ГЛАВА СІМНАДЦЯТА: Кара й помилування Калі

Головна ознака доби Калі полягає в тому, що низьконароджені шудри, тобто люди, які не дотримуються брахманічної культури і не мають духовного посвячення, перебиратимуться за правителів чи царів, а основною справою таких керівників без кшатрійських якостей та виховання буде забій невинних тварин, і найперше корів та биків, позбавлених хазяйського захисту гідних вайшій, людей з громади торговців. У «Бгаґавад-ґіті» (18.44) сказано, що призначення вайшій    —    опікуватися рільництвом, коровами й торгівлею. Але за доби Калі здеґрадовані вайш’ї (торговці) самі постачають корів на бойні. Призначення кшатрій    —    захищати громадян держави, а вайш’ям визначено опікуватися коровами та биками і використовувати їх для виробництва зерна й молока. Корови дають молоко, а бики допомагають у виробництві збіжжя. Однак за доби Калі на посадах правителів сидять шудри, і корів та биків, тобто наших матерів та батьків, позбавлених захисту громади вайшій, посилають на бойні, що їх повідкривали правителі-шудри.

Ось ще одна ознака епохи Калі: непросвічені шудри, а вони становитимуть більшість людей, робитимуть замах на бездоганно білі, наче білий лотос, засади релігії. Ці шудри, можливо, будуть вихідцями з родин брахман та кшатрій, однак за доби Калі вони не отримуватимуть належного виховання й не вивчатимуть ведичної мудрости і тому уподібняться до шудр, не визнаючи жодних релігійних засад і тероризуючи праведних людей. Шудри Калі-юґи проголосять, що знати не хочуть ніякої релігії, а замість істинної релігії з’являться численні «ізми» та культи, і все це тільки на те, щоб убити бездоганно чистого бика релігії. Держава буде проголошена світською, тобто такою, що не заснована на жодних релігійних принципах, якими внаслідку нехтуватиме увесь загал. Громадянам буде вільно діяти як завгодно, не шануючи садгу, шастр та ґуру. Те, що бик стоїть на одній нозі, вказує, що засади релігії чимдалі зникатимуть одна по одній. Навіть рештки засад релігії перебуватимуть у дуже небезпечному і хисткому становищі, готові будь-якої миті повалитися.

Ще одна ознака епохи Калі    —    дуже погане ставлення до корів. Доїти корову означає добувати релігійні засади в рідкій формі. Великі ріші й муні минулих часів жили на самому молоці. Шріла Шукадева Ґосвамі звичайно йшов до домогосподарів саме коли вони доїли корови і брав у них тільки трохи молока, щоб підкріпитись. Навіть якихось п’ятдесят років тому ніхто не відмовляв садгу в одному-двох літрах молока, і кожний домогосподар пригощав усіх молоком, як водою. У суспільстві, що живе за законами санатана- дгарми, тобто дотримується ведичних засад, встановлено, що домогосподар мусить тримати корови й бики, і не лише щоб мати молоко, а й щоб підтримувати засади релігії. Послідовник санатана-дгарми, дотримуючись релігійних засад, поклоняється коровам і шанує брахман. Молоко корови потрібне для вогняних жертвопринесень, а якщо домогосподар відправляє жертвопринесення, він живе щасливо. Теля радує людське око, а корові теля така втіха, що вона дає якнайбільше молока. Однак за Калі-юґи прийнято віднімати теля від корови якомога раніше, а навіщо це робиться, на сторінках «Шрімад-Бгаґаватам» навіть згадувати не годиться. Корова стоїть зі сльозами на очах, а дояр-шудра викачує з неї молоко машиною; а коли корова вже не дає молока, її посилають на бойню. Цей тяжкий гріх є причиною усіх нещасть сучасного суспільства. Люди не розуміють, що таке насправді їхній так званий економічний розвиток. Доки вони лишатимуться під впливом доби Калі, з темряви невігластва їм не вийти. Замість докладати величезних, проте безплідних зусиль заради миру і процвітання, вони повинні подбати, щоб корови й бики стали цілковито щасливі. Обмеженій людині невтямки, як, забезпечуючи щасливе життя коровам і бикам, вона здобуде щастя для себе самої. Але це    —    закон природи. Варто покластися у всьому на авторитет «Шрімад-Бгаґаватам» і задля загального щастя впроваджувати в життя ці засади.

