ГЛАВА ДЕВ’ЯТА : Дгрува Махараджа повертається додому

Сахасраш́ірша̄    —    це одне з імен Бога-Особи в Його образі Ґарбгодакашаї Вішну. Хоча Господь явив Себе Дгруві Махараджі в образі Кшіродакашаї Вішну, в цьому вірші Його названо, Сахасрашірша Вішну, тому що Він невідмінний від Ґарбгодакашаї Вішну. Як зазначає Шріла Санатана Ґосвамі у своїй «Бгаґаватамріті», Бог-Особа Сахасрашірша, що явив Себе Дгруві Махараджі,    —    це втілення, відоме як Прішніґарбга. Саме Він створив планету, що стала обителлю Дгруви Махараджі і прославилася як Дгрувалока.

Досягнувши зрілості в практиці йоґічної медитації, Дгрува Махараджа постійно споглядав у своєму серці образ Бога-Особи. Але раптом Верховний Господь зник із серця Дгруви Махараджі, і Дгрува подумав, що він утратив Господа. Це стурбувало Дгруву Махараджу, але, розплющивши очі і вийшовши з медитації, він побачив перед собою Господа в тому самому образі. У «Брахма-самхіті» (5.38) сказано: према̄н̃джана-ччгуріта-бгакті-вілочанена    —    святий, який завдяки відданому служінню розвинув любов до Верховного Бога-Особи, повсякчасно бачить трансцендентний образ Господа Ш’ямасундари. Цей образ Господа Ш’ямасундари в серці відданого не є витвір уяви. Коли відданий досягає зрілості у відданому служінні, він віч-на-віч бачить того самого Ш’ямасундару, про якого завжди думав, виконуючи віддане служіння. Верховний Господь абсолютний, і тому форма Господа в серці відданого, форма Господа в храмі і первинна форма Господа на Вайкунтзі, у Вріндавана-дгамі суть одна й та сама форма, вони невідмінні між собою.

Коли Дгрува Махараджа вперше побачив Верховного Бога-Особу на живі очі, він дуже збентежився, охоплений природним благоговінням. Здавалося, що своїми очима він п’є образ Господа. Відданий відчуває таку сильну любов до Верховного Бога-Особи, що йому хочеться знову й знову обціловувати лотосові стопи Господа, торкатися до кінчиків пальців на Його стопах і пригортати їх до серця. Опис стану Дгруві Махараджі свідчить про те, що, коли він побачив Господа на живі очі, його тілом оволоділо вісім різновидів трансцендентного екстазу.

Кожен відданий прагне оспівувати трансцендентні якості Господа. Відданих завжди цікавлять розповіді про трансцендентні якості Господа, і вони завжди прагнуть прославляти їх, але іноді їх стримує смирення. Бог-Особа, перебуваючи в серці кожної істоти, Сам дає відданому інтелект, потрібний, щоб Його описати. Це означає, що, коли відданий пише чи говорить про Верховного Бога-Особу, слова підказує йому зсередини Господь. Це підтверджено в Десятій главі «Бгаґавад-ґіти», де сказано, що тим, хто постійно присвячує себе трансцендентному любовному служінню Господу, Господь із серця підказує, що саме треба робити для Його задоволення. Коли Дгрува Махараджа завагався, за браком досвіду не знаючи, як прославити Господа, Господь зі Своєї безпричинної милості доторкнувся мушлею до чола Дгруви й таким чином дарував йому трансцендентне натхнення. Це трансцендентне натхнення називається брахма-майа, тому слова людини, яка його відчуває, не відрізняються від звуків Вед. Її слова не належать до звичайних звуків матеріального світу. Отож звуки мантри Харе Крішна теж не слід вважати за звичайні, чи матеріальні, звуки, хоча ця мантра й записана звичайними літерами.

У цьому вірші заслуговує уваги багато важливих моментів. Насамперед треба відзначити, що зв’язок між Абсолютною Істиною і матеріальними та духовними енерґіями пізнає учень, який досконало зрозумів ведичні писання. Дгрува Махараджа ніколи не ходив до школи чи професійного наставника, щоб вивчати висновки ведичних писань, але у відповідь на його віддане служіння Господь Сам з’явився перед і доторкнувся до його чола мушлею, і завдяки тому суть усіх Вед сама відкрилася Дгруві Махараджі. Тільки так можна пізнати ведичні писання. Просто вивчаючи їх з академічного погляду, їх неможливо пізнати. Веди проголошують, що суть Вед відкривається тільки тому, хто непохитно вірить у Верховного Господа і в духовного вчителя.

З прикладу Дгруви Махараджі видно, що він виконував віддане служіння Господу згідно з настановами духовного вчителя, Наради Муні. У відповідь на таке віддане служіння, яке Дгрува Махараджа виконував з великою рішучістю й аскетичністю, Бог-Особа Сам з’явився перед ним. Дгрува був лише дитина. Він хотів піднести Господу чудові молитви, але, не володіючи достатнім знанням, він вагався. Однак щойно Господь зі Своєї ласки доторкнувся мушлею до його чола, він досконало зрозумів усі висновки Вед. Ці висновки спираються на правильне розуміння різниці між джівою і Параматмою, тобто між індивідуальною душею і Наддушею. Індивідуальна душа    —    це завжди слуга Наддуші, і тому її обов’язок у стосунках із Наддушею полягають у тому, щоб служити. Це називається бгакті-йоґа, або бгакті-бгава. Дгрува Махараджа молився Господу не так, як це роблять філософи-імперсоналісти, а як відданий. Тому в цьому вірші чітко сказано: бгакті-бга̄ва. Тільки Верховний Бог-Особа, чия слава безмежна, гідний того, щоб Йому підносили молитви. Дгрува Махараджа хотів батькове царство, але батько не пустив його навіть на коліна. Щоб виконати бажання Дгруви, Господь уже створив для нього планету, яку називають полярною зіркою, Дгрувалокою, і яка ніколи не зазнає знищення, навіть під час всесвітньої заглади. Дгрува Махараджа досягнув такої досконалості не за рахунок якихось квапливих дій, а завдяки тому, що тепрляче виконував наказ духовного вчителя. Тільки завдяки тому він досягнув найвищого успіху, віч-на-віч побачивши Господа. А тепер, з безпричинної милості Господа, він отримав також здатність піднести Господу достойні молитви. Щоб прославити Всевишнього чи піднести Йому хвалу, потрібно отримати Його милість. Не отримавши безпричинної милості Господа, неможливо описувати Його славу.

Дгрува Махараджа бачив разючу відмінність між своїм станом до того, як він отримав розуміння духу й віч-на-віч побачив Верховного Бога-Особу, і після того. Він зрозумів, що до того всі його чуття і життєва сила були занурені в сон. Поки людина не піднялася на духовний рівень, усі частини її тіла, розум та всі її здібності просто сплять. Всі дії людини, яка не досягла духовного рівня, вважають діями привида чи мертвої людини. Шріла Бгактівінода Тгакура написав пісню, в якій звертається до себе: «О жива істото, прокинься! Доки ти спатимеш на колінах майі? Тобі пощастило отирмати людську форму тіла, тож постарайся встати і пізнати себе». Веди теж закликають: «Вставай! Вставай! Ти отримав щасливу нагоду, людську форму життя, тож тепер пізнай себе». Так вчать Веди.

Дгрува Махараджа пересвідчився, що, коли він піднявся на духовний рівень і чуття його осяяло знання, йому відкрилася суть ведичної науки. Ця суть полягає в тому, що Верховний Бог    —    це Особа, Він не безособистісний. Дгрува Махараджа відразу ж збагнув це. Він відчував себе так, ніби протягом тривалого часу він був занурений у сон, і тому відчував сильне бажання прославити Господа згідно з повчаннями Вед. Світська людина нездатна піднести Верховному Богові-Особі молитви чи прославити Його, тому що вона не розуміє суті Вед.

Коли Дгрува Махараджа побачив у собі цю переміну, він зрозумів, що це наслідок безпричинної милості Господа. Усвідомлюючи, яку ласку являє Йому Господь, він якнайшанобливіше поклонився Господу. Чуття і розум Дгруви Махараджі були осяяні духовним знанням завдяки внутрішній енерґії Господа. Отож вжиті в цьому вірші слова сва-дга̄мна̄ означають «духовною енерґією». Духовного просвітлення можна досягнути тільки з милості духовної енерґії Господа. Повторюючи мантру Харе Крішна, ми передусім звертаємося до духовної енерґії Господа: «Харе». Ця духовна енерґія починає впливати на живу істоту тоді, коли та повністю віддається Господу і визнає себе за Його вічного слугу. Коли людина віддається на волю Верховного Господа і готова виконати будь-який Його наказ, цей рівень називається севонмукга. На цьому рівні духовна енерґія поступово відкриває Господа такій особі.

Без одкровення, яке стається під впливом духовної енерґії, ніхто не може піднести молитви на славу Господа. Будь-які філософські міркування чи поетичні вислови світських людей являють собою наслідок прямого й непрямого впливу матеріальної енерґії. Коли духовна енерґія справді вдихає нове життя в істоту, всі її чуття очищуються й вона присвячує себе тільки служінню Господу. Тоді руки, ноги, вуха, язик, розум, дітородні органи    —    все, що вона має,    —    служить Господу. Такий просвітлений відданий більше не виконує ніяких матеріальних дій і не має ніякого потягу до матеріальної діяльності. Очищення чуттів і залучення їх до служіння Господу називається бгакті, або віддане служіння. Спочатку чуття діють згідно з вказівками духовного вчителя і шастр, а коли людина досягає просвітлення і її чуття очищуються, вона служить Господу далі. Різниця полягає в тому, що спочатку вона використовували чуття в служінні Господу механічно, а досягнувши просвітлення, вона діє з духовним розумінням.

