ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА: З’явлення Шукадеви Ґосвамі

Доброчесний цар дуже картав себе, бо сталося так, що він повівся з бездоганним брахманою недостойно. Для доброчесної людини, як-от цар Парікшіт, таке каяття природне, і воно звільняє відданого від усіх гріхів, вчинених випадково. Відданий з природи не має жодної вади. Якщо відданий випадком вчиняє якийсь гріх, він щиро розкаюється в цьому, і милістю Господа всі ненавмисні гріхи відданого згоряють на вогні каяття.

Верховний Господь вчить, що слід всебічно піклуватись про брахман і корів. Сам Господь радий робити добро брахманам і коровам (ґо-бра̄хман̣а-хіта̄йа ча). Знаючи це, Махараджа Парікшіт дійшов висновку, що за образу, вчинену проти могутнього брахмани, він за законами Господа неодмінно дістане покарання. Отож він приготувався зустріти великі труднощі у найближчому майбутньому. Він прагнув, щоб невідворотні нещастя впали на нього самого, і не заторкнули членів його родини. Через лихі дії людини страждають усі члени її родини; знавши це, Махараджа Парікшіт молився, щоб нещастя впали тільки на нього. Великі страждання мали навчити його не чинити гріховно у майбутньому і водночас були б покутою за вчинений гріх, що звільнило б від страждань його нащадків. Так думає відданий, якому притаманне відчуття відповідальности за свої дії. Свою частку від плодів служіння Господеві отримують і члени родини відданого. Так, Махараджа Прахлада своїм відданим служінням врятував свого батька-демона. Якщо в родині є син-відданий, це найбільше благословення і милість від Господа.

Проґресивна цивілізація засновується на брахманічній культурі, свідомості Бога та піклуванні про корів. Ці три засади мають лежати в основі всього економічного розвитку держави    —    товарообміну, комерції, сільського господарства та промисловости, а інакше весь так званий економічний розвиток призводить до деґрадації. Піклування про корів живить брахманічну культуру, що провадить суспільство до свідомости Бога, завдяки чому цивілізація досягає досконалости. Вік Калі несе за собою руйнацію цих найвищих засад життя. Хоча Махараджа Парікшіт уживав рішучих заходів, щоб не дати уособленому Калі запанувати в світі, Калі таки знайшов лазівку, і навіть такий могутній цар, як Махараджа Парікшіт, піддався емоціям, що їх викликали голод та спрага, і зневажив брахманічну культуру. Махараджа Парікшіт дуже жалкував, що так сталося, і бажав, щоб його царство, сила й багатство, що не служили брахманічній культурі та її засадам, згоріли дощенту.

Та держава і той дім, де багатство і силу не використовують на розвій брахманічної культури, на плекання свідомости Бога та на піклування про корови, роковані загинути. Якщо ми хочемо миру і процвітання у світі, ми повинні взяти з цього вірша урок: кожна держава, кожний дім повинні докладати зусиль до розвитку брахманічної культури задля свого очищення та плекання свідомости Бога, задля самоусвідомлення; вони також повинні піклуватися про корів, щоб мати доволі молока та найліпшої їжі для підтримання досконалої цивілізації.

Істинне щастя можна відчути, досягнувши духовного буття, тобто поклавши край повторенню народжень та смертей. Покласти край народженням і смертям можна тільки повернувшись до Бога. В матеріальному світі звільнитися від повторюваних народжень та смертей неможливо, навіть якщо піднестися на найвищу планету (Брахмалоку), а проте ми все одно відмовляємося ступити на шлях досконалости. Йдучи цим шляхом, істота цілковито звільняється від матеріальних прив’язаностей і стає гідна вступити в духовне царство. Тому бідним у матеріальному розумінні людям увійти в духовне царство набагато простіше, аніж тим, хто матеріально процвітає. Махараджа Парікшіт, великий відданий Господа, був поістині гідний увійти в царство Бога, але навіть попри це його матеріальні надбання (а він був імператор світу) заважали йому досягнути заслуженої досконалости    —    становища одного з супутників Господа в духовному світі. Він був відданий Господа і тому зрозумів, що прокляття хлопчика-брахмани, хоча й нерозумне, насправді було для нього благословенням, спонукуючи його звільнитися від прив’язаности до матеріальних справ    —    і політичних, і громадських. Шаміка Муні, теж засмучений тим, що сталося, почувався до обов’язку повідомити царя за це прокляття, щоб цар мав змогу підготуватися до повернення до Бога. Шаміка Муні передав цареві звістку, що нерозумний Шрінґі, його син, який, хоча й хлопчик, був могутній брахмана, зловжив своєю духовною силою, безпідставно проклявши царя. Те, що цар накинув на шию муні мертву змію, не було достатньою підставою, щоб проклясти його на смерть. Але відвести прокляття було неможливо, і тому ріші повідомив царя, аби той міг тиждень приготуватися до смерти. І Шаміка Муні, і цар були свідомі істинної духовної сутности душі. Шаміка Муні був містик, а Махараджа Парікшіт    —    відданий, отже, вони не поступалися одне одному щодо рівня свого духовного розвитку. Жодний з них не боявся смерти. Махараджа Парікшіт міг би піти до муні й вибачитись перед ним, однак муні супроводив звістку про неминучу смерть царя виразами такого щирого жалю, що цар не хотів своєю присутністю змушувати його ніяковіти ще більше. Він вирішив підготуватися до неминучої смерти і знайти шлях повернення до Бога.