Кинути виклик представникам епохи Калі має силу голова держави чи цар, як Махараджа Парікшіт, котрий посідає всю повноту влади і має добру зброю, щоб карати негідників. Тільки так можна протидіяти впливові доби занепаду. А коли в державі немає сильної виконавчої влади, миру і спокою в ній бути не може. Виборного голову держави    —    маріонетку, що представляє деґрадовані маси    —    не можна навіть порівняти з могутнім царем на кшалт Махараджі Парікшіта. До уваги беруться не царський сан чи вбрання    —    важать тільки дії.

Брахмани, кшатрії і вайш’ї відомі як двічінароджені, тому що представники цих вищих верств народжуються двічі: вперше    —    від батьків, вдруге    —    проходячи відродження знанням під час духовної посвяти від істинного ачар’ї, духовного вчителя. Отже, кшатрія є двічінароджений так само, як брахмана, і на нього покладений обов’язок захищати безпорадних. Царя-кшатрію вважають за представника Бога, покликаного захищати беззахисних і карати негідників. Коли правителі нехтують виконанням своїх основних обов’язків, втілюється Сам Господь, щоб відновити врядування, засноване на засадах релігії.

За епохи Калі бідних беззахисних тварин, і насамперед корів, про яких правителі повинні всіляко піклуватись, вбивають без ніяких обмежень. Отже, голови держав, які допускають таке у себе просто перед очима, тільки називаються представниками Бога. Таких наділених владою керівників вважають за правителів над нещасним людом тільки на підставі вбрання й титулів, але насправді вони    —    нікчемні представники найнижчих верств без ніяких духовних чеснот, властивих двічінародженим. Від ницої, без другого народження, людини, тобто від людини без духовної культури, годі сподіватися справедливости чи рівного ставлення до всіх істот. Тому за Калі-юґи через неправильне врядування державою всі нещасливі. В сучасному суспільстві люди не отримують другого народження, чи посвячення у духовну культуру. Тому, природно, народний уряд, членів якого вибирають люди без другого народження, є урядом Калі, за правління якого усі нещасливі.

Коли з суспільства свідомо вилучено саму ідею Бога і коли в ньому немає жодного відданого-воїна, як Арджуна, підручні епохи Калі, користаючись з беззаконня в царстві, влаштовують подалі від людських очей бойні і вбивають на них невинних корів та інших тварин. Таких убивць доброчесний цар, як-от Махараджа Парікшіт, карає на смерть. В очах праведного царя негідник, котрий вбиває на відлюдді тварину, нітрохи не ліпший від того, хто вбиває у відлюдному місці дитину, і тому такий злочинець заслуговує на смертну кару.

Аж до часів Махараджі Парікшіта неможливо було навіть уявити, щоб корова та бик опинилися у такому жалюгідному становищі. Тож не диво, що жахлива сцена уразила Махараджу Парікшіта. Він запитав у бика, чи він не півбог, який прибрав подоби нещасного бика, щоб показати, що жде на корів та биків у майбутньому.

Захищати життя і людей, і тварин    —    це найперший і найважливіший обов’язок уряду. Уряд не має права дискримінувати ніяких живих істот. Для людини з чистим серцем нестерпимо бачити організований забій тварин, що його влаштовує держава епохи Калі. Махараджі Парікшіту краяло серце бачити сльози в очах у бика; його вразив такий нечуваний злочин у його доброму царстві. Колись життя тварин захищали так само, як і життя людей. Тільки так має жити вірне Богові царство.

