ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА: Одруження Кардами Муні й Девахуті

Веди призначені поширювати трансцендентне знання про Абсолютну Істину. Брахмани були створені з вуст Верховної Особи, а отже покликані пошриювати ведичне знання, тим самим прославляючи Господа. У «Бгаґавад-ґіті» також Господь Крішна каже, що мета всіх Вед    —    привести до розуміння Верховного Бога-Особи.

Цей вірш підкреслює, що брахмани наділені містичною могутністю і повністю відречені від чуттєвих насолод (йоґа-йукта̄н алампат̣а̄н). Насправді, існує тільки два різновида діяльності. Один різновид, властивий для всіх істот матеріального світу,    —    це задовольняти чуття, а другий,    —    це духовна діяльність, яка полягає в тому, щоб задовольняти Господа, прославляючи Його. Тих, хто присвячує себе задоволенню чуттів, називають демонами, а тих, хто поширюють славу Господа чи задовольняють Його трансцендентні чуття, називають півбогами. Тут зазначено, що брахмани створені з обличчя космічної особи, вірат-пуруші. Відповідно, кшатрії створені з Його рук, вайш’ї створені з Його стану, а шудри створені з Його ніг. Брахмани покликані виконувати аскези й розвивати знання, і будь-яких чуттєвих насолод вони цураються.

Призначення кшатріїв    —    підтримувати брахманів, тому що захищаючи брахманів вони захищають голову суспільства. Брахманів вважають за голову суспільного тіла. Якщо голова ясна і вільна від безумства, то з тілом усе гаразд. Господа прославляють цією молитвою: намо брахман̣йа-дева̄йа ґо-бра̄хман̣а-хіта̄йа ча. В цій молитві мовиться, що Господь насамперед піклується про брахманів та корів, а вже тоді    —    про всіх інших членів суспільства (джаґад-дгіта̄йа). Така воля Господа    —    Він влаштував усесвіт так, що загальний добробут залежить від захисту корів та брахманів. Тому брахманічна культура і піклування про корів становить основу людської цивілізації. Головне призначення кшатріїв    —    захищати брахманів, згідно з верховною волею Господа, ґо-бра̄хман̣а-хіта̄йа ча. Як у тілі однією з найважливіших частин є серце, так у суспільстві одним з найважливіших елементів є брахмани. Кшатріїв же можна порівняти до самого тіла; хоча тіло більше за серце, серце важливіше.

Весь соціальний лад варн та ашрамів засновується на співпраці і призначений для того, щоб усіх підняти до найвищого рівня духовного пізнання. Кшатрії повинні захищати брахманів, а брахмани повинні просвіщати кшатріїв. Коли брахмани й кшатрії належним чином співпрацюють, тоді інші, підпорядковані їм, класи    —    а саме вайш’ї, комерсанти, і шудри, робітники,    —    природно процвітають. Отже, вся життєдіяльність ведичного суспільства з його детально продуманим устроєм залежить від брахманів і кшатріїв. Справжній захисник усіх створінь    —    це Господь, але Він стоїть осторонь від справ цього світу, особисто не втручаючись у них. Щоб захищати кшатріїв, Він створює брахманів, а для того, щоб захищати брахманів, Він створює кшатріїв. Сам Він залишається осторонь від усієї діяльності цього світу, й тому Його називають нірвіка̄ра, «бездіяльним». Він не зобов’язаний нічого робити. Він настільки великий, що Він нічого не робить Сам    —    усе роблять Його енерґії. І брахмани, і кшатрії, і все, що ми бачимо в цьому світі,    —    це Його різні енерґії, що взаємодіють одна з одною.

Хоча всі індивідуальні душі різні, Наддуша в кожному серці одна    —    Верховний Бог-Особа. Своїми якостями й діями кожна індивідуальність відрізняється від інших, як, наприклад, відрізняються між собою брахмани, кшатрії та вайш’ї, але коли окремі індивідуальні душі злагоджено співпрацюють, Верховний Бог-Особа, Параматма, чи Наддуша в кожному серці, задоволений цим і всебічно захищає ці душі. Як уже сказано перед тим, брахмани створені з Господніх вуст, а кшатріїв    —    з Його грудей чи рук. Коли різні касти, чи суспільні класи, незважаючи на різницю в своїй фаховій діяльності, співпрацюють між собою і живуть у повній злагоді, тоді Господь задоволений ними. Саме для цього призначена система чотирьох варн і чотирьох ашрамів. Якщо члени різних ашрамів та варн злагоджено співпрацюють у свідомості Крішни, то Господь дбайливо піклуватиметься про таке суспільство, і в цьому немає жодного сумніву.

У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що Господь    —    володар усіх тіл. Індивідуальна душа    —    володар свого індивідуального тіла, але Господь ясно каже: «Дорогий Бгарато, знай, що Я також кшетра-ґ’я». Кшетра-ґ’я означає «той, хто усвідомлює тіло, тобто володіє ним». Індивідуальна душа    —    володар індивідуального тіла, але Наддуша, Бог-Особа, Крішна    —    володар усіх тіл, які тільки є. Він володар не лише людських тіл, але й тіл птахів, тварин та всіх інших істот, не лише на цій планеті, але й на інших також. Він верховний владика, тому, захищаючи різні індивідуальні душі, Він не розділяється на різні частини. Він залишається єдиним і неподільним. Хоча сонце опівдні стоїть над головою в кожного, це не означає, що воно ділиться на окремі частини. Одна людина думає, що сонце стоїть тільки в неї над головою, а інша, за п’ять тисяч кілометрів від неї, думає, що сонце світить тільки над її головою. Так само Верховний Бог-Особа, Наддуша,    —    один, але здається, що Він індивідуально наглядає за кожною окремою душею. Це не означає, що індивідуальна душа і Наддуша    —    це одне й те саме. Вони єдині за своєю духовною природою, але індивідуальна душа відмінна від Наддуші.

