ГЛАВА ВОСЬМА: Дгрува Махараджа покидає дім і йде в ліс

Система брахмачар’ї існує з часу народження Брахми. Завжди була люди (передусім чоловіки), які ніколи не одружувалися. Замість дозволяти своєму сімені текти вниз, уони піднімали його до мозку. Їх називають ӯдргва-ретасах̣, «ті, хто піднімає сім’я вгору». Сім’я має такі дивовижні властивості, що, якщо за допомогою йоґи підняти його до мозку, можна проявляти незвичайні здібності    —    пам’ять стає дуже гострою, а тривалість життя збільшується. Завдяки цьому йоґи з непохитною рішучістю виконують численні аскези й досягають найвищої досконалості, піднімаючись навіть до духовного світу. Яскравий приклад брахмачарі, які прийняли цей принцип у своєму житті, являють собою четверо мудреців Санака, Санандана, Санатана й Санат-кумара, а також Нарада та інші.

Також важливими в цьому вірші є слова наіте ґр̣ха̄н хй а̄васан    —    «вони не жили вдома». Ґр̣ха означає «дім», а також «дружина». Насправді, «дім» означає «дружина», «дім»    —    це не просто кімната чи будинок. Вдома живе той, хто живе з дружиною, а санн’ясі чи брахмачарі, навіть живучи в якійсь кімнаті чи в будинку, не живе вдома. Те, що ці мудреці не жили вдома, означає, що вони не одружувалися, а отже й не втрачали сім’я. Чоловік може вивергати сім’я тільки тоді, коли він має дім, дружину й намір зачати дитину, а якщо цього немає, то писання не радять вивергати сім’я. Цих засад дотримувалися з початку існування світу, і брахмачарі, живучи за цими засадами, ніколи не породжували нащадків. Досі мова йшла про нащадків Господа Брахми, які з’явилися від дочки Ману на ім’я Прасуті. Дочкою Прасуті була Дакшаяні, чи Саті, і, розповідаючи про її життя, Майтрея розповів про Дакшину яґ’ю. А тепер Майтрея розповідає про нащадків Брахминих синів. Деякі з численних синів Брахми, брахмачарі на чолі з Санакою і Нарадою, взагалі не одружилися, і тому про їхніх нащадків розповідати було нічого.

З цього вірша видно, що Адгарма, чи Безбожність,    —    це теж син Брахми, і що він узяв за дружину власну сестру Мрішу. Цей був перший випадок статевих стосунків між братом і сестрою. Такі неприродні статеві стосунки можуть існувати в людському суспільстві тільки тоді, коли люди перебувають під впливом Адгарми, чи Безбожності. Як можна зрозуміти, на початку творення всесвіту Брахма породив не лише святих синів, як оце Санака, Санатана й Нарада, але також демонічних істот, як оце Нірріті, Адгарма, Дамбга й Обман. Усе створив Брахма ще на початку існування всесвіту. Що стосується Наради, то відомо, що він іще в попередньому житті був дуже праведний і спілкувався з дуже піднесеними особами, і тому тепер народився як Нарада. Інші теж народилися з тими здібностями, які відповідали їхнім минулим діям. Закон карми впливає на живих істот з життя в життя, а коли починається нове творіння, живі істоти приходять з тою самою кармою, яку заробили в попередніх життях. Кожен народжується зі своїми схильностями відповідно до своєї карми, хоча відначальний батько всіх істот    —    це Брахма, піднесене втілення Верховного Бога-Особи, що керує однією з ґун матеріальної природи.

Творення відбувається завдяки добру, але знищення відбувається через безбожність. Ці принципи лежать в основі матеріального творення і знищення. Тут сказано, що причина знищення    —    це Адгарма, Безбожність. Нащадки Безбожності і Неправди    —    це Лицемірство й Обман, Жадність і Лукавство, Гнів і Злоба, Чвара й Лихослів’я, Смерть і Страх, Мука й Пекло. Весь цей рід названо тут причинами знищення світу. Якщо праведна людина почує про ці причини знищення, вона відчує відразу до них і завдяки цьому стане доброчеснішою. Доброчестя    —    це процес очищення серця. Господь Чайтан’я радить очистити від пилу дзеркало розуму, тому що це дає змогу стати на шлях до звільнення. Тут рекомендовано той самий метод. Малам означає «скверна». Ми повинні розвинути в собі відразу до всіх причин знищення світу, починаючи від безбожності й обману, і тоді ми зможемо просуватися вперед шляхом праведності. Нам легше буде розвинути свідомість Крішни, і нам не доведеться знову й знову проходити через знищення. Наше теперішнє існування складається з повторюваних народжень і смертей, але, ставши на шлях звільнення, ми можемо врятуватися від цих постійних страждань.

Господь Брахма    —    це поширення Верховного Бога-Особи, наділене Господньою могутністю. Хоча Брахма    —    це джіва-таттва, Господь наділяє його силою, і тому його вважають за часткове поширення Верховного Бога-Особи. Іноді трапляється, що немає гідної живої істоти, яку Господь може вповноважити виконувати завдання Брахми, і тоді Верховний Господь Сам з’являється як Брахма. Брахма    —    це часткове поширення Верховного Бога-Особи, а Сваямбгува Ману    —    це його рідний син. Великий мудрець Майтрея зараз розповість про нащадків цього Ману, що всі прославилися своїм доброчестям. Перш як ропзовідати про цих праведних нащадків, Майтрея вже розповів про нащадків неправедності, що уособлюють гнів, злобу, лиху мову, чвари, страх і смерть. Тому далі він не випадково розповідає історію життя Дгруви Махараджі, найправеднішого царя в цьому всесвіті.

Тут сказано, що ці два царі, Уттанапада і Пріяврата, були наділені силою від Верховного Бога-Особи. Цим вони відрізняються від великого царя Рішабги, що Сам був Верховний Бог-Особа.

Великий мудрець Майтрея хотів розповісти про доброчесних царів. Пріяврата був першим сином Сваямбгуви Ману, а Уттанапада був другим, однак великий мудрець Майтрея став відразу розповідати про Дгруву Махараджу, сина Уттанапади, прагнучи описати його праведність. Історія життя Дгруви Махараджі дуже приваблює відданих Господа. Його праведні дії вчать, як відкидати прив’язаність до матеріальних статків і як поліпшити своє віддане служіння суворими аскезами й покутами. Слухаючи про діяння праведного Дгруви, можна зміцнити свою віру в Бога і встановити прямі стосунки з Верховним Богом-Особою, а це дасть змогу дуже швидко піднятися на трансцендентний рівень відданого служіння. Опис аскез Дгруви Махараджі відразу пробуджує в серці слухачів бажання виконувати віддане служіння.

Цар, звичайно, однаково любив обох синів, Уттаму і Дгруву, і відчував природне бажання посадити Дгруву на коліна так само, як Уттаму. Але через те, що цариця Суручі була його улюблена дружина, він, незважаючи на свої почуття, зустрів спроби Дгруви Махараджі дуже холодно. Суручі зрозуміла, що відчуває Уттанапада, і тому дуже пихато стала хвалитися любов’ю царя до неї. Така природа жінки. Якщо жінка розуміє, що чоловік дуже любить її, вона починає надуживати його особливою прив’язаністю. Це відбувається навіть у такій шляхетній родині, як родина Сваямбгуви Ману. З цього випливає, що жіноча природа всюди однакова.

Цариця Суручі дуже пихато повідомила Дгруві Махараджі, що бути царевим сином    —    ще не досить для того, щоб сидіти на царевих колінах чи на царському троні. Цей привілей залежав від того, чи царевич народився з її утроби. Іншими словами, вона дала зрозуміти Дгруві Махараджі, що хоча він син царя, він незаконнонареджений, тому що з’явився на світ з утроби другої цариці.

Маленька дитина, Дгрува Махараджа відчував природну любов до батька, він не розумів, що між його матерями є якась різниця. Цариця Суручі вказала на цю різницю, зауваживши, що тільки через дитячий вік він не розуміє, чим відрізняються дві цариці. Тим самим Суручі знову проявила свою пиху.

Суручі була сповнена такої злоби, що непрямо порадила Дгруві Махараджі змінити тіло. Згідно з її словами, йому треба було спочатку померти, тоді народитися з її черева, і тільки тоді він зміг би піднятися на батьківський трон.

Коли людина сумує, вона почуває себе, наче листок, що горить у лісовій пожежі. У такому становищі була Суніті. Хоча її обличчя було прекрасне, мов лотос, воно змарніло від полум’я дошкульних слів другої дружини.

Дошкульні слова Суручі, які вона сказала своєму пасербу, були правдою, тому без милості Верховного Бога-Особи неможливо досягнути ніякого успіху в житті. Людина гадає, а Бог дозволяє. Суніті, мати Дгруви Махараджі, погодилася з його мачухою, що він повинен щиро поклонятися Верховному Богові-Особі. Слова Суручі були непрямим благословенням для Дгруви Махараджі, бо через них він став великим відданим.

Суніті навела приклад Господа Брахми, що доводився Дгруві Махараджі прадідом. Хоча Господь Брахма    —    теж жива істота, своїми аскезами з милості Верховного Господа він посів високе становище творця всесвіту. У будь-якій справі, щоб досягнути успіху, треба не лише виконати суворі аскези, але й покладатися на милість Верховного Бога-Особи. Мачуха підказала це Дгруві Махараджі, а Суніті, його рідна мати, це ще раз підтвердила.

Успіх людини вимірюють її матеріальним щастям у цьому житті, і звільненням у наступному. Такого успіху можна досягнути тільки з ласки Верховного Бога-Особи. Слова ека-матйа̄ означають «неподільно зосередивши розум на Господі». Таке непохитне поклоніння Верховному Господу описано також у «Бгаґавад-ґіті», де на нього вказують слова ананйа-бга̄к. Також у цьому вірші згадано, що поклоніння Господу дарує «те, чого не досягнути жодним іншим способом». «Іншим способом» означає «поклоняючись півбогам». Цей вірш підкреслює, що своїм багатством Ману завдячував своїй непохитності й вірності у трансцендентному служінні Господу. Коли хтось, прагнучи отримати матеріальне щастя, відвертає свою увагу від поклоніння Господу й починає поклонятися півбогам, вважають, що він стратився глузду. Навіть якщо людина хоче матеріального щастя, вона може поклонятися Верховному Господу, не шукаючи ніяких інших засобів. Так само й ті, хто хоче звільнитися, можуть досягнути своєї мети, поклоняючись Верховному Господу.