Під належною опікою корови й бики можуть бути лише в державі, в якій урядують правителі, подібні до Махараджі Парікшіта. Махараджа Парікшіт, звертаючись до корови, називає її матір’ю, тому що він    —    двічінароджений цар-кшатрія з відповідною для його становища культурою.

Сурабгами називають корів, які живуть на духовних планетах і про яких особливо піклується Сам Господь Шрі Крішна. Людину створено за образом і подобою Верховного Господа, а корову    —    за образом і подобою корів сурабгі в духовному царстві. У матеріальному світі людське суспільство усебічно захищає себе, але закону, що брав би під захист інтереси нащадків сурабгі,тут немає, дарма що корови самі всіляко допомагають людям, постачаючи їм чудо-їжу, молоко. Але Махараджа Парікшіт і Пандави цілковито усвідомлювали, яку важливу роль у суспільстві відіграють корови та бики і тому були готові завдати їхньому вбивці будь-якої кари, навіть скарати його на горло. В нинішньому суспільстві часами здіймаються поодинокі голоси на захист корів, однак через брак праведних правителів та належних законів корови й бики захисту так і не мають. Людське суспільство повинно визнати важливість корів та биків і, діючи за прикладом Махараджі Парікшіта, всебічно піклуватись про цих важливих тварин. Якщо ми піклуватимемось про корів і про брахманічну культуру, Господь, що дуже ласкавий до корів і брахман (ґо-бра̄хман̣а-хіта̄йа), буде нами задоволений і подарує нам справжній мир.

Коли жителів міста чи селища турбують дикі тварини, поліція чи хтось ще вживають заходів, щоб організованими зусиллями винищити їх. Так само обов’язком уряду є одразу винищувати всі лихі елементи в суспільстві, тобто злодіїв, розбійників та вбивць. На таку саму кару заслуговують і ті, хто вбиває тварин, тому що тварини в державі також є праджа̄. Праджа̄ означає «ті, хто народилися у державі», тобто це і люди, і тварини. Основне право кожної живої істоти, що народилася у державі    —    це право на життя і царевий захист. Навіть тварини в джунґлях є піддані царя і теж мають право на життя, а за свійських тварин, як оце корови й бики, дарма й казати.

Кожний, хто мучить інших істот, є найницішою істотою, і, виявивши такого порушника спокою, цар повинен одразу вбити його. Коли людей турбує якась дика тварина, її вбивають на місці, і так само слід одразу карати кожну людину, котра вбиває чи мучить лісових та інших тварин. За законами Верховного Господа усі живі істоти, хоч би яку вони мали форму тіла, є Його сини, і ніхто не має права вбивати інших тварин    —    за винятком тих, кому це визначено за законами природи. Тигрові, щоб жити, можна вбивати нижчих тварин, однак людині вбивати тварин собі в їжу не дозволено. Така воля Бога, що й створив закон, за яким одні живі істоти є поживою для інших. Веґетаріанці теж живляться іншими живими істотами. Отож цей закон наказує підтримувати життя, вживаючи в їжу тільки ті живі істоти, які кожному визначені у пожиток за волею Бога. «Ішопанішад» вказує, що людина має жити так, як їй наказує Бог, а не як їй самій хочеться. Людина має харчуватись усіляким збіжжям, плодами та молоком, що їй визначив у їжу Бог, але м’яса тварин, за винятком надзвичайних випадків, вона не потребує.

Царі та голови виконавчої влади, що інколи навіть виставляють себе за великих філософів чи вчених, перебувають в ілюзії і, не розуміючи, що мордування нещасних тварин веде їх у пекло, дозволяють відкривати державні бойні. Однак правитель повинен завжди дбати, щоб праджа̄    —    і люди, і тварини    —    були в безпеці, і пильнувати, щоб нікого з живих істот не мучили інші живі істоти. Якщо ж якась жива істота знущається з іншої, її слід негайно схопити й скарати на смерть. Цей приклад подає нам Махараджа Парікшіт.

