ГЛАВА ТРЕТЯ: Господні розваги за межами Вріндавани

Камсину смерть тут описано лише кількома словами, тому що це та інші Господні діяння докладно змальовано в Десятій пісні. Уже в шістнадцять років Господь довів, що гідний зватися нащадком Своїх батьків. Обидва брати, Господь Крішна і Господь Баладева, поїхали з Вріндавани до Матгури і там позбавили життя дядька з материного боку, який стільки мучив Їхніх батьків, Васудеву та Девакі. Камса був кремезний воїн велетенського росту, і Васудеві з Девакі навіть на думку не могло спасти, що Крішна й Баларама (Баладева) зможуть убити такого грізного і могутнього ворога. Коли брати кинулись до Камсиного трону, Їхні батьки злякались, що тепер Камса нарешті матиме нагоду вбити їхніх синів, яких вони так довго переховували в оселі Нанди Махараджі. Сповнені батьківської любові, вони майже непритомніли від страху перед навислою загрозою. Щоб піднести батькам духа і переконати їх у тому, що Камсу справді вбито, Крішна й Баладева навмисне поволокли Камсине мертве тіло по землі.

Крім Верховного Господа, більше ніхто неспроможний опанувати всі підрозділи ведичної мудрості просто один раз почувши їхній виклад від духовного вчителя. Також ніхто неспроможний повернути до життя мертве тіло, якщо душа вже пішла в царство Ямараджі. Однак Господь Крішна вирушив до планети Ямалока, відшукав померлого сина Свого вчителя і повернув його батькові на знак подяки за науку. Господь завжди природно володіє досконалим знанням усіх Вед, але щоб показати, що кожен повинен вивчати Веди під проводом авторитетного вчителя, стараючись задовольнити його служінням і належною винагородою, Він Сам подав тому приклад. Коли Господь запропонував вчителю, Сандіпані Муні, Своє служіння, муні, знаючи могутність Господа, попрохав про таку річ, яка була б неможливою для будь-якої іншої особи. Вчитель попрохав Господа повернути йому улюбленого сина, який вже давно помер, і Господь виконав його прохання. Отже, Господь ніколи не залишається невдячним тому, хто якось послужив Йому. Відданих Господа, які завжди з любов’ю служать Йому, не спіткає розчарування на піднесеному шляху відданого служіння.

Царівна Рукміні, дочка царя Бгішмаки, була приваблива, наче саме щастя, бо не лише зовні була прекрасна, як золото, але й своєю вдачею також. А що богиня щастя, Лакшмі, належить Верховному Господу, то Рукміні насправді була призначена для Господа Крішни. Однак старший брат Рукміні обрав їй нареченим Шішупалу, дарма що цар Бгішмака хотів віддати дочку за Крішну. Тоді Рукміні закликала Крішну вирвати її з лап Шішупали. Коли її наречений, Шішупала, приїхав з дружками на весільну церемонію, Крішна зненацька вихопив Рукміні з-посеред усіх зібраних царевичів, переступивши через них, наче Ґаруда, що вихопив нектар з рук півбогів. Цю історію в подробицях описує Десята пісня «Шрімад-Бгаґаватам».

Якось Господь вирушив на райські планети, щоб повернути Адіті, матері півбогів, її сережку, і Його дружина Сат’ябгама вирушила з Ним. На райських планетах росте особливе квіткове дерево, яке ніде більше не росте, і Сат’ябгамі забаглося теж мати таке дерево. На догоду Своїй дружині, Господь, наче звичайний чоловік, взяв із райських планет таке дерево, і це викликало гнів у Ваджрі, громовержця. Індрині жінки стали під’юджувати його, щоб він догнав Господа і стявся з Ним у бої. Індра був під каблуком у своїх жінок і не міг похвалитися великим розумом, тому, послухавшись їх, він узяв на себе сміливість напасти на Крішну. Тим самим він проявив свій повний брак розуму, забувши, що все належить Господу.

В тому, що Господь узяв з райських планет дерево, не було ніякого злочину. Але Індра був під каблуком у своїх жінок-красунь, як оце Сачі, і тому пошився в дурні, як це звичайно буває з чоловіками, якими верховодять жінки. Індра вважав Крішну запопадливим чоловіком, який просто на догоду Своїй дружині Сат’ябгамі вкрав власність жителів раю і якого за це треба покарати. Він забув, що Господь    —    володар усього сущого і що Ним не може верховодити ніхто. Господь цілковито незалежний і на одне Його бажання в Нього можуть бути сотні й тисячі таких жінок, як Сат’ябгама. Отже, Господь вчинив це не тому, що був зачарований вродою Сат’ябгами. Він був задоволений її відданим служінням і на знак вдячності за безкорисливу любов Своєї відданої хотів її порадувати.

