний світ. Господь Вішну    —    це повелитель матеріального світу, і тому не може бути й мови про те, щоб Він підпав під вплив матеріальної природи. Тому Махараджа Прітгу в цьому вірші називає Господа Вішну пурушоттамою, найліпшим з усіх живих істот    —    тобто з вішну-таттв і джіва-таттв. Отже, ставити Господа Вішну й джіва-таттву на один рівень    —    це велика образа. Філософи-майаваді рівняють джів до Верховного Господа і вважають їх за одне й те саме, але це найбільша образа лотосових стіп Господа Вішну.

В матеріальному світі ми бачимо, що нижча особа поклоняється вищій. Так само всі істоти поклоняються пурушоттамі, найбільшому з великих, Верховному Богові-Особі, Крішни, чи Господу Вішну. Отож Прітгу Махараджа вирішив присвятити себе служінню лотосовим стопам Господа Вішну. Прітгу Махараджу вважають за втілення Господа Вішну, але його зараховують до втілень шакт’явеша. В цьому вірші варто відзначити також слово ґун̣а̄лайам. Воно означає, що Вішну    —    це вмістище всіх трансцендентних якостей. Філософи-майаваді в силу своїх імперсональних поглядів вважають Абсолютну Істину нірґуною («позбавленою будь-яких якостей»), але насправді Господь    —    це вмістище всіх хороших якостей. Одна з найважливіших якостей Господа    —    це Його любов до Своїх відданих, за що Його називають бгакта-ватсалою. Віддані завжди раді служити лотосовим стопам Господа, а Господь завжди радий приймати любовне служіння Своїх відданих. Їхні трансцендентні взаємини засновані на трансцендентній діяльності, в якій вони проявляють свої трансцендентні якості. Господь має багато трансцендентних якостей: Він всезнаючий, всюдисущий, всепронизуючий, всемогутній, причина всіх причин, Абсолютна Істина, вмістище всіх насолод, вмістище всього знання, всеблагий і т. д.

Прітгу Махараджа прагнув служити Господу з богинею щастя, але це не означає, що він пов’язаний з Господом стосунками мадгур’я-раси. Богиня щастя служить Господу в расі, чи настрої, мадгур’ї, подружнього кохання. Хоча місце богині щастя    —    на грудях у Господа, вона, як віддана, насолоджується тим, що служить лотосовим стопам Господа. Прітгу Махараджа думав тільки про лотосові стопи Господа, тому що перебував у настрої дас’я-раси, слугування Господу. З наступного вірша ми дізнаємося, що Прітгу Махараджа ставився до богині щастя як до матері всесвіту, джаґан-мати. Отже, немає й мови про те, що він збирався бути її суперницею в настрої мадгур’я-раси. Однак він боявся, що вона може образитися, коли він намагатиметься служити Господу. Це свідчить про те, що в абсолютному світі іноді буває змагання між різними слугами Господа, що намагаються задовольнити Його, але в цьому суперництві немає злоби. У світі Вайкунтги, якщо відданий перевершує інших у служінні Господу, інші не заздрять його досягненням, а прагнуть самі досягнути такого самого рівня.

Мати Лакшміджі, богиня щастя, славиться тим, що завжди масажує лотосові стопи Господа Нараяни. Вона ідеальна дружина, тому що намагається задовольнити кожну потребу Господа Нараяни. Вона дбає не лише про Його лотосові стопи, але й про Його домівку. Вона готує для Нього чудові страви, омахує Його віялом, коли Він їсть, змащує Його обличчя сандаловою пастою, розстилає Йому постіль і поправляє підстилку для сидіння. Таким чином вона завжди слугує Господу, не залишаючи іншим відданим майже ніякої нагоди взяти на себе якісь із її щоденних обов’язків. Тому Прітгу Махараджа майже не сумнівався, що його спроба втрутитися в служіння богині щастя роздратує її і що вона розсердиться на нього. Проте навіщо матері Лакшмі, матері всесвіту, сердитися на такого незначного відданого, як Прітгу Махараджа? Це здається дуже малоймовірним. Однак Прітгу Махараджа, щоб захистится від можливих прикрощів, попрохав Господа заступитися за нього. Прітгу Махараджа виконував звичайні ведичні ритуали й жертвопринесення з розділу карма-канда, тобто корисливої діяльності, але Господь, дуже милостивий і великодушний, збирався винагородити Прітгу Махараджу найвищою досконалістю життя, а саме відданим служінням.

