ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА: Нащадки Дгруви Махараджі

Як видно з бесіди Відури і Майтреєю, діяння Верховного Бога-Особи та Його відданих настільки захопливі, що ні відданий, яких переповідає їх, ні відданий, який їх слухає, не відчувають ніякої втоми, задаючи запитання й відповідаючи на них. Бесіди на трансцендентні теми настільки приємні, що ні оповідачі, ні слухачі не відчувають від них ніякої втоми. Незнайомі з такими оповідями люди, невіддані, можуть думати: «Як людина може так багато часу просто балакати про Бога?» Але віддані не можуть насититися й задовольнитися бесідами про Верховного Бога-Особу чи про Його відданих. Чим більше вони переповідають і слухають ці оповіді, тим більше їм хочеться робити це. Повторення мантри Харе Крішна зводиться до промовляння трьох слів: «Харе», «Крішна» і «Рама»,    —    але віддані можуть повторювати мантру Харе Крішна двадцять чотири години на добу й не відчувати втоми.

У попередній главі Майтрея згадав три вірші, які великий мудрець Нарада проспівав на жертвопринесенні Прачетів, і це викликало в Відури нові запитання.

До Верховного Господа ведуть два шляхи. Один називається бгаґавата-марґа, тобто шлях «Шрімад-Бгаґаватам», а другий називається панчаратріка-віддгі. Панчаратріка-віддгі    —    це метод храмового поклоніння, а бгаґавата-віддгі    —    це практика дев’яти методів відданого служіння, що починається зі слухання й оспівування. Рух свідомості Крішни одночасно використовує обидва методи і таким чином дає людині змогу впевнено рухатися вперед шляхом до пізнання Верховного Бога-Особи. Як зазначає тут Відура, метод панчаратріки вперше виклав великий мудрець Нарада.

Нарада Муні завжди прославляє Господні розваги. Як видно з цього вірша, він любить прославляти не лише Господа, але й Його відданих. Місія великого мудреця Наради полягає в тому, щоб скрізь поширювати славу відданого служіння Господу. Задля цього він створив «Нарада-паначаратру», що містить вказівки щодо відданого служіння. З цієї книги віддані можуть дізнатися, як виконувати віддане служіння і як двадцять чотири години на добу проводити жертвопринесення для задоволення Верховного Бога-Особи. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», Господь створив чотири соціальних стани, тобто брахманів, кшатріїв, вайшій та шудр, а в «Нарада-паначаратрі» роз’яснено, як члени кожного з чотирьох соціальних станів можуть задовольнити Верховного Господа. У «Бгаґавад-ґіті» (18.45) сказано: све све карман̣й абгіратах̣ сам̇сіддгім̇ лабгате нарах̣    —    людина може задовольнити Верховного Господа виконуючи свої фахові обов’язки. У «Шрімад-Бгаґаватам» (1.2.13) теж сказано: сванушт̣гітасйа дгармасйа сам̇сіддгір харі-тошан̣ам    —    досконалість, якої можна досягнути, виконуючи свої обов’язки, полягає в тому, щоб задовольнити Верховного Бога-Особу. Прачети виконували жертвопринесення згідно з цією засадою, і Нарада Муні, задоволений ними, хотів прославити Дгруву Махараджу на їхньому жертвопринесенні.

У «Шрімад-Бгаґаватам» зібрано бгаґават-катгу, оповіді про Господні розваги. Хоча минуло п’ять тисяч років, ми можемо теж почути все, що Відура прагнув почути від Майтреї, якщо в нас є палке бажання.

Уткала, син Махараджі Дгруви, посідав якості маха-бгаґавати. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (6.30), йо ма̄м̇ паш́йаті сарватра сарвам̇ ча майі паш́йаті    —    відданий, який досягнув дуже високого рівня, бачить Верховного Бога-Особу у всьому, і все бачить у Всевишньому. Також «Бгаґавад-ґіта» (9.4) підтверджує: майа̄ татам ідам̇ сарвам̇ джаґад авйакта-мӯртіна̄    —    Господь Крішна у Своєму безособистісному аспекті пронизує весь всесвіт. Все спочиває на ньому, але це не означає, що все суще    —    це Він Сам. Піднесений відданий маха-бгаґавата все бачить у цьому світлі: він бачить ту саму Наддушу, Параматму, в серці кожного, незважаючи на всі відмінності між матеріальними тілами живих істот. Він бачить усіх як невід’ємні частки Верховного Бога-Особи. Маха-бгаґавата відчуває присутність Верховного Бога-Особи скрізь, і Верховний Господь ніколи не випускає його з поля зору, так само як відданий ніколи не випускає з поля зору Верховного Господа. Це можливо тільки для відданого, який розвинув глибоку любов до Бога.