Система бгакті-йоґи, яку цариця Суніті описує своєму синові, являє собою визнаний метод пізнання Бога. Людина може далі виконувати свої фахові обов’язки і разом з тим у своєму серці пам’ятати про Верховного Бога-Особу. Цього самого вчить Арджуну і Сам Господь у «Бгаґавад-ґіті», кажучи: «Воюй далі, але повсякчасно пам’ятай про Мене». Це повинно бути гаслом кожної чесної людини, яка шукає досконалості у свідомості Крішни.

Цариця Суніті пояснює своєму синові, що Верховний Бог-Особа відомий як бгріт’я-ватсала,тобто як дуже милостивий до Своїх відданих. Вона сказала: «Ти прибіг до мене в сльозах, ображений на свою мачуху, але я нічим тобі не можу зарадити. Проте Крішна такий милостивий до Своїх відданих, що, якщо ти звернешся до Нього, Його любов і ніжність буде більша ніж ласка мільйонів матерів, як оце я. Крішна може допомогти Своєму відданому навіть тоді, коли того вже ніхто не може розрадити в його горі». Також цариця Суніті зазначила, що шлях до Верховного Бога-Особи не легкий і що його шукають великі мудреці, які сягнули великих висот у пізнанні духу. Також цариця Суніті дала зрозуміти своїми словами, що Дгрува Махараджа    —    лише маленький, п’ятирічний хлопчик, і він не може очиститися методом карма-канди. Але за допомогою методу бгакті-йоґи може очиститися навіть дитина, якій немає й п’яти років, як і будь-хто інший будь-якого віку. Це особлива сила бгакті-йоґи. Тому вона порадила йому не поклонятися півбогам і не вдаватися ні до яких інших методів, а просто віддатися Верховному Богові-Особі. Так він зможе досягнути повної досконалості. Коли людина поміщає Верховного Бога-Особу у своє серце, для неї все стає легким і вона в усьому досягає успіху.

Суніті тут вказує, що благословення півбогів не можуть зрівнятися з благословеннями Верховного Бога-Особи. Невігласи проголошують, що, хоч би кому людина поклонялася, вона отримає один і той самий результат, але це не відповідає дійсності. У «Бгаґавад-ґіті» теж сказано, що благословення півбогів тимчасові й захоплюють тільки малорозумних. Іншими словами, півбоги    —    це зумовлені матерією душі, і тому, хоча вони посідають дуже високе становище, їхні благословення не можуть мати вічну природу. Вічну природу мають духовні благословення, тому тільки духовна душа є вічна. У «Бгаґавад-ґіті» теж сказано, що півбогам поклоняються тільки ті, хто втратив розум. Отож Суніті радить своєму синові не шукати милості півбогів, намагаючись полегшити своє страждання, а прямо звертатися до Верховного Бога-Особи.

Матеріальні багатства розподіляє Верховний Бог-Особа, діючи через Свої різні енерґії, і насамперед через богиню щастя. Тому ті, хто прагне матеріальних багатств, шукають милості богині щастя. Богині щастя поклоняються навіть великі півбоги, але сама вона, Маха-Лакшмі, завжди шукає милості Верховного Бога-Особи. Тому кожен, хто поклоняється Верховному Господу, само собою отримує благословення богині щастя. Зараз Дгрува Махараджа прагнув матеріальних багатств, і мати справедливо пояснила йому, що навіть задля матеріальних багатств ліпше поклонятися не півбогам, Верховному Господу.

Хоча чистий відданий не просить Верховного Господа благословити його матеріальним процвітанням, у «Бгаґавад-ґіті» сказано, що доброчесні люди навіть за матеріальними благословеннями звертаються до Господа. Завдяки встановленому зв’язку з Верховним Богом-Особою навіть людина, яка просить у Господа матеріальних здобутків, поступово очищується. Вона звільняється від усіх матеріальних бажань і піднімається на рівень духовного життя. Не піднявшись на духовний рівень, неможливо стати повністю трансцендентним до матеріальної скверни.

Суніті, мати Дгруви, була далекоглядна жінка, і тому вона порадила синові поклонятися тільки Верховному Господу й нікому іншому. Господа названо тут лотосооким (падма-пала̄ш́а-лочана̄т). Коли втомлена людина любується лотосом, всю її втому як рукою знімає. Так само, коли пригнічена людина бачить лотосове обличчя Верховного Бога-Особи, її смуток розвіюється. Лотос    —    це символ, який тримає в руці і Господь Вішну, і богиня щастя. Ті, хто поклоняється і богині щастя, і Господу Вішну, здобувають усі багатства, навіть у матеріальному житті. Господа інода називають ш́іва-вірін̃чі-нутам, і це означає, що Господь Шіва й Господь Брахма теж складають шанобливі поклони до лотосових стіп Верховного Бога-Особи, Нараяни.

І мати, і син були однаково засмучені образою мачухи Дгруви Махараджі й тим, що батько не заступився за нього. Але смутком справі не зарадиш, треба знайти спосіб полегшити свої страждання. Отож і мати, і син вирішили віддатися під захист лотосових стіп Господа, тому що це єдиний розв’язок усіх матеріальних проблем. Щодо цього зазначають, що Дгрува Махараджа покинув батькову столицю й пішов у відлюдне місце шукати Верховного Бога-Особу. Прахлада Махараджа теж вчить, що той, хто прагне знайти спокій розуму, повинен звільнитися від скверни сімейного життя і віддатися під захист Верховного Бога-Особи, пішовши в ліс. Під лісом Ґаудія-вайшнави розуміють ліс Врінди, тобто Вріндавану. Коли людина знаходить притулок у Вріндавані під захистом Вріндаванешварі, Шріматі Радгарані, усі проблеми її життя вирішуються дуже легко.

Коли Дгрува Махараджа розмовляв зі своєю матір’ю Суніті про те, що сталося в палаці, Наради поблизу не було. Отож хтось може запитати, як Нарада почув про це. Відповідь полягає в тому, що Нарада    —    це трікала-ґ’я, він володіє такою могутністю, що перед ним, як перед Наддушею, Верховним Богом-Особою, відкрите все, що було, що є і що буде в серці кожної живої істоти. Зрозумівши, як рішуче налаштований Дгрува Махараджа, Нарада прийшов йому на допомогу. Це можна пояснити тим, що Верховний Бог-Особа присутній у кожному серці, і коли Він розуміє, що жива істота має серйозний намір стати на шлях відданого служіння, Він посилає до неї Свого представника. Таким чином Він послав до Дгруви Махараджі Нараду. Це пояснено в «Чайтан’я-чарітамріті»: ґуру-кр̣шн̣а-праса̄де па̄йа бгакті-лата̄-біджа    —    з милості духовного вчителя й Крішни людина стає на шлях відданого служіння. Побачивши рішучість Дгруви Махараджі, Крішна, як Наддуша, відразу ж послав Свого представника, Нараду, щоб той дав Дгруві Махараджі посвяту.

Якості кшатріїв описано в «Бгаґавад-ґіті». Дві важливі якості кшатріїв    —    це почуття власної гідності й здатність ніколи не втікати з поля бою. Як видно, кшатрійська кров у жилах Дгруви Махараджі була дуже гарячою. Якщо в родині підтримують брахманічну, кшатрійську чи властиву для вайш’їв культуру, то сини й внуки природно отримують дух людей свого прошарку у спадок. Тому у ведичному суспільстві приділяли велику увагу строгому виконанню самскар, чи очисних церемоній. Якщо людина не проходить очисних церемоній, які заведено проводити в її родині, вона швидко деґрадує, опускаючись на нижчий рівень.

Звичайно, коли дитину лають, називаючи дурнем чи бешкетником, вона усміхається й не бере образи до серця. Так само вона не може віддати належне і похвалі. Але у випадку Дгруви Махараджі, його кшатрійський дух був такий сильний, що він не міг стерпіти навіть незначної образи з боку своєї мачухи, яка принизила його кшатрійську честь.

У Ведах сказано, що жива істота завжди залишається вільною від скверни і впливу матерії. Живі істоти отримують різні тіла через свої корисливі дії в минулому. Але якщо людина розвиває філософський погляд на життя, розуміючи, що, як духовна душа, вона не має нічого спільного ні з стражданням, ні з насолодою, її вважають за звільнену особу. Це підтверджує «Бгаґавад-ґіта» (18.54): брахма-бгӯтах̣ прасанна̄тма̄    —    коли особа досягає трансцендентного рівня, їй немає про що сумувати і чого прагнути. Нарада Ріші спочатку звернув увагу Дгруви Махараджі на те, що він лише дитина і тому його не повинна зачіпати ні образа, ні похвала. А якщо він уже настільки виріс, щоб розуміти різницю між похвалою і образою, йому слід було б зрозуміти, що і честь, і приниження випадають людині внаслідок її власних дій у минулому. Отож за будь-яких обставин немає сенсу сумувати чи радіти.

Великий мудрець Нарада вчить Дгруву Махараджу, що треба залишатися задоволеним за будь-яких обставин. Мудра людина повинна розуміти, що ми відчуваємо страждання і насолоду тільки тому, що вважаємо себе за тіло. Мудрим вважають того, хто досягнув трансцендентного становища, тобто піднявся над тілесною концепцією життя. Така людина, особливо, якщо вона віддана Господу, всі злигодні сприймає як дарунки Верховного Господа. Коли відданий страждає, він визнає це за милість Бога і знову й знову віддає Йому поклони тілом, розумом та інтелектом. Отже, мудра людина повинна бути завжди задоволена, покладаючись на милість Господа.

Метод бгакті-йоґи одночасно дуже важкий і дуже легкий. Шрі Нарада Муні, верховний духовний вчитель, випробовує Дгруву Махараджу, перевіряючи, наскільки твердо той вирішив виконувати віддане служіння. Так духовний вчитель приймає учня. Великий мудрець Нарада прийшов до Дгруви з волі Верховного Бога-Особи, щоб дати йому посвяту, але перед тим він перевіряє Дгрувину рішучість і готовність присвятити себе духовній практиці. Насправді для щирої особи виконувати віддане служіння дуже легко. Однак для того, кому бракує рішучості й щирості, цей метод дуже важкий.