Тут Ману описує наслідок зустрічі з великим святим. Господь Чайтан’я каже, що людина повинна завжди прагнути товариства святих осіб, бо правильне спілкування зі святим, навіть якщо воно триває лише мить, дарує людині повну досконалість. Якщо людині так чи інакше вдається зустріти святу особу й здобути її милість, вона досягає тої мети, задля якої істота отримує людське тіло. Ми на власному досвіді пересвідчилися в справедливості слів Ману. Коли нам випала нагода зустрітися з Вішнупадою Шрі Шрімад Бгактісіддгантою Сарасваті Ґосвамі Махараджею, він першої ж миті попрохав цю скромну особу проповідувати його послання в західних країнах. Для нас це було повною несподіванкою, але він побажав цього, і тепер, з його милості, ми виконуємо його наказ, що залучив нас до трансцендентної діяльності і врятував нас від діяльності матеріальної. Отже, це правда, що зустрівши святу особу, повністю занурену в трансцендентну діяльність, і отримавши її милість, людина досягає мети свого життя. Те, чого істота не може досягнути за тисячі життів, можна досягнути за одну мить, якщо випадає нагода зустріти святу особу. Тому ведичні писання закликають завжди шукати товариства святих осіб і уникати товариства звичайних людей. Одне слово святого може звільнити людину від матеріального рабства. Завдяки своїй духовній досконалості свята особа здатна відразу ж дарувати зумовленій душі звільнення. Тут Ману визнає, що всі його сумніви одразу ж розвіялися завдяки тому, що Кардама ласкаво описав обов’язки індивідуальних душ.

Досконалості в трансцендентному житті можна досягнути просто доторкнувшись до святого пилу з лотосових стіп святої людини. У «Бгаґаватам» сказано: махат-па̄да-раджо-’бгішекам    —    треба здобути благословення святим пилом з лотосових стіп великого відданого (махат). Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (маха̄тма̄нас ту), великі душі перебувають під захистом духовної енерґії, і розпізнати їх можна за тим, що вони повністю занурені в свідомість Крішни, служачи Господу. Тому їх називають махат. Якщо людині не пощастило посипати свою голову пилом з лотосових стіп махатми, їй не вдасться досягнути досконалості в духовному житті.

Система парампари, учнівської спадкоємності,    —    це дуже важливий засіб для того, щоб досягнути духовного успіху. Людина стає махатмою з ласки іншого махатми, свого духовного вчителя. Якщо людина віддається під захист лотосових стіп великої душі, вона отримує всі можливості для того, щоб також стати великою душею. Коли Махараджа Рахуґана запитав Джаду Бгарату про те, як йому вдалося досягнути такого дивовижної духовної досконалості, той відповів царю, що духовної досконалості неможливо досягнути просто дотирмуючись релігійних обрядів, висвятивишсь на санн’ясі чи складаючи рекомендовані в писаннях жертви. Ці методи, безперечно, допомагають на шляху духовного пізнання, але істинний успіх приходить тільки з милості махатми. У восьми молитвах Вішванатги Чакраварті Тгакури, в яких він прославляє духовного вчителя, ясно сказано, що, просто задовольнивши духовного вчителя, можна досягнути найвищого життєвого успіху, а якщо людині не вдалося задовольнити духовного вчителя, то, незважаючи на всю її ритуальну діяльність, їй закритий шлях до духовної досконалості. Дуже важливим тут є слово акр̣та̄тмана̄м. А̄тма̄ означає «тіло», «душа» або «розум», отож слово акр̣та̄тма̄ вказує на звичайну людину, яка нездатна панувати над чуттями й розумом. Звичайна людина неспроможна панувати над своїми чуттями й розумом, і тому вона мусить знайти притулок в великої душі чи великого відданого Господа і якнайщиріше намагатися задовольнити його. Це зробить її життя досконалим. Звичайній людині не вдасться піднятися до найвищого рівня духовної досконалості просто виконуючи ритуали й дотримуючись релігійних засад. Вона мусить віддатися під захист істинного духовного вчителя, щиро, з вірою виконувати його настанови, і тоді вона досягне досконалості, в цьому немає сумніву.

Шріла Рупа Ґосвамі пояснює в «Бгакті-расамріта-сіндгу», як приймати істинного духовного вчителя і як триматися з ним. Насамперед, людина, яка прагне досягнути духовної досконалості, повинна знайти істинного духовного вчителя. Тоді вона повинна жадібно слухати його настанови й виконувати їх. Так відбувається обмін служінням між духовним вчителем та учнем. Істинний духовний вчитель чи святий завжди прагне одухотворити звичайну людину, яка до нього приходить. Всі істоти в цьому світі покриті оманою майі і забули про свій головний обов’язок    —    розвиток свідомості Крішни, і тому свята особа завжди бажає, щоб усі інші теж стали святими. Свята особа вважає своїм завданням будити свідомість Крішни в усіх занурених в забуття людях.

Ману сказав, що поради й настанови Кардами Муні були для нього великою милістю. Він вважав, що йому дуже пощастило, тому що він особисто почув слова мудреця. Тут зазначено, що треба прагнути на власні вуха почути настанови, які походять з авторитетного джерела, тобто від істинного духовного вчителя. Як їх треба отримувати? Трансцендентні настанови треба слухати. Слово карн̣а-рандграіх̣ означає «вушними отворами». Милість духовного вчителя можна отримати тільки вухами, жодна інша частина тіла не дає такої змоги. Однак, це зовсім не означає, що духовний вчитель за певну суму доларів каже людині на вухо якусь мантру і що, медитуючи на цю мантру, людина за півроку досягає досконалості і стає Богом. Таке слухання не є справжнім сприйняттям духовних знань. Справжній процес передачі знання відбувається по-інакшому. Істинний духовний вчитель знає природу кожного учня і знає, які обов’язки той може виконувати у свідомості Крішни. Отож, відповідно до нахилів учня, він дає учневі настанови. Учень слухає вчителя, а вчитель наставляє його, до того ж немає потреби робити це наодинці, вчитель може робити це й на людях. «Ти здатний до ось такої діяльності в свідомості Крішни. Дій ось так». Одному вчитель радить служити Крішні, доглядаючи за Божествами, іншому він радить служити Крішні, редаґуючи книжки, ще іншому він радить проповідувати, а ще комусь він радить готувати на кухні. У свідомості Крішни існує багато різних форм діяльності, і духовний вчитель, знаючи, хто до чого здібний, вчить кожного так, щоб, діючи за своїми нахилами, людина досягнула досконалості. В «Бгаґавад-ґіті» ясно сказано, що людина може досягнути найвищої духовної досконалості просто виконуючи служіння, яке відповідає її нахилам. Наприклад, Арджуна служив Крішні, застосовуючи своє вміння воювати. Просто воюючи для задоволення Крішни, Арджуна досягнув повної досконалості. Так само художник може досягнути досконалості, просто малюючи картини під керівництвом духовного вчителя. Якщо в людини є здібність до літератури, вона може служити Господу, пишучи статті чи вірші під керівництвом духовного вчителя. Треба отримати від духовного вчителя вказівки щодо того, як діяти згідно зі своїми здібностями, тому що духовний вчитель має потрібний досвід, щоб дати відповідну пораду.