Ці два вірші служать ілюстрацією до вірша з «Бгаґавад-ґіти» (18.54):

«Той, хто піднімається на цей трансцендентний рівень, осягає Верховний Брахман і сповнюється радості. Він ні за чим не тужить і нічого не жадає. Він однаково ставиться до всіх живих істот. У такому стані він досягає чистого відданого служіння Мені». Те саме описує також Господь Чайтан’я на початку першого вірша Своєї «Шікшаштаки»:

Бгакті-йоґа    —    це найвища система йоґи, а повторення святого імені Господа    —    це найголовніший метод практики відданого служіння. Той, хто повторює святе ім’я, може здобути досконалість, досягнувши нірвани, або звільнення від матеріального існування. Як описує Господь Чайтан’я, така особа відчуває безмежне блаженство духовного існування (а̄нанда̄мбудгі-вардганам). Того, хто перебуває на цьому рівні, більше не цікавлять ні матеріальні багатства, ні навіть царський трон і неподільна влада над цілою планетою. Цей стан називається вірактір анйатра сйа̄т і являє собою плід відданого служіння.

Чим вищого рівня людина досягає у відданому служінні, тим більше вона байдужіє до матеріального багатства й до матеріальної діяльності. Причина цього полягає в тому, що духовна природа сповнена блаженства. Про це теж сказано в «Бгаґавад-ґіті» (2.59): парам̇ др̣шт̣ва̄ нівартате    —    скуштувавши вище блаженство духовного буття, людина відвертається від матеріальних насолод. Коли людина розвиває духовне знання, яке порівнюють до могутнього вогню, всі її матеріальні бажання згорають дощенту. Досконалості в містичній йозі може досягнути лише той, хто завдяки відданому служінню повсякчасно зв’язаний з Верховним Богом-Особою. Відданий в своєму житті завжди, на кожному кроці, думає про Верховну Особу. Над кожною зумовленою душею тяжіє великий тягар колишніх гріхів, але той, хто просто присвячує себе відданому служінню, відразу ж дощенту спалює всю цю скверну. Це описано у «Нарада-панчаратрі»: сарвопа̄дгі-вінірмуктам̇ тат-паратвена нірмалам.

Щоб уникнути суперечок, турбот і незручностей, які виникають у стосунках з матеріалістами, великі святі, як оце Джада Бгарата чи Уткала, воліють завжди мовчати. Люди меншого розуму вважають таких святих за божевільних, глухих чи німих. Але насправді піднесений відданий просто уникає балачок із людьми, які не присвячують свого життя відданому служінню. Натомість він дуже приязно розмовляє із тими, хто присвятив своє життя відданому служінню, а також дає настанови невинним людям. Звісно, світ повен невідданих, і деякі піднесені віддані стають бгаджанананді. Однак ґоштг’янанді проповідують серед людей, щоб збільшити кількість відданих. Але навіть такі проповідники уникають вороже налаштованих людей, які відкидають духовне життя.

Як видно, незважаючи на монархічний лад, за тих часів влада царя зовсім не була автократичною. Поряд з царем завжди були старійшини роду і радники, що могли втручатися в хід подій і обирати спадкоємцем трону гідну особу, хоча посісти трон міг тільки член царської сім’ї. Нині теж, у тих країнах, де існує монархія, міністри і старші члени роду іноді відхиляють одного спадкоємця трону й обирають на царя іншого нащадка царської сім’ї.

Дружину Ватсари названо в цьому вірші словом ішт̣а̄, що означає «гідна поклоніння». З цього можна зробити висновок, що вона посідала всі хороші якості, а зокрема, була дуже вірна своєму чоловікові, покірлива й ласкава до нього. Вона мала всі хороші якості, потрібні для того, щоб керувати господарством. Якщо чоловік і дружина мають хороші якості і живуть мирно, в них народжуються хороші діти, і весь їхній рід насолоджується щастям і добробутом.

Монархія ліпша за демократію, тому що сильний монарх дбайливо підтримує порядок у царстві. Ще навіть сто років тому в Кашмірі (на півночі Індії) цар був таким могутнім, що, коли в його царстві ловили злодія й приводили до нього, він одразу ж відрубав тому руки. Завдяки таким суворим заходам в його царстві практично не було крадіжок. Навіть коли людина забувала щось на вулиці, ніхто не торкався її речей. Закон був такий, що речей мав право торкатися тільки їхній власник, і ніхто інший. Однак за так званої демократії, коли стається крадіжка, поліція приходить і складає протокол, але злодій гуляє на свободі, уникаючи кари. Через слабкість і невправність сучасного уряду нині по всьому світі розвелося багато злодіїв, грабіжників та шахраїв.