Звичайно, людина, яка отримала хороше виховання, намагається досягнути духовної досконалості наприкінці життя. Тому, за ведичною культурою, життя поділяють на чотири стадії. Спочатку людина повинна стати брахмачарі, учнем, що вивчає ведичну науку під авторитетним керівництвом духовного вчителя. Потім вона заводить сім’ю і виконує обов’язки сімейної людини згдіно з приписами Вед. Потім сімейна людина стає ванапрастгою, а тоді, поступово досягаючи зрілості, зрікається як від сімейного життя, так і від життя ванапрастги, і приймає санн’ясу, щоб цілковито присвятити себе на віддане служіння.

Загалом люди вважають, що в дитинстві треба гратися й розважатися, в юності треба насолоджуватися товариством дівчат, а вже коли приходить старість і наближається смерть, тоді можна спробувати практикувати віддане служіння чи містичну йоґу. Але такий підхід    —    не для серйозних відданих. Великий мудрець Нарада своїми повчаннями просто перевіряє Дгруву Махараджу. Насправді, прямий обов’язок кожної живої істоти    —    з якомога раніше почати віддане служіння, хоч би на якій стадії життя вона була. Але духовний вчитель зобов’язаний перевірити учня, щоб побачити, наскільки серйозно він бажає виконувати віддане служіння. А вже після того учневі можна дати посвяту.

В матеріальному світі живі істоти виконують як доброчесні, так і нечестиві корисливі вчинки. Доки людина виконує будь-яку діяльність, відмінну од відданого служіння, результатом цієї діяльності буде щастя й страждання в матеріальному світі. Коли ми насолоджуємося так званим матеріальним щастям, ми вичерпуємо плоди своїх праведних дій. А коли ми зазнаємо страждання, ми вичерпуємо плоди своїх неправедних дій. Якщо ми хочемо вирватися з лабет невігластва, то, не прив’язуючись до тимчасових обставин, які приносять нам щастя чи страждання і які виникають внаслідок наших праведних і неправедних дій у минулому, ми повинні миритися з будь-яким становищем, в якому ми опиняємося з волі Господа. Якщо ми таким чином просто віддамося Верховному Богові-Особі, ми вирвемося з лабет матеріального існування.

Переважно, зустрічаючи когось достойнішого за нас, ми відчуваємо заздрість до нього, зустрічаючи когось менш достойного, ми глузуємо з нього, а зустрічаючи когось рівного собі, ми хвалимося своїми досягненнями. В цьому криється причина всіх наших матеріальних страждань. Тому великий мудрець Нарада вчить, що відданий повинен бути досконалим у своїх стосунках з іншими. Замість того, щоб заздрити більш достойній людині, треба радіти можливості спілкуватися з нею. Замість зневажати менш достойну людину, треба виявляти співчуття до неї, намагаючись підняти її на вищий рівень. А зустрічаючи рівного, замість хвалитися перед ним своїми досягненнями, треба поводитися з ним по-дружньому. Також треба виявляти співчуття до людського загалу, що страждає через забуття про Крішну. Той, хто діє згідно з цими важливими засадами, буде щасливим у матеріальному світі.

Існують різні категорії людей. Серед них існує категорія акамі, тобто людей, котрі не мають матеріальних бажань. Бажання є завжди, але воно може бути матеріальне або духовне. Матеріальні бажання виникають тоді, коли істота хоче задовольняти свої власні чуття. А коли людина готова пожертвувати чим завгодно для задоволення Верховного Бога-Особи, її бажання можна назвати духовними. Дгрува не прийняв настанов великого святого Наради, тому що вважав себе неспроможним виконати ці вказівки, що забороняли всі матеріальні бажання. Однак не слід думати, що людям, які мають матеріальні бажання, заборонено поклонятися Верховному Богові-Особі. Життя Дгруви являє собою дуже важливий урок для таких людей. Він чесно визнав, що його серце повне матеріальних бажань. Його дуже образили жорстокі слова мачухи, тоді як людям на високому духовному рівні байдуже, коли їх хтось лає чи хвалить.

У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що ті, хто досягнув високого рівня в духовному житті, не зважають на прояви двоїстості у матеріальному світі. Але Дгрува Махараджа щиро зізнався, що не став байдужим до матеріального щастя і страждання. Він був переконаний, що настанови Наради були дуже цінні, однак прийняти їх не міг. У зв’язку з цим виникає запитання, чи здатна поклонятися Верховному Богові-Особі людина, яку турбують матеріальні бажання. Відповідь полягає в тому, що поклонятися Господу здатні всі. Навіть якщо людину переповнюють матеріальні бажання, вона повинна розвивати свідомість Крішни й поклонятися Верховному Господу Крішні. Господь такий милоствий, що Він виконує бажання кожного. Ця історія незаперечно доводить, що поклонятися Верховному Богові-Особі може кожен, навіть той, кого переповнюють матеріальні бажання.

Як кажуть, серце подібне до глиняного горщика    —    один раз розбивши, його вже не зліпити докупи. Такий самий приклад навів Дгрува Махараджа. Він каже Нараді Муні, що його серце, поранене стрілами лихих слів його мачухи, відчуває такий біль, що не хоче знати нічого іншого, крім помсти за вчинену образу. Його мачуха сказала, що, народившись із черева Суніті, нелюбої дружини Махараджі Уттанапади, Дгрува Махараджа не був гідний сидіти на троні чи на колінах батька. Іншими словами, його мачуха назвала його недостойним імені царя. Отож Дгрува Махараджа вирішив стати царем планети, яка перевершувала навіть планету Господа Брахми, найбільшого з півбогів.

Непрямо Дгрува Махараджа звертає увагу великого мудреця Наради на те, що існує чотири різновиди людського темпераменту: брахманічний дух, кшатрійський дух, дух вайшій і дух шудр. Дух одної касти чужий для членів іншої. Пронизані філософським духом настанови Наради Муні могли знайти відгук у людей брахманічного духу, але залишали байдужим кшатрію. Дгрува щиро визнав, що йому бракує брахманічного смирення, і тому він нездатний прийняти філософію Наради Муні.

Зі слів Дгруви Махараджі видно, що без виховання, яке відповідає нахилам дитини, в неї не вдасться виплекати її природний дух. Обов’язок духовного вчителя полягає в тому, щоб розпізнати психічні особливості кожної окремої дитини й виховувати її згідно з фаховими обов’язками, які відповідають її природі. Дгрува Махараджа, уже вихований у кшатрійському дусі, не міг пристати на брахманічні філософські поради.

В Америці ми мали змогу на практиці пересвідчитися в несумісності різних темпераментів, як, наприклад, брахманічного і кшатрійського духу. Американські хлопці, яких виховують як звичайних шудр, не мають потрібних якостей для того, щоб воювати. Тому, коли їх призивають до армії, вони ухиляються від військової служби, не маючи кшатрійського духу, і це викликає в суспільстві велике незадоволення. Брак кшатрійського духу не свідчить про те, що ці юнаки мають брахманічні якості. Їх виховують як шудр,і вони від розчарування стають хіппі. Однак, коли вони приєднуються до руху свідомості Крішни, започаткованого в Америці, їх вчать розвивати в собі брахманічні якості, хоча перед тим вони були виховані як шудри й перебували на дуже низькому рівні духовного розвитку.

Іншими словами, завдяки руху свідомості Крішни, що відкритий для всіх, всі люди можуть розвинути в собі брахманічні якості. Цей найгостріша потреба сучасності, бо нині практично немає брахманів та кшатріїв,    —    суспільство складається з шудр і лише з невеликої кількості вайшій. Поділ суспільствана брахманів, кшатрій, вайшій

та шудр має під собою глибоку наукову основу. В тілі людського суспільства брахманів вважають за голову, кшатрій    —    за руки, вайшій    —    за живіт, а шудр    —    за ноги. Нинішнє суспільство має живіт і ноги, але йому бракує рук і голови. Через це в суспільстві все перекинуте догори ногами. Щоб підняти деґрадоване людство до найвищого рівня духовної свідомості, треба відродити брахманічну культуру.

Коли Дгрува Махараджа відмовився прийняти брахманічні настанови Наради Муні, в Наради Муні мусило виникнути природне запитання про те, які саме настанови хотів почути Дгрува Махараджа. Тож, не чекаючи запитання Наради Муні, Дгрува Махараджа сказав йому про свою заповітну мрію. Його батьком, звісно, був імператор усього світу, а прадідом    —    Господь Брахма, творець усесвіту. Дгрува Махараджа сказав, що бажає здобути царство, більше ніж у його батька й прадіда. Він щиро зізнався, що хоче царство, яке не має рівних у всіх трьох світах, тобто серед вищих, середніх і нижчих планетних систем. Найбільша особистість у цьому всесвіті    —    це Господь Брахма, але Дгрува Махараджа хотів посісти становище, яке було б вище навіть за становище Господа Брахми. Він хотів скористатися із зустрічі з Нарадою Муні, бо знав, що якщо Нарада Муні, найбільший відданий Господа Крішни, благословить його чи вкаже йому шлях, то він неодмінно перевершить усіх правителів у трьох світах. Отож він прохав Нарададжі допомогти йому досягнути цього становища. Дгрува Махараджа хотів мати вище становище, ніж Брахма. Це було практично нездійсненне бажання, але задовольнивши Верховного Бога-Особу, відданий може досягнути навіть неможливого.

Важливий момент, який підкреслює цей вірш, полягає в тому, що Дгрува Махараджа хотів досягнути цього високого становища чесним шляхом, не вдаючись ні до яких хитрощів. Це означає, що він прийняв би це становище в тому випадку, якби його запропонував йому Господь Крішна. Така природа відданого. Він може прагнути якоїсь матеріальної цілі, але він прийме її тільки тоді, коли її дає йому Крішна. Дгруві Махараджі було ніяково відкидати настанови Наради Муні, і тому він попрохав Нараду Муні бити милостивим до нього і вказати шлях, яким він міг би прийти до своєї заповітної цілі.

Хоча Дгрува Махараджа був лише дитиною, він сказав, що завдяки благословенням Господа сподівається здобути царство, яке багатством перевершує царство його батька і діда. Також він висловив свою радість з приводу того, що йому пощастило зустріти таку піднесену особу, як Нарада, що має тільки одне бажання    —    нести світло всьому світові. Нарада Муні подібний до сонця, що обходить весь усесвіт тільки задля добра жителів усіх планет. Нарада Муні так само мандрує усім всесвітом тільки задля того, щоб виконувати найвищу доброчинну діяльність    —    вчити всіх істот у всесвіті того, як стати відданим Верховного Бога-Особи. Отож Дгрува Махараджа був певний, що Нарада Муні може виконати його бажання, хоча воно й було нечуваним.