Народний уряд, тобто уряд, що складається з представників мас, повинен слідкувати, щоб за попусту немудрих урядовців не вбивали невинних тварин. Вони повинні знати заповіді Бога з явлених писань. Махараджа Парікшіт посилається тут на закони Бога, за якими цар чи голова держави, котрий не має почуття відповідальности, ризикує своїми добрим ім’ям, тривалістю життя, силою й владою і зрештою самим поступом до ліпшого життя та спасінням після смерти. Такі бездумні люди навіть не вірять, що буде наступне життя.

Пишучи пояснення до цього вірша, ми тримаємо перед собою заповіт одного видатного сучасного політичного діяча, який нещодавно помер. З цього заповіту видно, що він геть не знає законів Бога, за які каже у вірші Махараджа Парікшіт. Цей політик у своєму глибокому невігластві щодо законів Бога навіть написав: «Я зовсім не вірю у такі відправи, і вдаватися до них, навіть з формальности, було б лицемірством, намаганням обманути і себе, і інших... Щодо цього питання я не маю ніяких релігійних почуттів».

Співставляючи слова видатного політика сучасної доби з тим, що сказав Махараджа Парікшіт, ми бачимо разючу відмінність. У своїй праведності Махараджа Парікшіт жив за законами писань, тимчасом як сучасний політик дослухається тільки голосу власних переконань та почуттів. Врешті-решт, будь-яка велика людина матеріального світу є зумовленою істотою. Матеріальна природа зв’язала її на руки й на ноги своїми цупкими мотузками, але така людина все одно вважає, що має свободу діяти як їй забагнеться.

Підсумовуючи можна сказати, що за часів Махараджі Парікшіта люди були щасливі, а тварини мали належний захист, бо державою правила людина, яка знала закони Бога й діяла не за власними примхами. Бездумні невіруючі створіння, намагаючись заперечити існування Господа і проголошуючи, що не визнають ніякої релігії, розплачуються за це тим, що складає саму цінність людського життя. Людині життя дане на те, щоб пізнати науку про Бога, однак нерозумні створіння, а надто за цієї доби Калі, замість вести науковий пошук Бога виступають з пропаґандою проти релігії і навіть проти самої думки про існування Бога, хоча самі вічно зв’язані Божими законами, свідоцтвом чого є народження, смерть, старість і хвороби.

Царі чи голови виконавчої влади всіх держав, якщо вони прагнуть досягнути мети людського життя, повинні знати закони Господа Крішни (і насамперед «Бгаґавад-ґіту» та «Шрімад-Бгаґаватам») та діяти відповідно до цих законів. Мета людського життя полягає в тому, щоб покласти край усім нещастям існування в матеріальних умовах. Тому, хто знає закони Господа Крішни, нескладно досягти цієї мети. Пізнати закони Бога можна, звернувшись до «Бгаґавад-ґіти», де їх викладено в стислій формі; докладніше ці самі закони пояснює «Шрімад-Бгаґаватам».

В державі, де живуть за законами Бога, нещасливих немає. Якщо десь не дотримують законів Бога, це проявляється передусім у тому, що уособлення релігії, бик, втрачає три ноги. За цим ідуть усі інші нещастя. Коли Крішна був присутній особисто, не було й мови за те, щоб хтось не дотримував Його законів. А нині, за Його відсутности, Його закони представлені на сторінках «Шрімад-Бгаґаватам», щоб сліпці, яким випало стояти при кермі влади, мали провід у своїй діяльності.