Життя у людському тілі    —    це нагода приготуватися до повернення додому, до Бога, тобто звільнитися від матеріального існування, від повторюваних народжень та смертей. Тому в системі варнашрама - дгарми кожному чоловікові та жінці надають виховання, орієнтуючись саме на це. Варнашрама-дгарму називають ще санатана-дгармою, вічною діяльністю. Система варнашрама-дгарми готує людину для повернення до Бога, і тому за її приписами домогосподар певного часу повинен піти жити як ванапрастга до лісу і так набути довершеного знання, а за якийсь час, раніш як його забере невідворотна смерть, прийняти санн’ясу. Парікшіту Махараджі пощастило дістати попередження про смерть за сім днів, за які він мав змогу підготуватися до смерти. Звичайна людина, проте, не знає заздалегідь, коли помре,    —    а разом з тим смерти не уникнути нікому. Нерозумні люди забувають цей незаперечний факт, що смерть прийде до кожного, і тому нехтують своїм обов’язком підготуватись до повернення до Бога. Вони марнують життя на задоволення тваринних нахилів    —    їдять, п’ють, розважаються і насолоджуються. Люди епохи Калі провадять таке життя через гріховне небажання дбати про брахманічну культуру, свідомість Бога і про корів, за які відповідає держава. Держава повинна використовувати свої доходи на підтримку й розвиток цих трьох речей і просвіщати підданих щодо того, як слід готуватися до смерти. Держава, яка дбає про це, є істинною державою загального добробуту. Індії слід було би йти за прикладом Махараджі Парікшіта, ідеального правителя, а не наслідувати матеріалістичні держави, в яких люди не мають жодного уявлення про царство Бога    —    найвищу мету людського життя. Занепад ідеалів індійської цивілізації спричинився до деґрадації людського суспільства не лише в самій Індії, а й за її межами.

Відданих рівня Махараджі Парікшіта жодна планета матеріального світу, навіть найвища, Брахмалока, не є жаданішою від Ґолоки Вріндавани    —    обителі Господа Крішни, відначального Господа і первинного Бога-Особи. Земля    —    одна з незліченних матеріальних планет у всесвіті, а таких усесвітів в межах махат-таттви є безліч. Від Господа та Його представників     —     духовних вчителів чи ачарій    —    віддані знають, що в жодному з усіх тих незліченних всесвітів немає і одної планети, що годилася б бути оселею для відданого. Відданий завжди бажає тільки одного: повернутися додому, до Бога і стати одним з супутників Господа    —    чи то Його слугою, чи другом, батьком чи коханою    —    на одній з незліченних планет Вайкунтги або на Ґолоці Вріндавані, планеті Господа Шрі Крішни. Всі ті планети вічно перебувають у паравйомі, духовному небі, по той бік Причинового океану, що простягається у межах махат- таттви. Махараджа Парікшіт мав за плечима багато доброчесних учинків і народився в родині великих відданих, вайшнав, а тому вже знав усе це, і матеріальні планети його нітрохи не цікавили. Сучасні вчені заповзялись матеріальними засобами досягти Місяця, але за найвищу планету цього всесвіту вони навіть не мають уявлення. Натомість відданому, як оце Махараджі Парікшіту, байдуже до Місяця та й взагалі до будь-якої матеріальної планети. Тому, дізнавшись за точний день своєї смерти, Махараджа Парікшіт ще більше зосередився на трансцендентному любовному служінні Господу Крішні і почав повний піст при березі трансцендентної річки Ямуни, що плине повз столичне місто Хастінапуру (у штаті Делі). І Ґанґа, і Ямуна    —    це амартйа̄ (трансцендентні) річки, а святість Ямуни навіть більша святости Ґанґи з причин, мова за які далі.

Махараджа Парікшіт, отримавши звістку, що за сім днів помре, одразу покинув родинні справи і переселився на берег священної Ямуни. Зазвичай кажуть, що цар прийняв притулок Ґанґи, однак Шріла Джіва Ґосвамі каже, що цар прийняв притулок Ямуни. Якщо взяти до уваги географічні міркування, твердження Шріли Джіви Ґосвамі видається ближчим до істини. Махараджа Парікшіт жив у своїй столиці Хастінапурі, що поблизу нинішнього Делі, а повз це місто тече саме Ямуна. Тому цар, природно, прийняв притулок радше Ямуни, що текла повз браму царського палацу. А що стосується до святости, річка Ямуна пов’язана з Господом Крішною тісніше за Ґанґу. Господь освятив Ямуну ще від самого початку Своїх трансцендентних розваг у матеріальному світі. Коли Васудева, батько Господа Крішни, переходив Ямуну з новонародженим Господом Крішною на руках    —    а він ніс Господа у безпечне місце, до Ґокули, що на другому березі Ямуни, навпроти Матгури,    —    Господь впав у річку, і вона одразу освятилась пилом з Його лотосових стіп. У вірші окремо зазначено, що Махараджа Парікшіт прийняв притулок прекрасної річки з чудовими водами, які несуть пил з лотосових стіп Господа Крішни, змішаний з листочками туласі. Лотосові стопи Крішни завжди прикрашені листочкам туласі, і щойно Його лотосові стопи торкаються вод Ґанґи чи Ямуни, ці річки одразу освячуються. Господь, однак, частіше торкається вод Ямуни, ніж Ґанґи. Згідно з «Вараха Пураною», яку зацитував Шріла Джіва Ґосвамі, між водами Ґанґи та Ямуни немає різниці, одне що Ямуною називають Ґанґу, коли її води освячені стократно. Аналогічно в писаннях сказано, що тисяча імен «Вішну» мають таку могутність, як одне ім’я «Рама», а три імені «Рама»    —    як одне ім’я «Крішна».

Води Ґанґи освячують усі три світи разом з усіма богами та півбогами, бо плинуть від лотосових стіп Бога-Особи Вішну. Господь Крішна    —    це джерело, з якого постають усі вішну-таттви, а тому кожен, хто прийме притулок Його лотосових стіп, може звільнитися від усіх гріхів і також від наслідків образи, яку цар вчинив проти брахмани. Отож Махараджа Парікшіт вирішив медитувати на лотосові стопи Господа Шрі Крішни, кого називають Мукундою, або тим, хто дає звільнення будь-якого роду. Береги Ґанґи чи Ямуни надають можливість пам’ятати Господа повсякчас. Махараджа Парікшіт звільнився від усіх матеріальних зв’язків і став медитувати на лотосові стопи Господа Крішни. Це шлях до звільнення. Той, хто порвав зв’язки з матеріальним світом, вже ніколи не діятиме гріховно. А хто медитує на лотосові стопи Господа, вже звільнився від усіх наслідків вчинених гріхів. Матеріальний світ створений так, що, живучи в ньому, кожен неодмінно чинить гріхи, хоче він того чи ні. Ліпшого прикладу на це, як сам Махараджа Парікшіт, мабуть, не знайти. За ним втвердилася слава безгрішного, праведного царя, а проте і він став жертвою гріха, хоча завжди пильнував, щоб не чинити неправильних дій. Але й він був проклятий, однак що він був великий відданий Господа, то навіть такий підступ долі обернувся йому на користь. Найголовніше правило таке: ніколи не грішити свідомо і весь час пам’ятати лотосові стопи Господа, не відхиляючись думкою ні на що інше. Тільки якщо відданий налаштований саме так, Господь допоможе йому впевнено просуватися вперед на шляху до звільнення і зрештою досягти Своїх лотосових стіп. І навіть якщо відданий випадково згрішить, Господь врятує таку віддану Йому душу від наслідків усіх гріхів. Це потверджують усі священні писання.