Дгрува Махараджа усвідомив, що Верховна Абсолютна Істина, Бог-Особа, діє за допомогою Своїх різноманітних енерґій. Він пронизує все не тому, що стає порожнечею або чимось безособистісним. Філософи-майаваді вважають, що Абсолютна Істина, поширившись усім проявленим космосом, не має особистісною форми. Але Дгрува Махараджа, пізнавши суть Вед, каже: «Ти пронизуєш увесь проявлений космос Своєю енерґією». Ця енерґія в своїй основі духовна, але через те, що вона діє в тимчасовому матеріальному світі, її називають майею, або ілюзорною енерґією. Іншими словами, щодо всіх, за винятком відданих Господа, ця Господня енерґія діє як зовнішня енерґія. Дгрува Махараджа глибоко усвідомив цю істину, а також збагнув, що енерґія і її джерело суть одне. Енерґію неможливо відділити від її джерела й володаря.

Цей вірш визнає тотожність Верховного Бога-Особи і Його аспекту Параматми, чи Наддуші. Його первинна, духовна енерґія вдихає життя в матеріальну енерґію, і завдяки цьому мертве тіло здається наділеним живою силою. Прихильники філософії порожнечі вважають, що ознаки життя в матеріальному тілі виникають за певних матеріальних обставин, але істина полягає в тому, що саме по собі матеріальне тіло неспроможне діяти. Навіть машина потребує для своєї діяльності окремої енерґії (електричного струму, пари тощо). У цьому вірші сказано, що матеріальна енерґія по-різному діє в різних матеріальних тілах, як вогонь по-різному горить у вогнищах з різних дров, залежно від їхніх розмірів та форми. Для відданих ця сама енерґія перетворюється на духовну. Це можливо через те, що первинно ця енерґія духовна, а не матеріальна. Як сказано в писаннях, вішн̣у-ш́актіх̣ пара̄ прокта̄. Ця первинна енерґія надихає відданого, і він присвячує всі частини свого тіла на служіння Господу. Тимчасом невідданих та сама енерґія, діючи як зовнішня енерґія, спонукає до матеріальної діяльності, присвяченої задоволенню чуттів. Ми повинні відзначити різницю між енерґіями сва-дга̄ма і майа    —    на відданих впливає енерґія сва-дга̄ма, а на невідданих    —    майа.

Щирі віддані Верховного Бога-Особи не можуть забути Його ні на мить. Відданий розуміє, що безпричинна милість Господа виходить за рамки його розуміння. Він не усвідомлює, скільки добра для нього робить зі Своєї милості Господь. Чим більше відданий присвячує себе на віддане служіння Господу, тим більше його підтримує в цій діяльності енерґія Господа. Господь каже в «Бгаґавад-ґіті», що тим відданим, які постійно з любов’ю та відданістю служать Верховному Богові-Особі, Він із серця дарує інтелект, потрібний для того, щоб розвиватися далі. Завдяки такій підтримці, яку відданий отримує від Господа, він не може забути Бога-Особу ні на мить. Він завжди відчуває вдячність Господу за те, що Господь зі Своєї милості дає йому дедалі більші можливості для відданого служіння. Святі особи, як оце Санака, Санатана і Господь Брахма, з милості Господа отримуючи від Нього знання, здатні бачити все, що відбувається у всесвіті. Цей вірш порівнює їх з людиною, яка прокинулася віді сну. Якщо людина не досягнула духовного просвітлення, то, навіть якщо здається, що вона зранку до вечора не змикає очей, насправді вона й не прокидалася. Хоча вона вночі спить, а вдень виконує свої обов’язки, доки вона не піднялася на рівень духовного просвітлення й духовної діяльності, вона постійно спить. Отже, відданий ніколи не забуває про дар, отриманий від Господа.

В цьому вірші Господа названо а̄рта-бандгу    —    «друг нещасних». Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», людина здобуває істинне знання і стає справді мудрою тільки тоді, коли врешті-решт, після багатьох народжень, присвячених суворим аскезам на шляху пошуків знання, вона віддається Верховному Богові-Особі. Філософу-майаваді, який не віддається Верховній Особі, бракує справжнього знання. Відданий, наділений досконалим знанням, ні на мить не може забути того, наскільки він зобов’язаний Господу.

Дгрува Махараджа шкодує про те, що вдався до відданого служіння Господу, шукаючи матеріальної вигоди. В цьому вірші він засуджує такий умонастрій. Тільки через грубе невігластво людина поклоняється Господу задля матеріальної вигоди чи задля чуттєвих насолод. Господь подібний до побажай-дерева. Від Нього можна отримати все, чого ми бажаємо, але переважно люди не розуміють, яких благословень вони повинні прохати в Нього. Щастя, засноване на відчуттях, які виникають у шкірі, тобто чуттєве задоволення, доступне навіть свиням і собакам. Таке щастя дуже неістотне. Відданого, який поклоняється Господу задля такого незначного щастя, треба вважати за останнього невігласа.

Трансцендентне блаженство, що його дарує віддане служіння, а передусім шраванам кіртанам, неможливо порівняти зі щастям, яке відчувають кармі, піднявшись на райські планети, чи ґ’яні або йоґи, що насолоджуються злиттям із верховним безособистісним Брахманом. Йоґи переважно медитують на трансцендентну форму Вішну, але віддані не лише медитують на Нього, але й прямо служать Господу. У попередньому вірші сказано: бгава̄пйайа, «народження і смерть». Господь може звільнити від ланцюга народжень і смертей. Вважати, як це роблять моністи, що той, хто звільнився від народження і смерті, зилвається з Верховним Брахманом    —    це велика помилка. Тут ясно сказано, що трансцендентне блаженство, яке чисті віддані відчувають завдяки шраванам кіртанам, не йде ні в яке порівняння з брахманандою, трансцендентним блаженством злиття з безособистісним аспектом Абсолюту.

Становище кармі ще нижче. Вони ставлять собі за мету піднятися на вищі, райські, планетні системи. У «Бгаґавад-ґіті» сказано: йа̄нті дева-врата̄ дева̄н    —    ті, хто поклоняється півбогам, піднімаються на райські планети (Б.-ґ. 9.25). Але в іншому місці «Бгаґавад-ґіта» (9.21) застерігає: кшӣн̣е пун̣йе мартйа-локам̇ віш́анті    —    ті, хто піднімається на вищі планетні системи, змушені знову опускатися вниз, коли плоди їхніх праведних вчинків вичерпуються. Вони подібні до сучасних космонавтів, які намагаються досягнути Місяця. Коли в них закінчується паливо, вони змушені повертатися назад на Землю. За допомогою реактивних двигунів космонавти літають до Місяця чи до інших райських планет, але коли в їхніх ракетах закінчується паливо, їм доводиться повертатися назад. Так само стається і з тими, хто досягає райських планет за допомогою жертвопринесень і праведних вчинків. Антака̄сі-луліта̄т    —    меч часу скидає людину з її високого становища в матеріальному світі, і вона знову повертається вниз. Дгрува Махараджа чудово розумів, що результати відданого служіння варті набагато більшого, ніж злиття з Абсолютом чи досягнення райських планет. Заслуговують уваги тут слова патата̄м̇ віма̄на̄т. Віма̄на означає «літак». Особи, які досягають райських планет, скидаються на літаки, що падають, коли в них закінчується паливо.

Велике значення в цьому вірші мають слова Дгруви Махараджі про те, що він прагне товариства чистих відданих. Трансцендентне віддане слуіжння не може бути досконалим і дарувати відданому насолоду без товариства відданих. Саме через це ми заснували Міжнародне товариство свідомості Крішни. Кожен, хто намагається розвивати свідомість Крішни, тримаючись поза цим Товариством свідомості Крішни, живе в глибокій ілюзії, тому що так неможливо досягнути успіху. З цих слів Дгруви Махараджі ясно, що без товариства відданих віддане служіння не може стати зрілим. Воно не буде відрізнятися від матеріальної діяльності. Господь каже: сата̄м̇ прасан̇ґа̄н нама вірйа-сам̇відо бгаванті хр̣т-карн̣а-раса̄йана̄х̣ (Бгаґ. 3.25.25). Тільки в товаристві чистих відданих слова Господа Крішни проявляють свою справжню силу й дарують втіху серцю та слуху. Дгрува Махараджа виразно висловив своє прагнення спілкуватися з відданим. Спілкування з людьми, зануреними в віддане служіння, подібне до потоку річки, яка невпинно котить свої хвилі. В нашому Товаристві свідомості Крішни ми виконуємо віддане служіння вдень і вночі. Ми плідно використовуємо кожну мить свого життя в служінні Господу. Це називається невпинний потік відданого служіння.

Філософи-майаваді можуть запитати нас: «Може ви й щасливі в товаристві відданих, але як ви збираєтеся перетнути океан матеріального існування?» Дгрува Махараджа відповідає, що це зробити не важко. Він виразно каже, що подолати цей океан дуже легко, якщо людина сп’яніло прагне слухати опис Господньої слави. Бгавад-ґун̣а-катга̄    —    кожному, хто завзято слухає оповіді про Господа, наведені в «Шрімад-Бгаґавад-ґіті», «Шрімад-Бгаґаватам» і «Чайтан’я-чарітамріті», і хто прив’язується до них, як пияк до вина, дуже легко подолати невігластво матеріального існування. Океан матеріального невігластва порівнюють до пожежі, але відданий, цілковито занурившись у віддане служіння, не помічає цієї пожежі. Хоча матеріальний світ схожий на пожежу, відданому він здається океаном блаженства (віш́вам̇ пӯрн̣а-сукга̄йате).

Смисл слів Дгруви Махараджі полягає в тому, що віддане служіння в товаристві допомагає людині поглиблювати своє віддане служіння. Тільки завдяки відданому служінню можна досягнути трансцендентної планети Ґолока Вріндавана, і там теж немає нічого іншого, крім відданого служіння. Саме віддане служіння однакове, як в цьому світі, так і в духовному. Віддане служіння не змінюється. Це ілюструє приклад з манґо. Зелене манґо    —    це теж манґо, але коли воно дозріває, воно стає смачніше й дарує більшу втіху. Так само, віддане служіння можна виконувати з покори вказівкам духовного вчителя і приписам шастр, а також його можна виконувати в духовному світі, безпосередньо спілкуючись із Верховним Богом-Особою. Однак саме віддане служіння одне й те саме. Воно не змінюється. Різниця полягає в тому, що на одному рівні воно незріле, а на вищому    —    воно зріле й дарує більшу втіху. Досягнути зрілості у відданому служінні можна тільки в товаристві відданих.