Настанови духовного вчителя і вірне виконання цих настанов з боку учня становлять досконале поєднання. Як пише Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура у своєму поясненні до вірша вйаваса̄йа̄тміка̄ буддгіх̣ у «Бгаґавад-ґіті», той, хто має твердий намір досягнути успіху в духовному житті, повинен отримати від духовного вчителя настанови щодо того, яку діяльність йому виконувати. Він повинен вірно намагатися виконати отримані вказівки, вважаючи їх суттю свого життя. Єдиний обов’язок учня    —    це вірно виконувати настанови духовного вчителя, і завдяки цьому він досягне досконалості. Треба дуже уважно слухати слова духовного вчителя і вірно виконувати його настанови. Це зробить життя досконалим.

Коли учень, вислухавши настанови духовного вчителя і доклавши всіх зусиль до того, щоб досконало виконати їх, досягає повного взаєморозуміння з духовним вчителем, він має право попрохати в духовного вчителя тої чи іншої ласки. Загалом чистий відданий Господа чи щирий учень істинного духовного вчителя не прохає ніяких благословень ні в Господа, ні в духовного вчителя, але навіть якщо він відчуває потребу попрохати в духовного вчителя якоїсь ласки, він не має право прохати її до того, як повністю задовольнить духовного вчителя. Сваямбгува Ману хотів відкрити мудрецю свої наміри щодо своєї дочки, з якою його пов’язували дуже ніжні почуття.

Доросла дочка Сваямбгуви Ману, яку звали Девахуті, була наділена м’якою вдачею і всіма хорошими якостями. Вона шукала чоловіка, який підходив би їй за віком, якостями й характером. Ману представив свою дочку, як сестру Пріяврати й Уттанапади, двох великих царів, щоб в мудреця не залишалося сумнівів щодо шляхетного походження дівчини. Вона була дочкою і сестрою кшатріїв, а не якоюсь безрідною дівчиною. Отож Ману хотів запропонувати її Кардамі як досконалу пару. Цілком зрозуміло, що, хоча дочка Ману стала на порі й мала бездоганні якості, вона не шукала собі чоловіка сама, незалежно від батьків. Вона висловила бажання вийти заміж за чоловіка, що підходив би їй вдачею, віком та якостями, а вже батько з любові до своєї дочки сам взяв на себе турботу підшукати такого чоловіка.

Юна Девахуті сама не бачилася з Кардамою Муні і особисто не могла переконатися в бездоганності його вдачі та якостей, тому що в суспільні звичаї не давали для цього можливості. але вона почула про Кардаму Муні з достовірного джерела, від Наради Муні. Отримувати знання з достовірного джерела набагато надійніше, ніж здобувати його самому. Вона почула від Наради Муні, що Кардама Муні був досконалою парою для неї. Тому вона в своєму серці твердо вирішила вийти за нього заміж і відкрила своє бажання батькові, а вже батько привів її до нього.

Слова ґр̣хамедгішу кармасу означають «у виконанні домашніх обов’язків». Також у цьому вірші вжито слово сарва̄тмана̄нурӯпа̄м. Тут ідеться про те, що дружина повинна не тільки підходити чоловікові за віком, вдачею та якостями, але також допомагати йому виконувати обов’язки сімейної людини. Обов’язок сімейного чоловіка полягає не в тому, щоб задовольняти свої чуття, а в тому, щоб жити з дружиною та дітьми і разом з ним проґресувати в духовному житті. Того, хто не розвивається духовно, називають не сімейною людиною, а ґріхамедгі. В санскритських творах сімейну людину називають або ґріхастгою, або ґріхамедгі. Між ґріхамедгі і ґріхастгою існує значна різниця. Ґріхастга належить до одного з ашрамів, або укладів духовного життя, але якщо чоловік просто задовольняє свої чуття за допомогою сімейного життя, його називають ґріхамедгі. Ґріхамедгі одружується для того, щоб задовольняти чуття, тоді як ґріхастга бачить у достойній дружині помічницю, яка всебічно підтримує його на шляху духовного розвитку. Обов’язок дружини полягає в тому, щоб дбати про домашні справи, а не змагатися з чоловіком. Дружина покликана допомагати чоловікові, але це неможливо, якщо вона не підходить йому за віком, вдачею чи якостями.

У матеріальному житті всі прагнуть задовольняти чуття. Тому людина, яка дістає об’єкт чуттєвої насолоди без жодних зусиль з її боку, не повинна відмовлятися від нього. Кардама Муні не прагнув задовольняти чуття, але він хотів одружитися й молив Господа дарувати йому гідну дружину. Сваямбгува Ману знав про це і тому давав зрозуміти Кардамі Муні: «Ти бажаєш гідну дружину, таку, як моя дочка, і ось вона перед тобою. Ти повинен прийняти її, ти не маєш права відмовлятися від того, про що ти молився».

У ведичному суспільстві було заведено, що батько, коли надходив час видавати дочку заміж, сам пропонував її гідному чоловікові. Такий шлюб вважали дуже достойним. Юнакові не личить іти до батька дівчини й просити в нього її руки. Це вважали негідним честі молодого чоловіка. Сваямбгува Ману знав, що Кардама Муні хотів одружитися на гідній дівчині, і тому натякав йому: «Я пропоную тобі саме таку дружину, яка тобі якнайбільше підходить. Не відмовляйся від цієї пропозиції, бо, потребуючи дружини, ти будеш змушений прохати її деінде, в когось, хто може не виявити тобі такої шани, і тоді тобі доведеться зазнати зневаги».

Інша гідна уваги грань цієї історії полягає в тому, що Сваямбгува Ману, хоча він був імператор, прийшов запропонувати руку своєї достойної дочки бідному брахмані. Кардама Муні не мав ніяких матеріальних статків    —    він був самітником, що жив у лісі, однак він був дуже високорозвинена людина. Отож, коли батько видає заміж свою дочку, йому насамперед треба брати до уваги культуру і вдачу майбутнього чоловіка, а не його заможність чи інші матеріальні достоїнства.