Сімейний чоловік розраховує на щасливе життя зі своїми батьками, дружиною і дітьми, але за певних обставин батько, мати, дитина чи дружина перетворюються на його ворогів. Чанак’я Пандіт каже, що батько стає ворогом тоді, коли заходить у великі борги, мати стає ворогом, коли одружується вдруге, дружина є ворогом, коли вона дуже вродлива, а син є ворогом, коли він нетямущий і лихий. Коли хтось із рідних стає ворогом, залишатися сімейною людиною дуже важко. Загалом у матеріальному світі так і стається. Тому, згідно з ведичною культурою, після п’ятдесяти років треба покинути родину і решту життя присвятити на розвиток свідомості Крішни.

Зазвичай карає всіх цар, алев цьому випадку великі мудреці покарали самого царя. Очевидно, цар вчинив серйозний прогріх, бо інакше чому б великі мудреці, найпіднесеніші й найтерплячіші з людей, незважаючи на свою праведність, вирішили скарати його? З цих віршів видно, що царська влада була обмежена рамками брахманічної культури. Влада брахманів була вищою за царську, і за потреби брахмани скидали царя з трону або вбивали його, не вдаючись ні до якої зброї, а проклинаючи його мантрою брахма-шапи. Брахмани посідали таку могутність, що той, на кого падало їхнє прокляття, відразу ж помирав.

Ведична культура визнає царя за представника Верховного Бога-Особи. Його називають нара-нараяною, тим самим вказуючи, що Нараяна, Верховний Бог-Особа, з’являється серед людей в образі царя. Згідно з етикетом ні брахману, ні царя-кшатрію ніколи не можна ганити. Навіть якщо цар здається грішником, піддані не повинні його ганити. Але в цьому випадку нарадевати прокляли царя Вену, і з цього випливає, що його гріхи були дуже тяжкими.

Відура прийняв Майтрею як свого духовного вчителя. Учень завжди розпитує духовного вчителя, а вчитель відповідає учневі, якщо той смиренний і відданий. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура каже, що з милості духовного вчителя людина здобуває милість Верховного Господа. Духовний вчитель не схильний відкривати всі таємниці духовної науки учневі, який не дуже смиренний і відданий. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті», щоб отримати знання від духовного вчителя, потрібно бути смиренним, запитувати духовного вчителя і служити йому.

Ведичне жертвопринесення    —    це не вистава. На ці жертвопринесення приходили півбоги, а принесені в жертву тварини, поверталися до життя. За епохи Калі немає таких могутніх брахманів, які могли б запросити півбогів чи вдихнути в тварин нове життя. Раніше брахмани, що зналися на ведичних мантрах, могли показати силу своїх мантр, але за цієї епохи таких брахманів більше немає і тому такі жертвопринесення заборонені. Жертвопринесення під час якого в жертву приносили коня, називалося ашвамедга. Іноді в жертву приносили корів (ґава̄ламбга), але не для того, щоб з’їсти їх, а для того, щоб показати силу мантр, повернувши їх до життя. Отож, єдина яґ’я, придатна для нинішньої епохи,    —    це санкіртана-яґ’я, або цілодобове повторення мантри Харе Крішна.

Досвідчені брахмани володіють наукою правильної вимови ведичних мантр. Поєднані у ведичну мантру санскритські слова треба правильно виспівувати, бо інакше мантра не матиме сили. За цієї епохи брахмани не мають ні глибокого знання санскриту, ні чистоти щоденних звичок. Однак той, хто повторює мантру Харе Крішна, досягає найвищого блага, яке можуть дарувати жертвопринесення. Навіть якщо мантру Харе Крішна промовляють неправильно, в ній криється така сила, що людина все одно досягає результату.

Цей вірш вказує на те, що, коли жрець робить підношення недбало, півбоги не приймають своїх часток. Так само у відданому служінні трапляються образи, що звуться сева-апарадгами. Ті, хто поклоняється храмовим Божествам Радги і Крішни, повинні уникати цих образ у своєму служінні. Образи, які трапляються у служінні, описано в «Нектарі відданості». Якщо ми пропонуємо своє служіння Божествам напоказ, не намагаючись уникати сева-апарадг, Божества Радги й Крішни, безперечно, не прийматимуть підношення від таких невідданих. Отже, віддані, які служать у храмі, не повинні вигадувати власних методів, а повинні стараннно дотримуватися визначених засад чистоти, і тоді Радга й Крішна приймуть їхні підношення.