Велика перевага, яку дарує віддане служіння, полягає в тому, що віддані не лише насолоджуються трансцендентними розвагами Господа, слухаючи, повторюючи й прославляючи їхні описи, але й втрачають прив’язаність до свого тіла. Тим самим вони перевершують йоґів, які занадто прив’язані до тіла і які гадають, що виконуючи за допомогою свого тіла певні гімнастичні вправи, вони зможуть розвинути духовну свідомість. Йоґи переважно не виявляють великої цікавості до відданого служіння, їх більше цікавить опанування свого дихання. Це означає, що їх цікавить лише тіло. Дгрува Махараджа тут виразно каже, що відданий повністю байдужіє до свого тіла. Він знає, що він не тіло. Отже, відданий з самого початку, не марнуючи часу на фізичні вправи, шукає чистого відданого й, просто спілкуючись із цим відданим, розвиває вищий рівень духовної свідомості, ніж будь-який йоґ. Відданий знає, що він не тіло, і тому на нього не впливають пов’язані з тілом щастя і страждання. Його не цікавить те, що пов’язано з його тілом: дружина, діти, дім, банківський рахунок і таке інше, а також страждання та щастя, що приходять через ці всі речі. Це велика перевага, яку має відданий. Досягнути такого рівня може тільки той, хто прагне спілкуватися з чистими відданими, які завжди насолоджуються ароматом лотосових стіп Господа.

У «Бгаґавад-ґіті» Господь каже, що Він поширює Себе усім всесвітом, але, хоча все спочиває на Ньому, Сам Він стоїть осторонь від усього. Те саме пояснює тут Дгрува Махараджа. Він каже, що перед тим, як побачити трансцендентну форму Господа, він бачив лише всілякі матеріальні форми, серед яких нараховують 8 400 000 видів птахів, звірів, мешканців вод тощо. Не присвятивши себе відданому служінню Господу, неможливо пізнати вищу форму Господа. Це підтверджено і в «Бгаґавад-ґіті» (18.55): бгактйа̄ ма̄м абгіджа̄на̄ті    —    дійсно пізнати Абсолютну Істину, Верховну Особу, не вдасться жодним іншим методом, крім відданого служіння.

Дгрува Махараджа порівнює тут своє попереднє розуміння з досконалим розумінням, яке він здобув у присутності Верховного Господа. За своїм становищем жива істота не може не служити. Якщо вона не розуміє, хто такий Верховний Бог-Особа, вона служить різним матеріальним формам: деревам, плазунам, звірям, людям, півбогам та іншим. Як можна побачити навколо, хтось служить собаці, хтось    —    рослинам, хтось    —    півбогам, хтось    —    людству, хтось    —    начальнику, але ніхто не служить Крішні. Якщо не брати до уваги звичайних людей, навіть люди на вищому рівні духовного розуміння служать, щонайбільше, вірат-рупі або, не можучи збагнути верховну форму Господа, за допомогою медитації поклоняються порожнечі. Дгрува Махараджа, однак, здобув благословення Верховного Господа. Коли Господь доторкнувся мушлею до чола Дгруви, йому зсередини відкрилося істинне знання, і він осягнув трансцендентну форму Господа. Дгрува Махараджа визнає тут, що він не лише перебував у невігластві, але й за віком був лише дитина. Хіба могла несвідома дитина збагнути верховну форму Господа без благословення Самого Господа, що доторкнувся мушлею до Дгрувиного чола?

Дгрува Махараджа досконало пізнав Верховного Бога-Особу. У Ведах сказано: йасмін віджн̃а̄те сарвам евам̇ віджн̃а̄там̇ бгаваті    —    знання, отримане з трансцендентної, безпричинної милості Господа, таке довершене, що відданий, здобувши його, починає розуміти всі прояви Господа. Перед Дгрувою Махараджею з’явився Господь Кшіродакашаї Вішну, але з Його милості Дгрува Махараджа зрозумів також дві інші форми Господа: Ґарбгодакашаї Вішну й Каранодакашаї (Маха) Вішну. Про Маха-Вішну в «Брахма-самхіті» (5.48) сказано:

Наприкінці кожної епохи, коли всі матеріальні світи зазнають знищення, все входить у тіло Ґарбгодакашаї Вішну, що лежить на тілі Шеша Наґи, іншої форм Господа.

Невіддані не можуть зрозуміти різних форм Вішну і їхніх функцій у творенні світу. Іноді атеїсти висловлюють сумнів: «Як з пупа Ґарбгодакашаї Вішну може вирости лотосове стебло?» Оповіді шастр вони розцінюють як вигадані історії. Не маючи ніякого особистого розуміння Абсолютної Істини і не бажаючи прислухатися ні до яких авторитетів, вони дедалі більше переймаються атеїстичними ідеями. Вони не можуть зрозуміти Верховного Бога-Особу. Але відданий, як оце Дгрува Махараджа, з милості Господа, розуміє всі прояви Господа і їхні функції. В писаннях сказано, що велич Господа може пізнати тільки той, хто здобув хоча б крихту Його милості, усі інші можуть філософствувати про Абсолютну Істину скільки завгодно, але так ніколи й не зрозуміти Господа. Іншими словами, не зустрівши відданого, не вдасться пізнати природу трансцендентної форми, духовного світу і трансцендентної діяльності, яка в ньому відбувається.

Атеїсти намагаються заперечити вищість Верховного Бога-Особи, кажучи, що якщо Бог, Верховна Особа, з’являється й зникає, спить і прокидається, то чим Він тоді відрізняється від живої істоти? Дгрува Махараджа докладно пояснює, чим Верховний Бог-Особа відрізняється від живих істот, вказуючи на цілий ряд відмінностей. Господь вічно звільнений. Навіть коли Він з’являється у матеріальному світі, Його ніколи не зв’язують три ґуни матеріальної природи. Через це Його називають трй-адгіш́а    —    «владика трьох ґун матеріальної природи». У «Бгаґавад-ґіті» (7.14) сказано: даіві хй еша ґун̣амайі мама ма̄йа̄ дуратйайа̄    —    всіх живих істот зв’язують три ґуни матеріальної природи. Зовнішня енерґія Господа дуже сильна, але Господь, як володар трьох ґун матеріальної природи, завжди вільний від прямого чи непрямого впливу цих ґун. Тому Він завжди вільний від скверни, про що сказано також в «Ішопанішаді». Скверна матеріального світу не впливає на Верховного Бога-Особу. Тому Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті», що тільки дурні й негідники вважають Його за звичайну людину, незнаючи Його вищої природи, парам̇ бга̄вам. Парам̇ бга̄вам означає, що Господь завжди перебуває в трансцендентному становищі. Матеріальна скверна не має сили вплинути на Нього.

Ще одна відмінність, яка відрізняє Господа від живої істоти, полягає в тому, що жива істота завжди перебуває в темряві. Навіть якщо вона живе в ґуні добра, дуже багато речей залишаються невідомими їй. Але становище Верховного Бога-Особи зовсім інше. Він знає минуле, теперішнє й майбутнє, а також усе, що відбувається в серці кожної істоти. «Бгаґавад-ґіта» підтверджує це (веда̄хам̇ саматіта̄ні). Господь    —    це не частка духу, Він незмінний Верховний Дух, а живі істоти    —    це Його частки. Живу істоту примушує з’являтися в матеріальному світі сила дайва-майі, але коли з’являється Господь, Він приходить за допомогою власної енерґії, атма-майі. Крім того, жива істота зв’язана трьома фазами часу: минулим, теперішнім і майбутнім. Життя зумовленої істоти має початок, або народження, і закінчується смертю. Але Господь    —    це аді-пуруша, первинна особа. Господь Брахма в «Брахма-самхіті» складає свою шану аді-пуруші, Ґовінді, первинній особі, який не має початку, на відміну від матеріального світу, чиє існування починається в момент творення. У «Веданті» сказано: джанма̄дй асйа йатах̣    —    все постає із Всевишнього, але Всевишній не народжується ніколи. Він у всій повноті володіє шістьма багатствами, з якими ніщо не може зрівнятися. Він повелитель матеріальної природи, і діяльності Його інтелекту не можуть перешкодити жодні обставини. Хоча Він підтримує все творіння, Він завжди стоїть осторонь. Як сказано в Ведах («Катга Упанішада» 2.2.13), нітйо нітйа̄на̄м̇ четанаш́ четана̄на̄м. Господь    —    це верховний опікун усіх істот. Обов’язок живих істот    —    служити Йому, приносячи Йому жертви, тому що Йому належить право насолоджуватися плодами всіх жертвопринесень. Тому кожен повинен присвятити на віддане служіння Господу своє життя, статки, інтелект і мову. Це предвічне, природне становище всіх живих істот. Ніколи не слід порівнювати сон звичайної живої істоти зі сном Верховного Бога-Особи, що лежить на водах Причинового океану. Жива істота на жодному рівні буття не може зрівнятися з Верховною Особою. Майаваді не можуть погодитися з цим і тому воліють триматися філософії порожнечі або імперсоналізму.

У «Брахма-самхіті» сказано, що безмежний Брахман являє собою сяйво трансцендентного тіла Ґовінди. У цьому безмежному сяйві Верховного Бога-Особи плавають незліченні всесвіти, повні незліченних планет різних категорій. Хоча Верховна Особа    —    це первинна причина всіх причин, безпосередня причина матеріального прояву    —    це Його безособистісне сяйво, яке називають Брахманом. Тому Дгрува Махараджа шанобливо схиляється перед цим безособистісним аспектом Господа. Той, хто пізнав цей безособистісний аспект, може насолоджуватися станом незмінної брахмананди, названої тут духовним блаженством.

Шріл Вішванатга Чакраварті Тгакура зауважує, що безособистісний аспект Верховного Господа, Брахман,    —    це мета людей, які досягнули дуже високого рівня духовного розвитку, але ще не змогли пізнати особистісний аспект чи розмаїття духовного світу. Таких відданих називають ґ’яна-мішра-бгактами, або відданими, чиє віддане служіння змішане з емпіричним знанням. Пізнання безособистісного Брахмана являє собою часткове пізнання Абсолютної Істини, і тому Дгрува Махараджа схиляється перед цим аспектом у шанобливому поклоні.