У інших Пуранах сказано, що Наракасура був сином Дгарітрі, Землі, народжений від Самого Господа. Але через погане спілкування з Баною, що був демоном, він теж став демоном. Демонами називають безбожників. Подеколи можна бачити, що діти хороших батьків через погане спілкування стають демонами. Походження далеко не завжди становить запоруку доброї вдачі людини. Неможливо стати доброю людиною без відповідного виховання і товариства добрих людей.

Наракасура викрадав дочок у багатьох великих царів і тримав їх невільницями в своєму палаці. Але Господь убив демона і ввійшов до його внутрішніх покоїв, усі царівни стрепенулися від радості і попрохали Його стати їхнім чоловіком, тому що Господь    —    єдиний друг знедодлених. Якби Господь їх не взяв за дружин, вони б уже ніколи не змогли вийти заміж, бо після того як Наракасура викрав їх з батьківської оселі і забрав до свого палацу, ніхто б не погодився одружитися на них. За ведичними нормами дівчина з-під опіки батька відразу переходить під опіку чоловіка. А що царівни вже були викрадені з-під батьківської опіки, їм було би вкрай важко знайти іншого чоловіка, якби їх не взяв Господь.

У «Брахма-самхіті» (5.33) про незліченні довершені поширення Господа сказано:

адваітам ачйутам ана̄дім ананта-рӯпам

а̄дйам̇ пура̄н̣а-пурушам̇ нава-йауванам̇ ча

ведешу дурлабгам адурлабгам а̄тма-бгактау

ґовіндам а̄ді-пурушам̇ там ахам̇ бгаджа̄мі

«Господь Ґовінда, якому я поклоняюсь,    —    предвічний Бог-Особа. Він невідмінний від Своїх незліченних довершених поширень, і всі Вони несхибні, предвічні, необмежені, а форми Їхні вічні. Хоча Господь    —    первинна, найстарша особа, Він завжди юний і випромінює вічну свіжість». Силою Своєї внутрішньої енерґії Господь здатний поширювати Себе в різні особисті форми сваям-пракаша, а тоді знову в форми прабгава та вайбгава. Усі ці форми невідмінні між собою. Форми, в які Господь поширив Себе, щоб одружитися в різних палацах з різними царівнами, дещо відрізнялися зовнішніми рисами, досконало пасуючи кожній з них. Ці форми Господа називаються вайбгава-віласа і проявляються за допомогою внутрішньої енерґії Господа, йоґамайі.

Коли, незабаром після смерті Камси, Матгуру оточило військо Калаявани, Джарасандги та Шалви, Господь, як здавалося, втік із міста. Через це Його називають Ранчгор    —    «той, хто втік від бою». Насправді Господь хотів убити цих демонів за посередництвом Своїх відданих, як оце Мучукунда і Бгіма. Діючи як знаряддя Господа, Калаявану вбив Мучукунда, а царя Маґадги    —    Бгіма. Таким чином Господь хотів продемонструвати могутність Своїх відданих. Він вдав, ніби нездатний змагатися з цими демонами, і всім показав, що Його віддані, натомість, здатні їх убити. Господа і відданих пов’язують щасливі стосунки. Господь зійшов у цей світ на прохання Брахми, щоб знищити всіх, хто порушував спокій людства, але щоб розділити славу зі Своїми відданими, Він використовував іноді їх і віддавав заслугу їм. Битву на Курукшетрі влаштував Сам Господь, але бажаючи, щоб слава дісталася Арджуні (німітта-ма̄трам̇ бгава савйаса̄чін), Він взяв на Себе роль колісничого, Арджуні відвівши роль воїна. Так Арджуна прославився як герой битви на Курукшетрі. Свої трансцендентні задуми Господь втілює в життя через довірених відданих. Це милість Господа, яку Він дарує Своїм чистим безкорисливим відданим.