Одруження призначене для того, щоб народився син. Син потрібен для того, щоб звільнити свого батька і його предків від пекельних умов, в які вони можуть потрапити. Тому Чанак’я Пандіт каже: путра-хінам̇ ґр̣хам̇ ш́ӯнйам    —    «Без сина сімейне життя безглузде». За цього життя цар Анґа був дуже праведним, але через якийсь гріх у минулому він не міг отримати сина. З цього видно, що людина не має сина через колишні гріхи.

Коли виконують жертвопринесення, воно призначене для задоволення Вішну, щонасолоджується плодами всіх жертвопринесень. А коли Господь Вішну погоджується прийти на жертвопринесення, за своїм володарем природно йдуть усі півбоги, і тому їм офірують їхні частки жертовних дарів. Отже, жертвопринесення призначені для задоволення Господа Вішну, а не півбогів.

У «Бгаґавад-ґіті» Господь каже, що Він дарує тим, хто поклоняються йому, благословення, яких вони бажають. Верховний Бог-Особа дає всім живим істотам, зумовленим матеріальною природою, повну свободу дій. Але Своєму відданому Він каже, що, замість цілий день працювати, відданому ліпше віддатися Господу, а Він подбає про Свого відданого. Цим відданий відрізняється від корисливого трудівника. Корисливий трудівник насолоджується лише плодами своєї праці, а відданий, діючи за проводом Верховного Господа, проґресує у відданому служіння, прагнучи досягнути найвищої мети життя    —    повернутися додому, до Бога. Варто звернути на вжите в цьому вірші слово ка̄ма̄н, що означає «бажання чуттєвої насолоди». Відданий вільний від усіх ка̄ма̄н. Він    —    ан’ябгілашіта-шун’я, тобто завжди вільний від бажань задовольняти чуття. Його єдина мета полягає в тому, щоб задовольняти чуття Господа. В цьмоу полягає різниця між відданим і кармі.

Під час яґ’ї в жертву іноді приносять тварин. Це роблять не для того, щоб убити тварин, а для того, щоб вдихнути в них нове життя. Це становило свого роду дослід, який демонстрував, наскільки правильно жерці промовляють ведичні мантри. Іноді тварин вбивають у медичних лабораторіях, досліджуючи терапевтичні властивості тих чи інших препаратів. Однак ті, хто ставить досліди на тваринах, не можуть їх оживити, тоді як під час жертвопринесення офірованих тварин повертали до життя силою ведичних мантр. В цьому вірші вжито слово ш́іпі-вішт̣а̄йа. Ш́іпі означає «полум’я жертовного вогню». Господь Вішну перебуває в жертовному вогні в образі полум’я, в яке офірують жертовні дари. Тому Господа Вішну називають Шіпівішта.

Варто відзначати вжиті тут слова уда̄ра-дгіх̣. Дружина царя, Сунітга, не заслугувала такого благословення, але цар був такий великодушний, що, не вагаючись, віддав дружині зварений в молоці рис, прасад, отриманий від яґ’я-пуруші. Звичайно, все відбувається згідно з задумом Верховного Бога-Особи. Як пояснюють подальші вірші, вчинок царя не віщував йому нічого хорошого. Цар був дуже великодушний, і тому Верховний Бог-Особа, щоб поглибити цареву відреченість від матеріального світу, вирішив, що в цариці народиться лихий син і цар через це покине дім. Як сказано вище, Господь Вішну виконує бажання кармі так, як вони того хочуть, але бажання відданих Господь виконує по-інакшому, влаштовуючи все так, щоб відданий поступово прийшов до Нього. Це підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (дада̄мі буддгі-йоґам̇ там̇ йена ма̄м упайа̄нті те). Господь дає відданому змогу підніматися в духовному житті дедалі вище, щоб врешті-решт повернутися додому, до Бога.

Пум̇-саванам    —    це один з десяти очисних обрядів, під час якого дружина приймає прасад, рештки їжі, офірованої Господу Вішну, щоб після статевих зносин з чоловіком зачати дитину.