Як відомо, пізнання безособистісного Брахмана    —    це початок наближення до пізнання Абсолютної Істини. Хоча здається, що Брахман позбавлений будь-яких енерґій, насправді він містить у собі різні енерґії, що належать до категорій знання і невігластва. Ці енерґії постійно породжують різні прояви від’ї та авід’ї. Що таке від’я та авід’я, прекрасно пояснено в «Ішопанішаді». Через авід’ю, брак знання, іноді людина думає, що Абсолютна Істина в кінцевому підсумку безособистісна. Але насправді, чим більше людина присвячує себе відданому служінню, тим ліпше вона розуміє безособистісний та особистісний аспекти. Чим глибше наше віддане служіння, тим ближче ми підходимо до Абсолютної Істини, що спочатку, коли ми бачимо її з дуже великої відстані, здається безособистісною.

Звичайні люди, перебуваючи під впливом авід’я-шакті, або майі, не мають ні знання, ні відданості. Але коли людина, яка досягнула вищого рівня, ніж вони, ставши ґ’яні, піднімається ще на щабель вище, вона стає ґ’яна-мішра-бгактою, тобто відданим, чия любов змішана з емпіричним знанням. Розвиваючись далі, такий відданий усвідомлює, Абсолютна Істина    —    це особа, яка володіє численними енерґіями. Піднесений відданий може пізнає і Господа, і Його твірну енерґію. Коли він осягає твірну енерґію Абсолютної Істини, йому відкриваються також шість багатств Верховного Бога-Особи. Віддані, які перебувають на ще вищому рівні й володіють повним знанням, розуміють трансцендентні ігри Господа. Тільк ина цьому рівні особа може повною мірою насолоджуватися трансцендентним блаженством. Різні рівні пізнання Абсолютної Істини Вішванатга Чакраварті Тгакура порівнює з поступовим наближенням людини до її цілі. Спочатку вона бачить свою ціль здалека, як обриси міста на обрії. Проте, коли вона підходить ближче, вона бачить куполи храмів та прапори на високих будинках. А коли вона входить у місто, вона бачить дороги, парки, ставки, базари та магазини з покупцями. Вона бачить кінотеатри й танцмайданчики, а також людей, які весело розважаються. Подорожній відчуває задоволення тільки після того, як він увійде в місто й особисто побачить його бурхливе життя.

Дгрува Махараджа розумів недосконалість свого відданого служіння. Чисте віддане служіння не має матеріальних форм, і його не покривають умоглядні роздуми чи корислива діяльність. Тому чисте віддане служіння називається ахайтукі, немотивованим. Дгрува Махараджа знав, що він почав поклонятися Господу й виконувати віддане служіння з корисливим мотивом, бажаючи заволодіти батьковим царством. Відданий, який має такі сторонні мотиви, ніколи не може побачити Верховного Бога-Особу віч-на-віч. Тому, отримавши безпричинну милість Господа, він був дуже радий. Господь такий милостивий, що не лише виконує бажання відданого, який діє під впливом невігластва й бажань матеріальної вигоди, але й піклується про такого відданого, наче корова, що годує маленьке телятко. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що відданому, постійно зануреному у віддане служіння, Господь дарує інтелект, за допомогою якого той може легко подолати всі перешкоди й поступово прийти до Господа. Відданий повинен бути дуже щирим у відданому служінні, тоді, навіть якщо відданий багато в чому помиляється, Крішна вестиме його і поступово підніме його до найвищого рівня відданого служіння.

Дгрува Махараджа тут називає Господа пуруша̄ртга-мӯрті, «найвища мета життя». Переважно слово пурушартга тлумачать як виконання якихось релігійних обрядів чи поклоніння Богу задля того, щоб отримати певне матеріальне благословення. Люди просять у Господа матеріальних благословень задля того, щоб задовольнити чуття. А коли людина розчаровується в житті й не може задовольнити свої чуття попри всі зусилля, вона шукає звільнення, тобто свободи від матеріального існування. Такого роду діяльність у цілому називають пурушартга. Але, насправді, найвища мета життя    —    це пізнати Верховного Бога-Особу. Це називається панчама-пурушартга, або остаточна мета життя. Тому Господь Чайтан’я вчив нас не прохати в Верховного Бога-Особи жодних благословень, пов’язаних із матеріальним багатством, славою чи хорошою дружиною. Треба просто молитися до Господа про те, щоб ми завжди залишалися зануреними в трансцендентне любовне служіння Йому. Дгрува Махараджа, усвідомлюючи, що він бажав матеріальної вигоди, прагнув, щоб Господь захистив його, не давши матеріальним бажанням завести його на манівці чи збити його з шляху відданого служіння.

Господь такий милостивий до відданих, що Він відразу сказав Дгруві Махараджі: «Нехай тобі у всьому щастить!» Насправді, серце Дгруви Махараджі непокоїв страх, причиною якого була думка про те, що він виконував віддане служіння з бажанням матеріальної вигоди і що це може перешкодити йому досягнути любові до Бога. У «Бгаґавад-ґіті» (2.44) сказано: бгоґаіш́варйа-прасакта̄на̄м    —    люди, прив’язані до матеріальної насолоди, не можуть привабитися до відданого служіння. У своєму серці Дгрува Махараджа справді бажав здобути царство, набагато ліпше навіть за Брахмалоку. Для кшатрії таке бажання цілком природне. Йому було тільки п’ять років, і він по-дитячому мріяв про царство, більше ніж царство його батька, діда і прадіда. Його батько, Уттанапада, був син Ману, а Ману був син Господа Брахми. Дгрува хотів перевершити цих усіх славетних предків. Господь знав про палке дитяче прагнення Дгруви Махараджі, але де Дгрува Махараджа міг знайти становище, піднесеніше за становище Господа Брахми?

Господь запевнив Дгруву Махараджу, що Дгрува не залишиться без любові до Господа. Він підбадьорив Дгруву, сказавши, щоб він не хвилювався про свої дитячі матеріальні бажання, які домішувалися до його чистого бажання бути чистим відданим. Переважно Господь не дарує чистому відданому матеріального багатства, навіть якщо той бажає цього. Але у випадку Дгруви Махараджі Господь вчинив інакше. Господь знав: Дгрува Махараджа    —    такий великий відданий, що, незважаючи на матеріальне багатство, він ніколи не забуде про Бога й не перестане любити Його. Цей приклад показує, що дуже піднесений відданий може володіти всіма можливостями для матеріальної насолоди і разом з тим любити Господа й служити Йому. Щоправда, випадок Дгруви Махараджі являє собою велику рідкість.

Although the polestar existed before its occupation by Dhruva Mahārāja, it had no predominating deity. Dhruvaloka, our polestar, is the center for all other stars and solar systems, for all of them circle around Dhruvaloka just as a bull crushes grains by walking around and around a central pole. Dhruva wanted the best of all planets, and although it was a childish prayer, the Lord satisfied his demand. A small child may demand something from his father which his father has nevakravartī Ṭhākura comments in this connection that Dhruvaloka is one of the lokas like Śvetadvīpa, Mathurā and Dvārakā. They are all eternal places in the kingdom of Godhead, which is described in the Bhagavad-gītā (tad dhāma paramam) and in the Vedas (oṁ tad viṣṇoḥ paramaṁ padaṁ sadā paśyanti sūrayaḥ). The words parastāt kalpa-vāsinām, “transcendental to the planets inhabited after the dissolution,” refer to the Vaikuṇṭha planets. In other words, Dhruva Mahārāja’s promotion to the Vaikuṇṭhalokas was guaranteed by the Supreme Personality of Godhead.

За Сат’я-юґи люди звичайно жили сто тисяч років. За тих днів не було нічого незвичайного в тому, що Дгрува Махараджа правив світом тридцять шість тисяч років.

Дгрува Махараджа пішов у ліс шукати Верховного Бога-Особу, палаючи духом помсти своїй мачусі. Мачуха образила Дгруву, що був не звичайною людиною, а великим вайшнавою. Образити лотосові стопи вайшнави    —    це найбільший гріх у світі. За образу Дгруви Махараджі їй судилося втратити сина і, збожеволівши від синової смерті, увійти в полум’я лісової пожежі й загинути в ньому. Господь згадує за це, тому що Дгрува перед тим вирішив помститися їй. З цього ми повинні зробити висновок, що ніколи не слід ображати вайшнаву. Не слід ображати не лише вайшнавів, але й будь-яку невинну особу. Коли Суручі образила Дгруву Махараджу, він був лише дитиною. Вона, звичайно ж, не знала, що він великий славетний вайшнава, і тому образила його через своє невігластво. Коли людина несвідомо робить послугу вайшнаві, вона все одно отримує хороші наслідки, а коли вона несвідомо ображає вайшнаву, вона страждає від поганих наслідків. Верховний Бог-Особа виявляє особливу прихильність до вайшнавів. Задовольняючи їх, ми задовольняємо Верховного Господа, а завдаючи їм прикрість, ми завдаємо прикрість Верховному Господу. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура в одному з восьми віршів своєї молитви до духовного вчителя співає: йасйа праса̄да̄д бгаґават-праса̄дах̣    —    задовольнивши духовного вчителя, чистого вайшнаву, учень задовольняє Бога-Особу, а той, хто викликав незадоволення у духовного вчителя, не знає, що його чекає.