Падіння Дурйодгани, найстаршого сина Дгрітараштри, не порадувало Господа, дарма що Господь стояв на боці Арджуни і що саме Він порадив Бгімі перебити Дурйодгані стегна під час їхнього двобою. Господь мусить визначати кару лиходіям, але Він Сам від цього не відчуває задоволення, тому що первісно всі живі істоти    —    Його невід’ємні частки. Для лиходіїв Господь страшніший за блискавку, а для вірних Він м’якший за трояндову пелюстку. Коли людина піддається поганому впливу оточення чи лихим намовам і чинить зло, вона порушує Господні законі і тому прикликає на свою голову заслужене покарання. Найпевніший спосіб стати щасливим    —    це жити за Господніми законами і не порушувати Його заповідей, викладених для забутливих істот у Ведах та Пуранах.

Теорія, яка вчить, що світ може перенаселений і тому потрібні війни або інші нищівні катаклізми, помилкова. Землю неможливо переобтяжити. Земля тримає на собі найважчі гори та океани, і всіляких істот у них набагато більше, ніж усіх людей у світі. Однак ця величезна кількість живих істот не переобтяжує Землю. Перепис усіх істот на поверхні Землі показав би, що кількість усіх людей не становить навіть п’ятьох відсотків від загальної кількості всіх істот. І коли зростає народжуваність серед людей, вона так само зростає і серед інших видів життя. Серед низьких тварин    —    звірів, риб, птахів тощо    —    народжуваність куди вища, як у людей. Верховний Господь влаштовує так, що всі живі істоти на Землі мають достатньо їжі, і навіть у разі раптового приросту земного населення Господь спроможний забезпечити всіх куди більшою кількістю продуктів.

Отже, не може бути й мови про те, щоб приріст населення міг переобтяжити Землю. Землю переобтяжує дгарма-ґлані, або відхилення від Господньої волі. Господь з’явився на Землі для того, щоб зупинити ріст числа лиходіїв, а не приріст населення, як помилково запевняють світські економісти. Господь Крішна з’явився тоді, коли Землю переповнили нечестивці, які порушували Господню волю. Матеріальний світ створено для того, щоб виконати бажання Господа. Господь бажає, щоб зумовлені душі, негідні ввійти у Боже царство, дістали нагоду набути потрібних для цього якостей. Всю світобудову влаштовано так, щоб дати зумовленим душам можливість досягнути Божого царства, і Господня природа достатньою мірою забезпечує їх усім потрібним.

Тому, нехай навіть населення Землі значно збільшиться, якщо люди розвивають свідомість Крішни і не порушують Господні закони, така ноша її тільки радує. Ноша буває двох різновидів: ноша примусова, як тягар в’ючної тварини, і ноша любовна, яку несуть з радістю. Перша завдає страждань, а друга дарує втіху. Шріла Вішванатга Чакраварті наводить дуже яскравий життєвий приклад, щоб пояснити, що таке любовна ноша чи тягар. Він каже, що чоловік для молодої дружини, дитина на руках у матері чи золото в гаманці багатія    —    обтяжливі з погляду ваги, але дарують велику втіху. Навпаки, відсутність такого тягаря лягає на серце тягарем розлуки, куди важчим за саму цю любовну ношу. Коли Господь Крішна назвав династію Яду тягарем на Землі, Він мав на увазі не такий тягар, який завдає страждань. Велетенська родина Господа налічувала мільйони членів і, безперечно, відчутно поповнювала земне населення. Однак усі вони були поширеннями Самого Господа, що трансцендентним чином може проявляти з Себе довершені частки, і тому для Землі вони були джерелом великої радості. Коли Господь сказав про тягар, який через них ляже на Землю, Він мав на увазі їхній неминучий відхід з Землі. Усі члени родини Господа Крішни були втілення різних півбогів і мусили покинути Землю разом із Господом. Коли Господь сказав про тягар, який відчуватиме Земля через династію Яду, Він мав на увазі тягар розлуки. З таким розумінням погоджується і Шріла Джіва Ґосвамі.