Суть брахмачар’ї полягає в утриманні від статевого життя. Є дві різновиди брахмачарі. Одних називають найштгіка-брахмачарі, тобто тими, хто склав обітницю целібату на все життя. А інші, упакурвана-брахмачарі, складають обітницю утримуватися від статевого життя до певного віку. Наприклад, такі брахмачарі можуть скласти обітницю дотримуватися целібату до двадцяти п’яти років, після чого вони з дозволу свого духовного вчителя одружуються. Брахмачар’я являє собою учнівське життя, перший зі ступенів духовного життя, і основний принцип брахмачар’ї    —    це утримання від статевого життя. Тільки сімейна людина має право на чуттєве задоволення, або на статеве життя, а для брахмачарі це не дозволено. Сваямбгува Ману попрохав Кардаму Муні прийняти його дочку, тому що Кардама не складав обітниці найштгіка-брахмачар’ї. Він хотів одружитися, і йому запропонували достойну дівчину шляхетного царського роду.

Перш ніж прийняти руку дочки Сваямбгуви Ману, Кардама Муні зважив багато речей. Найголовнішим було те, що він був саме тим чоловіком, на якому вона зупинила свій вибір, коли вперше стала думати про одруження. До того в неї не було наміру виходити заміж за когось іншого. Це дуже важливо, тому що жіноча психологія така, що коли вона вже колись віддала своє серце якомусь чоловікові, їй дуже важко забрати його назад. Крім того, Девахуті не була одружена до цього, вона була незайманою дівчиною. Взявши це все до уваги, Кардама Муні вирішив одружитися на ній. Він сказав: «Гаразд, я візьму шлюб з твоєю дочкою згідно з релігійними приписами». Існують різні форми шлюбу, і з них найліпшим вважають той, за якого батько запрошує достойного нареченого і віддає свою дочку, гарно вбрану і прикрашену коштовними оздобами, йому в дар, даючи за нею посаг відповідно до своїх можливостей. Існують і інші форми шлюбу, як оце шлюб ґандгарвів, або шлюб з любові, і їх вважають за прийнятні. Навіть коли чоловік силою викрадає дівчину й одружується на ній, цей шлюб також визнають законним. Однак Кардама Муні взяв шлюб, який вважають за найліпший з усіх, тому що і батько його бажав, і дочка була достойна. Вона ще не віддала свого серця нікому іншому. Ці всі міркування схилили Кардаму Муні дати згоду на шлюб з дочкою Сваямбгуви Ману.

Кардама Муні хотів одружитися на Девахуті згідно з вказівками священних писань. Як пояснюють Веди, найліпший обряд шлюбу полягає в тому, що батько нареченої запрошує молодого до свого дому й віддає йому дівчину в дар разом із посагом, до якого входять прикраси, золото, меблі та всіляке домашнє начиння. Така форма одруження й нині переважає серед вищих верств індусів. Як проголошують шастри, такий шлюб дарує батькові нареченої велике благо з погляду доброчестя. Віддати дочку в дар гідному нареченому вважають за одну з форм праведної діяльності для сімейної людини. В «Ману-смріті» згадано вісім форм одруження, але нині дотримуються тільки обряду брахма, або раджасіка. Інші форми одруження    —    з любові, через обмін ґірлянд або через викрадення нареченої    —    за епохи Калі заборонені. Раніше кшатрія нерідко задля розваги викрадав царівну іншого царського роду, після чого між ним і родичами дівчини зав’язувався запеклий бій. Якщо викрадач перемагав, дівчину видавали за нього заміж. Навіть Крішна одружився на Рукміні таким чином, і деякі з Його синів та внуків також викрадали собі дружин. Крішнин син викрав дочку Дурйодгани, і через це між родинами Куру і Яду виник розлад. Тільки згодом старші члени родини Куру владнали незгоду. Такі шлюби не були рідкістю за минулих часів, але нині вони неприпустимі, тому що кшатрії вже давно забули про суворі закони, які впорядковували їхнє життя. Відколи Індія потрапила в залежність від чужоземців, її соціальні класи втратили свою колишню силу. Нині, згідно з писаннями, всі належать до класу шудр. Так звані брахмани, кшатрії та вайш’ї забули свої традиційні заняття, тому їх можна визнати тільки за шудр. У священних писаннях сказано: калау ш́ӯдра-самбгавах̣    —    за епохи Калі представники всіх верств суспільства подібні до шудр. За цієї епохи ніхто вже не дотримується традиційних норм, яких ретельно дотримувалися за минулих часів.

Можна зрозуміти, що хмарочоси з’явилися не лише за наших часів, вони існували вже за тих давніх часів. У цьому вірші ми зустрічаємо слово хармйа-пр̣шт̣ге. Хармйа означає «величезний палац». Сва̄д віма̄на̄д означає «зі свого літака». З цього видно, що особисті літаки або вертольоти існували й тоді. Ґандгарва Вішвавасу, пролітаючи в небі, побачив Девахуті, що гралася з м’ячем на даху палацу. В м’яч тоді теж грали, але дівчата з аристократичних родин не грали в м’яч на людях. Гра в м’яч та інші подібні до цього розваги не були призначені для звичайних жінок і дівчат, це могли дозволити собі тільки царівни, як оце Девахуті. Тут сказано, що Вішвавасу побачив її з літака. Це означає, що палац був дуже високий, бо інакше як би її могли побачити з літака? Ґандгарва Вішвавасу настільки виразно бачив її, що її врода і дзенькіт дзвіночків на її стопах звели його з розуму. Зачарований цими звуками і вродою, він випав. Кардама Муні згадує тут про те, що почув від інших.

Кардама Муні не шкодує слів, підносячи хвалу красі й достоїнствам Девахуті. Девахуті справді була окрасою всіх оздоблених самоцвітами красунь. Прикрашаючи своє тіло коштовними оздобами, дівчина стає ще гарнішою, але Девахуті була прекрасніша за всі прикраси. Її вважали окрасою всіх вродливих дівчат, оздоблених коштовними прикрасами. Її врода притягувала навіть півбогів та ґандгарвів. Кардама Муні був великий мудрець, але він не був небожитель. Проте в попередньому вірші згадано, що її краса привабила навіть Вішвавасу, жителя небесних планет. Вона була не лише красуня, але й дочка імператора Сваямбгуви і сестра царя Уттанапади. Хто б відмовився від руки такої дівчини?