Найважливіший момент цього вірша полягає в тому, що Господь підкреслює, як важливо пам’ятати Верховного Бога-Особу в кінці життя. Анте на̄ра̄йан̣а-смр̣тіх̣    —    всі наші зусилля в духовній практиці увінчаються успіхом, якщо ми зомжемо в кінці пам’ятати Нараяну, Верховного Бога-Особу. Від постійного пам’ятання про Господа нас може відірвати багато різних речей, але Дгруві судилося прожити таке чисте життя, як запевнив його Сам Господь, що він ніколи не забуватиме Господа. Отже, коли прийде смерть, він пам’ятатиме про Господа, а до того він буде насолоджуватися матеріальним світом    —    не просто задовольняючи чуття, а проводячи великі жертвопринесення. Як сказано у Ведах, під час великого жертвопринесення треба роздавати дарунки не лише брахманам, а й кшатріям, вайш’ям та шудрам. В цьому вірші Господь запевняє Дгруву Махараджу, що йому вдасться впоратися з цим усім. Однак за епохи Калі велике жертвопринесення    —    це санкіртана-яґ’я.Наш рух свідомості Крішни створено так, щоб ми самі вивчали настанови Бога-Особи, як вони є, і вчили людей цих настанов. Таким чинмо ми будемо постійно виконувати санкіртана-яґ’ю і постійно повторювати мантру Харе Крішна. Завдяки цьому в кінці життя ми напевно зможемо згадати Крішну, і тим самим наше життя увінчається успіхом. За цієї епохи замість грошей треба роздавати прасад. Ніхто не має достатніх коштів, щоб роздавати гроші, але якщо ми якомога ширше роздаватимемо крішна-прасад, від цього буде набагато більша користь, ніж від роздачі грошей.

Варто окремо відзначити в цьому вірші слово на̄вартате. Господь каже: «Ти ніколи не повернешся до цього матеріального світу, бо ти досягнеш мат-стга̄нам, Моєї обителі». Отже, Дгрувалока, чи полярна зірка, являє собою обитель Господа Вішну в матеріальному світі. На ній розкидається молочний океан, в якому лежить острів за назвою Шветадвіпа. Тут ясно сказано, що ця планета розміщена вище за сім планетних систем ріші. Ця планета є Вішнулокою, і тому їй поклоняються всі інші планетні системи. Хтось може запитати, що станеться з цією планетою, Дгрувалокою, під час знищення всесвіту. Відповідь проста: Дгрувалока існуватиме далі, як усі інші Вайкунтгалока за межами цього всесвіту. Як пише у своєму коментарі до цього вірша Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура, слово на̄вартате свідчить, що ця планета вічна.

З цього вірша випливає, що Господь Вішну дарував Дгруві Махараджі ту саму обитель, в якій живе Сам. Його обитель описано в «Бгаґавад-ґіті» (15.6): йад ґатва̄ на нівартанте тад дга̄ма парамам̇ мама.

Поклоняючись лотосовим стопам Господа й виконуючи віддане служіння згідно з настановами Наради Муні, Дгрува Махараджа досягнув бажаного результату. Він бажав посісти дуже високе становище, перевершивши свого батька, діда й прадіда. Хоча це було просто дитяче бажання, бо Дгрува Махараджа сам був лише мала дитина, Господь Вішну, Верховний Бог-Особа, був такий милостивий, що ласкаво виконав Дгрувине бажання. Дгрува Махараджа хотів заволодіти обителлю, яка б перевершувала обитель будь-кого іншого в їхньому роді. Отож він отримав планету, на якій живе Сам Господь, і його бажання було цілковито виконане. Однак, коли Дгрува Махараджа вирушив додому, він був не дуже задоволений тим, що через свій дитячий вік звернувся до Господа з проханням, тоді як у чистому відданому служінні в Господа нічого не прохають. Отож, хоча Господь виконав його бажання, він був не дуже задоволений. Навпаки, йому було соромно, що він звернувся до Господа з проханням, хоча цього робити не слід.

Запитання святого Відури дуже слушне. У цьому вірші велике значення має слово артга-віт, що означає «той, хто вміє відрізняти реальність від ілюзії». Артга-віт    —    це також парамахамса. Парамахамса в усьому приймає тільки суть, або основне начало. Як лебідь з суміші води й молока добуває тільки молоко, так парамахамса приймає як володаря свого життя й серця тільки Верховного Бога-Особу, і залишається байдужим до всіх зовнішніх, матеріальних речей. Дгрува Махараджа належав до категорії таких людей, і завдяки своїй незламній рішучості він досягнув того, чого бажав. Але, повертаючись додому, він був не дуже задоволений.

Цей важливий вірш обговорює багато великих коментаторів. Чому Дгрува Махараджа не відчував задоволення навіть після того, як досягнув мети, якої прагнув? Чистий відданий завжди вільний від усіх матеріальних бажань. У матеріальному світі матеріальні бажання мають демонічну природу: матеріаліст ставиться до інших людей як до своїх ворогів, обдумує, як їм помститися і стати найбільшим з правителів чи найвищою особою в матеріальному світі. Через це між людьми не припиняється ворожнеча й чвари. У шістнадцятій главі «Бгаґавад-ґіти» такі думки зараховано до категорії демонічних. Чистий відданий нічого не вимагає від Господа. Він бажає одного    —    щиро й самовіддано служити Господу. Його зовсім не хвилює, що з ним станеться в майбутньому. Автор «Мукунда-мала-стотри», цар Кулашекгара, каже в своїх молитві: «Господи, я не бажаю, щоб Ти дав мені можливість задовольняти чуття в матеріальному світі. Я хочу просто завжди служити Тобі». Господь Чайтан’я у Своїй «Шікшаштаці» теж молить Господа: «Господи, Я не хочу ні матеріальних багатств, ні послідовників-матеріалістів, ні вродливої жінки. Єдине, чого Я хочу    —    це з життя в життя служити Тобі».

В цьому вірші Майтрея, відповідаючи Відурі, пояснює, що Дгрува Махараджа, охоплений бажанням помститися мачусі за образу, не думав про мукті і навіть не знав, що це таке. Тому він не поставив собі за мету досягнути мукті. Проте чистий відданий теж не прагне звільнення. Він цілковито віддана Верховному Господу душа й нічого не вимагає в Господа. Дгрува Махараджа досягнув цього стану тоді, коли піднявся на рівень васудеви й побачив Верховного Бога-Особу просто перед собою. Рівень васудеви    —    це рівень, на якому матеріальна скверна цілковито відсутня. На цьому рівні не може бути й мови про вплив якихось ґун матеріальної природи    —    добра, пристрасті чи невігластва, і тому той, хто на нього піднявся, може бачити Верховного Бога-Особу. Через те, що особа на рівні васудеви може віч-на-віч побачити Бога, Господа теж називають Ва̄судевою.

Дгрува Махараджа прохав таке високе становище, яким ніколи не насолоджувався навіть Господь Брахма, його прадід. Крішна, Верховний Бог-Особа, дуже любить Своїх відданих і дуже милостивий до них, особливо до таких відданих, як Дгрува Махараджа, що у віці всього лиш п’яти років пішов у ліс виконувати віддане служіння. Тому, навіть якщо мотиви таких відданих не зовсім чисті, Господь не звертає на це уваги, Він бере до уваги лише служіння. Але якщо відданий має ті чи інші бажання, Господь прямо чи непрямо дізнається про них і не залишає їх невиконаними. Це один з проявів милості Господа до відданого.

Дгрува Махараджа отримав Дгрувалоку, планету, на якій ніколи не жила жодна зумовлена душа. Навіть Брахмі, хоча він найвище живе створіння у всесвіті, не дозволено підніматися на Дгрувалоку. Коли в цьому всесвіті виникає складне становище, півбоги йдуть до Верховного Бога-Особи Кшіродакашаї Вішну, але не можуть піти далі, ніж берег Молочного океану. Отже, Господь виконав бажання Дгруви Махараджі,    —    дарував йому становище, яке було вищим навіть за становище його прадіда, Брахми.

В цьому вірші Господа названо мукті-паті, тобто «той, чиї лотосові стопи дарують усі різновиди мукті». Існує п’ять різновидів мукті: саюдж’я, саруп’я, салок’я, саміп’я та саршті. Серед цих п’яти різновидів мукті, які може отримати кожен, хто виконує віддане служіння Господу, філософи-майаваді прагнуть звільнення саюдж’я. Вони хочуть злитися з Брахманом, безособистісним сяйвом Господа. На думку багатьох вчених, саюдж’я-мукті, хоча його й зараховують до п’яти різновидів мукті, насправді не є мукті, тому що з цього рівня можна знову впасти в матеріальний світ. У «Шрімад-Бгаґаватам» (10.2.32) про це сказано: патантй адгах̣    —    «вони знову падають». Філософ-моніст після суворих аскез зливається з безособистісним сяйвом Господа, але жива істота завжди шукає любовних взаємин. Отже, навіть піднявшись до Господнього сяйва, філософ-моніст не має можливості спілкуватися з Господом і служити Йому, і через це знову падає в матеріальний світ. Тут він задовольняє своє бажання служити матеріалістичною доброчинністю, як оце альтруїзм, гуманізм чи філантропія. Відомо багато випадків таких падінь, які стаються навіть з великими санн’ясі школи майавади.

З огляду на це філософи-вайшнави не визнають саюдж’я-мукті за різновид мукті. Вони вважають, що досягнути мукті означає перестати служити майі і почати з любов’ю служити Господу. Господь Чайтан’я щодо цього теж зазначає, що природне становище живої істоти полягає в тому, щоб служити Господу. Це істинне мукті. Коли істота перебуває у своєму природному становищі, облишиви всі неприродні заняття, її називають муктою, або звільненою. Це засвідчує «Бгаґавад-ґіта», кажучи, що кожного, хто виконує трансцендентне любовне служіння Господу, слід вважати за мукту, чи брахма-бгуту. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що, коли відданий позбувається матеріальної скверни, він перебуває на рівні брахма-бгути. У «Падма Пурані» теж підтверджено, що мукті    —    це служіння Господу.

Великий мудрець Майтрея пояснює, що спочатку Дгрува Махараджа не хотів служити Господу, він хотів лише посісти становище, яке було б вищим навіть за становище його прадіда. В певному розумінні, це служіння не Господу, а чуттям. Навіть якщо істота досягає становища Брахми, найвище становище в матеріальному світі, вона залишається зумовленою душею. Шріла Прабодгананда Сарасваті каже, що той, хто досягнув рівня справжнього, чистого відданого служіння, навіть великих півбогів, як оце Брахма та Індра, не вважає вищим за крихітних комах. Крихітна комаха бажає задовольняти чуття, і того самого бажає велика особа, як оце Господь Брахма.