Мати хлопчика, Сунітга, була дочкою уособлення смерті. Загалом дочка вдається в батька, а син    —    в матір. Отож, згідно з аксіомою, за якою дві величини, що рівні третій, рівні між собою, син царя Анґи пішов за своїм дідом з боку матері. Як пояснює смріті-шастра, дитина загалом перебирає звички своїх дядьків з боку матері. Нара̄н̣а̄м̇ ма̄тула-карма    —    дитина зазвичай переймає якості родичів з боку матері. Якщо вони живуть у гріху, то дитина, якщо навіть її батько    —    праведна людина, підпадає під вплив родичі з боку матері і теж стає жертвою гріха. Тому в ведичному суспільстві, укладаючи шлюб, брали до уваги рід і нареченого, і нареченої. Якщо астрологічний аналіз теж показує їхню досконалу сумісність, вони укладали шлюб. Щоправда, іноді астрологи помиляються і сімейне життя приносить багато розчарувань.

Схоже, що Сунітга не була хорошою парою для царя Анґи, бо вона доводилася дочкою уособленій смерті. Іноді Господь посилає відданому дружину, з якою той не може жити щасливим сімейним життям, щоб відданий поступово розвинув відреченість від сімейного життя й дружини і досягнув вищого рівня у відданому служінні. Як можна зрозуміти, саме Верховний Бог-Особа влаштував так, щоб царю Анзі, хоча він і був праведним відданим, доля підібрала невдалу пару в особі Сунітги, а та згодом народила йому такого лихого сина, як Вена. Але в наслідку цього всього цар Анґа повністю звільнився від пут сімейного життя й пішов з дому, щоб повернутися додому, до Бога.

Кшатріям дозвлено полювати в лісі для того, щоб вивчати воєнне мистецтво, а не для того, щоб їсти вбитих тварин абощо. Царям-кшатріям, правлячи державою, нерідко доводилося відрубати голову злочинцям. Тому їм було дозволено полювати в лісі. Син царя Анґи, Вена, під лихим впливом матері виріс дуже жорстоким і тому любив ходити в ліс і без жодної потреби вбивати тварин. Його поява лякала всіх людей в околиці, і вони волали: «Вена йде! Вена йде!» З самого початку свого життя він наганяв жах на своїх підданих.

Як відомо, подружжя повинно мати сина, бо інакше сімейне житття стає безглуздим. Але син, який не має хороших якостей, нічим не ліпший від невидющого ока. Сліпе око не дає змоги нічого бачити і просто завдає нестерпних мук. Тому, думаючи про свого лихого сина, цар вважав, що йому дуже не пощастило.

Цар став обмірковувати про своє становище з погляду прив’язаності до матеріального дому й відреченості від нього. Прахлада Махараджа порівнює матеріальний дім до закинутого колодязя. Якщо людина падає в закинутий колодязь, звідти дуже важко вибратися, щоб почати життя заново. Прахлада Махараджа радить якомога швидше покинути цей темний колодязь сімейного життя й піти в ліс, щоб віддатися Верховному Богові-Особі. Ведична культура вважає, що покинути дім, прийнявши ванапрастгу і санн’ясу,    —    це обов’язок людини. Але люди так прив’язані до своїх домівок, що не бажають їх покидати аж до самої смерті. Отже, розглядаючи своє становище під кутом відреченості, цар Анґа вирішив, що поганий син дає чудову нагоду позбутися прив’язаності до сімейного життя. Він побачив у поганому сині свого друга, що допомагає йому відректися від дому. Врешті-решт кожен повинен навчитися позбуватися прив’язаностей до матеріального життя, тому, якщо поганий син своєю жахливою поведінкою допомагає сімейній людині піти з дому, то це слід вважати за благословення.

Вжите в цьому вірші слово маходайодайа̄т означає, що завдяки благословенням великої душі можна отримати матеріальне багатство, але коли людина обриває свою прив’язаність до матеріального багатства, це слід вважати ще більшим благословенням великих душ. Царю було нелегко покинути багате царство й молоду, вірну дружину, і тільки завдяки великій милості Верховного Бога-Особи йому вдалося порвати всі прив’язаності і без нічийого відома піти в ліс. Відомо багато випадків, коли великі душі так само глухої ночі покидали дім, відкидаючи прив’язаність до дому, дружини й грошей.

Приклад із менш розумними містиками, що шукають у своєму серці Наддушу, дуже повчальний. Абсолютну Істину пізнають у трьох аспектах: як безособистісний Брахман, локалізовану Параматму і Верховного Бога-Особу. Такі малорозумні містики, куйоґінах̣, за допомогою умоглядних роздумів можуть пізнати безособистісний Брахман, але їм не знайти Наддушу, що перебуває в серці кожної живої істоти. Коли цар пішов з дому, він жив у якомусь іншому місці, але в своїх пошуках його піддані були так само безпорадні, як малорозумні містики.