сва-па̄да-мӯлам̇ бгаджатах̣ прійасйа

тйакта̄нй абга̄васйа харіх̣ пареш́ах̣

вікарма йач чотпатітам̇ катган̃чід

дгуноті сарвам̇ хр̣ді саннівішт̣ах̣

(Бгаґ. 11.5.42)

Коли Махараджа Парікшіт всівся при березі Ґанґи, звістка про це розійшлася цілим усесвітом, і мудреці, мавши могутній розум і усвідомлюючи важливість події, всі прибули туди немовби випадково, дорогою до інших місць прощі. Насправді ж вони прийшли саме щоб побачити Махараджу Парікшіта, а не щоб зробити омовіння у святому місці: адже кожний з них своєю присутністю міг освятити будь-яке місце прощі. Звичайні люди йдуть до місць прощі, щоб очиститися від усіх гріхів, і гріхи прочан лягають на місця прощі важким тягарем. Однак мудреці, приходячи до переобтяжених гріхами місць прощі, своєю присутністю освячують ці місця. Отож мудреці, що прийшли побачити Махараджу Парікшіта, прагнули не очиститися, як те мають на меті звичайні люди, а радше зустрітися з Махараджею Парікшітом. Передбачаючи, що Шукадева Ґосвамі оповідатиме там «Шрімад-Бгаґаватам», вони прийшли в те місце начебто для омовіння. Жоден з них не хотів пропустити цієї виняткової нагоди.

Ч’явана. Великий мудрець, один з синів Бгріґу Муні. Він народився до строку, коли викрадали вагітною його мати. Крім нього в його батька було ще п’ятеро синів.

Бгріґу. Махарші Бгріґу народився з жертовного вогнища під час жертвопринесення, що його відправляв для Варуни Брахмаджі. Бгріґу    —    це великий мудрець, а його кохану дружину звати Пулома. Вмівши подорожувати простором, як Дурваса, Нарада та інші, він не раз побував на кожній планеті всесвіту. Перед битвою на Курукшетрі він старався запобігти війні. Колись він просвітив Бгарадваджу Муні щодо еволюції небесних тіл; він є автором славетної «Бгріґу- самхіти», видатного трактату, що містить астрологічні обрахунки. Він дав пояснення, як з ефіру постають повітря, вогонь, вода і земля. Він пояснив, як повітря діє у шлунку і реґулює діяльність кишок. Як великий філософ, він логічно обґрунтував, що жива істота вічна («Махабгарата»). Крім того, він був великий антрополог і ще дуже давно дав пояснення щодо теорії еволюції. Він науково розробив теорію поділу суспільства на чотири стани та класи, що відомий як система варнашрами. Він перетворив царя-кшатрію Вітахав’ю на брахману.

Васіштга. Див. «Шрімад-Бгаґаватам» 1.9.6.

Парашара. Внук Васіштги Муні і батько В’ясадеви. Він був сином Махарші Шакті, а його мати звали Адріш’яті. Парашара вивчив Веди, коли перебував у лоні своєї дванадцятирічної матері. Його батька вбив демон Калмашапада, і Парашара, щоб помститися, хотів знищити весь світ, однак його дід Васіштга спинив його. Тоді він почав яґ’ю, внаслідок якої мали загинути всі ракшаси, однак цього разу його спинив Махарші Пуласт’я. Уподобавши Сат’яваті, що пізніше стала дружиною Махараджі Шантану, він зачав в її лоні В’ясадеву. Завдяки благословенню від Парашари тіло Сат’яваті розливало пахощі на багато кілометрів довкола. Парашара був присутній і при смерті Бгішми. Він був духовний вчитель Махараджі Джанаки і великий відданий Господа Шіви. Парашара є автором багатьох ведичних писань і зводів законів для суспільства.

Ґадгі-сута (Вішвамітра). Великий мудрець, що прославився своїм аскетизмом і містичною силою. Його називають ще Ґадгі-сута, бо його батьком був Ґадгі, могутній цар провінції Кан’якубджа (частина сучасного Уттар Прадешу). Хоча Вішвамітра народився кшатрією, завдяки своїм духовним подвигам йому вдалося стати брахманою, не змінюючи тіла. Ще коли він був цар-кшатрія, він почав чвару з Васіштгою Муні і, відправивши разом з Маґанґою Муні велике жертвопринесення, зумів знищити синів Васіштги. Він став великим йоґом, однак певного разу не зумів опанувати себе і зачав Шакунталу, що стала найвродливішою жінкою в світовій історії. Коли він був царем-кшатрією, він якось завітав до самітницької оселі Васіштги муні, і його зустріли з царською розкішшю. Вішвамітра захотів, щоб Васіштга віддав йому свою корову Нандіні, однак муні відмовився. Тоді Вішвамітра вкрав корову, і через те між мудрецем і царем почалася чвара. Васіштга переміг Вішвамітру своєю духовною силою, і після того цар вирішив стати брахманою. Щоб стати брахманою, він виконував суворі аскези при березі Каушіки. Він був одним з тих, хто намагався відвернути війну на Курукшетрі.

Анґіра. Один з шести синів Брахми, які народилися з його розуму. Він батько Бріхаспаті    —    великого вченого й священика півбогів на райських планетах. Він народився з сімені Брахми, яким той запліднив вугілля з вогнища. Утатг’я та Самварта    —    його сини. Сказано, що він і понині виконує аскези та оспівує святе ім’я Господа в місці над Ґанґою, яке зветься Алокананда.

Парашурама. Див. «Шрімад-Бгаґаватам» 1.9.6.

Утатг’я. Один з трьох синів Махарші Анґіри. Він був духовний учитель Махараджі Мандгати. Утатг’я одружився з Бгадрою, дочкою Соми (Місяця). Варуна викрав його дружину Бгадру, і Утатг’я, щоб відплатити богові води за образу, випив усю воду в світі.