Приклад із сонцем у цьому вірші дуже вдалий. Сонце настільки ласкаве, що розливає своє сяйво скрізь, нікого не минаючи своєю милістю. Дгрува Махараджа попрохав Нараду Муні дарувати йому милість. Він вказав, що Нарада мандрує усім всесвітом тільки для того, щоб робити добро для зумовлених душ. Він попрохав Нараду Муні дарувати йому свою милість, виконавши його бажання. Дгрува Махараджа був рішуче постановив виконати своє бажання, і саме задля того покинув свою домівку й палац.

Великий мудрець Нарада    —    це найбільший духовний вчитель, тому єдина ціль, яку він ставить перед собою, полягає в тому, щоб усіх, кого він зустрічає, обдаровувати найвищим добром. Щоправда, Дгрува Махараджа був лише дитина і його прохання теж було дитячим. Проте великий мудрець перейнявся співчуттям до нього і задля його добра промовив наступні вірші.

Дгрува Махараджа хотів отримати царство, більше навіть за царство Господа Брахми. У цьому всесвіті найвище становище посідає Господь Брахма, тому що він очолює всіх півбогів, але Дгрува Махараджа хотів мати царство, вище навіть за Брахмине. Тому, хоч би якому півбогу він поклонявся, від півбогів він не міг отримати це благословення. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті», благословення півбогів тимчасові. Тому Нарада Муні порадив Дгруві Махараджі стати на шлях, який вказала його мати, тобто поклонятися Крішні, Ва̄судеві. Коли Крішна щось дарує, це перевершує всі сподівання відданого. І Суніті, і Нарада Муні знали, що бажання Дгруви Махараджі не може виконати жоден півбог, і тому обоє порадили вдатися до відданого служіння Господу Крішні.

Нараду Муні тут названо словом бгаґава̄н, бо він здатний дарувати такі самі благословення, як Верховний Бог-Особа. Він був дуже задоволений з Дгруви Махараджі і міг відразу ж сам дати йому те, чого той бажав, але це не входить в обов’язки духовного вчителя. Його обов’язок    —    залучити учня до відданого служіння згідно з приписами шастр. Арджуна теж стояв поряд зі Самим Крішною, але хоча Крішна міг дарувати Йому всі плоди перемоги над суперником без бою, Він цього не зробив. Замість цього, Він попрохав Арджуну стати до бою. Так само Нарада Муні порадив Дгруві Махараджі вдатися до засад відданого служіння, щоб виконати своє бажання.

У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що півбоги можуть дарувати свої благословення тільки з дозволу Верховного Бога-Особи. Тому, коли приносять жертви півбогам, за жертвопринесенням завжди спостерігає Верховний Господь, присутній у формі нараяна-шіли, чи шалаґрама-шіли. Самі по собі, без дозволу Верховного Господа, півбоги не можуть дати жодного благословення. Отож Нарада Муні вчить, що навіть якщо людина шукає праведності, матеріального збагачення, задоволення чуттів чи звільнення, вона повинна звертатися до Верховного Бога-Особи, свою молитву про виконання її бажань складаючи до лотосових стіп Господа. Це ознака справжнього розуму. Людина розумна інколи не звертається до півбогів і ні про що не молиться до них. Вона звертається прямо до Верховного Бога-Особи, що являє Собою джерело всіх благословень.

Як каже в «Бгаґавад-ґіті» Господь Шрі Крішна, ритуали й церемонії не становлять справжньої релігії. Істинна релігія полягає в тому, щоб віддатися лотосовим стопам Господа. Тому, хто справді віддався лотосовим стопам Господа, немає потреби докладати якихось окремих зусиль задля матеріального збагачення. Відданий, який присвятив себе служінню Господу, ніколи не залишається розчарованим у своєму бажанні задовольнити чуття. Якщо він хоче задовольнити свої чуття, Крішна виконує це бажання. Що ж до звільнення, то відданий, цілковито занурений у віддане служіння Господу, вже звільнений, йому не треба окремо намагатися досягнути звільнення.

Отже, Нарада Муні порадив Дгруві Махараджі обрати своїм притулком Ва̄судеву, Господа Крішну, і стати на шлях, який йому вказала мати, тому тільки так він зможе виконати своє бажання. У цьому вірші Нарада Муні підкреслює, що віддане служіння являє собою єдиний шлях. Іншими словами, навіть той, кого переповнюють матеріальні бажання, повинен далі виконувати віддане служіння Господу, і всі його бажання будуть виконані.

І Нарада Муні, і Суніті, мати Дгруви Махараджі, порадили йому поклонятися Верховному Богові-Особі. Тепер Нарада Муні дає Дгруві Махараджі конкретні вказівки, які допомагають швидко отримати плоди поклоніння Верховному Богові-Особі. Він радить Дгруві Махараджі піти на берег Ямуни, де розкидається ліс Мадгувана, і там розпочати практику медитації й поклоніння Господу.

Святі місця завжди допомагають відданому швидко проґресувати в духовному житті. Господь Крішна живе скрізь, але у святих місцях наблизитися до Нього дуже легко, тому що там живуть великі мудреці. Господь Шрі Крішна каже, що Він живе там, де віддані оспівують велич Його трансцендентних діянь. В Індії багато святих місць прощі, серед яких найвизначніші    —    це Бадарі-нараяна, Дварака, Рамешвара й Джаґаннатга Пурі. Ці святі місця називають «чотири дгами». Дгама    —    це місце, де можна відразу ж відчути присутність Верховного Господа і встановити з Ним зв’язок. По дорозі до Бадарі-нараяни треба пройти через Хардвар, назва якого означає «шлях до Верховного Бога-Особи». Є й інші святі місця прощі, як оце Праяґ (Аллахабад) і Матгура, але найвищим з усіх є Вріндавана.

За винятком того, хто досягнув диуже високого рівня в духовному житті, всім іншим радять жити в такому святому місці й там виконувати віддане служіння. Але такий піднесений відданий, як Нарада Муні, що присвятив себе проповіді, може служити Верховному Господу будь-де. Іноді він іде навіть на пекельні планети. Нарада Муні не відчуває впливу пекельних умов, тому що він занурений у своє відповідальне завдання    —    ширити віддане служіння. За словами Наради Муні, ліс Мадгувана, що й нині можна знайти поряд із Вріндаваною, в районі Матгури,    —    це найсвятіше місце. Там і нині живе багато святих, що виконують віддане служіння Господу.

Навколо Вріндавани розкидається дванадцять лісів, і Мадгувана    —    це один з них. До Вріндавани сходяться паломники зі всіх частин Індії і гуртом відвідують усі ці дванадцять лісів. На східному березі Ямуни лежить п’ять лісів: Бгадравана, Білвавана, Лаухавана, Бгандіравана і Махавана, а на західному березі лежить сім з них: Мадгувана, Талавана, Кумудавана, Бахулавана, Кам’явана, Кгадіравана і Вріндавана. У цих дванадцяти лісах є багато ґгатів, місць для омовіння, серед яких є: 1) Авімукта, 2) Адгірудга, 3) Ґух’я-тіртга, 4) Праяґа-тіртга, 5) Канакгала, 6) Тіндука-тіртга, 7) Сур’я-тіртга, 8) Ватасвамі, 9) Дгрува-ґгата (Дгрува-ґгата, де росте багато гарних дерев, вкритих фруктами й квітами, славиться тим, що на пагорку поряд із цим ґгатоммедитував і виконував суворі аскези Дгрува Махараджа), 10) Ріші-тіртга, 11) Мокша-тіртга, 12) Будга-тіртга, 13) Ґокарна, 14) Крішнаґанґа, 15) Вайкунтга, 16) Асі-кунда, 17) Чатух-самудріка-купа, 18) Акрура-тіртга (коли Крішна й Баларама їхали до Матгури в Акруриній колісниці, вони омилися в цьому ґгаті), 19) Яґ’їка-віпра-стгана, 20) Кубджа-купа, 21) Ранґа-стгала, 22) Манчга-стгала, 23) Маллаюддга-стгана і 24) Дашашвамедга.

З цього вірша можна зробити висновок, що Дгруву Махараджу вже вчили практики восьмиступеневої йоґи, відомої як аштанґа-йоґа. Цю практику описано в нашій книзі «Бгаґавад-ґіта як вона є», у главі «Дг’яна-йоґа» (вірші 11–14). Практика аштанґа-йоґи вчить заспокоювати свій розум, а тоді зосереджувати його на формі Господа Вішну. Про це йтиметься в наступних віршах. Тут ясно сказано, що аштанґа-йоґа    —    це не гімнастичні вправи для тіла, а практика, за допомогою якої людина вчиться зосереджувати розум на образі Вішну. Перш ніж сісти на асану (яку «Бгаґавад-ґіта» теж описує), треба старанно омитися в чистій чи священній воді. Треба омиватися тричі на день. Вода Ямуни від природи дуже чиста, і тому кожен, хто щодня тричі омивається в ній, матиме бездоганно чисте тіло. Отже, Нарада Муні порадив Дгруві Махараджі піти на берег Ямуни, тому що завдяки цьому він зможе пдітримувати зовнішню чистоту. Це частина поступового процесу містичної йоґи.

Цей вірш дає короткий огляд усієї практики йоґи, роблячи особливий наголос на дихальних вправах, що покликані вгамувати стурбований розум. Розум за своєї природою завжди мінливий і тому кидається з одного об’єкту на інший, але дихальні вправи покликані вгамувати його. Цей метод опанування розуму, можливо, був придатним мільйони років тому, коли з нього скористався Дгрува Махараджа, але за наших днів розум треба відразу зосередувати на лотосових стопах Господа за допомогою повторення святих імен. Повторюючи мантру Харе Крішна, людина відразу ж зосереджується на звуковій вібрації і думає про лотосові стопи, завдяки чому вона швидко досягає стану самадгі, чи трансу. Якщо людина повторює святі імена Господа, що невідмінні від Верховного Бога-Особи, її розум природно поринає в думки про Господа.