Коли людина виконує ведичні ритуали й жертвопринесення, вона ставить собі за мету піднятися на райські планети. За допомогою таких жертвопринесень неможливо заслужити право повернутися додому, до Бога. Але Господь такий милостивий, що приймає навіть незначне служіння, і тому в «Вішну Пурані» сказано, що Верховного Господа можна задовольнити, живучи згідно з засадами варнашрама-дгарми. Коли Господь задоволений, виконавець жертвопринесень піднімається на рівень відданого служіння. Отож Прітгу Махараджа надіявся, що Господь прийме його незначне служіння як значніше від служіння Лакшміджі. Богиню щастя називають чанчала («непотсійна»), тому що вона ніколи не залишається на одному місці і то приходить до людини, то покидає її. Тому Прітгу Махараджа каже, що, навіть якщо вона в гніві піде геть, Господь Вішну нічого не втратить, бо Він самодостатній і здатний в усьому обійтися без допомоги Лакшміджі. Наприклад, коли Ґарбгодакашаї Вішну народив зі Свого пупа Господа Брахму, Він не скористався з допомоги Лакшмі, що сиділа поруч і масувала Його лотосові стопи. Назагал, коли чоловік хоче сина, він запліднює дружину, і за якийсь час народжується дитина. Але у випадку Господа Брахми, Ґарбгодакашаї Вішну не запліднював Лакшміджі. Господь самодостатній і тому народив Брахму зі Свого пупа. Тому Прітгу Махараджа вірив, що, навіть якщо богиня щастя розсердиться на нього, від цього не буде шкоди ні йому, ні Господу.

Кармі переважно беруться до корисливої діяльності, щоб забезпечити комфорт для свого матеріального тіла. Однак ґ’яні відчувають відразу до діяльності, присвяченої досягненню матеріальної вигоди. Вони розуміють, що, як духовні душі, вони не мають нічого спільного з матеріальним світом. Досягнувши самоусвідомлення, ґ’яні, знання котрих стало справді зрілим, повинні віддатися лотосовим стопам Господа, як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (бахӯна̄м̇ джанмана̄м анте). Самоусвідомлення залишається незавершеним, якщо особа не піднімається на рівень відданого служіння.

У «Шрімад-Бгаґаватам» сказано, що атмарами, особи, задоволені в собі, вільні від усякої скверни ґун матеріальної природи.  Доки людину осквернюють ґуни

матеріальної природи, а передусім раджас і тамас, вона залишатиметься жадібною та хтивою і тяжко працюватиме, гаруючи день і ніч. Такий оманний егоїзм примушує живу істоту знову й знову переходити з одного виду життя в інший, ніде не знаходячи спокою.

Ґ’яні розуміють це і тому, покинувши матеріальну діяльність, приймають карма-санн’ясу. Однак і на цьому рівні вони не знаходять справжнього задоволення. Після того, як ґ’яні досягнув досконалості, здобута в матеріальному житті мудрість приводить його до лотосових стіп Господа. Тільки занурившись у постійне споглядання лотосових стіп Господа, він знаходить задоволення. Тому Прітгу Махараджа підсумовує, що звільнені особи, які стають на шлях відданості, досягають найвищої мети життя. Якби саме по собі звільнення було остаточною метою, звільнені особи не бралися б до відданого служіння. Іншими словами, трансцендентне блаженство, яке дарує самоусвідомлення, відоме як атмананда, повністю блякне поряд з блаженством, яке дарує віддане служіння лотосовим стопам Господа. На цій підставі Прітгу Махараджа вирішив просто постійно слухати уславлення Господа і таким чином зосереджувати розум на Його лотосових стопах. Це найвища досконалість життя.