Медгатітгі. Мудрець сивої давнини. Він член ради при цареві райських планет Індрадеві. Його сином був Канва Муні, що виростив у лісі Шакунталу. За суворе дотримання засад ванапрастги (коли людина живе, відійшовши від усіх справ) Медгатітгі був піднесений на одну з райських планет.

Девала. Великий авторитет рівня Наради Муні та В’ясадеви. Його шановане ім’я стоїть у переліку авторитетів, на яких покликається в «Бгаґавад-ґіті» Арджуна, коли визнає Господа Крішну за Верховного Бога-Особу. Після битви на Курукшетрі він зустрічався з Махараджею Юдгіштгірою. Девала    —    старший брат Дгаум’ї, священика родини Пандав. Він дозволив своїй дочці вибрати чоловіка самій, за звичаєм кшатрій, на церемонії сваямвари, куди запросили всіх неодружених синів ріші. Дехто каже, що цей Девала та Асіта Девала    —    це дві різні особистості.

Бгарадваджа. Див. «Щрімад-Бгаґаватам» 1.9.6.

Ґаутама. Один з семи великих мудреців усесвіту. Одним з його синів був Шарадван Ґаутама. Нинішні члени роду Ґаутама-ґотра є або нащадки його родини, або належать до учнівської послідовности від нього. Брахмани, які відносять себе до Ґаутама-ґотри, здебільшого є членами його родини, а кшатрії та вайш’ї, що залічують себе до Ґаутама-ґотри, всі належать до учнівської послідовности від нього. Він був чоловік славетної Ахал’ї, що перетворилася на камінь, коли Індрадева, цар райських планет, став її домагатись. Господь Рамачандра дарував Ахал’ї звільнення. Ґаутама був дідом Кріпачар’ї, одного з героїв битви на Курукшетрі.

Майтрея. Великий ріші давніх часів. Він був духовним вчителем Відури і великим авторитетом з питань релігії. Він порадив Дгрітараштрі підтримувати з Пандавами добрі стосунки. Дурйодгана не погодився на це, і тоді Майтрея прокляв його. Він зустрічався з В’ясадевою і мав з ним бесіди на релігійні теми.

Земні поклони на знак пошани до тих, хто посідає вище становище,    —    це чудовий ритуал, який глибоко зворушує і зобов’язує шанованого гостя. Навіть особу, яка вчинила найтяжчі образи, прощають, коли вона просто складає земний уклін. Махараджа Парікшіт, дарма що його шанували всі ріші і царі, вітав усіх тих великих особистостей у такий смиренний спосіб, бо хотів дістати прощення за будь-які образи. Назагал наприкінці життя кожна розважлива людина виконує цей смиренний звичай, щоб дістати перед смертю прощення. Так Махараджа Парікшіт молив усіх милостиво побажати йому повернутися додому, до Бога.

Хоча цар уже постановив постити на березі Ґанґи, чекаючи смерти, він, прагнучи почути думку великих авторитетів, що були присутні там, смиренно повідомив їх про своє рішення. Кожне, будь-якої ваги рішення мусить спиратися на судження авторитетів, бо тоді все стає досконалим. З цього вірша видно, що монархи, які правили на Землі за тих часів, не були безвідповідальними диктаторами. Вони ретельно виконували авторитетні рішення святих та мудреців, що спиралися на вказівки Вед. Махараджа Парікшіт, досконалий цар, до останніх днів свого життя дотримувався тої засади і завжди радився з авторитетами.

Згідно із засадами релігії випорожнення , сеча, вода з миття й таке інше повинні бути якомога далі від житла. Суміжні ванні, туалети в сучасних квартирах й т. ін, можливо, є дуже вигідні зручності сучасної цивілізації, однак за правилами вони мають бути розташовані якомога далі від житла. За аналогією з цим тут сказано, що ті, хто долає шлях до Бога, повинні так само триматися якомога далі від правителів. Господь Чайтан’я Махапрабгу сказав, що для того, хто хоче повернутися до Бога, бути у близьких стосунках із зануреною у грошові справи людиною або з представниками царського стану гірше від самогубства. Одне слово, трансценденталісти зазвичай не спілкуються з людьми, яких надміру вабить зовнішня краса Божого творіння. Завдяки своїм глибоким знанням та усвідомленню духовного трансценденталіст розуміє, що прекрасний матеріальний світ є не що інше, як відображення, тінь реальности    —    царства Бога. Тому трансценденталіста не зачаровують царські пишноти та будь-що інше такого роду. Однак у випадку з Махараджею Парікшітом все було інакше. На зовнішній погляд цар був приречений померти через прокляття немудрого хлопчика-брахмани,однак насправді царя прикликав до Себе Господь. Інші трансценденталісти, великі мудреці й містики, які зібралися разом на звістку про те, що Махараджа Парікшіт вирішив постити в цьому місці, чекаючи смерти, мали велике бажання побачити царя, бо він повертався додому, до Бога. Махараджа Парікшіт розумів також, що всі великі мудреці, прийшовши на місце, де він постив, проявили тим свою ласку до його предків, Пандав, бо ті віддано служили Господеві. Отож він був вдячний мудрецям, котрі були з ним при останніх днях його життя, і пояснював таку честь величчю своїх предків, дідів. Махараджа Парікшіт пишався тим, що доводився нащадком таким великим відданим. Така гордість відданого Господа певно не має нічого до діла з марнославством, коли пишаються зі свого матеріального багатства. У першім випадку гордість має підстави, а в другім вона оманна і марна.

Махараджа Парікшіт, хоча він народився в родині Пандав, великих відданих, і хоча йому від дитини прищепили трансцендентну прив’язаність до спілкування з Господом, все ж відчував на собі силу чару земного родинного життя, і тому, аби розірвати ці його прив’язаності, виявився потрібним план Господа. Так безпосередньо Господь втручається лише у випадку з обраними відданими. Махараджа Парікшіт переконався в тому, що Господь Сам втрутився в хід подій, коли побачив, що на його смерть зібралися найвищі трансценденталісти всесвіту. Господь завжди там, де Його віддані, а отже присутність великих святих вказувала на присутність Самого Господа. Тому цар радів появі великих ріші, вбачаючи в їхньому приході ласку Верховного Господа.