В цьому вірші Нарада Муні радить Дгруві Махараджі медитувати на верховного ґуру, верховного духовного вчителя. Верховний духовний вчитель    —    це Крішна, і тому Його називають чайт’я-ґуру. Це ім’я стосується Наддуші, що перебуває в серці кожної істоти. Як вказує «Бгаґавад-ґіта», Він допомагає людині зсередини, а також посилає духовного вчителя, що допомагає їй ззовні. Духовний вчитель    —    це зовнішній прояв чайт’я-ґуру, тобто духовного вчителя, що перебуває в серці кожного.

Практика очищення від думок про матеріальні речі називається прат’яхара. Вона полягає в тому, що людина поступово облишає всі матеріальні думки і заняття. Слово абгідгйа̄йет, вжите в цьому вірші, вказує на те, що людина, яка не зосередила свій розум, неспроможна медитувати.

Отже, медитація    —    це зосередження думок на Господі в своєму серці. Чи людина піднімається на цей рівень за допомогою системи аштанґа-йоґи, чи вона досягає його методом, який шастри найбільше рекомендують для цієї епохи, тобто повторюючи святе ім’я Господа,    —    мета духовної практики полягає в тому, щоб медитувати на Верховного Бога-Особу.

Цей вірш чітко пояснює, як треба медитувати на Господній образ. Безособистісна медитація    —    це шахрайська вигадка наших днів. Ведичні писання ніколи не рекомендують безособистісної медитації. У «Бгаґавад-ґіті», коли йдеться про медитацію, вжито слів мат-парах̣, що означають «у зв’язку зі Мною». Кожна форма Вішну пов’язана з Господом Крішною, тому Господь Крішна    —    це первинна форма Вішну. Іноді хтось намагається медитувати на безособистісний Брахман, який у «Бгаґавад-ґіті» описано як авйакта, тобто «непроявлений» чи «безособистісний». Але Господь Сам зауважує, що тим, хто прив’язаний до безособистісного аспекту Господа, доводиться зазнавати великих труднощів, бо на чомусь безособистісному зосередитися неможливо. Зосереджуватися треба на образі Господа, який Нарада Муні описує тут для Дгруви Махараджі, щоб той міг медитувати на цей образ. Як буде видно з дальшої оповіді, Дгрува Махараджа досягнув досконалості цієї медитації і його практика йоґи увінчалася успіхом.

Кожен доводиться впокоритися комусь вищому за себе. Це невід’ємна частина нашого життя. Ми завжди намагаємося комусь віддатися    —    якщо не людству чи народу, то сім’ї, або уряду, або країні. Ми вже комусь віддаємося, але наше становище недосконале, тому що недосконалі особи чи заклади, яким ми віддаємося, і недосконала наша відданість, що приховує під собою численні корисливі мотиви. Через це в матеріальному світі ніхто не гідний того, щоб йому віддавалися, і ніхто повністю не віддається іншій особі, якщо його не примушують до цього обставини. Але Господу людина віддається з власної волі, і Господь гідний того, щоб Йому віддавалися. Жива істота сама віддається Господу, коли вона бачить красу вічно юного Господа.

Описи, які дає Нарада Муні,    —    це не плід його уяви. Господній образ пізнають за допомогою парампари. Філософи-майаваді кажуть, що образ Господа треба собі уявити, але Нарада Муні цього не каже в цих віршах. Навпаки, він дає описи Господа, що спираються на достовірні джерела. Він сам достовірне джерело, тому що може відвідувати Вайкунтгалоку й бачити Господа на власні очі. Отож опис Господньої зовнішності, який він дає,    —    це не плід уяви. Часом нам доводиться давати учням поради про те, як малювати Господній образ. Їхні картини теж не є плід уяви. Опис зовнішності Господа сходить учнівською спадкоємністю    —    як-от Нарада Муні, що бачив Господа, описує, як Він виглядає. Ці описи слід визнавати за достовірні, а коли їх переносять на картину, утворене зображення теж не є плодом уяви художника.

Варто відзначити, що Господа описано в цьому вірші словом пурушам. Господь    —    це аж ніяк не жінка. Він завжди чоловік (пуруша). Тому імперсоналісти, які уявляють собі Господа в образі жінки, помиляються. Господь може з’явитися в жіночому образі, якщо потрібно, але Його вічний образ    —    це образ пуруші, бо Він відначальний чоловік. Жіночий аспект Господа проявляють богині щастя: Лакшмі, Радгарані, Сіта і т. д. Ці всі богині щастя служать Господу, вони не є Всевишнім, як помилково гадають імперсоналісти. Господь Крішна в образі Нараяни завжди має чотири руки. На полі битви Курукшетра, коли Арджуна хотів побачити всесвітню форму Крішни, Господь явив йому також цей образ чотирирукого Нараяни. Деякі віддані гадають, що Крішна    —    це втілення Нараяни, але школа бгаґавати вчить, що Нараяна    —    це прояв Крішни.

Дуже важливим у цьому вірші є слово нійатена, яке наголошує на тому, що треба практикувати медитацію саме так, як описано в попередніх віршах. Не слід вигадувати власних методів медитації на Верховного Бога-Особу. Треба виконувати вказівки авторитетних шастр і авторитетних осіб. Людина повинна практикувати зосередження на Господньому образі згідно з цим визначеним методом, аж поки її зосередженість стане такою глибокою, що вона зануриться у транс і постійно споглядатиме форму Господа. У цьому вірші сказано ека-бгӯтена, що означає «з великою увагою й зосередженістю». Той, хто зосереджує розум на описах Господньої зовнішності, ніколи не впаде.

Така безперервна медитація називається самадгі, або транс. Людина, яка постійно занурена в трансцендентне любовне служіння Господу, не може відіраватися від медитації на Господній образ, описаний у цих віршах. Віддане служіння, що спирається на засади арчана-марґи, викладеної в Панчаратрі системи поклоніння храмовому Божеству, допомагає відданому постійно думати про Господа. Це називається самадгі, або транс. Той, хто присвячує себе цій практиці, ніколи не припиняє служіння Господу, і завдяки цьому досягає найвищої мети людського життя.

У цьому всесвіті є планета за назвою Сіддгалока. Жителі Сіддгалоки від природи володіють всіма силами йоґи, що їх налічують вісім: вміння ставати меншим за найменше, легшим за найлегше, чи більшим за найбільше, здатність миттєво отримувати будь-яку річ, здатність навіть творити планети і таке інше. Це деякі з йоґічних сил. За допомогою лаґгіма-сіддгі, містичного вміння робитися легшим за найлегше, жителі Сіддгалоки можуть літати в небі без літакирів чи повітряних кораблів. Нарада Муні повідомляє Дгруві Махараджі, що, медитуючи на на трансцендентний образ Господа й одночасно повторюючи мантру протягом семи днів, людина досягає такої досконалості, що починає бачити істот, які літають у небі. Нарада Муні вживає слово ґухйах̣, вказуючи на те, що ця мантра дуже потаємна. Хтось може запитати: «Якщо ця мантра потаємна, чому її записано в «Шрімад-Бгаґаватам»?» Ця мантра потаємна в тому розумінні, що, хоча її можна прочитати де завгодно, якщо її не отримати через ланцюг учнівської спадкоємності, вона не буде діяти. В достовірних писаннях сказано, що мантра, не отримана через учнівську спадкоємність, не матиме сили.

Інший важливий момент, який з’ясовує цей вірш, полягає в тому, що медитацію повинно супроводжувати повторення мантри. Повторення мантри Харе Крішна    —    це найлегший метод медитації за цієї епохи. Коли людина повторює мантру Харе Крішна, перед нею постає образ Крішни, Рами та Їхніх енерґій, а споглядати ці форми    —    досконалість трансу. Не слід силкуватися штучно споглядати образ Господа, повторюючи Харе Крішна, але якщо людина повторює святе ім’я без образ, Господь Сам відкриє Себе її очам. Отож, людині треба зосереджуватися на звукові мантри, і Господь Сам, без додаткових зусиль з її боку, з’явиться перед нею.

Ом̇ намо бгаґавате ва̄судева̄йа    —    це відома двадашакшара-мантра. Ця мантра, яку повторюють віддані-вайшнави, починається з пранави, чи омкари. Писання забороняють повторювати пранава мантру тим, хто не належить до категорії брахманів. Але Дгрува Махараджа був природжений кшатрія. Він одразу ж зізнався перед Нарадою Муні, що він кшатрія і тому нездатний прийняти настанови Наради, що порадив йому розвивати відреченість і врівноваженість розуму, властиві брахмані. Однак, хоча Дгрува Махараджа був не брахмана, а кшатрія, Нарада авторитетно дозволив йому промовляти пранава омкару. Це дуже важливий момент. В Індії кастові брахмани заперечують проти того, щоб люди з інших каст, народжені не в брахманічних родинах, повторювали цю пранава мантру. Але ця історія являє собою наочний доказ того, що людина, яка приймає вайшнавську мантру чи вайшнавський метод поклоніння Божеству, має право повторювати пранава мантру. У «Бгаґавад-ґіті» Господь Сам проголошує, що кожна людина, нехай вона навіть низького походження, може досягнути найвищого рівня й повернутися додому, до Бога, якщо вона просто належним чином поклоняється Господу.

Згадані тут правила полягають у тому, що мантру слід отримати від істинного духовного вчителя, який промовляє її в праве вухо учня. Треба не лише промовляти чи шепотіти мантру, але разом з тим мати перед собою Божество, чи образ Господа, зроблений з фізичних елементів. Звичайно, коли Господь проявляється в якомусь образі, цей образ втрачає свою фізичну природу. Наприклад, якщо розпекти залізний прут у вогні, він перестає бути залізом і набуває властивостей вогню. Так само, коли ми робимо форму Господа    —    з дерева, каменю, метали, коштовних каменів, фарби або ж навіть у своєму розумі,    —    це істинна, духовна, трансцендентна форма Господа. Треба не лише отримати мантру від істинного духовного вчителя, як оце Нарада Муні чи його представник в учнівській спадкоємності, але треба її також повторювати. Крім того, треба не лише повторювати мантру, але треба також пропонувати Божеству їжу, приготовану з продуктів, доступних у тій частині світу, де людина живе, згідно з часом і можливостями.