Шріла Нароттама даса Тгакура, великий ачар’я Ґаудія-сампрадаї, сказав, що люди, надмірно прив’язані до рекомендованої в Ведах корисливої діяльності, тобто до карма-канди і ґ’яна-канди, не мають майбутнього. Веди описують три різновиди діяльності, відомі як карма-канда (корислива діяльність), ґ’яна-канда (філософський пошук) і упасана-канда (поклоніння всіляким півбогам задля матеріальних благ). Ті, хто прив’язаний до карма-канди і ґ’яна-канди, не мають майбутнього в тому розумінні, що вони залишатимуться в пастці матеріального тіла, чи це буде тіло півбога, чи царя, чи нижчої тварини чи ще якесь інше. Троїсті страждання матеріального існування однаково переслідують усіх. Розвивати знання задля того, щоб усвідомити свою духовну природу,    —    це теж, до певної міри, гайнування часу. Жива істота    —    це вічна частка Верховного Господа, і тому її найперший обов’язок полягає в тому, щоб присвятити себе відданому служінню. Через це Прітгу Махараджа каже, що спокуса матеріальних благословень,    —    це одна з пасток, які тримають живу істоту в полоні матеріального світу. Тому він щиро каже Господу, що Господня пропозиція винагородити його матеріальними благословеннями дуже пантеличить його. Чистого відданого зовсім не цікавить ні бгукті, ні мукті.

Іноді Господь дарує благословення відданим-неофітам, які ще не зрозуміли, що матеріальні блага не дадуть їм щастя. Як Господь каже у «Чайтан’я-чарітамріті», іноді щирий відданий, не наділений гострим інтелектом, прохає в Господа якихось матеріальних благословень, але всезнаючий Господь загалом не дає їх, а, навпаки, відбирає в відданого ті матеріальні багатства, якими той насолоджується, щоб відданий врешті-решт повністю віддався Йому. Іншими словами, благословення в формі матеріальної вигоди не дають відданому ніякої користі. Слова Вед, які обіцяють досягнення райських планет в нагороду за великі жертвопринесення, просто пантеличать людей. Тому в «Бгаґавад-ґіті» (2.42) Господь каже: йа̄м іма̄м̇ пушпіта̄м̇ ва̄чам̇ правадантй авіпаш́чітах̣. Люди невеликого розуму (авіпаш́чітах̣), приваблені барвистими словами Вед, беруться до корисливої діяльності, щоб отримати матеріальну вигоду. Внаслідок цього вони життя за життям, народжуючись у різних тілах, докладають великих зусиль в пошуках щастя.

Син повинен покладатися на батька, нічого не вимагаючи в нього. Добрий син вірить, що батько ліпше знає, що йому потрібно. Так само чистий відданий не прохає в Господа ніяких матеріальних благ. Він не прохає в Господа навіть духовного блага. Чистий відданий повністю віддається лотосовим стопам Господа, і Господь піклується про нього, як Він обіцяє в «Бгаґавад-ґіті» (18.66): ахам̇ тва̄м̇ сарва-па̄пебгйо мокшайішйа̄мі. Батько знає синові потреби і всім його забезпечує. Верховний Господь також знає потреби живих істот і щедро їх забезпечує. Тому «Ішопанішада» проголошує, що в матеріальному світі все довершене (пӯрн̣ам ідам). Труднощі виникають через те, що живі істоти, забувши про Господа, вимагають зайвого і заплутуються в матеріальній діяльності. Внаслідок цього вони не можуть звільнитися від матеріальної діяльності життя за життям.

Ми бачимо перед собою велике розмаїття живих істот, і всі вони зв’язані путами перевтілення і матеріальної діяльності. Наш обов’язок полягає в тому, щоб просто віддатися Верховному Богові-Особі і довіритися Його опіці, тому що Він знає, що для нас корисно.

Отож Прітгу Махараджа каже, щоб Господь, як верховний батько, на власний розсуд дарував йому те, що Він вважає найбільш корисним для Прітгу Махараджі. Це досконале ставлення для кожної живої істоти. Тому Шрі Чайтан’я Махапрабгу вчить нас у Своїй «Шікшаштаці»:

«Всемогутній Господи! Я не хочу ні великих багатств, ні насолоди з вродливими жінками, ні численних послідовників. Єдине, чого я хочу,    —    це життя за життям віддан служити Тобі, нічого за це не прохаючи».

Отже, висновок полягає в тому, що відданий не повинен прагнути отримати із свого відданого служіння якусь матеріальну вигоду і не повинен приваблюватися до корисливої діяльності чи філософських роздумів. Він повинен з любов’ю завжди служити Господу. Це найвища досконалість життя.