Кардама Муні зізнався імператору Сваямбгуві, що хоче одружитися на красуні, і погодився взяти за жінку імператорову дочку. Кардама Муні жив як самітник-брахмачарі, дотримуючись повного целібату і, хоча й бажав одружитися, залишатися сімейною людиною до кінця життя не хотів, тому що знав ведичні приписи щодо людського життя. Згідно з приписами Вед, першу частину життя треба присвятити практиці брахмачар’ї, щоб сформувати характер і розвинути духовні якості. На наступному ступені життя можна одружитися й привести на світ дітей, але не слід зачинати дітей, як це роблять коти й собаки.

Кардама Муні хотів мати дитину, яка була би променем Верховного Бога-Особи. Треба зачинати таких дітей, які зможуть виконати свої обов’язки перед Вішну, інакше немає ніякої потреби народжувати дітей. В хороших батьків народжуються діти двох категорій: одні отримують виховання у свідомості Крішни і завдяки цьому мають змогу ще за цього життя звільнитися з лабет майі, а другі являють собою промінь Верховного Бога-Особи і вчать світ про те, як досягнути найвищої мети життя. Подальші глави розповідають про те, що Кардама Муні зачав саме таку дитину    —    Капілу, втілення Бога-Особи, і цей син виклав філософію санкг’ї. Великі ґріхастги просять Господа, щоб Він послав їм Свого представника і щоб той започаткував рух, який дарує благо всьому людству. Це одна з причин, заради яких варто зачинати дітей. Інша полягає в тому, що наділені глибоким духовним знанням батьки можуть виховати дитину в свідомості Крішни і тій більше не доведеться повертатися до цього сповненого страждань світу. Батьки повинні докласти зусиль до того, щоб дитина, яка в них народилася, більше ніколи не ввійшла в утробу іншої матері. Якщо хтось неспроможний виховати дитину так, щоб вона досягнула звільнення ще за цього життя, йому немає потреби одружуватися й приводити на світ дітей. Якщо люди народжують дітей так само, як коти й собаки, таке потомство тільки ще більше порушує спокій суспільства, і від цього світ стає подібний до пекла. Саме це ми й бачимо за нинішньої епохи Калі. Тепер ні батьки, ні діти, не мають належного виховання. Живучи тваринним життям, і ті, і ті просто їдять, сплять, паруються, захищаються і задовольняють свої чуття. За такого занепаду в суспільстві не може бути спокою. Кардама Муні заздалегідь з’ясовує, що він не житиме в товаристві Девахуті до кінця своїх днів. Він житиме з нею лише доти, доки в них народиться дитина. Іншими словами, статеве життя потрібне лише для того, щоб привести на світ хорошу дитину, і ні для чого іншого. Головна мета людського життя    —    повністю віддати себе на служіння Господу. Цього вчить Господь Чайтан’я.

Привівши на світ хороших дітей і таким чином виконавши свій обов’язок, чоловік повинен прийняти санн’ясу і постаратися піднятися на рівень досконалої істоти, парамахамси. Парамахамсами називають тих, хто досягнув найвищої досконалості життя. В житті санн’ясі є чотири ступені, і найвищий з них    —    це ступінь парамахамси. «Шрімад-Бгаґаватам» називають парамахамса-самхітою, або трактатом для людей найвищого рівня. Парамахамса вільний від злоби чи заздрості. На всіх інших рівнях, навіть серед членів одної сім’ї, існує заздрість і дух змагання. Однак усі дії людини, яка перебуває на рівні парамахамси, повністю пронизані духом свідомості Крішни, або відданого служіння, і тому в його серці немає місця для заздрості. Близько ста років тому Тгакура Бгактівінода, що, як і Кардама Муні був сімейна людина, також хотів зачати дитину, яка б могла широко проповідувати філософію і вчення Господа Чайтан’ї. Вислухавши його молитви, Господь послав йому як сина Бгактісіддганту Сарасваті Ґосвамі Махараджу, що нині через своїх істинних учнів проповідує філософію Господа Чайтан’ю усім світом.

Кардама Муні отримав від свого батька, Праджапаті, наказ привести на світ дітей. На початку творення Праджапаті повинні були привести на світ численне потомство, щоб заселити планети велетенського всесвіту. Але Кардама Муні сказав, що, хоча його батько, від якого він отримав наказ народити дітей, був Праджапаті, справжнє джерело його існування    —    це Верховний Бог-Особа, Вішну, тому що Вішну є джерелом усього сущого. Саме Він є істинний творець усесвіту, саме Він його підтримує, а коли все розпадається, воно спочиває саме в Ньому. Такий висновок «Шрімад-Бгаґаватам». Для того, щоб творити, підтримувати і знищувати всесвіт, існують три божества, Брахма, Вішну і Махешвара (Шіва), але Брахма і Махешвара являють собою поширення якостей Вішну. Осереддям усього є Вішну. Тому підтримує всесвіт саме Він. Окрім Нього, більше ніхто не здатний підтримувати все творіння. Є безліч істот, що мають безліч запитів, і крім Вішну задовольнити незліченні запити всіх незліченних істот не може більше ніхто. Брахмі доручено творити, Шіві доручено знищувати, однак проміжну функцію, функцію підтримання світу, бере на Себе Вішну. Завдяки тому рівню, якого Кардама Муні досягнув у духовному житті, він чудово знав, що його Божество, якому він повинен поклонятися,    —    це Вішну, Бог-Особа. Його обов’язок полягав у тому, щоб виконувати всі бажання Господа Вішну, і ні в чому іншому. Він не збирався зачинати багато дітей. Він мав намір зачати лише одну дитину, яка б стала служити місії Вішну. Як сказано у «Бгаґавад-ґіті», щоразу, коли занепадає релігія, Господь сходить на землю, щоб захистити релігійні засади і знищити лиходіїв.

Одружуватися й народжувати дітей треба, як вважають, для того, щоб сплатити борг своїй власній родині. Щойно народившись на світ, людина вже перебуває в боргу перед своєю родиною, півбогами, пітами, ріші та іншими. Але той, хто повністю віддає себе на служіння Верховному Господу, Богові-Особі, якому повинні поклонятися всі живі істоти, звільняється від усіх своїх боргів. Кардама Муні волів віддати своє життя на служіння Господу, досягнувши рівня свідомості парамахамси. І дитину він зачинав теж тільки задля цієї мети, а не для того, щоб без кінця примножувати населення, яке просто заповнюватиме порожні місця у всесвіті.