Щойно людина без останку віддасть себе лотосовим стопам Верховного Господа, вона втрачає страх перед смертю. Атмосфера, яку створили на березі Ґанґи своєю присутністю великі віддані Господа, і те, що Махараджа Парікшіт беззастережно прийняв лотосові стопи Господа, було достатньою запорукою царевого повернення до Бога. Тому цар цілковито звільнився від страху смерти.

Слова Махараджі Парікшіта з’ясовують, що відданий Господа    —    єдина досконала істота. Відданий Господа нікого не вважає за ворога, хоча до самого відданого багато хто може ставитись вороже. Відданий Господа не любить спілкуватися з невідданими, хоча й не чує до них ніякої ворожости. Відданий прагне товариства Господніх відданих. Це цілком природно: адже подібне вабиться до подібного. Для відданого найважливіше    —    це розвинути в собі неподільну прив’язаність до Господа Шрі Крішни, що є батьком усіх живих істот. Добрий син свого батька ставиться дружньо до всіх своїх братів, і так само відданий Господа, добрий син верховного батька, Господа Крішни, бачить усі інші живі істоти у їхньому зв’язку з верховним батьком. Він старається переконати непокірливих синів дослухатись голосу здорового глузду й робить усе можливе, щоб вони визнали Бога, свого верховного батька. Махараджа Парікшіт, поза сумнівом, мав повернутися до Бога, однак він молився до Господа про долю, яка мала б забезпечити йому найдосконаліше у матеріальному світі життя, якби йому не судилося повернутися до Нього. Чистий відданий не прагне товариства навіть таких великих особистостей, як оце Брахма,    —    йому любіше товариство незначної істоти, тільки б вона була відданою Господа.

Ґанґу знають як дружину моря. Сидіння з трави куша вважають за освячене за умови, що траву вирвано з землі разом з коренем, а коли сидіння покладене так, щоб коріння трави, з якої воно сплетене, дивилося на схід, це вважають за сприятливе. Крім того, сидіти обличчям на північ також сприяє духовному успіху. Перед тим, як покинути дім, Махараджа Парікшіт передав стерно влади синові. Таким чином, для Махараджі Парікшіта були створені якнайсприятливіші умови.

Аж до часів Махараджі Парікшіта існувала система міжпланетного зв’язку; і новина про те, що Махараджа Парікшіт вирішив постити, чекаючи смерти, щоб досягти звільнення, дійшла до вищих райських планет у небі, де живуть півбоги з високорозвиненим інтелектом. Життя півбогів розкішніше за людське, однак і півбоги, і люди коряться волі Верховного Господа. На райських планетах немає жодного безбожника чи невіруючого. Тому вони завжди уславлюють усякого Господнього відданого на Землі, а у випадку з Махараджею Парікшітом вони були захоплені і виражали пошану, сиплючи на землю квіти і б’ючи в небесні барабани. Кожен півбог завжди щасливий бачити, що хтось повертається до Бога. Півбог завжди так задоволений відданим Господа, що своєю адгідайвічною силою може навіть всіляко допомагати йому. А півбогами, якщо вони так діють, задоволений Господь. Між Господом, півбогами та відданим Господа на Землі існує невидимий зв’язок повного співробітництва.

Коли жива істота підіймається на рівень відданого служіння Господеві, її природна краса ще зростає. Махараджа Парікшіт був занурений у почуття любови до Господа Крішни. Побачивши це, зібрані мудреці були дуже задоволені і стали виявляти своє схвалення вигуками: «Чудово!» Такі мудреці природно схильні робити добро звичайним людям, тому коли вони бачать, що хтось, як оце Махараджа Парікшіт, робить поступ у відданому служінні, їхній радості немає меж, і вони благословляють таку людину всім, що мають. Віддане служіння Господу таке сприятливе, що з відданого задоволені всі півбоги та мудреці аж до Самого Господа, і тому для відданого все стає сприятливе, а все, що не сприяє його поступові, зникає з його шляху. Побачити всіх великих мудреців в смертну годину було, безперечно, благо для Махараджі Парікшіта, отож так зване прокляття від хлопчика-брахмани обернулося благословенням.

Немудрі політики на урядових керівних посадах вважають, що їхні тимчасові посади є найвищим досягненням у матеріальному житті, і тому чіпляються за них до останньої хвилини свого життя. Вони не знають, що найвище досягнення життя    —    дістати звільнення і стати супутником Господа в Його вічній обителі. Людське життя дане саме на те, щоб досягти цієї мети. Господь знову і знову запевняє нас у «Бгаґавад-ґіті», що найвище осягнення    —    це повернутися до Бога, в Його вічну обитель. Прахлада Махараджа, молячись до Господа Нрісімхи, говорив: «Мій Господи, я дуже боюся матеріалістичного життя, а оця Твоя жаска подоба Нрісімхадеви для мене зовсім не страшна. Матеріалістичне життя подібне до жорна, яке чавить нас. Нас затягнуло у жахливий вир бурхливих хвиль цього життя. Тому, мій Господи, я молю біля Твоїх лотосових стіп, щоб Ти забрав мене назад до Своєї вічної обителі і зробив одним із Своїх слуг. Це    —    найвище звільнення і порятунок від матеріалістичного життя. Я звідав його смак і знаю, що воно дуже гірке. Хоч би в яких видах життя я народжувався, змушуваний до цього своїми діями за попередніх життів, я завжди страждав від двох речей: від розлуки з тим, що люблю, і від зіткнення з тим, чого не бажаю. А ліки, якими я намагався протидіяти цим стражданням, виявлялись гіршими за саму хворобу. Так народження у народження мене жбурляло з одного боку в інший, а нині я молю Тебе, щоб Ти дав мені притулок біля Своїх лотосових стіп».

Царі Пандави, що перевершували багатьох святих цього світу, звідали гіркоти матеріалістичного життя повною мірою. Їм не засліпив очей блиск імператорського трону, яким вони володіли. Вони завжди прагнули, щоб Господь закликав їх до Себе і зробив Своїми вічними супутниками. Махараджа Парікшіт був гідний зватися внуком Махараджі Юдгіштгіри. Махараджа Юдгіштгіра передав імператорський престол своєму внукові, і він, Махараджа Парікшіт, своєю чергою передав престол своєму синові Джанамеджаї. Так робили всі царі у цій династії вірних послідовників Господа Крішни. Відданих Господа ніколи не зачаровує блиск матеріалістичного життя, і вони живуть безсторонньо, без прив’язаности до речей оманного, ілюзорного матеріалістичного життя.