Господь та Його супутники приходять на Землю і відходять лише з волі Господа. Ніхто не мав сили знищити родину Господа, і навіть закони природи, які примушують старіти всіх істот у цьому світі, в них не могли забрати життя. Отже, для них єдина можливість зникнути з земної поверхні полягала в тому, щоб влаштувати виставу п’яного побоїща. Їхня так звана колотнеча також зчинилася з волі Господа, бо в них не було ніякої причини битися між собою. Як колись Арджуна піддався ілюзії родинних прив’язаностей, щоб Господь міг розповісти «Бгаґавад-ґіту», так само і Ядави сп’яніли тільки тому, що цього побажав Господь, іншої причини для цього не було. Віддані та супутники Господа повністю підпорядковуються Йому. Таким чином вони стають трансцендентними знаряддями в Господніх руках, і Господь може використовувати їх, як Йому завгодно. Чисті віддані також насолоджуються такими розвагами Господа, бо вони прагнуть тільки Його задоволення. Віддані Господа ніколи не обстоюють теорії незалежного індивідуалізму    —    вони використовують свою індивідуальність для того, щоб виконувати бажання Господа. Така єдність дій відданих і бажань Господа утворює досконалу гармонію Господніх розваг.

Тіло Парікшіта, яке стало формуватися в лоні Уттари, вагітної від великого героя Абгіман’ю, було спалене брахмастрою Ашваттгами. Але Господь врятував нащащдка Пуру, дави йому друге тіло в лоні матері. Цей випадок служить ясякравим доказом того, що тіло і жива істота, духовна іскра, відмінні між собою. Коли жива істота із чоловічим сіменем входить у жіноче лоно, виділення чоловіка й жінки змішуються і утворюють зародок, розміром із горошину. Цей зародок поступово розвивається у повноцінне тіло. Але якщо цей зародок якимось чином знищити, живій істоті доведеться шукати притулку в іншому тілі чи в лоні іншої жінки. Істота, яку було ообрано стати нащадком Махараджі Пуру, не була звичайною істотою. З вищої волі Господа цій істоті судилося стати спадкоємцем Махараджі Юдгіштгіри. Тому, коли Ашваттгам знищив зародок Махараджі Парікшіта, Господь за допомогою Своєї внутрішньої енерґії увійшов у лоно Уттари Своєю довершеною часткою. Господь хотів явити Себе майбутньому Махараджі Парікшіту, що потрапив у дуже небезпечне становище. Увійшовши в лоно, всемогутній Господь підтримав дитину і захистив його від смереті, давши йому нове тіло. Господь всюдисущий і тому міг перебувати одночасно і всередині, і зовні тіла Уттари та інших членів родини Пандавів.

Махараджа Юдгіштгіра був ідеальним монархом на землі, тому що він був віринй послідовник Верховного Господа, Шрі Крішни. У Ведах сказано («Ішопанішада» 1), що Господь є власник усього космічного світопрояву, створеного для того, щоб дати зумовленій душі нагоду відродити свої вічні стосунки з Господом і повернутися додому, до Бога. Весь матеріальний світ влаштований згідно з цією метою і з цим задумом. Якщо хтось іде проти цього задуму, його карають закони природи, що діє за проводом Верховного Господа. Махараджа Юдгіштгіра був посаджений на трон імператора світу, як представник Господа. Цар завжди повинен представляти волю Господа. Досконала монархія вимагає, щоб цар був виразником верховної волі Господа, і Махараджа Юдгіштгіра, згідно з цією вищою засадою, був ідеальний монарх. Виконуючи свої земні обов’язки, і цар, і піддані були щасливі. Отже, за правління Махараджі Юдгіштгіри та його достойних нащадків, як оце Махараджі Парікшіта, всі перебували під належною опікою і насолоджувалися природним життям у повній гармонії з матеріальною природою.

Коли Махараджа Юдгіштгіра був імператором землі, Господь Шрі Крішна був царем Двараки і був відомий як Дваракадгіша. Як і інші царі-ленники, Він підпорядковувався вищій владі Махараджі Юдгіштгіри. Хоча Господь Шрі Крішна    —    верховний імператор усього творіння, за час перебування на Землі Він ніколи не порушував ведичних приписів, тому що вони призначені впорядковувати людське життя. Вдовольнити всі свої потреби і насолоджуватися життям може тільки та людина, котра провадить впорядковане життя у згоді з ведичними принципами, що спираються на знання філософської системи санкг’ї. Без такого знання, зреченості та дотримання звичаїв так звана людська цивілізація нічим не ліпша за суспільство тварин, які знають тільки їсти, пити й веселитися. Хоча Господь має повну свободу в Своїх діях і чинить те, що бажає, Він Своїм прикладом навчав не відхилятися в житті від засад зреченості й знання. Як докладно з’ясовує філософія санкг’ї, досконалість життя полягає саме в тому, щоб досягнути знання і зреченості. Володіти знанням означає знати, що мета людського життя    —    покласти край усім стражданням матеріального буття і що, хоча людина мусить впорядковано задовольняти потреби тіла, вона повинна залишатися неприв’язаною до цієї тваринної сторони життя. Задовольняти тілесні потреби    —    це зміст тваринного життя, тоді як місія людини полягає в задоволенні потреб духовної душі.