Схоже, що Кардама Муні був повністю занурений у свідомість Крішни, тому що, припинивши свою мову, він одразу поринув у думки про Господа Вішну. В цьому полягає суть свідомості Крішни. Чисті віддані так заглиблені в думки про Крішну, що не знають нічого іншого. Навіть коли здається, що вони думають про щось інше і роблять щось стороннє, вони завжди занурені в думки про Крішну. Усмішка такої заглибленої в свідомість Крішни особи настільки приваблива, що самою нею він завойовує численних шанувальників, учнів і послідовників.

В Індії й нині існує звичай віддавати дочку в дар нареченому і за нею давати також посаг. Розмір і цінність посагу залежить від статків батька нареченої. Слова па̄рібарга̄н маха̄-дгана̄н в цьому вірші означають «посаг, який треба дарувати нареченому під час одруження». Слова маха̄-дгана̄н вказують на дуже коштовні дари, гідні імператора. Також тут сказано бгӯша̄-ва̄сах̣ паріччгада̄н. Бгӯша̄ означає «прикраси», ва̄сах̣ означає «одяг», а паріччгада̄н означає «всіляке домашнє майно». Кардамі Муні, що до того часу дотримувався обітниці брахмачар’ї, піднесли численні дари, гідні нареченого імператорської дочки. Наречена, Девахуті, була вдягнута в коштовні шати і прикрашена дорогими оздобами.

Таким чином, Кардама Муні з усією пишністю одружився на достойній дівчині. Одночасно з цим він отримав усе потрібне для сімейного життя. І нині, коли молоді беруть ведичний шлюб, батько нареченої дає за нею посаг майбутньому зятеві. Навіть у Індії, де люди часто дуже бідні, на посаг для нареченої нерідко витрачають сотні тисяч рупій. Звичай давати за дочкою посаг ні в чому не суперечить законам людського суспільства, хоч як деякі люди намагалися довести це. Батько нареченої дає молодятам посаг для того, щоб своїм дарунком показати свою прихильність до дочки. Дати посаг    —    це обов’язок батька. Писання вказують, що в тих рідких випадках, коли батько зовсім неспроможний нічого подарувати, він повинен дати хоча б якийсь плід і квітку. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», Самого Бога можна задовольнити, піднісши Йому просто плід і квітку. Коли батьки нареченої зовсім не мають ніяких статків, вони можуть дати нареченому плід і квітку, щоб якось його задовольнити.

Батько не може не хвилюватися за дорослу дочку, поки не видасть її заміж за гідного юнака. Батько й мати залишаються відповідальні за своїх дітей доти, доки не одружать їх з достойною парою. Лише виконавши цей обов’язок, батько звільняється від цієї відповідальності.

Варто відзначити вжите в цьому вірші слово амба. Батько іноді любовно зве дочку «матінко», а іноді «люба». Відчуття розлуки цілком природне за таких обставин, тому що до заміжжя дівчина залишається батьковою дочкою, але коли вона виходить заміж, вона вже перестає бути членом його сім’ї. Вона йде в дім чоловіка, бо відтепер вона стає його власністю. Згідно з «Ману-самхітою», жінка не повинна бути незалежною. До одруження вона повинна залишатися власністю батька, а одружившись, вона повинна залишатися власністю чоловіка, поки він постаріє і поки в них підростуть діти. В старості, коли її чоловік приймає санн’ясу й залишає дім, вона переходить під опіку синів. Отож, жінка завжди перебуває під опікою: або батька, або чоловіка, або дорослих синів. Життя Девахуті може служити цьому за ілюстрацію. Батько Девахуті доручив піклуватися про неї чоловікові, Кардамі Муні, і так само Кардама Муні, покидаючи дім, передав цю відповідальність синові, Капіладеві. Усі ці події будуть послідовно описані тут.

Як нині будують міста, які являють собою досягнення інженерного й архітектурного мистецтва, так за давніх часів існували ріші-кули, поселення великих святих. В Індії й нині є багато чудових місць, призначених для розвитку духовного знання. На берегах Ґанґи та Ямуни в затишних хижах живе багато ріші та святих, заглиблених у духовну практику. Минаючи ці ріші-кули, цар та його супутники з великою насолодою милувалися цими відлюдницькими хижками. Тут сказано паш́йанн а̄ш́рама-сампадах̣. У великих мудреців не жили в хмарочосах, але їхні відлюдницькі хижі відзначалися такою красою, що цар не міг натішити свої очі.

Коли цар повертається з подорожі, жителі царської столиці зазвичай влаштовують своєму володарю пишну зустріч. З описів відомо, що так само зустрічали Крішну в Двараці, коли Він повернувся до Своєї столиці після битви на Курукшетрі. Представники всіх прошарків суспільства зібралися біля міської брами, щоб привітати Його. Раніше столиці були обведені муром, в якому було кілька брам для в’їзду в місто. В Делі, як і в деяких інших древніх містах, донині збереглися такі стародавні брами. Жителі міста збиралися біля цих брам, щоб привітати свого царя. Також і цього разу жителі Бархішматі, столиці Сваямбгувиного царства, Брахмаварти, прикрасили місто і вийшли в святковому одязі, щоб з музикою і співом привітати імператора.

Кожне місце, безпосередньо пов’язане з Верховним Господом називають пітга-стгана. Бархішматі, столиця Сваямбгуви Ману, славилося не тому, що було дуже багатим, а тому, що на цьому місці впали волосини з тіла Господа Варахи. Ці волосини з тіла Господа перетворилися на зелену траву, яку мудреці використали для поклоніння Господу, після того як Він убив демона Хіран’якшу. Яґ’я означає «Вішну», або «Верховний Бог-Особа». У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що карма повинна бути яґ’яртга. Яґ’яртга-карма означає «діяльність, яку виконують тільки для задоволення Вішну». Якщо людина виконує ту чи іншу дію задля власної чуттєвої насолоди чи задля якоїсь іншої мети, вона буде зв’язана її наслідками. Якщо людина хоче звільнитися від наслідків своєї діяльності, вона повинна робити все для задоволення Вішну, або Яґ’ї. Саме так виконували свої обряди великі мудреці і святі люди в столиці Сваямбгуви Ману, Бархішматі.