Поза межами матеріального творіння, що його порівнюють до хмари в небі, простягається паравйома, духовне небо з незліченними планетами, які називають Вайкунтгами. Планети Вайкунтги також є різні: Пурушоттамалока, Ач’юталока, Трівікрамалока, Хрішікешалока, Кешавалока, Аніруддгалока, Мадгавалока, Прад’юмналока, Санкаршаналока, Шрідгаралока, Ва̄судевалока, Айодг’ялока, Дваракалока та мільйони інших духовних лок, на кожній з яких панує Бог-Особа. Всі живі істоти там    —    звільнені душі з духовними тілами, що практично невідмінні від Господнього. Там немає матеріальної скверни    —    там усе духовне, а тому там немає причин для скорбот. Ці планети сповнені трансцендентного блаженства, народження, смерть, старість та хвороби на них невідомі. А найвищою з усіх вищезгаданих Вайкунтгалок є Ґолока Вріндавана, обитель Господа Шрі Крішни та Крішниних супутників. Махараджа Парікшіт мав досягти саме цієї локи, і великі ріші, що зібралися там, могли це передбачити. Вони обговорювали між собою славетний відхід великого царя і хотіли бачити цього великого відданого Господа до його останньої хвилини, бо це була остання нагода бачити його. Коли великий відданий Господа йде з цього світу, причин побиватися немає, бо він іде до царства Бога. Але сумно, що такі великі віддані йдуть з наших очей, і тому є всі підстави побиватись. Як і Господа, великих Його відданих не часто випадає бачити нашим очам. Великі ріші тому справедливо вирішили залишатися з Махараджею Парікшітом до його останньої миті.

Усі шість різновидів щедрот    —    багатство, сила, слава, краса, знання і зречення    —    беруть початок з якостей Абсолютного Бога-Особи. Живі істоти, що є невід’ємні частки Верховної Істоти, посідають усі ті якості частково, до сімдесяти восьми відсотків щонайбільше. В матеріальному світі ті якості (до сімдесяти восьми відсотків якостей Господа) вкриті матеріальною енерґією, як сонце буває вкрите хмарами. Сила сонця, вкритого хмарами, набагато менша проти його справжнього сяйва, і так само істинної природи живих істот, що посідають усі ті якості, майже не видно. Є три планетних системи: нижчі, середні й вищі світи. Люди Землі живуть на нижній межі середніх світів, а живі істоти, як-то Брахма та істоти його ранґу живуть у вищих світах, найвищий серед яких Сат’ялока. Жителі Сат’ялоки посідають усю мудрість Вед, і тому містична хмара матеріальної енерґії не застує їхнього зору. Через це вони відомі як уособлені Веди. Такі особистості, володіючи досконало і матеріальним, і трансцендентним знанням, не прагнуть для себе нічого. Вони    —    віддані, що практично вільні від бажань. У матеріальному світі їм немає чого прагнути, а в трансцендентному світі вони довершені самі у собі. Навіщо вони в такому разі приходять до цього світу? Вони сходять на різні планети як месії, щоб виконувати наказ Господа й рятувати падші душі. Вони спускаються на Землю за різних обставин і в місця з різними природними умовами, щоб робити добро людям світу. В цьому світі їм немає іншого діла, крім виправляти падші душі, що, оманені матеріальною енерґією, гибіють у матеріальнім бутті.

У цьому вірші цар задав ученим мудрецям два запитання. Перше запитання стосується обов’язків кожної людини за всіх умов, а друге    —    окремо обов’язків того, хто має скоро померти. З цих двох запитань запитання про обов’язок людини, на яку чекає смерть, важливіше, адже кожен обов’язково помре    —    або невдовзі, або за сто років. Неістотно, скільки саме проживе людина, важливо знати, що слід робити перед смертю. Ці два запитання Махараджа Парікшіт порушив і перед Шукадевою Ґосвамі, коли той прийшов, і власне весь «Шрімад-Бгаґаватам», від Другої пісні і до Дванадцятої, є відповіддю на ці два запитання. Висновок, який випливає з цього і який узгоджується з остаточними словами Самого Господа в «Бгаґавад-ґіті», полягає в тому, що суттю вічного обов’язку кожної живої істоти є служіння Господеві Шрі Крішні. Махараджі Парікшіту це було вже відомо, однак він хотів почути від великих мудреців, що зібралися там, одностайне підтвердження своїм думкам, так щоб виконувати свій обов’язок вже без ніяких вагань. Махараджа Парікшіт вжив важливе слово ш́уддга, «абсолютно правильний». Різні філософські школи пропонують різні методи, щоб пізнати трансцендентне, тобто усвідомити себе. Серед цих методів деякі належать до найвищої категорії, а деякі до середньої або нижчої. Метод найвищої категорії вимагає віддатися лотосовим стопам Господа і так врятуватись від усіх гріхів та їхніх наслідків.

Словом бгаґава̄н подеколи позначають когось із великих відданих Господа, як, наприклад, Шукадеву Ґосвамі. Такі звільнені душі байдужі до справ матеріального світу, бо завдяки значному поступові у відданому служінні вони живуть задоволені самі в собі. Як пояснено раніше, Шукадева Ґосвамі формально ніколи не приймав духовного вчителя і не проходив очисних обрядів. Його природним духовним учителем був його батько, В’ясадева, бо Шукадева Ґосвамі слухав від нього «Шрімад-Бгаґаватам». Вислухавши «Шрімад-Бгаґаватам», Шукадева Ґосвамі звідав довершеного задоволення у самому собі і відтак більше не залежав від жодних формальностей. Формальності потрібні тим, хто ще тільки хоче досягти рівня повного звільнення, однак Шрі Шукадева Ґосвамі милістю свого батька вже перебував на цьому рівні. Шукадева Госвамі був юнаком, і йому б належало вбиратися відповідним чином, однак він ходив світом голий і був байдужий до суспільних звичаїв. Більшість людей не зважала на нього, і тільки діти й жінки з цікавости ходили за ним по п’ятах, як за божевільним. Так він і з’явився на місці події, мандруючи широким світом, як йому хотілося.