У попередньому вірші сказано, що Господь Крішна досконало володіє знанням філософії санкг’ї і тому не прив’язаної ні до чого матеріального. А в цьому вірші сказано, що Він    —    обитель богині щастя. Між цими твердженням немає ніякої суперечності. Господь Крішна відречений від розмаїття нижчої природи, але вічно насолоджується духовною природою, Своєю внутрішньою енерґією. Люди вбогого знання не можуть збагнути відмінності між зовнішньою і внутрішньою енерґіями. У «Бгаґавад-ґіті» внутнішню енерґію названо пара пракріті. У «Вішну Пурані» також внутрішню енерґію Вішну визначено словами пара шакті. Цю пара шакті і її прояви у «Брахма-самхіті» (5.37) описано так: а̄нанда-чінмайа-раса-пратібга̄віта̄бгіх̣. Господь вічно насолоджується, пізнаючи смак цього трансцендентного блаженства. Відречення від розмаїття нижчої енерґії не вимагає відречення від позитивного трансцендентного блаженства духовного світу. Отже, ніжність Господа, Його усмішка, Його вдача і все з Ним пов’язане    —    трансцендентне. Такі прояви внутрішньої енерґії становлять реальність, а матеріальний світ являє собою лише тимчасове відображення, тінь цієї реальності. Кожен, хто володіє справжнім знанням, повинен позбутися прив’язаності до цієї тіні.

Господь насолоджувався в цьому світі товариством Своїх відданих. Хоча Він    —    Бог-Особа і трансцендентний до всіх матеріальних прив’язаностей, коли Він був на Землі, Він проявляв велику прив’язаність до Своїх чистих відданих, а також до півбогів, що служать Йому на райських планетах як вповноважені від Нього керівники різних сфер життєдіяльності матеріального світу. Він показав, що особливо прив’язаний до Своїх родичів, Яду, а також до Своїх шістнадцяти тисяч дружин, що мали можливість спілкуватися з Ним у нічні години Його дозвілля. Ця прив’язаність Господа    —    прояв Його внутрішньої енерґії, що тьмяно відображається в своїй тіні, зовнішній енерґії. У «Сканда Пурані», Прабгаса-кганді, у бесіді між Господом Шівою і Ґаурі, також згадано за прояви внутрішньої енерґії Господа. Там сказано, що, хоча Господь    —    це Наддуша, Хамса (трансцендентна особа) і опора всіх живих істот, Він зустрічався з шістнадцятьма тисячами пастушок. Ці шістнадцять тисяч пастушок    —    не що інше, як прояв шістнадцяти різновидів внутрішніх енерґій. Докладніше за це йтиметься в Десятій пісні «Шрімад-Бгаґаватам». Там сказано, що Господь Крішна    —    наче місяць, а дівчата, прояви Його внутрішньої енерґії,    —    наче розсипані навколо місяця зорі.

Хоча Господь не має ніякої прив’язаності до матеріального статевого життя, як вчитель всесвіту Він протягом багатьох-багатьох років жив сімейним життям, щоб показати, як повинна життя сімейна людина. Шріла Вішванатга Чакраварті Тгакура пояснює, що слово самаджа̄йата означає «проявив повною мірою». Коли Господь перебував на Землі, у всіх Своїх діях Він проявляв зразок відреченості. Але повною мірою Його відреченість проявилася, коли Він хотів Своїм прикладом показати, що людині не слід залишатися прив’язаною до сімейного життя до кінця відміряних їй днів. З роками людина повинна розвивати природну відреченість.

Хоча Господь був неприв’язаний до сімейного життя, це не означає, що Він був неприв’язаний до Своїх вічних супутниць, трансцендентних пастушок. Однак Господь хотів усунути видимість Своєї прив’язаності до трьох ґун матеріальної природи. Господь ніколи не може бути неприв’язаним до сслужіння Своїх трансцендентних супутниць, як оце Рукміні та інші богині щастя. Про це свідчить «Брахма-самхіта» (5.29): лакшмі-сахасра-ш́ата-самбграма-севйама̄нам.

Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», ніхто не може зрозуміти трансцендентне народження й трансцендентні діяння Господа. Те саме засвідчено тут: окрім тих, хто завдяки відданому служінню досягнув просвітлення, більше ніхто не здатний усвідомити різницю між діями Господа і діями істот, підвладних надприродним силам. Чуттєвими насолодами всіх тварин, людей та півбогів у матеріальному всесвіті керують надприродні сили    —    пракріті, або дайві-майа. Всі в матеріальному світі хочуть насолоджувати чуття, але ніхто не може насолоджувати їх незалежно. Отож істоти, які підвладні надприродним силам, не можуть повірити, що Господь Крішна насолоджує чуття, не залежачи ні від кого іншого, крім Себе Самого. Їм невтямки, що Його чуття трансцендентні. «Брахма-самхіта» пояснює, що чуття Господа всемогутні, тобто будь-яким із Своїх чуттів Він може виконувати діяльність будь-якого іншого чуття. Ісота, наділена обмеженими чуттями, не йме віри в те, що Господь може їсти Своїм трансцендентним чуттям слуху чи вступати в статевий акт самим Своїм поглядом. Підвладна матеріальним законам, зумовлена істота не може навіть мріяти про таку незалежність у діяльності чуттів. Але просто присвятивши себе діяльності бгакті-йоґи, вона зрозуміє, що Господь і Його дії завжди трансцендентні. У «Бгаґавад-ґіті» (18.55) Господь каже: бгактйа̄ ма̄м абгіджа̄на̄ті йа̄ва̄н йаш́ ча̄смі таттватах̣    —    той, хто не став чистим відданим Господа, не може збагнути навіть крихітної частки Господніх діянь.

Супутники Господа, які грали роль царевичів з династій Яду та Бгоджі, не були звичайні живі істоти. Вони б ніколи не вчинили образи святого чи мудреця. Мудреці, чисті віддані Господа, також не впали б у гнів через розваги царевичів з святих родів Яду та Бгоджі, що в них з’явився Сам Господь. Мудреці начебто розгнівалися й прокляли царевичів тільки тому, що це була ще одна трансцендентна гра Господа. Це прокляття мало показати, що навіть нащадки Господа, яким не можуть завдати шкоди ніякі сили матеріальної природи, нездатні уникнути згубних наслідків гніву великих відданих Господа. Тому треба завжди бути вкрай обережним, щоб не образити стопи Господнього відданого.

Серед Господніх відданих виділяють дві категорії: ніт’я-сіддг та садгана-сіддг. Віддані ніт’я-сіддги ніколи не падають у світ матерії, навіть якщо іноді вони сходять на матеріальний рівень, щоб виконати дану їм від Господа місію. А садгана-сіддги    —    це ті віддані, котрі приходять з-поміж зумовлених душ. Серед відданих садгана-сіддг є віддані змішаних мотивів і чисті. Віддані змішаних мотивів іноді відчувають потяг до корисливої діяльності або прив’язані до філософських роздумів. Чисті віддані вільні від усіх таких домішок і повністю занурені в служіння Господу, хоч би де і хоч би в яких умовах вони були. Чисті віддані не схильні облишати своє служіння задля того, щоб відвідати святі місця прощі. Великий Господній відданий нашої епохи, Шрі Нароттама даса Тгакура, в одній з своїх пісень каже: «Відвідувати святі місця прощі    —    це просто ще один різновид омани, в яку впадає спантеличений розум, тому що віддане служіння Господу, хоч би де ми його виконували, являє собою вершину духовної досконалості».

Для чистих відданих Господа, які знайшли повне вдоволення в трансцендентному любовному служінні Господу, навряд чи є якась потреба відвідувати всілякі місця прощі. Однак людям не такого високого рівня покладено за обов’язок періодично відвідувати святі місця і виконувати всі належні обряди. Члени царської династії Яду, які прийшли до Прабгаси, виконали всі обряди, котрі належить виконати в місці прощі, і присвятили плоди свого добродійства предкам, півбогам та мудрецям.

Кожна людина завжди зобов’язана Богові, півбогам, великим мудрецям, іншим живим істотам, людству, пращурам та іншим за численні дари, які вона дістає від них. Тому кожен зобов’язаний відплатити борг вдячності. Як розповідає наступний вірш, Яду, прийшовши до святої Прабгаси, виконали свій обов’язок, з царською щедрістю роздаючи землю, золото і вгодованих корів.