Слава царювання Махараджі Рамачандри та царів, які йшли Його стопами, як оце Пандави та їхні нащадки, ніколи не зітреться з людської пам’яті, бо в їхньому царстві жодна невинна й чесна істота ніколи не зазнала прикрощів. Бик і корова    —    це уособлена невинність: люди використовують навіть випорожнення та сечу цих тварин. Нащадки синів Прітги, як ось Махараджа Парікшіт, боялись заплямувати своє добре ім’я, однак проводарі сучасного суспільства не зупиняються навіть перед убивством цих невинних тварин. У тому полягає різниця між правлінням праведних царів і нинішнім врядуванням, коли правителі безвідповідальні і не знають законів Бога.

Безчесні негідники процвітають тому, що на чолі держави стоять безсилі й боягузливі керівники. А коли керівники держави мають досить сили, щоб приборкати усіх нечесних людей та негідників будь-де у своїй державі, ті, звичайно, не зможуть процвітати. Коли негідників карають на науку іншим, це саме по собі приносить добро усім. Як уже сказано, найперший обов’язок царя чи керівника виконавчої влади    —    зусебічно захищати миролюбних, невинних підданих. Віддані Господа з природи миролюбні й невинні, а тому найпершим обов’язком держави є виховувати відданого Господеві з кожного її громадянина. Тоді піддані само собою будуть миролюбними та невинними, а цареві лишиться одне що приборкувати безчесних негідників. Тоді у суспільстві запанують мир і злагода.

Небожителів називають амарами, безсмертними, тому що вони живуть дуже довго, набагато довше, ніж люди. Зрозуміло, що людині, з її щонайбільше сотнею років життя, істота, яка живе мільйони років, видається безсмертною. Ми знаємо з «Бгаґавад-ґіти», що на Брахмалоці день триває 4 300 000 х 1 000 сонячних років. А на інших вищих планетах тривалість одного дня дорівнює півроку на нашій планеті, і їхні жителі живуть десять мільйонів років за своїм відліком часу. Отож, на вищих планетах тривалість життя набагато більша проти людської, і тому їхніх жителів образно називають безсмертними, хоча насправді у матеріальному всесвіті смертні всі істоти.

Махараджа Парікшіт був налаштований кинути виклик хоч би й небожителям, якби вони мучили невинних. Це означає, що голова держави повинен бути так само сильний, як Махараджа Парікшіт, щоб рішуче карати навіть наймогутніших кривдників. Керівник виконавчої влади держави повинен поставити собі за правило неодмінно карати кожного, хто порушує закони Бога.

У писаннях є згадка про апад-дгарму, тобто про обов’язки людей за екстремальних обставин. Відомо, що великий мудрець Вішвамітра, опинившись у надзвичайно небезпечному становищі, був змушений живитись собачатиною. За екстремальних обставин людині дозволено вживати в їжу м’ясо будь-яких тварин, однак це не означає, що в державі, та ще й під крилом уряду, для м’ясоїдів має працювати мережа боєн. Ніхто не має права їсти м’ясо за нормальних обставин, просто на догоду язику. Того, хто вдається до цієї грубої насолоди, цар чи правитель обов’язково має покарати.

Для людей будь-якого фаху в писаннях встановлені певні правила, і того, хто їх додержує, називають сва-дгарма-стга, тобто вірним своєму визначеному обов’язкові. «Бгаґавад- ґіта» (18.48) радить не облишати своїх обов’язків, навіть якщо вони мають якісь вади. Йти проти сва-дгарми дозволяється тільки у виключних випадках, за екстремальних умов, але в повсякденному житті переступати їх не можна. Керівник держави покликаний стежити, щоб ніхто не зраджував сва- дгармі, хоч би які були визначені обов’язки людини, і всіляко захищати послідовників сва-дгарми. Порушників слід карати відповідно до приписів шастр, а обов’язок царя    —    стежити, щоб кожний твердо виконував свої обов’язки у згоді з писаннями.