Метод поклоніння Господу    —    повторення мантри і виготовлення Господнього образу    —    не може бути стереотипним і цілковито однаковим у різних місцях світу. У цьому вірші окремо зазначено, що треба брати до уваги час, місце й сприятливість умов. Наш рух свідомості Крішни поширюється всім світом, і ми встановлюємо Божества в багатьох наших осередках. Іноді наші індійські друзі, висловлюючи свої вигадані ідеї, гордовито критикують нас: «Ви не зробили цього, ви забули про те». Але вони забувають ці настанови Наради Муні одному з найбільших вайшнавів, Дгруві Махараджі. Треба брати до уваги час, країну й наявні можливості. Що можливо в Індії, не завжди можливо у західних країнах. Люди, котрі самі не належать до лінії ачарій і не знають, як повинен діяти ачар’я, даремно критикують діяльність руху ІСККОН поза межами Індії. Такі критики самі нездатні поширювати свідомість Крішни. Коли хтось бере на себе весь ризик і враховуючи час і місце, йде й проповідує, він може запровадити якісь зміни в способі поклоніння, але згідно з шастрою в цьому немає нічого неприпустимого. Шрімад Вірараґгава Ачар’я, ачар’я з учнівської спадкоємності Рамануджа-сампрадаї, у своєму коментарі зазначає, що чандали, тобто зумовлені душі, які народилися в родинах, нижчих навіть за родини шудр, можуть теж отримати посвяту згідно з обставинами. Щоб зробити їх вайшнавами, обряд у деяких деталях може бути змінений.

Господь Чайтан’я Махапрабгу проголосив, що Його ім’я повинно лунати в усіх куточках світу. Як це може статися, якщо ми не будемо проповідувати по всьому світі? Господь Чайтан’я Махапрабгу проповідував вчення бгаґавата-дгарми, передусім підкреслюючи важливість крішна-катги, тобто проповіді «Бгаґавад-ґіти» і «Шрімад-Бгаґаватам». Він радить, щоб кожен індієць постарався донести Господнє послання до жителів інших частин світу, вважаючи це за доброчинну діяльність (пара-упакара). «Жителі інших частин світу»    —    це не тільки ті, хто живе, як індійські брахмани або кшатрії, чи як кастові брахмани, котрі проголошують себе брахманами тільки тому, що народилися в родинах брахманів. Вважати, що прилучати до вайшнавського вчення треба тільки індійців, глибоко помилкова. Вайшнавське треба поширювати скрізь, прилучаючи до нього всіх. В цьому й полягає мета руху свідомості Крішни. Немає ніяких підстав забороняти поширювати рух свідомості Крішни серед людей, які народилися в рдоинах чандалів, млеччг та яванів. Це проголошено в самій Індії, в книзі Шріли Санатани Ґосвамі «Харі-бгакті-віласа», що являє собою смріті, збірник ведичних авторитетних правил щоденного життя для вайшнавів. Санатана Ґосвамі каже, що як бронзу можна перетворити на золото, з’єднавши із ртуттю в алхемічній реакції, так завдяки істинній посвяті, дікші, кожна людина може стати вайшнавою. Треба отримати посвяту від істинного духовного вчителя, який належить до учнівської спадкоємності і якого вповноважив попередній духовний вчитель. Така посвята називається на санскриті дӣкша̄-відга̄на. Господь Крішна каже в «Бгаґавад-ґіті»: вйапа̄ш́рітйа    —    слід прийняти духовного вчителя. Завдяки цьому методу весь світ може прилучитися до свідомості Крішни.

Тут підкреслено, що листки туласі дуже дорогі Верховному Богові-Особі, тож віддані повинні дбати, що у кожному храмі й місці поклоніння були листки туласі. Коли ми почали проповідувати філософію свідомості Крішни на Заході, нас дуже засмутило те, що на Заході неможливо дістати листки туласі. Тому ми дуже вдячні нашій учениці Шріматі Ґовінді дасі, яка стала дбайливо вирощувати туласі із насіння, з милості Крішни досягнувши в цьому успіху. Тепер туласі ростуть майже в кожному осередку нашого руху. Листки туласі мають велике значення для поклоніння Верховному Богові-Особі.

Слово салілаіх̣, вжите в цьому вірші, означає «водою». Звісно, Дгрува Махараджа поклонявся Господу на березі Ямуни. Ямуна і Ґанґа    —    це святі річки, отож іноді віддані в Індії наполягають, що Божеству треба поклонятися водою з Ґанґи чи Ямуни. Але в цих віршах зазначено: деш́а-ка̄ла, тобто згідно з «часом і місцем». У західних країнах немає ні Ямуни, ні Ґанґи. Там неможливо дістати воду з цих святих річок. Невже це означає, що через це треба припинити поклоніння Божествам, арчу. Ні. Салілаіх̣ означає, що треба використовувати будь-яку воду, яку можна дістати, але вона повинна бути дуже чиста і набрана в чистому стані. Такою водою можна поклонятися Божеству. Всі інші підношення, як оце ґірлянди з квітів, фрукти й овочі, теж можна збирати відповідно до місцевості й обставин. Листки туласі дуже важливі для поклоніння Господу, тому їх треба за змогою вирощувати. Нарада Муні радить Дгруві Махараджі поклонятися Господу плодами й квітами, які можна знайти в лісі. У «Бгаґавад-ґіті» Крішна визнає, Він приймає овочі, фрукти, квіти й інші дари. Не слід пропонувати Господу Ва̄судеві підношення, яких тут не рекомендує Нарада Муні, великий авторитет. Підношення Божеству не можна підбирати за своєю примхою. Фрукти й овочі можна знайти в будь-якому місці всесвіту, отож ми повинні подбати хоча б про цю невеличку деталь.

Важливо, щоб відданий не лише медитував на Господній образ у своєму розумі й повторював отриману від духовного вчителя мантру, але щоб він також поклонявся формі Господа сам. Відданому обов’язково потрібно поклонятися Господній формі. Імперсоналісти створюють собі зайві труднощі, медитуючи на щось безособистісне чи поклоняючись чомусь безособистісному. Цей шлях дуже ненадійний. Нам не радять медитувати на Господи чи поклонятися Йому так, як це роблять імперсоналісти. Дгрува Махараджа отримав пораду поклонятися формі Господа, зробленій з глини й води, тому що в джунґлях, якщо немає умов для того, щоб вирізьбити щось із металу, дерева чи каменю, найліпше змішати глину з водою і з неї виліпити Господню форму, щоб їй поклонятися. Відданому не треба турбуватися про те, щоб готувати їжу: Божеству можна пропонувати ті фрукти й овочі, які можна добути в лісі чи в місті, і задовольнятися цією їжею. Відданий не повинен прагнути ласощів і дуже смачної їжі. Звичайно, коли він має змогу, він повинен офірувати Божеству найліпші страви, приготовані з фруктів та овочів, приготованих чи сирих. Найважливіше, щоб відданий помірно харчувався (міта-бгук), це одна з хороших якостей відданого. Він не повинен прагнути тішити свій язик якимись особливими стравами. Він повинен бути задоволений тим прасадом, який він має з милості Господа.

Віддане служіння охоплює в собі дев’ять різновидів рекомендованої практики: слухати, оспівувати, пам’ятати, поклонятися, служити, все офірувати Божеству і т. д. Тут Нарада Муні вчить Дгруву Махараджу не лише медитувати на Господній образ, але й думати про Його трансцендентні розваги в Його різних втіленнях. Філософи-майаваді ставлять Господні втілення на один рівень із звичайними живими істотами, але це велика помилка. Втілення Верховного Бога-Особи не примушують до дії ніякі закони матеріальної природи. Вжите в цьому вірші слово свеччга̄ вказує на те, що Він з’являється зі Своєї верховної волі. Зумовлена душа змушена приймати те чи інше тіло відповідно до своєї карми, корячись законам матеріальної природи, що діють під наглядом Верховного Господа. Але коли з’являється Господь, Його не примушують діяти сили матеріальної природи. Він з’являється так, як Він бажає, діючи за допомогою Своєю внутрішньої енерґії. В цьому полягає різниця. Зумовлена душа приймає те чи інше тіло, наприклад, тіло свині, внаслідок своїх власних дій і корячись вищій силі матеріальної природи. Але коли Господь Крішна з’являється як втілення вепра, це втілення не має нічого спільного з тілом звичайної свині. З’явившись як Вараха-аватара, Крішна досягає таких розмірів, що Його неможливо навіть порівняти зі звичайною свинею. Його поява і зникнення незбагненні для нас. У «Бгаґавад-ґіті» чітко сказано, що Він з’являється силою Своєї внутрішньої енерґії, щоб захистити відданих і знищити невідданих. Відданий повинен завжди пам’ятати, що Крішна ніколи не з’являється як звичайна людина чи тварина. Його з’явлення в образі Вараха-мурті, чи коня, чи черепахи    —    це прояв Його внутрішньої енерґії. У «Брахма-самхіті» сказано: а̄нанда-чінмайа-раса-пратібга̄віта̄бгіх̣    —    не слід помилково прирівнювати появу Господа в образі людини чи тварини до народження звичайної зумовленої душі, яку примушують народитися закони природи, хоч би в якому тілі вона з’являлася    —    тварини, людини чи півбога. Прирівнювати Господа до звичайних істоти    —    це велика образа. Господь Чайтан’я Махапрабгу засудив майаваді як блюзнірів, які, ставлячи Господа на один рівень із зумовленими живими істотами, ображають Верховного Бога-Особу.

Нарада радить Дгруві медитувати на Господні розваги. Медитувати на них    —    це те саме, що зосереджувати розум на образі Господа. Медитація на будь-яку Господню форму дає велике благо, і таке саме благо дає повторення будь-яких імен Господа, як оце Харі, Ґовінда чи Нараяна. Але за цієї епохи найбільше радять повторювати наведену в шастрах мантру Харе Крішна: Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе.

Цей вірш вчить, що, навіть якщо хтось нездатний поклонятися Господньому образу зі всіма рекомендованими атрибутами, він може просто думати про Господній образ і подумки підносити Йому все, що рекомендують шастри: квіти, пасту чандани, мушлю, парасоль, віяло й чамару. Можна підносити Йому це все в медитації і повторювати дванадцятискладову мантру: ом̇ намо бгаґавате ва̄судева̄йа. Мантра невідмінна від Верховного Бога-Особи, і тому Господньому образу можна поклонятися мантрою, навіть не маючи всіх фізичних атрибутів. Це демонструє наведена в «Бгакті-расамріта-сіндгу», чи «Нектарі відданості», історія про брахману, який поклонявся Господу в розумі. Якщо атрибутів поклоніння немає у фізичній наявності, їх можна уявляти подумки і пропонувати їх Божеству повторюючи мантру. Така могутність відданого служіння, що щедро дає людині всі можливості.