Ману    —    це батько людства. Санскритське слово «людина»    —    манушйа    —    походить від слова ману. Всі, хто посідає в цьому світі ліпше становище, маючи достатнє багатство, повинні брати приклад з Ману, який визнавав своє царство й багатство за дар Верховного Бога-Особи і тому завжди присвячував себе відданому служінню. Так само нащадки Ману, або люди, передусім люди заможні, повинні вважати всі свої статки за дар Верховного Бога-Особи. Свої статки треба використовувати на служіння Господу, складаючи за їхньою допомогою жертви для задоволення Господа. Саме так треба використовувати багатства й достаток. Без милості Верховного Господа неможливо здобути ні багатства, ні достатку, ні шляхетного народження, ні красивого тіла, ні хорошої освіти. Тому всі, хто володіє цими достоїнствами, повинні виявляти свою вдячність Господу, поклоняючись Йому і офіруючи Йому все, що вони отримали від Нього. Коли люди таким чином виявляють свою вдячність Господу    —    чи від своєї родини, чи від нації, чи від усього суспільства,    —    місце, де вони живуть, стає подібним до Вайкунтги, звільняючись від впливу троїстих страждань матеріального світу. Місія нинішнього руху свідомості Крішни полягає в тому, щоб прищепити всім людям розуміння вищої влади Господа Крішни. Все, чим людина володіє, слід вважати за милостивий дарунок Господа. Тому кожен повинен присвятити себе відданому служінню, розвиваючи свідомість Крішни. Всі, хто хоче спокою і щастя у своїй сім’ї, державі чи в усьому людському суспільстві, повинен поширювати науку відданого служіння, стараючись задовольнити Господа.

Матеріальний світ і матеріальне існування сповнені троїстих страждань: страждань, яких завдають тіло й розум, страждань, яких завдають природні катаклізми, і страждань, яких завдають інші живі істоти. Людина покликана створювати в суспільстві духовну атмосферу, поширюючи свідомість Крішни. Властиві для матеріального буття страждання не можуть вплинути на людину, яка перебуває в свідомості Крішни. Це не означає, що, коли людина стає на шлях свідомості Крішни, вона вже не зазнає матеріальних страждань. Однак страждання матеріального буття не мають влади над тим, хто розвинув свідомість Крішни. В матеріальному світі страждання існуватимуть завжди, але свідомість Крішни    —    це свого роду щеплення, яке допомагає нам не впасти жертвою цих страждань. Для того, хто розвинув свідомість Крішни, не має різниці    —    жити в раю чи жити в пеклі. Як саме Сваямбгува Ману створив атмосферу, яка захищала від впливу матеріальних страждань, пояснено в наступному вірші.

Істинна мета людини    —    розвинути досконалу свідомість Крішни. Ніхто не забороняє жити з дружиною і дітьми, але своє життя треба будувати так, щоб не порушувати засад релігії, економічного розвитку, впорядкованого задоволення чуттів і, врешті-решт, звільнення з рабства матеріального буття. Ведичні приписи укладено таким чином, щоб зумовлені душі, які прийшли в матеріальний світ, знали, як задовольнити свої матеріальні бажання і, разом з тим, звільнитися й повернутися додому, до Бога.

З цих усіх описів можна зрозуміти, що Сваямбгува Ману насолоджувався сімейним життям, дотримуючись усіх ведичних засад. Тут сказано, що рано-вранці музики в царському палаці оспівували діяння Господа, приграючи собі на музичних інструментах, а імператор зі своєю сім’єю слухав про ігри Верховної Особи. В Індії й нині дотримуються цього звичаю в деяких царських родинах і в храмах. Професійні співаки починають співати в супроводі шаная, і під ці приємні звуки мешканці дому поступово прокидаються. Ввечері, коли господарі дому лягають спати, співаки також співають під супровід шанаїв про Господні розваги, і члени сім’ї поступово засинають, думаючи про Господню велич. Окрім співів, в таких домах також влаштовують вечірні лекції з «Бгаґаватам». Члени сім’ї збираються разом, співають Харе Крішна, слухають «Шрімад-Бгаґаватам» чи «Бгаґавад-ґіту» і насолоджуються музикою перед тим, як піти спати. Настрій, що його створює така санкіртана, наповнює їхні серця, і засинаючи, вони уві сні також оспівують і прославляють Господа. Так можна розвинути досконалу свідомість Крішни. Як видно з цього вірша «Шрімад-Бгаґаватам», це дуже давня практика,    —    ще мільйони років тому Сваямбгува Ману так само жив спокійним і щасливим сімейним життям в атмосфері свідомості Крішни.

Що стосується храмів, то в кожному царському палаці чи домі заможної людини, неодмінно є гарний храм, і всі члени родини встають рано-вранці й приходять до храму, щоб побачити церемонію манґаларатріки. Церемонія манґаларатріки    —    це перший обряд поклоніння Божествам, який відбувається вдосвіта. Під час церемонії аратріки Божествам круговими рухами пропонують світильник, а також мушлю й квіти, і після того омахують Їх віялом. Господь встає рано-вранці і, після легкого сніданку, являє Себе очам відданих. Після того віддані або повертаються додому, або оспівують Господню славу в храмі. Цю ранкову церемонію донині проводять в індійських храмах і палацах. У храмах збираються прості люди, а палацові храми призначені передусім для царських родин, хоча до багатьох із них пускають також і звичайних людей. Храм царя Джайпура розташований на території палацу, але звичайних людей туди пускають також. Кожен, хто відвідає цей храм, може побачити, що в ньому завжди перебуває не менше п’ятисот відданих. Після церемонії манґаларатріки вони сідають і під супровід музичних інструментів оспівують діяння Господа, насолоджуючись так життям. Щодо храмового поклоніння в царських родинах є згадка і в «Бгаґавад-ґіті». Там сказано, що бгакті-йоґи, які не досягнули успіху за одне життя, наступного життя отримують нагоду народитися або в родині заможних людей, або в царській родині, або в родині вчених брахманів чи відданих. Той, кому випало народитися в одній з таких родин, само собою отримує можливість жити в атмосфері свідомості Крішни. Народжена в такій атмосфері свідомості Крішни дитина, неодмінно розвиває свідомість Крішни сама. В цьому житті вона отримує змогу напевно досягти тої досконалості, якої вона не досягла в попередньому житті.