Це також підтверджено у «Бгаґавад-ґіті», де Господь теж називає ілюзорну енерґію непереможною. Ніхто не може подолати ілюзорну енерґію майі за допомогою корисливої діяльності, умоглядної філософії чи містичної йоґи. Єдиний спосіб, який дає змогу подолати ілюзорну енерґію,    —    це віддане служіння, і Господь Сам проголошує це в «Бгаґавад-ґіті» (7.14): ма̄м ева йе прападйанте ма̄йа̄м ета̄м̇ таранті те. Якщо хтось хоче подолати океан матеріального існування, для цього немає іншого способу, крім відданого служіння. Тому відданий не повинен піклуватися про своє матеріальне становище, незалежно від того, чи він перебуває в раю, чи в пеклі. Чистий відданий повинен завжди служити Господу, тому що це його істинний обов’язок. Просто залишаючись непохитним у виконанні цього обов’язку, можна вийти з-під влади суворих законів матеріальної природи.

Суть духовного життя полягає в тому, щоб виконувати накази Верховного Бога-Особи. Кожен, хто живе таким чином, досягнув досконалості в релігійному житті. У «Бгаґавад-ґіті» (18.65) Верховний Господь Крішна каже: ман-мана̄ бгава мад-бгактах̣    —    «Просто думай про Мене і будь Моїм відданим». Потім Господь каже: сарва-дгарма̄н парітйаджйа ма̄м екам̇ ш́аран̣ам̇ враджа    —    «Покинь усі різновиди релігії і просто віддайся Мені» (Б.-ґ. 18.66). Це основний принцип релігії. Кожен, хто вірно виконує такі накази Бога-Особи, є справді релігійною особою. Інших вважають за імітаторів, бо по всьому світі релігією часто прикривають діяльність, яка нічого спільного з релігією не має. Однак тому, хто виконує накази Верховного Бога-Особи, у всьому світі незмінно щастить.

Найважливішим в цьому вірші є слова пратінандйа̄ртгавад вачах̣, які вказують на те, що Господь гідно оцінив сповнені глибокого змісту молитви царя. Коли відданий молиться до Господа, він прохає в Господа не матеріальних благ, а милості. Він благає Господа дати йому змогу життя за життям служити Господнім лотосовим стопам. Тому Господь Чайтан’я каже у Своїй молитві: мама дажнмані джанмані, «життя за життям», тому що відданий не прагне навіть покласти край нескінченним народженням. Господь і відданий з’являються в матеріальному світі життя за життям, але їхні народження трансцендентні. У четвертій главі «Бгаґавад-ґіти» Господь повідомляє Арджуну, що і Він, і Арджуна вже народжувалися багато разів, але Господь пам’ятає всі попередні життя, тоді як Арджуна все забув. Господь і Його довірені віддані приходять знову й знову, щоб виконувати місію Господа, але їхні народження трансцендентні і не завдають страждань, яких завдає матеріальне народження. Тому їхню появу називають дів’я, тобто трансцендентна.

Ми повинні зрозуміти трансцендентну природу народження Господа і Його відданого. Господь народжується для того, щоб запровадити віддане служіння, досконалу систему релігії, а відданий народжується для того, щоб поширювати цю релігію, вчення бгакті, усім світом. Прітгу Махараджа    —    це втілення Господньої могутності, яка дає змогу поширювати вчення бгакті, і тому Господь благословив його залишатися непохитним у своєму становищі. Коли цар відмовився від будь-яких матеріальних благословень, Господь дуже високо оцінив його відмову. Інше важливе слово, вжите в цьому вірші,    —    це ач’юта, яке означає «несхибний». Хоча Господь з’являється в матеріальному світі, Його ніколи не слід вважати за одну з зумовлених душ, завжди схильний до падіння. Коли Господь з’являється, Він залишається на духовному рівні, вільний від скверни ґун матеріальної природи. Тому в «Бгаґавад-ґіті» Господь, пояснюючи природу Свого з’явлення, вживає слово а̄тма-ма̄йайа̄    —    «влаштоване внутрішньою енерґією». Господь ніколи не падає, Він народжується в матеріальному світі не тому, що Його примушує до цього матеріальна природа. Він з’являється для того, щоб відродити досконалі релігійні засади і покласти край демонічному впливу на суспільство.