Виглядає на те, що коли Махараджа Парікшіт поставив своє запитання, великі мудреці не могли дати одностайної відповіді, що йому слід робити. Відповідно до якостей різних людей існує багато настанов, що допомагають досягнути духовного звільнення. Проте найвища мета життя    —    це досягнути найвищої досконалости у відданому служінні Господеві. Як лікарі інколи розбіжні в своїх порадах, так і мудреці не могли дійти згоди, пропонуючи різні «рецепти», а тимчасом на місце події з’явився великий, наділений надзвичайною могутністю син В’ясадеви.

Коли змальовують шановну особу, починають зазвичай з ніг; цього шанобливого звичаю дотримано і в описі Шукадеви Ґосвамі. Шукадева мав лише шістнадцять років. Людину шанують за досягнення, а не за вік. За досвідом людина молодша може бути старша від когось, хто прожив більше. Шрі Шукадеві Ґосвамі, що його тут названо сином В’ясадеви, було лише шістнадцять років, а проте знанням він перевершував присутніх мудреців.

Риси тіла Шукадеви Ґосвамі вирізняли його серед звичайних людей. Згідно з фізіономікою всі відмітні риси, згадані в описі Шукадеви Ґосвамі, є рідкісними ознаками, які вирізняють великих особистостей. Тіло Шукадеви Ґосвамі за кольором було схоже на тіло Господа Крішни    —     найвищої істоти над усіма богами, півбогами та живими істотами.

Коли Шукадева Ґосвамі з’явився перед зібранням, усі присутні за винятком В’ясадеви, Наради та кількох інших мудреців повставали, а Махараджа Парікшіт, що був надзвичайно радий вітати великого відданого Господа, простерся перед ним в поклоні. Шукадева Ґосвамі також вітався й відповідав на вітання інших обіймами, потиском рук, кивком голови і поклонами, батькові й Нараді Муні передусім. По тому його запросили очолити зібрання. Побачивши, як прийняли Шукадеву Госвамі цар та мудреці, хлопчаки з вулиці та нерозумні жінки, вражені й сповнені благоговіння, покинули глузувати з нього. Зрештою все заспокоїлося і запанував урочистий та вмиротворений настрій.

У великому зібранні святих особистостей були присутні В ’ ясадева ( брахмарші ) , Нарада ( деварші ) , Парашурама (повелитель царів-кшатрій) та інші. Дехто з них були вповноваженими втіленнями Господа. Шукадеву Ґосвамі не вважали ні за брахмарші, ні за раджарші чи деварші, і він не був утіленням Господа, як Нарада, В’яса чи Парашурама, а проте йому виказували шану більшу, ніж будь-кому з них. Це означає, що відданого Господа світ шанує більше, ніж самого Господа. Отож применшувати важливість відданого, як оце Шукадева Ґосвамі, неприпустимо.

Манера, в якій Махараджа Парікшіт звернувся із запитанням до вчителя, заснована на вказівках писань. Писання вчать, що для того, щоб осягнути науку про трансцендентне, треба смиренно звернутися до духовного вчителя. Махараджа Парікшіт готувався зустріти смерть, і за сім днів йому треба було осягнути, як увійти до царства Бога. За таких серйозних обставин обов’язково треба звернутися до духовного вчителя. Якщо людина не прагне розв’язати проблем життя, звертатись до духовного вчителя їй нічого. Тому, хто не вміє задавати духовному вчителю запитання, нема чого перед ним робити. В особі Шукадеві Ґосвамі якості духовного вчителя були проявлені досконало. І духовний вчитель, і його учень, тобто і Шукадеві Ґосвамі, і Махараджа Парікшіт, за допомогою «Шрімад-Бгаґаватам» досягли досконалости. Шукадева Ґосвамі вивчив «Шрімад- Бгаґаватам» від свого батька В’ясадеви, однак нагоди розказати «Бгаґаватам» досі не мав. Без вагань відповідаючи Махараджі Парікшіту на його запитання, він оповів йому «Шрімад-Бгаґаватам», і завдяки «Бгаґаватам» і вчитель, і учень отримали звільнення.

Зазвичай святі віддані, як Шукадева Ґосвамі, не наближаються до тих, хто насолоджується світським життям, а до представників царського роду й поготів. Махараджа Пратапарудра був послідовник Господа Чайтан’ї, але попри це Господь, коли той висловив бажання побачитися з Господом, не дав на це згоди. Відданому, котрий прагне повернутися до Бога, суворо заборонено спілкуватися з жінками та з тими, хто занурений у земні насолоди. Тому віддані рівня Шукадеви Ґосвамі ніколи не мають і найменшого бажання бачитися з царями. Зрозуміло, проте, що у випадку з Махараджею Парікшітом все було не так, як звичайно. Махараджа Парікшіт, дарма що цар, був великий відданий, і тому Шукадева Ґосвамі прийшов зустрітися з ним на останньому відтинку його життя. Через смиренність, що притаманна кожному відданому, Махараджа Парікшіт вважав себе негідним нащадком своїх славетних предків, великих кшатрій, хоча насправді він ні на чому не поступався їм. Недостойних нащадків царських родів прийнято називати кшатра-бандгави, як оце недостойних нащадків брахман називають двіджа-бандгу чи брахма-бандгу. Присутність Шукадеви Ґосвамі сильно надихнула Махараджу Парікшіта. Він відчув, що присутність великого святого, чий прихід будь- яке місце перетворює на місце прощі, освятила його.

Своїм надзвичайним становищем святі місця зобов’язані присутності великих мудреців та святих. Відомо, що гріховні люди, відвідуючи святі місця, лишають там свої гріхи, і ті чимдалі нагромаджуються. Але присутність святих особистостей знешкоджує скверну накупчених гріхів, і тому милістю відданих та святих, які присутні у місцях прощі, ті місця зберігають свою святість. Якщо свята особистість приходить у дім матеріалістичних людей, нагромаджені гріхи цих занурених у земні насолоди людей безсумнівно знешкоджуються. Насправді святим особистостям від домогосподарів не потрібно для себе самих геть нічого. Єдина їхня мета    —    освячувати оселі домогосподарів, і тому домогосподарі мають бути вдячні, коли святі та мудреці приходять до їхніх дверей. Домогосподар, який зневажає святу особу, вчиняє тяжкий гріх. Тому сказано, що якщо домогосподар не схилився в поклоні перед святою особистістю зараз як побачив її, він, щоб знешкодити тяжку образу, мусить постити впродовж цілого дня.