Віддане служіння таке могутнє, що людина, яка його виконує, завдяки благословенням Верховного Бога-Особи може отримати все, чого бажає. Зумовлені душі дуже прив’язані матеріального світу і тому виконують релігійні ритуали задля того, щоб отримати матеріальні плоди, які називають дгарма і артга.

Існують різні рівні досконалості, що відповідають різним цілям, які ставлять перед собою різні особи. Більшість людей належить до розряду кармі, тому що працює задля задоволення чуттів. Вищими за кармі є ґ’яні, що намагаються звільнитися від матеріального рабства. Ще вищими за них є йоґи, тому що вони медитують на лотосові стопи Верховного Бога-Особи. А вищими за них всіх є віддані, що просто присвячують себе трансцендентному любовному служінню Господу. Вони впевнено досягають найвищого рівня екстазу.

Нарада Муні пояснює Дгруві Махараджі, що якщо він не бажає чуттєвого задоволення, то він повинен прямо присвятити себе трансцендентному любовному служінню Господу. Шлях апаварґи, чи звільнення, починається з рівня мокші. У цьому вірші вжито слово вімуктайе, що означає «задля звільнення». Людина, яка хоче бути щасливою в матеріальному світі, може прагнути потрапити на інші планетні системи, де рівень чуттєвої насолоди набагато вищий, але, щоб досягнути мокші, звільнення, треба бути вільним від таких бажань. Це пояснено в «Бгакті-расамріта-сіндгу», де зазначено: анйа̄бгіла̄шіта̄-ш́ӯнйам    —    «треба бути вільним від бажання задовольняти матеріальні чуття». Для тих, хто ще хоче насолоджуватися так чи інакше, на тій чи іншій планеті, рівень звільнення в бгакті-йозі недоступний. Тільки ті, хто цілковито звільнився від скверни бажань задовольняти чуття, можуть виконувати бгакті-йоґи, чи віддане служіння в усій чистоті. Поки людина не піднялася над рівнем дгарми, артги й ками, її діяльність на шляху апаварґи змішана з бажанням задовольняти чуття, а коли вона досягає рівня мокші, безособистісного звільнення, вона прагне злитися з буттям Усевишнього. Але це теж чуттєве задоволення. І тільки коли людина піднімається над рівнем звільнення, вона стає супутником Господа й виконує трансцендентне любовне служіння Йому. Цей рівень називають терміном вімукті. Тому, хто бажає цього особливого звільнення вімукті, Нарада Муні радить прямо присвятити себе відданому служінню.

На шляху свого розвитку людська цивілізація проходить чотири стадії: релігійність, економічний розвиток, задоволення чуттів і, подеколи, звільнення. Нарада Муні не запитав царя про звільнення, поцікавившись тільки його успіхами в виконанні державних обов’язків, до яких входить турбота про релігійність, економічний розвиток і задоволення чуттів. Людей, які присвячують себе такій діяльності, не цікавить звільнення, і тому Нарада не запитав царя про його успіхи на шляху до звільнення. Звільнення    —    це мета людей, які втратили будь-який інтерес до ритуальних релігійних церемоній, економічного розвитку і задоволення чуттів.

У цьому вірші вжито кілька важливих слів, які треба варто уважно розглянути. Цар сказав, що через його надмірну прив’язаність до дружини серце його стало зовсім черстве. Такий наслідок надмірної прив’язаності до жінок. Цар мав дві дружини: перша була Суніті, а друга    —    Суручі. Однак він так сильно прив’язався до другої дружини, що жорстоко обійшовся з Дгрувою Махараджею. Внаслідок цього Дгрува покинув дім і пішов виконувати аскези. Хоча цар відчував батьківську любов до Дгруви Махараджі, через надмірну прив’язаність до другої дружини він притлумив своє почуття. Тепер він гірко шкодував про те, що він практично прогнав Дгруву Махараджу та його матір Суніті. Дгрува Махараджа пішов до лісу, а мати, яку він знехтував, теж жила як вигнанка. Цар шкодував про те, що прогнав свого сина, бо Дгруві було тільки п’ять років, а батько не повинен проганяти дружину й сина чи не бати про їхнє підтримання. Каючись через своє черстве ставлення до Суніті та її сина, цар був пригнічений, і обличчя його змарніло. Згідно з «Ману-смріті», чоловік ніколи не повинен кидати дружину й дітей. Іноді чоловік змушений піти від них, якщо вони не коряться йому й нехтують норми сімейного життя. Але в випадку Дгруви Махараджі так не було, тому що Дгрува був дуже чемний і слухняний. Мало того, він був великий відданий. Такої дитини в жодному разі не можна позбавляти своєї уваги, але сталося так, що цар прогнав його. Тепер він дуже шкодував через це.

Іноді, чуючи про те, що великі мудреці й віддані йдуть у ліс, щоб присвятити себе відданому служінню чи медитації, ми дивуємося й думаємо: як можна жити в лісі, без нічиєї підтримки? Але великий авторитет, Нарада Муні, відповідає, що таких людей надійно захищає Верховний Бог-Особа. Шаранаґаті, або відданість, вимагає твердої віри в те, що, хоч би де жила віддана душа, Верховний Бог-Особа завжди її захищає, ніколи не кидаючи її напризволяще. Батько Дгруви Махараджі через свою любов хвилювався, думаючи, що на його маленького, п’ятирічного сина чигають в лісі численні небезпеки, але Нарада Муні запевнив його: «Ти погано знаєш могутність свого сина». Той, хто виконує віддане служіння, ніколи не залишається без захисту, хоч би в якій частині всесвіту він був.

У цьому вірші Нарада Муні назвав Дгруву Махараджу словом прабгу. Так іноді звертаються до Верховного Бога-Особи. Іноді духовного вчителя називають Прабгупада. Прабгу означає «Верховний Бог-Особа», а па̄да означає «становище». Згідно з вайшнавською філософією, духовний вичтель посідає становище Верховного Бога-Особи, тобто він являє собою істинного представника Верховного Господа. Дгруву Махараджу теж названо тут словом прабгу, тому що він ачар’я вайшнавського вчення. Інше значення слова прабгу    —    це «володар чуттів», синонім до слова сва̄мі. Ще одне важливе слово в цьому вірші    —    це судушкарам, «важкоздійсненне». Яку мету поставив перед собою Дгрува Махараджа? Найважче завдання в життя полягає в тому, щоб задовольнити Верховного Бога-Особу, але Дгрува Махараджа зможе досягнути цього. Ми повинні пам’ятати, що Дгрува Махараджа нітрохи не вагався. Він твердо вирішив досягнути своєї цілі, а після того повернутися додому. Отож, кожен відданий повинен твердо вирішити, що в цьому житті він задовольнить Верховного Бога-Особу і завдяки тому повернеться додому, до Бога. Це досконалість і найвище призначення життя.

Суть цього вірша полягає в тому, що Дгрува Махараджа діяв у повній відповідності з настановами свого духовного вчителя, великого мудреця Наради. Шріла Вішванатга Чакраварті теж радить нам, якщо ми хочемо досягнути успіху у своїй спробі повернутися до Бога, щоб ми дуже серйозно дотримувалися настанов духовного вчителя. Тільки так можна досягнути досконалості. Немає потреби хвилюватися про те, чи ми досягнемо досконалості, бо той, хто виконує вказівки духовного вчителя, неодмінно досягне досконалості. Ми повинні дбати тільки про те, щоб виконати наказ духовного вчителя. Духовний вчитель досконало знає, кому з учнів які настанови давати, і якщо учень виконає наказ духовного вчителя, він досягне досконалості.

Капіттга    —    це квітка, яка в Індії має простонародну назву кайета. В англійській мові немає назви для цієї рослини, але слід зауважити, що її плоди не вживають у їжу люди, ними харчуються тільки лісові мавпи. Однак Дгрува Махараджа їв ці фрукти    —    не для того, щоб насолоджуватися їхнім смаком, а для того, щоб підтримати життя в своєму тілі. Тіло потребує їжі, але відданий не повинен їсти для того, задовольнити чуття й потішити язик. «Бгаґавад-ґіта» радить їсти не більше, ніж треба для того, щоб підтримувати здоров’я. Не слід їсти просто задля насолоди. Дгрува Махараджа    —    це ачар’я, і своїми суворими аскезами він вчить, як виконувати віддане служіння. Ми повинні глибоко проаналізувати, як Дгрува Махараджа служив Господу. Наступні вірші описують, як аскетично проводив свій час. Ми повинні завжди пам’ятати, що стати справжнім відданим Господа    —    зовсім не легко, але за цієї епохи Господь Чайтан’я зробив це завдання дуже легким. Однак якщо ми не виконуємо навіть м’яких вимог Господа Чайтан’ї, як ми можемо сподіватися успіху в відданому служінні? За цієї епохи неможливо наслідувати аскези Дгруви Махараджі, але треба дотримуватися тих засад, які він вказав. Ми не повинні нехтувати реґулівні засади, які дав духовний вчитель, тому що вони полегшують розвиток зумовленої душі. Що стосується нашого руху, ІСККОНу, то ми просто прохаємо дотримуватися чотирьох реґулівних засад, повторювати шістнадцять кіл мантри Харе Крішна і, замість тішити язик розкішними стравами, просто вживати прасад, офірований Господу. Якщо ми постимо, це не означає, що Господь теж повинен постити. Господу треба підносити якнайліпші страви. Але ми не повинні намагатися будь-що-будь задовольнити свій язик. Ми повинні харчуватися якомога простіше, аби підтримати життя в тілі задля відданого служіння.

Ми повинні завжди пам’ятати, що проти Дгруви Махараджі ми нічого не являємо собою. Нам не до снаги жоден з подвигів, які Дгрува Махараджа робив задля самоусвідомлення. Ми не маємо потрібних для цього якостей. Але з милості Господа Чайтан’ї за цієї епохи ми отримали всі можливі поблажки. Отож нам треба пам’ятати, що принаймні ми не повинні нехтувати своїми визначеними обов’язками у відданому служінні, тому що це не допоможе нам досягнути поставленої перед собою мети. Наш обов’язок    —    іти стопами Дгруви Махараджі, беручи приклад з його рішучості. Ми теж повинні твердо вирішити до останку виконати свої обов’язки у відданому служінні ще за цього життя, ми не повинні чекати ще одного життя, щоб закінчити свою справу.