Намагатися задовльняти чуття означає намагатися панувати над матеріальною природою. Змагання між зумовленими душами точиться тільки через це бажання панувати над матеріальної природою. Сучасні вчені гордяться своїм знанням, тому що їм вдалося знайти нові способи підкорювати собі закони матеріальної природи. Вони вважають, що в цьому полягає ціль людського проґресу: чим більше їм вдається підкорити собі матеріальну природу, тим більшого поступу вони досягли. Дгрува Махараджа теж спочатку діяв таким чином. Він хотів отримати владу над матеріальним світом, навіть більшу, ніж влада Господа Брахми. Тому в іншому місці сказано, що після появи Господа Дгрува Махараджа, порівнявши свої попередні бажання до кінцевої винагороди, усвідомив, що хотів кілька друзок битого скла, а отримав багато коштовних діамантів. Коли він віч-на-віч побачив Верховного Бога-Особу, він відразу ж збагнув, яким нікчемним було його бажання отримати від Господа становище, яке б перевершувало становище Господа Брахми.

Коли Дгрува Махараджа віч-на-віч побачив Господа й піднявся на рівень васудеви, він позбувся усієї матеріальної скверни. Через це йому стало соромно, коли він порівнював свої бажання з тим, чого він досягнув. Йому було дуже соромно, що він покинув батькове царство й прийшов до Мадгувани, зустрівши такого духовного вчителя, як Нарада Муні, але все одно думав про те, як помститися мачусі й посісти високе становище в матеріальному світі. Тому, навіть отримавши від Господа всі благословення, яких він бажав, він все одно був пригнічений.

Коли Дгрува Махараджа побачив Верховного Бога-Особу, в нього зникло будь-яке бажання мститися мачусі чи панувати над матеріальним світом, але Верховний Бог-Особа настільки милостивий, що згадав про це бажання Дгруви Махараджі. Говорячи з Дгрувою Махараджею, Господь сказав: веда̄хам    —    коли Дгрува Махараджа бажав матеріальних благословень, Господь, присутній в його серці, це все знав і бачив. Господь завжди знає все, про що людина думає. Це підтверджено також і в «Бгаґавад-ґіті»: веда̄хам̇ саматіта̄ні.

Господь виконав усі бажання Дгруви Махараджі. Його бажання помсти було задоволене, тому що Господь пообіцяв покарати його мачуху та зведеного брата, його бажання посісти становище, яке було б вищим навіть за становище його прадіда, теж було виконане, і разом з тим йому було забезпечене вічне життя на Дгрувалоці. Хоча Дгрува Махараджа не думав про те, щоб заволодіти вічною планетою, Крішна думав: «Що Дгрува робитиме з піднесеним становищем у матеріальному світі?» Отже, Він дарував Дгруві Махараджі можливість правити матеріальним світом упродовж тридцяти шести тисяч років, маючи завжди молоді чуття й здатність провести багато великих жертвопринесень, які завоюють йому ім’я найславетнішого царя в матеріальному світі. А після цих усіх матеріальних насолод Дгрува мав перенестися в духовний світ, до якого належить і Дгрувалока.

У цьому вірші Дгрува Махараджа сам пояснює причину своєї пригніченості. Спочатку він сумує про те, що побачити Верховного Бога-Особу дуже важко. Навіть великим святим, як оце четверо славетних брахмачарі на чолі з Сананданою,    —    Санандані, Санаці, Санатані та Санат-кумарі,    —    довелося практикувати йоґу протягом багатьох життів, перебуваючи в трансі, перш як їм вдалося віч-на-віч побачити Верховного Господа. Тимчасом Дгруві Махараджі вдалося особисто побачити Верховного Господа за шість місяців практики відданого служіння. Отож, коли вони зустрілися з Верховним Господом, він сподівався, що Господь відразу ж забере його до Своєї обителі. Дгрува Махараджа чудово розумів, що Господь дарував йому можливість панувати над світом протягом тридцяти шести тисяч років через те, що спочатку він, перебуваючи під впливом матеріальної енерґії, хотів помститися мачусі й заволодіти царством батька. Дгрува Махараджа гірко шкодував про те, що перед тим він бажав панувати над матеріальним світом і хотів помститися іншим живим істотам.

В цьому вірші дуже важливим є слово ана̄тмйам. А̄тма̄ означає «душа», а слово ана̄тмйа означає «позбавлений розуміння душі». Шріла Рішабгадева вчив своїх синів, що, доки людина не пізнала атми, або своєї духовної природи, вся її діяльність проходить у невігластві і приводить її тільки до поразки. Дгрува Махараджа шкодує про свою невдачу, бо, хоча він прийшов до Верховного Бога-Особи, здатного дарувати відданому найвище благословення    —    припинення нескінченних народжень і смертей, чого не може дарувати жоден півбог, він нерозумно попрохав у Господа про речі минущі. Коли Хіран’якашіпу попрохав у Господа Брахми безсмертя, Господь Брахма сказав, що не може дати такого благословення, бо сам смертний. Отже, безсмертя, або повну свободу від ланцюга нескінченних народжень і смертей, може дарувати тільки Сам Верховний Господь, Бог-Особа, і ніхто інший. Харім̇ віна̄ на ср̣тім̇ таранті    —    без благословення Харі, Верховного Бога-Особи, ніхто не може розірвати нескінченний ланцюг народжень і смертей в матеріальному світі. Тому Верховного Господа називають також бгава-ччгіт.

Вайшнавська філософія вчить відданого, який намагається розвинути свідомість Крішни, відкинути будь-які матеріальні прагнення. Відданий-вайшнава повинен завжди бути анйа̄бгіла̄шіта̄-ш́ӯнйа, вільним від усіх матеріальних прагнень, тобто не ставити собі за мету насолодитися плодами своїх дій чи умоглядними філософськими роздумами. Дгрува Махараджа отримав від Наради Муні, найбільшого вайшнави, посвяту в повторення мантри: ом̇ намо бгаґавате ва̄судева̄йа. Це вішну-мантра, і той, хто повторює її, досягає Вішнулоки. Дгрува Махараджа шкодує про те, що, незважаючи на отриману від вайшнави посвяту в вішну-мантру, він прагнув матеріальних благословень. Це була одна з причин його пригніченості. Хоча з безпричинної милості Господа він отримав плід вішну-мантри, він каявся в тому, що нерозумно бажав матеріальних благословень, виконуючи віддане служіння. Іншими словами, присвятивши себе відданому служінню в свідомості Крішни, ми повинні звільнитися від усіх матеріальних прагнень. Інакше нам доведеться каятися, як Дгруві Махараджі.

Як видно з багатьох прикладів, наведених у ведичній літературі, коли людина виконує суворі аскези, це дуже непокоїть півбогів, бо вони завжди бояться втратити своє становище ппанівних божеств на вищих планетах. Їм відомо, що їхні місця на вищих планетних системах не вічні, як пояснює дев’ята глава «Бгаґавад-ґіти» (кшіне пун̣йе мартйа-локам̇ віш́анті). У «Ґіті» сказано, що всім півбогам, жителям вищих планетних систем, доводиться знову опускатися на Землю, коли плоди їхніх праведних вчинків вичерпуються.

Діяльністю всіх частин нашого тіла керують півбоги. Насправді ми самі неспроможні навіть кліпнути повіками. Всі процеси в наших тілах відбуваються під їхнім наглядом. Дгрува Махараджа вирішив, що ці півбоги, заздрячи високому рівню його відданого служіння, змовилися проти нього й затьмарили йому інтелект. Через це він, хоча й був учнем великого вайшнави, Наради Муні, не зміг прислухатися до цінних настанов Наради. Тепер Дгрува Махараджа гірко побивався над ним, що не взяв до уваги цих настанов. Нарада Муні казав йому: «Чому тебе повинні так хвилювати образи чи похвали з боку твоєї мачухи?» Він сказав Дгруві Махараджі, що маленькому хлопчику немає діла до таких образ і хвали. Але Дгрува Махараджа рішуче постановив здобути благословення Верховного Бога-Особи, і тому Нарада порадив йому поки що повернутися додому, а потім, трішки підрісши, спробувати практикувати віддане служіння. Дгрува Махараджа шкодував, що відкинув пораду Наради Муні й настійливо прохав про минущі речі, прагнучи помститися мачусі за образу і заволодіти батьковим царством.

Дгрува Махараджа дуже шкодував про те, що, маючи осквернену свідомість, він не поставився серйозно до настанов свого духовного вчителя. Однак Господь був такий милостивий, що в нагороду за віддане служіння Дгруви дарував йому те, що вайшнави вважають за найвищу мету.

Істинне знання відкривається відданому тільки тоді, коли він з милості Господа розуміє життя в істинному світлі. Поділяючи людей в матеріальному світі на друзів та ворогів, ми діємо, наче уві сні. Під час сну нагромаджені в підсвідомості враження творять найрізноманітніші образи, але всі ці творіння минущі й нереальні. Так само, хоча здається, що, живучи в матеріальному світі, ми не спимо, ми не знаємо про душу й Наддушу і через уявляємо собі, що хтось нам друг, а хтось    —    ворог. Як каже Шріла Крішнадаса Кавіраджа Ґосвамі, між тим, що матеріальна свідомість вважає за добро і зло в матеріальному світі, немає різниці. Різницю між хорошим і поганим вигадує розум. Істина полягає в тому, що всі живі істоти    —    це діти Бога, породжені з Його межової енерґії. Тільки через забруднення ґунами матеріальної природи ми розрізняємо між окремими духовними іскрами. Таке світосприйняття являє собою просто різновид сну. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що наділені справжнім знанням люди не розрізняють між вченим брахманою, слоном, собакою і чандалою. Такі люди не беруть до уваги на зовнішнє тіло    —    вони дивляться на всіх як на духовні душі. Здобувши вище знання, можна зрозуміти, що матеріальне тіло являє собою лише поєднання п’яти матеріальних елементів. В цьому розумінні тіло людини теж не поступається тілові півбога. З духовного погляду ми всі духовні іскри, невід’ємні частки Верховного Духу, Бога. І з матеріального, і з духовного погляду, ми всі суть єдині, але під впливом ілюзорної енерґії ми поділяємо людей на друзів та ворогів. Тому Дгрува Махараджа каже: даівім̇ ма̄йа̄м упа̄ш́рітйа    —    причина затьмарення його інтелекту криється в тому, що він перебував під покровом ілюзорної, матеріальної енерґії.