Люди поділяються на дві відміни: атеїстів та відданих Господа. Віддані Господа проявляють божественні якості, і тому їх називають півбогами, тимчасом як атеїстів називають демонами. Вони не на силі зносити присутности Вішну, Бога-Особи. Вони повсякчас намагаються знищити Верховного Бога-Особу, однак виходить завжди навпаки: щойно з’являється Бог-Особа    —    або через Своє трансцендентне ім’я, або через Свої трансцендентні форму, якості, розваги, оточення чи розмаїття    —    демони одразу гинуть. Сказано, що духи не в змозі лишатися там, де оспівують святе ім’я Господа. До оточення Господа належать і великі святі та Господні віддані, і тому поява святого знищує гріхи людини, наче привидів. Так проголошують Веди. Отож спілкуватися радять тільки зі святими відданими, щоб ні демони, ні привиди цього світу не могли підкорити нас своєму лихому впливові.

П О Я С Н Е Н Н Я: Чистий відданий Господа, що цілковито присвятив себе на служіння Йому, робить своїй родині набагато більше добро, ніж усі ті, що прив’язані до ілюзорних родинних стосунків. Назагал люди прив’язані до родини, і ця прив’язаність є рушієм усієї економічної діяльности суспільства. Перебуваючи в омані, такі люди не мають навіть гадки за те, що найбільше благо робить своїй родині людина, що стала відданою Господа. Господь особливо піклується про членів родини та нащадків відданого, навіть якщо самі вони не є віддані. Махараджа Прахлада був великий відданий Господа, але його батько Хіран’якашіпу був великий безбожник і ворог Господа. Незважаючи на це, Господь дарував Хіран’якашіпу звільнення, тому що він був батьком Махараджі Прахлади. Господь такий ласкавий, що всебічно піклується про родичів Свого відданого, і тому відданому немає потреби клопотатися про них, навіть якщо для відданого служіння йому доводиться віддалитися від родини. Махараджа Юдгіштгіра та його брати були синами Кунті, тітки Господа Крішни з боку батька, і тому Махараджа Парікшіт пояснює турботу Господа Крішни про себе тим, що він є єдиним онуком великих Пандав.

Безсумнівно, то саме Господь Крішна надихнув великого мудреця Шукадеву Ґосвамі доброю волею з’явитися перед Махараджею Парікшітом, великим Господнім відданим і передати йому науку «Шрімад-Бгаґаватам». Сім’я відданого служіння Господу людина здобуває з ласки духовного вчителя та Бога-Особи. Духовний вчитель    —    це представник Господа, через якого Господь проявляє Себе перед нами, щоб допомогти нам досягнути кінцевого успіху. Стати духовним вчителем може тільки той, кого уповноважив Верховний Господь. Шріла Шукадева Ґосвамі    —    повноважний духовний вчитель, і тому Господь надихнув його прийти перед Махараджі Парікшіта і викласти йому науку «Шрімад-Бгаґаватам». Досягнути кінцевого успіху    —    повернутись до Бога    —    можна тільки якщо Господь виявить Свою ласку і пошле Свого істинного представника. Якщо Господній відданий зустрічає істинного представника Господа, це запорука того, що, покинувши теперішнє тіло, він одразу повернеться до Бога. Відтак все залежить від щирости самого відданого. Господь перебуває в серці всіх живих істот, і Йому відомо, що робить кожна з них до найменших порухів. Коли Господь з’ясовує, що певна душа палко бажає повернутися до Нього, Він одразу посилає до неї Свого істинного представника. Так щирому відданому Господь дає запоруку її повернення до Бога. З цього випливає, що дістати допомогу істинного духовного вчителя означає отримати допомогу безпосередньо від Господа.

Якщо людина не палає бажанням дізнатися про шлях до досконалости, їй непотрібно звертатися до духовного вчителя. Духовний вчитель    —    це не якась дорога витребенька у домі. Матеріаліст звичайно приймає так званого духовного вчителя в погоні за модою, не отримуючи від цього ніякої користи. Неправдивий духовний вчитель просто лестить так званому учневі, а тому і вчитель, і його підопічний ідуть прямісінько в пекло. Махараджа Парікшіт    —    взірець справжнього учня, тому що він порушує питання насущно важливі для кожного, і насамперед для людини, що стала на порозі смерти. Питання, яке порушив Махараджа Парікшіт, складає основу всього «Шрімад-Бгаґаватам». Погляньмо ж, як мудро відповідатиме великий вчитель.

Святі й мудреці, що живуть у зреченості, відвідують домогосподарів зазвичай удосвіта, коли ті доять корови, і просять у них трохи молока підкріпитися. Півлітра молока забезпечує денну потребу дорослої людини на вітаміни. Тому святі особистості та мудреці живуть на самому молоці. Колись навіть найбідніший домогосподар тримав щонайменше десять корів, і кожна давала від дванадцяти до двадцяти літрів молока щодня, а тому ніхто не шкодував кількох літрів молока старцям. Домогосподар має обов’язок утримувати мудреців та святих особистостей, наче власних дітей. Шукадева Ґосвамі, великий святий, рідко затримувався в оселі домогосподаря більш як на п’ять хвилин рано-вранці. Одне слово, святих, як оце Шукадева Ґосвамі, домогосподареві побачити у оселі доводиться нечасто. Тому Махараджа Парікшіт благає передати йому знання якнайшвидше. Домогосподарі теж повинні мати голову на плечах, бо інакше вони не стануть розпитуватись в мудреців, які відвідують їх дім, про трансцендентне. Домогосподареві не слід прохати в святого чогось, що можна купити за гроші. Такими мають бути стосунки між святими особистостями та домогосподарями.

Так закінчуються пояснення Бгактіведанти до дев’ятнадцятої глави Першої пісні «Шрімад-Бгаґаватам», назва якої «З’явлення Шукадеви Ґосвамі».

КІНЕЦЬ ПЕРШОЇ ПІСНІ