Зазвичай матеріальні втіхи царського життя стягують царя до найнижчого ступеня існування: необмежені чуттєві насолоди опускають його до тваринного рівня. Але Сваямбгуву Ману вважали рівним святим мудрецям, тому що у своєму царстві й палаці він створив атмосферу, повністю просякнуту свідомістю Крішни. Це дуже важливий приклад для всіх зумовлених душ: вони також прийшли в матеріальний світ для того, щоб задовольняти чуття, але якщо вони зуміють створити навколо себе атмосферу свідомості Крішни, як змальовано тут і як радять явлені писання,    —    поклоняючись храмовим чи домашнім Божествам, то, незважаючи на матеріальні насолоди, вони зможуть розвивати чисту свідомість Крішни. Щодо цього немає жодних сумнівів. Нинішня цивілізація прищеплює людині надмірну прив’язаність до матеріалістичного життя, чи до чуттєвих насолод. Тому рух свідомості Крішни повинен дати людству чудову нагоду досягнути мети людського життя, навіть не відмовляючись від матеріальних насолод. Свідомість Крішни не примушує притлумити в собі схильність до матеріальної насолоди, вона просто впорядковує пов’язані з чуттєвим задоволенням звички. Навіть насолоджуючись матеріальними вигодами, можна звільнитися ще за цього життя, розвинувши в собі свідомість Крішни простим методом повторення святих імен Господа: Харе Крішна, Харе Крішна, Крішна Крішна, Харе Харе    /    Харе Рама, Харе Рама, Рама Рама, Харе Харе.

Щойно приготована їжа здається дуже смачною, але простоявши три-чотири години, псується і стає несмачною; так само й матеріальні насолоди дають втіху доти, доки людина молода, а коли життя хилиться до кінця, все здається марним і сповненим страждань. Однак життя Сваямбгуви Ману з роками не втрачало смаку. Навіть коли він почав старіти, життя його зберегло свіжість молодих років, тому що він завжди залишався у свідомості Крішни. Життя людини, яка перебуває у свідомості Крішни, завжди сповнене свіжості. В священних писаннях сказано, що з кожним сходом і заходом сонце скорочує життя кожної істоти. Але життя того, хто присвятив себе свідомості Крішни, схід і захід сонця не можуть скоротити. Життя Сваямбгуви Ману з роками не втратило смаку, тому що він завжди уславлював Господа Вішну й розмірковував про Нього. він був найбільший з йоґів, тому що ніколи не марнував свого часу. У вірші зазначено: вішн̣ох̣ курвато бруватах̣ катга̄х̣    —    коли він говорив, він говорив тільки про Крішну й Вішну, Бога-Особу, коли він щось слухав, він слухав тільки про Крішну, коли він про щось міркував, він міркував про Крішну та Його діяння.

Відомо, що життя Ману триває дуже довго, сімдесят одну юґу. Одна юґа триває 4 320 000 років, і сімдесят одна така юґа складає життя Ману. За один день Брахми приходить і йде чотирнадцять таких Ману. Усе своє життя    —    71 Х 4 320 000 років    —    Ману присвятив свідомості Крішни, слухаючи, роздумуючи й розмовляючи про Крішну і прославляючи Його. Тому його життя не було змарнованим і ніколи не втратило свого смаку.

Три цілі життя цікавлять тих, хто перебуває під владою трьох ґун матеріальної природи. Іноді ці три цілі визначають як пробудження, сновидіння і непритомність. У «Бгаґавад-ґіті» ці три цілі описано як кінцеве призначення людей під впливом ґун добра, страсті й невігластва. У «Ґіті» сказано, що люди, які перебувають під впливом ґуни добра, отримують ліпші умови життя, піднімаючись на вищі планети, люди, які перебувають під впливом ґуни страсті, залишаються в матеріальному світі на земних планетах або на райських планетах, а люди, які перебувають під впливом ґуни невігластва, опускаються до тваринного рівня життя на планетах, де живуть нижчі за людей істоти. Однак людина, яка розвинула свідомість Крішни, перебуває понад трьома ґунами матеріальної природи. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що кожен, хто присвячує себе відданому служінню Господу, стає трансцендентним до трьох рівнів матеріальної природи і досягає брахма-бгути, або рівня самоусвідомлення. Хоча Сваямбгува Ману, правитель матеріального світу, зовні здавався зануреним у матеріальні насолоди, він не перебував під владою ні ґуни добра, ні ґун страсті чи невігластва, тому що він досягнув трансцендентного рівня.

Отже, той, хто повністю присвячує себе на віддане служіння, завжди звільнений. Білваманґала Тгакура, великий відданий Господа, сказав: «Коли я щиро й непохитно відданий лотосовим стопам Крішни, тоді матінка-звільнення постійно служить мені. Найдовершеніші матеріальні насолоди, досконалість релігії та матеріальне процвітання завжди готові служити мені». Люди прагнуть дгарми, артги, ками й мокші. Загалом, вони виконують релігійні обряди задля того, щоб досягнути якоїсь матеріальної вигоди. Що ж до матеріальної діяльності, до неї вони вдаються задля того, щоб отримати чуттєве задоволення. Розчарувавшись у матеріальних чуттєвих насолодах, вони хочуть звільнитися і злитися з Абсолютною Істиною. Ці чотири засади становлять шлях до трансцендентного рівня для людей меншого розуму. Люди, наділені справжнім розумом, стають на шлях свідомості Крішни, не беручи до уваги ці чотири засади досягнення трансцендентного рівня. Вони відразу ж піднімаються до трансцендентного рівня, який перевершує звільнення. Для відданого звільнення не являє собою якогось великого досягнення, а про релігійні ритуали, економічний розвиток чи матеріалістичне задоволення чуттів нічого й казати. Віддані байдужі до цих речей. Вони завжди перебувають на трансцендентному рівні брахма-бгути, або самоусвідомлення.

Всіх живих істот в матеріальному світі постійно переслідують ті чи інші страждання    —    пов’язані з тілом, або з розумом, або ж із природними нещастями. Взимку їм дошкуляє лютий холод, влітку палюча спека, але той, хто повністю заглибився у свідомість Крішни і віддався під захист лотосових стіп Господа, перебуває на трансцендентному рівні. Його не можуть стурбувати ніякі страждання    —    ні пов’язані з тілом, ні пов’язані з розумом чи з природними явищами, як оце літо й зима. Він трансцендентний до всіх цих страждань.

Так закінчуються пояснення Бгактіведанти до двадцять другої глави Третьої пісні «Шрімад-Бгаґаватам», яка називається «Одруження Кардами Муні й Девахуті».