Іноді відданий, виконуючи любовне служіння Господу, бажає за своє служіння отримати якусь матеріальну вигоду. Це неправильний підхід до відданого служіння. Звичайно, іноді відданий через невігластво припускається цієї помилки, але Дгрува Махараджа тут гірко шкодує про те, що діяв таким чином.

Окремої уваги в цьому вірші заслуговує слово сва̄ра̄джйам. Зумовленій душій невідомо, що таке цілковита незалежність. Здобути цілковиту незалежність означає повернутися до свого природного становища. Істинна незалежність живої істоти, невід’ємної частки Верховного Бога-Особи, полягає в тому, щоб завжди ставити себе в залежність від Верховного Господа. Це така сама незалежність, як незалежність дитини, що безтурботно грається під наглядом і опікою батьків. Щоб бути незалежною, зумовлена душа повинна не змагатися з перешкодами, які перед нею створює майа, а впокоритися Крішні. В матеріальному світі кожен намагається здобути цілковиту незалежність, просто змагаючись із перешкодами, які створює майа. Це називається боротьбою за існування. Здобути справжню незалежність означає повернутися до служіння Господу. Кожен, хто йде на планети Вайкунтги чи на Ґолоку Вріндавану, здобуває свободу в служінні Господу. Це цілковита незалежність. Матеріальна влада, яку ми помилково називаємо незалежність, являє собою повну протилежність до цієї свободи. Багато великих політичних лідерів намагалися здобути незалежність, але через так звану незалежність народ опиняється у ще більшій залежності. Жива істота не досягне щастя, намагаючись стати незалежною в матеріальному світі. Треба віддатися лотосовим стопам й повернутися до свого вічного, первинного стану, присвятивши себе служінню Господу.

Дгрува Махараджа шкодує про те, що бажав матеріального багатства і процвітання, більшого, ніж у його прадіда, Господа Брахми. Прохаючи в Господа таких речей, він став подібним до злидаря, який попрохав у великого імператора кілька зерен дробленого рису. Висновок, який випливає з цієї історії, полягає в тому, що той, хто виконує любовне служіння Господу, ніколи не повинен прохати в Господа матеріального процвітання. Досягне людина матеріального процвітання чи ні    —    залежить просто від суворих законів зовнішньої енерґії. Чисті віддані Господа прохають у Нього тільки можливості служити Йому. Це справжня незалежність живої істоти. Якщо ми хочемо чогось іншого, це тільки свідчить про нашу безталанність.

Господь каже в «Бгаґавад-ґіті», що Він верховний з усіх, хто насолоджується, верховний владика всього сущого в творінні і верховний друг кожної істоти. Коли людина досконало розуміє це, вона завжди залишається задоволена. Чистий відданий ніколи не прагне матеріального процвітання. Натомість кармі, ґ’яніта йоґи завжди докладають зусиль, щоб зажити щастя. Кармі працюють вдень і вночі, щоб поліпшити своє матеріальне становище, ґ’яні накладають на себе суворі аскези, щоб досягнути звільнення, а йоґи практикують суворі аскези системи йоґи, щоб розвинути дивовижні містичні сили. Однак відданого не цікавить така діяльність. Він не бажає ні містичних сил, ні звільнення, ні матеріального процвітання. Він задоволений за будь-яких умов, якщо тільки він має можливість постійно служити Господу.

Стопи Господа порівнюють до лотоса, вкритого шафрановим пилком. Відданий невпинно впивається медом з лотосових стіп Господа. Скуштувати мед з лотосових стіп Господа може тільки той, хто звільнився від усіх матеріальних бажань. Треба виконувати свої обов’язки у відданому служінні, не дозволяючи турбувати себе різним матеріальним обставинам, що приходять і йдуть. Така свобода від бажання матеріального добробуту називається нішкама. Не слід помилково думати, що нішкама означає відмову від усіх бажань. Жива істота існує вічно, і тому ніколи не може відмовитися від усіх бажань. Жива істота не може нічого не бажати, бажання    —    це ознака життя. Коли писання закликають звільнитися від бажань, це означає, що ми не повинні бажати задовольнити свої чуття. Цей стан розуму, ніхспріха, найбільш підходить для відданого. Насправді, уже визначено заздалегідь, скільки кожному з нас доведеться зазнати матеріальних насолод. Відданий повинен завжди залишатися задоволеним тим рівнем насолод, який Господь дарує йому. Цього навчає «Ішопанішада» (тена тйактена бгун̃джітга̄х̣). Так можна заощадити час на розвиток свідомості Крішни.

Дгрува Махараджа в п’ять років пішов у ліс виконувати аскези. Цар не вірив, що маленьких хлопчик такого віку може вижити в лісі. Він був певен, що Дгрува вже загинув. Тому, почувши, що Дгрува Махараджа повертається додому, він не повірив. Для нього це звучало так само неймовірно, як звістка про те, що мертва людина повертається до свого дому. Коли Дгрува Махараджа пішов з дому, цар Уттанапада вважав себе винуватим в цьому і тому вважав себе за найбільшого грішника. Тому, навіть якби його втрачений син міг повернутися з царства мертвих, цар гадав, що такий грішник, як він, не заслужив такого щастя.

Коли Дгрува Махараджа пішов з палацу, це дуже пригнітило царя, але ласкаві слова святого Наради його дещо розрадили. Він зрозумів, яке велике щастя випало його дружині Суніті, і як не пощастило цариці Суручі, бо в палаці всі про все знали. Але коли в палаці почули, що Дгрува Махараджа повертається, його мати, Суніті, як людина дуже милосердна і як мати великого вайшнави, не вагаючись взяла з собою в паланкін другу дружину, Суручі, та її сина Уттаму. В цьому проявилася великодушність цариці Суніті, матері великого вайшнави Дгруви Махараджі.

Природа влаштувала так, що людина може плакати з двох причин. Коли людина плаче від великого щастя чи від того, що здійснилося якесь її бажання, в неї з очей течуть холодні й приємні сльози, а коли вона плаче від нещастя, сльози її гарячі.

Хтось може запитати, чому Дгрува Махараджа поклонився не лише своїй матері, але й мачусі, через образи якої він пішов з дому. Відповідь полягає в тому, що Дгрува Махараджа, досягнувши досконалості самоусвідомлення й побачивши віч-на-віч Верховного Бога-Особу, цілковито очистився від скверни матеріальних бажань. Відданий ніколи не звертає уваги на образи й похвалу в матеріальному світі. Господь Чайтан’я вчить, що треба бути смиреннішим за травинку і терплячішим за дерево, щоб виконувати віддане служіння. Тому Дгруву Махараджу в цьому вірші названо садж-джана̄ґран̣іх̣, найшляхетнішим із шляхетних. Чистий відданий    —    найшляхетніший з усіх. Він ні до кого не має ворожих почуттів. Двоїсте ставлення до інших людей, засноване на ворожості,    —    це витвір матеріального світу. В духовному світі, що являє собою абсолютну реальність, немає нічого подібного на це.

Хтось міг би запитати, чому Суручі, яка не відчувала великої любові до Дгруви, благословила його словами: «Живи довго!»,    —    тим самим побажавши йому і щастя? Відповідь дає цей вірш. Отримавши від Господа благословення, Дгрува Махараджа володів трансцендентними якостями, і тому живі істоти не могли не шанувати його й не бажати йому добра, як вода від природи не може не текти вниз. Відданий Господа ні від кого не вимагає шани, але, куди він не піде, його скрізь, по всьому світі, вітають з великою шаною. Шрініваса Ачар’я каже, що шістьох Ґосвамі Вріндавани шанують по всьому всесвіті, бо відданий, здобувши прихильність Верховного Бога-Особи, джерела всього сущого, само собою здобуває прихильність усіх істот, і тому всі віддають йому шану.

Коли встановлюють Божества, Їх омивають молоком, йоґуртом і водою. Цей ритуал називається абгішека. У цьому вірші зазначено, що сльози, які текли з очей Суніті, віщували тільки добро. Церемонія абгішеки, яку провела люба мати Дгруви Махараджі, була добрим знаком того, що незабаром Дгрува Махараджа посяде трон свого батька. Дгрува Махараджа пішов з дому через те, що його батько не пустив його до себе на коліна. Ображений цим Дгрува Махараджа пообіцяв собі, що повернеться додому тільки тоді, коли здобуде трон свого батька. І церемонія абгішеки, якою зустріла його люба мати, свідчила про те, що він посяде престол Махараджі Уттанапади.

Також треба зазначити, що в цьому вірші Суніті, матір Дгруви Махараджі, названо віра-сӯ, «мати великого героя». Світ знає багатьох героїв, але нікому не зрівнятися з Дгрувою Махараджею, що був не лише героїчним імператором усієї планети, але й великим відданим. Відданий    —    теж великий герой, тому що перемагає вплив майі. Коли Господь Чайтан’я запитав у Рамананди Раї про те, хто має найбільшу славу в світі, Рамананда відповів, що найславетнішою людиною слід ввжати того, хто зажив слави великого відданого Господа.

Хоча син цариці Суніті, Дгрува Махараджа, пішов з дому, за його відсутності вона постійно медитувала на Верховного Бога-Особу, що може врятувати Свого відданого від усіх небезпек. Залишивши дім, Дгрува Махараджа виконував суворі аскези в лісі Мадгувана, а тимчасом вдома його матір молилася до Верховного Господа, прохаючи захистити її сина й послати йому успіх. Іншими словами, як син, так і мати поклонялися Господу, і тому обоє отримали від Верховного Господа найвище благословення. Дуже важливим словом у цьому вірші є прикметник судурджайам, який вказує на те, що ніхто не може подолати смерть. Коли Дгрува Махараджа пішов з дому, його батько вирішив, що син загинув. Звичайний п’ятирічний царевич, утікши з дому в ліс, неодмінно загинув би, проте з милості Верховного Бога-Особи він не лише вижив, але й досягнув найвищої досконалості.