Цей вірш чудово пояснює засади йоґічної медитації. Треба зосередити свій розум на обарзі Верховного Бога-Особи, не відвертаючи уваги ні на що інше. Об’єктом медитації чи зосередження розуму аж ніяк не є щось безособистісне. Намагатися медитувати на щось безособистісне означає просто марнувати час, тому що цей метод, як пояснює «Бгаґавад-ґіта», пов’язаний із зайвими труднощами.

У цьому вірші треба звернути особливу увагу на слово брахма. Слово брахман вказує на того, хто не лише більший за всіх і все, але хто також здатний безмежно поширюватися. Як Дгруві Махараджі вдалосі полонити Брахман у своєму серці? На це запитання чудово відповідає Джіва Ґосвамі. Він каже, що Верховний Бог-Особа    —    це джерело Брахмана, адже Він вміщує в Собі все матеріальне і духовне, і тому немає нічого більшого за Нього. У «Бгаґавад-ґіті» Верховний Бог-Особа теж каже: «Я пристановище Брахмана». Чимало людей, і насамперед філософи-майаваді, вважають Брахман за найбільшу субстанцію, що вічно поширюється, але згідно з цим віршем та іншими ведичними писаннями, як оце «Бгаґавад-ґіта», основа Брахмана    —    це Верховний Бог-Особа, як основа сонячного світла    —    це сонячна куля. Тому Шріла Джіва Ґосвамі каже, що джерело всієї величі    —    це трансцендентна форма Господа, а отже Він Верховний Брахман. Через те, що Верховний Брахман перебував у серці Дгруви Махараджі, Дгрува став важчим за найважче, і тому всі три світи разом з духовним світом стали тремтіти.

Махат-таттва, чи сукупність усієї створеної матерії,    —    це джерело й останнє пристановище усіх всесвітів та всіх живих істот у цих всесвітах. Але пристановище махат-таттви разом з усіма матеріальними створіннями й духовними істотами    —    це Брахман. Щодо цього у вірші сказано, що Верховний Брахман, Бог-Особа, є повелитель як прадгани, так і пуруші. Прадганою називають тонку матерію, як оце ефір, а пурушею називають духовні іскри живих істот, що потрапили в рабство цього тонкого матеріального існування. Також ці дві категорії можна назвати пара пракріті й апара пракріті, як це робить «Бгаґавад-ґіта». Крішна володар обох пракріті, і тому Його влада поширюється як на прадгану, так і на пурушу. У ведичних гімнах Верховний Брахман також описано як антах̣-правішт̣ах̣ ш́а̄ста̄. Це означає, що Верховний Бог-Особа усім керує і в усе проникає. Так само сказано і в «Брахма-самхіті» (5.35): ан̣д̣а̄нтара-стга-пара-ма̄н̣у-чайа̄нтара-стгам    —    Він входить не лише в кожен всесвіт, але і в кожен атом. У «Бгаґавад-ґіті» (10.42) Крішна теж каже: вішт̣абгйа̄хам ідам̇ кр̣тснам. Входячи в усе суще, Верховний Бог-Особа керує всім. Постійно медитуючи на Верховного Бога-Особу і таким чином перебуваючи в тісному зв’язку з Ним, Дгрува Махараджа природно став на один рівень із найбільшою істотою, Брахманом, і тому став тяжчим за найтяжче. Через це весь усесвіт став тремтіти. З цієї історії можна зробити висновок, що особа, яка завжди зосереджується в своєму серці на трансцендентний образ Крішни, своїми звершеннями може легко сповнити подивом весь світ. Як засвідчує «Бгаґавад-ґіта» (6.47), досконалість йоґи полягає саме в цьому: йоґіна̄м апі сарвеша̄м    —    з усіх йоґів найвищим є бгакті-йоґ, що в своєму серці повсякчасно думає про Крішну і присвячує себе любовному трансцендентному служінню Йому. Звичайні йоґи можуть дивувати своїми чудесними матеріальними можливостями, які називають ашта-сіддгі, вісім йоґічних сил, однак чистий відданий Господа може перевершити ці чудеса такими звершеннями, від яких починає тремтіти весь усесвіт.

Насамперед у цьому вірші треба звернути увагу на слово па̄ртгіва̄рбгаках̣, «син царя». Коли Дгрува Махараджа жив удома, хоча він був царевич, його не пустили до батька на коліна. Але коли він досягнув високого рівня самоусвідомлення, чи відданого служіння, рухом великого пальця своєї ноги він міг похитнути всю Землю. В цьому полягає різниця між звичайною свідомістю і свідомістю Крішни. Царевич зі звичайною свідомістю може наразитися на відмову навіть з боку рідного батька, але коли та сама особа повністю розвиває в своєму серці свідомість Крішни, вона може рухом пальця своєї ноги похитнути всю Землю.

Хтось може заперечити: «Як міг Дгрува Махараджа похитнути цілу Землю, якщо він не міг навіть залізти на коліна батька?» Цей арґумент справляє великого враження на вчених людей, тому що він являє собою приклад логічної помилки наґна-матріка. За такою самою логікою можна сказати, що, якщо наша мати ходила голою в дитинстві, вона повинна залишатися голою і після того, як вона виросла. Так думала мачуха Дгруви Махараджі: якщо вона змогла колись не пустити його на коліна батька, хіба він міг зробити таке чудо, похитнути всю Землю? Вона була ошелешена, почувши, що Дгрува Махараджа завдяки постійній зосередженості на Верховному Богові-Особі у своєму серці зміг похитнути Землю, як слон, що своїми рухами може погойднути човен, на якому його везуть.

Коли сотні пасажирів сидять в одному літаку, вони залишаються окремими індивідуальностями, але рухаються з загальною силою літака, що летить із швидкістю тисячі кілометрів на годину. Так само, коли окрема індивідуальна енерґія присвячує себе служінню сукупній енерґії, вона зрівнюється своєю могутністю із сукупною енерґією. Як пояснено в попередньому вірші, Дгрува Махараджа досягнувши дуже високого рівня духовного розвитку, майже злився із вагою всієї енерґії Господа і міг похитнути цілу Землю. Мало того, завдяки його духовній могутності його індивідуальне тіло злилося з сукупним тілом всесвіту. Через це, коли вні закрив отвори свого індивідуального тіла, щоб зосередити розум на Верховному Богові-Особі, всі індивідуальні частини всесвіту, тобто всі живі істоти, включно з великими півбогами, відчули, що всі отвори їхніх тіл теж закриваються і що вони починають задихатися. Не розуміючи, що відбувається, всі вони кинулися шукати притулку в Верховного Бога-Особи.

Приклад Дгруви Махараджі, який, закривши всі отвори свого тіла, закрив дихальні отвори всіх тіл у всесвіті, доводить, що відданий своїм власним відданим служінням може вплинути на всіх людей світу, спонукавши їх теж стати відданими Господа. Якщо у світі буде хоча б один чистий відданий, що розвинув чисту свідомість Крішни, він зможе змінити свідомість усього світу на свідомість Крішни. Це не дуже важко зрозуміти, якщо проаналізувати історію Дгруви Махараджі.

Могутність Дгруви Махараджі, здобуту завдяки відданому служінню Господу, відчули на собі навіть півбоги, з якими ще ніколи такого не траплялося. Через те, що Дгрува Махараджа затримав свій подих, дихання припинилося у всьому всесвіті. Тільки з волі Верховного Бога-Особи матеріальні створіння втрачають здатність дихати, коли духовні істоти дихають далі. Матеріальні істоти    —    це створіння зовнішньої енерґії Господа, тоді як духовні істоти    —    це утвір внутрішньої енерґії Господа. Півбоги звернулися до Верховного Бога-Особи, володаря обох категорій істот, щоб довідатися, чому вони задихаються. Верховний Господь    —    це найвищий притулок і той, хто може розв’язати всі проблеми матеріального світу. В духовному світі немає проблем, але в матеріальному світі вони виникають одна за одною. Верховний Бог-Особа    —    це володар і матеріального, і духовного світів, тому за будь-яких проблем найліпше звертатися за розв’язком до Нього. Тому віддані не мають проблем у матеріальному світі. Віш́вам̇ пӯрн̣а-сукга̄йате («Чайтан’я-чандрамріта»)    —    віддані вільні від усіх проблем, тому що вони повністю віддаються Верховному Богові-Особі. Відданому все в світі дарує радість, тому що він знає, як усе використати у трансцендентному любовному служінні Господу.

Одному з ужитих у цьому вірші слів, сан̇ґата̄тма̄, філософи-майаваді дають неправильне тлумачення, кажучи, що індивідуальність Дгруви Махараджі з’єдналася з Верховним «Я» Бога-Особи. За допомогою цього слова філософи-майаваді намагаються довести, що індивідуальна душа зливається з Наддушею і після цього перестає існувати окремо. Але тут Верховний Господь ясно каже, що Дгрува Махараджа так занурився в медитацію на Верховного Бога-Особу, що Він Сам, всесвітня свідомість, привабився до Дгруви. Щоб задовольнити півбогів, Він вирішив Сам піти до Дгруви Махараджі й попрохати його припинити цю сувору аскезу. Слова Верховного Господа не підтверджують теорії філософів-майаваді про те, що індивідуальна зливається воєдино з Наддушею. Тут сказано, що Наддуша, Бог-Особа, хотів зупинити сувору аскезу Дгруви Махараджі.

Той, хто задовольняє Верховного Бога-Особу, задовольняє всіх, так само, як поливаючи водою корінь дерева, ми задовольняємо кожну гілку, галузку і листок на дереві. Той, хто здатний привабити до себе Верховного Бога-Особу, природно приваблює до себе весь усесвіт, бо Крішна    —    це верховна причина всесвіту. Всі півбоги злякалися загинути, задихнувшись без повітря, але Бог-Особа заспокоїв їх, сказавши, що Дгрува Махараджа був великий Господній відданий і не мав наміру знищити всіх істот у всесвіті. Відданий ніколи не бажає зла іншим живим істотам.