Ці пожертви були призначені для брахманів, які все життя присвятили суспільству, дбаючи як про духовну, так і про матеріальну користь людей. Своїх послуг брахмани ніколи не продавали за плату, як наймані слуги, але суспільство забезпечувало всі їхні потреби. Якщо хтось із брахманів не міг знайти собі дружину, люди влаштовували так, що їм пропонували в дар дівчину. Тому брахмани ні в чому не знали нестачі. Царі-кшатрії і багаті торговці забезпечували їх усім потрібним, а брахмани відплачували тим, що повністю присвячували себе турботам про розвиток суспільства. Так відбувалася соціальна співпраця між різними кастами. З часом, коли брахмани стали легковажити своїми обов’язками, живучи за рахунок суспільства, але не проявляючи брахманічних якостей, вони опустилися до рівня брахма-бандгу, тобто псевдо-брахманів. Тоді поступово інші члени суспільства також відступилися від ідеалу проґресивного життя. Як зазначено в «Бгаґавад-ґіті», систему різних класів, чи каст, створив Господь відповідно до природи діяльності, яку виконує в суспільстві людина, а не на підставі походження, як проголошують помилкові теорії сучасного деґрадованого суспільства.

Поведінка нащадків Яду під час прощі до Прабгаси становить зразок високої культури і являє собою досконалість людського життя. Щоб досягнути досконалості, людині слід дотримуватися трьох засад цивілізованого життя: піклуватися про корів, підтримувати брахманічну культури і, найголовніше, бути чистим відданим Господа. Не ставши чистим відданим Господа, неможливо досягнути досконалості людського життя. Ця досконалість полягає в тому, щоб піднятися до духовного світу, де немає народження, смерті, хворіб і старості. Це найвища досконалість і мета людського існування. Якщо люди не наближаються до цієї мети, то весь матеріальний проґрес і так звані вигоди лише марнують їхні здібності.

Брахмани і вайшнави не їдять їжі, котра не була спочатку запропонована Богові-Особі. Відданий приймає їжу, офіровану Господеві, як Господню милість. Врешті-решт, і людей, і тварин забезпечує їжею Господь. Людина повинна пам’ятати, що всі продукти: зерно, овочі, молоко, питну воду,    —    тобто те, без чого ми не можемо жити, постачає людству Господь. Жоден учений, жоден матеріаліст не зможе своїми зусиллями створити харчові продукти в лабораторії чи на фабриці.

Інтелектуальний клас людей називають брахманами, а тих, хто пізнав Абсолютну Істину в найвищому особистісному аспекті називають вайшнавами. Проте і ті, і ті харчуються тільки рештками жертвопринесення. Жертвопринесення покликане задовольнити яґ’я-пурушу, Вішну. У «Бгаґавад-ґіті» (3.13) сказано, що той, хто харчується рештками жертовної їжі, звільняється від усіх гріхів, тоді як той, хто готує їжу для підтримання свого тіла, набирається всіляких гріхів, що ведуть лише до страждань. Вся їжа, яку приготували Яду в святій Прабгасі для достойних брахманів, була піднесена Богові-Особі, Вішну. Разом з тим Яду шанобливо поклонилися брахманам, б’ючи чолом до землі. Ядавів, як і всіх членів культурних сімей у ведичному суспільстві, виховували в дусі повної співпраці з іншими прошарками суспільства, тому що така співпраця в служінні Господу провадить до досконалості людського життя.

Окремої уваги заслуговують також слова уру-расам. Просто із збіжжя, овочів та молока можна приготувати сотні ласощів. Такі страви належать до ґуни добра, і тому їх можна офірувати Богові-Особі. Як сказано в «Бгаґавад-ґіті» (9.26), Господь приймає тільки ті страви, які приготовано з плодів, квітів, листків та води, якщо їх підносять у дусі щирого відданого служіння. Відданість    —    це єдине, що робить підношення достойним в оча Господа. Господь запевняє, що Він неодмінно з’їдає підношення відданих. Отже, з усіх поглядів Яду були особами досконалої культури і виховання, а те, що їх прокляли мудреці-брахмани, було просто проявом бажання Господа. Вся ця історія служить уроком, який застерігає не бути легковажним у стосунках із брахманами та вайшнавами.

Так закінчуються пояснення Бгактіведанти до «Шрімад-Бгаґаватам», Третьої пісні, третьої глави, яка має назву «Господні розваги за межами Вріндавани».