В Індії з давніх-давен проводять святкові церемонії, прикрашаючи будинки й вулиці зеленим гіллям кокосових та інших пальм, деревами бетеля, фруктами, квітами й листям. На честь свого великого сина, Дгруви Махараджі, цар Уттанапада влаштував для нього урочисту зустріч, в якій радо й завзято взяли участь усі жителі міста.

З приводу згаданих тут літаків Шрімад Віджаядгваджа Тіртга висловлює думку, що на честь повернення Дгруви Махараджі до батькової столиці туди прилетіли також півбоги з вищих планет на своїх повітряних кораблях, щоб дарувати Дгруві свої благословення. Також з цього вірша випливає, що куполи міських палаців, як і куполи повітряних кораблів, були позолочені й яскраво виблискували в сонячному промінні. Можна відзначити відмінність між часом Дгруви Махараджі і цими днями. За тих днів літаки робили з золота, тоді як нині їх роблять з дешевого алюмінію. Це дає нам уявлення про багатство людей за днів Дгруви Махараджі, яким вони сильно відрізняються від сучасних людей, що живуть у злиднях.

Опис палацу царя Уттанапади показує, як люди жили сотні тисяч років тому, задовго до того, як укладено «Шрімад-Бгаґаватам». Як уже зазначено, Махараджа Дгрува правив тридцять шість тисяч років, а це означає, що він жив за Сат’я-юґи, коли люди жили по сто тисяч років. Тривалість життя за чотирьох юґ згадано у ведичних писаннях. За Сат’я-юґи люди жили сто тисяч років, за Трета-юґи люди жили десять тисяч років, за Двапара-юґи    —    тисячу років, а нині, за Калі-юґи, люди можуть жити до ста років. З кожною наступною юґою тривалість людського життя скорочується на дев’яносто відсотків: від ста тисяч до десяти тисяч, від десяти тисяч до тисячі, від тисячі до ста років.

Як відомо, Дгрува Махараджа був правнук Господа Брахми. Це означає, що Дгрува Махараджа жив за першої Сат’я-юґи після створення всесвіту. За один день Господа Брахми, як сказано в «Бгаґавад-ґіті», минає багато Сат’я-юґ. Згідно з ведичним літочисленням, зараз триває двадцять восьма епоха. Обрахунки показують, що Дгрува Махараджа жив багато мільйонів років тому, але описи чудового палацу Дгрувиного батька не дозволяють нам погодитися з теорією про те, що якихось сорок чи п’ятдесят тисяч років тому на Землі не було розвиненої людської цивілізації. Палаци з такими стінами, як у палаці Махараджі Уттанапади, будували ще зовсім недавно, за часів панування моґолів. Кожен, хто бачив Червоний форт у Делі, міг помітити його мармурові стіни колись були прикрашені самоцвітами. За британського правління всі коштовні камені повиймали й послали до Британського музею.

Раніше заможність оцінювали за тим, скільки в людини було природних багатств: самоцвітів, мармуру, шовку, слонової кістки, золота й срібла. Економічний розвиток визначали не за кількістю машин. Рівень людської цивілізації залежить не від промисловості, а від багатств і продуктів природи, як постачає нам Верховний Бог-Особа, даючи нам змогу заощадити час на самоусвідомлення і досягнення успіху людського життя.

Також цей вірш показує, яким багатим був палац, що від нього Уттанапада, батько Дгруви Махараджі, незабаром відречеться, щоб піти в ліс і присвятити себе на самоусвідомлення. За допомогою описів «Шрімад-Бгаґаватам» можна порівняти сучасну цивілізацію і цивілізацію людей за інших епох: Сат’я-юґи, Трета-юґи і Двапара-юґи.

В цьому вірші варто відзначити слова амара-друмаіх̣    —    «принесеними з райських планет деревами». Райські планети називають Амаралока    —    планетами, де смерть приходить дуже пізно, бо люди живуть там по десять тисяч років за відліком півбогів, в яких один день дорівняє нашим шістьом місяцям. Півбоги живуть на райських планетах місяць за місяцем, рік за роком, аж поки не мине десять тисяч років за відліком півбогів, а коли плоди їхніх праведних дій вичерпуються, вони падають на Землю. Про це можна дізнатися з ведичних писань. На цих планетах не лише люди живуть по десять тисяч років, але й дерева живуть десятки тисяч років. Якщо навіть на Землі є багато дерев, які можуть жити по десять тисяч років, то на райських планет тим більше є такі дерева. Вони живуть навіть десятки тисяч років, і іноді ті чи інші цінні породи пересаджують в інше місце, як це роблять з деревами й нині.

В іншому місці «Шрімад-Бгаґаватам» сказано, що, коли Господь Крішна зі Своєю дружиною, Сат’ябгамою, відвідав райські планети, Він узяв звідти квіткове дерево паріджата й приніс його на Землю. Через те, що Крішна взяв з раю на Землю паріджату, між Ним і півбогами відбувся бій. Добуту таким чином паріджату посадили в тому палаці Господа Крішни, де жила цариця Сат’ябгама. Дерева з райських планет перевершують земні дерева ароматом квітів і смаком плодів. З цього вірша видно, що навколо палацу Махараджі Уттанапади росло багато таких дерев.

Як видно з цих віршів, палац оточували не тільки сади й парки з різноманітними деревами, але й штучні ставки, воду яких вкривали різнобарвні лотоси й лілії. До цих ставків вели сходи з коштовних каменів, як оце смарагди. Поряд з мальовничими альтанками можна було бачити цілі зграї чудових лебедів, чакравак, карандав, журавлів та інших шляхетних птахів. Такі птахи не водяться в брудних місцях, що їх полюбляють ворони. Як свідчать ці описи, в царевому місті панувала чиста й чарівна атмосфера.

Коли Дгрува Махараджа жив у лісі й виконував аскези, його батько, Уттанапада, чув про всі його дивовижні звершення. Хоча Дгрува Махараджа був син царя й мав тільки п’ять років, він пішов у ліс і присвятив себе відданому служінню, накладаючи на себе великі аскези. Тому його дії викликали великий подив, а коли він повернувся додому, всі піддані природно любили його за його духовні якості. З милості Господа він звершив багато чудесних діянь. Найбільшу втіху слава людини дарує її батькові. Махараджа Уттанапада не був звичайним царем, він був раджарші    —    святий цар. Раніше всією Землею правив один святий цар. Раніше в царів виховували характер святого, і тому вони ні про що так не дбали, як про добробут підданих. Ці святі царі отримували гідну підготовку. Як зазначено в «Бгаґавад-ґіті», колись святому царю Сонця була відкрита наука про Бога, тобто йоґа відданого служіння, описанна в «Бгаґавад-ґіті», і після того царі-кшатрії сонячної та місячної династії з покоління в покоління передавали цю науку. Якщо уряд очолює свята людина, всі піддані неодмінно теж стануть святими і будуть щасливими, тому що всі їхні духовні й тілесні потреби та бажання будуть задоволені.

Серед людей поширена хибна думка, що колишня монархія становила автократичну форму правління, але цей вірш спростовує ці уявлення. Звідси видно, що цар Уттанапада, хоча й був раджарші, перед тим як, передати трон світової імперії своєму любому сину Дгруві, порадився з міністрами, взяв до уваги громадську думку і особисто вивчив Дгрувину вдачу. Тільки після того цар посадив Дгруву Махараджу на трон і передав йому владу над світом.

Коли світовий уряд очолює цар-вайшнава, як оце Дгрува Махараджа, весь світ живе так щасливо, що це неможливо описати чи уявити. Навіть нині, якби всі люди розвинули свідомість Крішни, сучасні демократичні держави стали б подібними до райського царства. Якби всі люди розвинули свідомість Крішни, вони б голосували за кандидатів з якостями Дгруви Махараджі. Якби посаду голови виконавчої влади посів такий вайшнава, усі проблеми, які створило демонічне правління, були б розв’язані. Сучасна молодь в різних частинах світу завзято намагається скинути уряд. Але якщо правитель не матиме свідомості Крішни і якостей Дгруви Махараджі, зміна уряду не призведе ні до яких сприятливих змін у державі, тому що люди, які всіма правдами й неправдами домагаються політичної влади, не можуть думати про добро людей. Вони дбають тільки про те, щоб зберегти своє високе становище в суспільстві й великі прибутки. В них не залишається часу думати про добробут своїх підданих.

Так поводиться раджарші. Цар Уттанапада посідав величезні багатства і був імператором світу, а прив’язаність до багатства і влади    —    це, безперечно, найсильніша прив’язаність. Сучасні політики не можуть зрівнятися з такими царями, як Уттанапада, але, здобувши якусь політичну владу на кілька днів, вони так прив’язуються до свого становища, що не хочуть залишати своїх посад доти, доки не помруть самі або доки їх не вб’ють політичні противники. Можна бачити на власні очі, що політики в Індії не хочуть залишати своїх посад аж до смерті. За давніх часів царі діяли інакше, як видно з прикладу царя Уттанапади. Посадивши на трон свого гідного сина, Дгруву Махараджу, він одразу ж покинув дім і палац. Відомо сотні й тисячі таких прикладів, коли царі досягнувши похилого віку, покидали царський престол і йшли в ліс практикувати аскези. Практика аскез    —    це головне призначення людського життя. Махараджа Дгрува віддавався аскезам в ранньому віці, а Махараджа Уттанапада пішов у ліс в похилому віці й теж став практикувати аскези. Однак за наших днів ніхто не здатний покинути дім і піти в ліс віддаватися аскезам. Але всі люди, незалежно від свого віку, можуть приєднатися до руху свідомості Крішни, практикувати нескладні аскези (утримуючись від незаконного сексу, вживання дурманних речовин, азартних ігор і м’ясоїдства) і щодня повторюючи на вервиці шістнадцять кіл мантри Харе Крішна. За допомогою цього практичного методу можна дуже легко звільнитися від рабства існування в матеріальному світі.