Нині в так званих наукових колах поширена думка, що на інших планетах немає життя і що наділені інтелектом та науковим знанням живі істоти є тільки на Землі. Однак ведичні писання не підтримують цієї нісенітної теорії. Послідовники ведичної науки чудово знають про інші планети, на яких живуть численні живі істоти, як оце півбоги, мудреці, піти, ґандгарви, паннаґи, кіннари, чарани, сіддги та апсари. Веди повідомляють, що на всіх планетах    —    не лише в матеріальному небі, але також і в духовному    —    існують різноманітні живі істоти. Хоча всі ці живі істоти, як духовні душі, мають одну духовну природу і за своїми якостями однакові Верховному Богові-Особі, втілюючись у матеріальному світі, вони отримують різні тіла, створені з восьми матеріальних елементів: землі, води, вогню, повітря, простору, розуму, інтелекту і оманного его. Однак у духовному світі немає такої відмінності між тілом і втіленою істотою. У матеріальному світі жителі різних планет мають різні тіла. Ведичні писання повідомляють нас, що на кожній планеті, як духовній, так і матеріальній, живуть істоти, наділені тим чи іншим рівнем інтелекту. Земля належить до планетної системи Бгурлоки. Існує ще шість планетних систем вище за Бгурлоку і сім    —    нижче від неї. Отже, в усьому всесвіті нараховують чотирнадцять планетним систем, і тому його називають чатурдаша-бгувана. Поза матеріальним небом з його планетними системами існує інше небо, відоме як паравйома, чи духовне небо, яке містить у собі духовні планети. Жителі тих планет занурені в різні форми любовного служіння Верховному Богові-Особі. Вони перебувають у різних стосунках з Господом, як оце дас’я-раса, сакг’я-раса, ватсал’я-раса, мадгур’я-раса і, найвища з усіх, паракія-раса. Ця паракія-раса, або стосунки коханців, переважає на Крішналоці, де живе Господь Крішна. Ця планета називається Ґолока Вріндавана. Хоча Господь Крішна завжди живе на цій планеті, Він поширює Себе в мільйони і трильйони інших форм. В одній з таких форм Він з’являється і на цій матеріальній планеті в певному місці, яке зветься Вріндавана-дгама і в якому Він проявляє Свої предвічні розваги з Ґолоки Вріндавани-дгами в духовному небі, щоб привабити й забрати зумовлені душі назад додому, до Бога.

Верховний Бог-Особа цілковито духовний, і тому Він може сходити з духовного неба, не змінюючи тіла. Через це Його називають ач’ютою, або несхибним. Натомість, коли жива істота падає в матеріальний світ, їй доводиться приймати матеріальне тіло, і тому її не можна описати словом ач’юта. Впавши з рівня своїх істинних обов’язків у служінні Господу, жива істота отримує матеріальне тіло, щоб страждати чи намагатися знайти насолоду в жалюгідних умовах матеріального життя. Тому палу живу істоту називають ч’ютою, а Господа    —    ач’ютою.

Господь привабив усіх    —    не лише царя, але й усіх жерців, дуже прив’язаних до ведичних ритуалів. Господь всепривабливий, і саме тому Його називають Крішною, що означає «той, хто приваблює всіх істот». Господь з’явився на місці жертвопринесення Махараджі Прітгу як Кшіродакашаї Вішну, довершене поширення Господа Крішни. Кшіродакашаї Вішну    —    це друге втілення Каранадокашаї Вішну, джерела матеріального творіння. Каранадокашаї Вішну поширє Себе в Ґарбгодакашаї Вішну, а той входить у кожен всесвіт. Кшіродакашаї    —    це один з пуруш, які керують ґунамиматеріальної природи.

Верховного Господа не побачити матеріальними очима, але коли матеріальні чуття розвивають схильність до трансцендентного любовного служіння Господу і завдяки тому очищуються, Господь являє Себе зору відданого. Авйакта означає «непроявлений». Хоча матеріальний світ являє собою творіння Верховного Бога-Особи, Господь невидимий для матеріальних очей. Однак Махараджа Прітгу завдяки чистому відданому служінню розвинув духовний зір. Цей вірш називає Господа сандарш́іта̄тма̄, тому що, хоча Господь невидимий для звичайних очей, Він являє Себе відданому.