Свої обіцянки й погрози Махараджа Парікшіт робив, виходячи зі своєї реальної могутности. Махараджа проголосив, що від його суворої царської руки не втекти навіть небожителям, якщо вони порушили засади релігії. То не було виявом оманної пихи, бо відданий Господа має таку силу, як і Сам Господь, а подеколи з ласки Господа і більшу; і якщо відданий пообіцяв щось, Господь Своєю милістю влаштовує, щоб усе обіцяне було виконане, навіть якщо за звичайних умов таке мало чи й далося б зробити. Бездомісне віддане служіння Пандав та їхня повна впокореність Господеві схилили Крішну стати їхнім колісничим, а якось навіть і посланцем. Господеві завжди приємно робити послуги Своєму відданому, тому що Господь повсякчас прагне послужити Своєму бездомісному відданому, який не знає в житті нічого, крім служити Господеві у цілковитій любові й відданості. Махараджа Парікшіт, внук Арджуни, славетного слуги й друга Господа, був чистим відданим Господа, як і його дід, і тому Господь був з ним завжди, ще від часу, коли Парікшіт перебував у лоні матері, безпорадний перед страшним жаром Ашваттгаминої брахмастри. Відданий завжди перебуває під захистом Господа, а отже коли Махараджа Парікшіт обіцяє захист, його слова аж ніяк не безпідставні. Бик, уособлення релігії, розуміє це і дякує цареві, що він чинить так, як це пасує його становищу.

Є багато умоглядних філософів, що висувають свої теорії щодо причини й наслідку, і насамперед щодо причини страждань та їхніх наслідків для різних живих істот. Визначено, що існує шість великих філософів: Канада    —    засновник філософії вайшешіка, Ґаутама    —    засновник логіки, Патанджалі    —    засновник системи містичної йоґи, Капіла    —    засновник філософії санкг’я, Джайміні    —    засновник карма-мімамси, та В’ясадева, засновник веданта-даршани.

Хоча бик, уособлення релігії, і корова, сама Земля, чітко розуміли, що безпосередня причина їхніх страждань    —   уособлений Калі, вони як віддані Господа усвідомлювали і те, що ніхто не може завдати їм горя без Господнього дозволу. У «Падма Пурані» сказано, що наші теперішні страждання є плодом з насіння наших гріхів, але якщо виконувати чисте віддане служіння, поступово зникають навіть і ці насінини гріха. Отже, навіть коли відданим трапляється спіткати кривдника, вони не звинувачують його у своїх стражданнях. Вони беруть за очевидне, що кривдником рухає якась непряма причина, і тому терпляче зносять усі страждання, вважаючи, що Бог і без того полегшує їхню долю, посилаючи їм лише незначну частку страждань, що їх вони заслужили.

Махараджа Парікшіт сподівався почути пряме звинувачення проти кривдника, але потерпілі, керуючись вищезгаданими міркуваннями, відмовились звинувачувати його. Умоглядні філософи, проте, не визнають Господньої волі; вони намагаються знайти причину страждань шляхом власних здогадів, як це змальовано в подальших віршах. Згідно зі Шрілою Джівою Ґосвамі, такі мислителі самі збиті з пуття і тому не здатні збагнути, що найвища причина всіх причин    —     це Верховний Господь, Бог-Особа.

Філософи, як, наприклад, Джайміні та його послідовники, твердять, як вказано у вірші, що кармічна діяльність є корінною причиною і нещастя, і щастя, а вищий авторитет, певний надприродний Бог (чи боги), якщо Він таки існує, також кориться закону кармічної діяльности, тому що Бог (чи боги) винагороджує кожного відповідно до його дій. Ці філософи проголошують, що дії самої по собі не існує: дію неодмінно виконує хтось, а отже той, хто виконує дію, сам є причиною власних щастя та нещастя. У «Бгаґавад-ґіті» (6.5) також підтверджено, що звільнитись від матеріальних страждань та нещасть можна, якщо застосувати на це свій розум, очищений від прив’язаности до матеріального. Тож слід пильнувати, щоб прив’язаний до матеріального розум не був причиною нашого ув’язнення в матеріальному світі. Так, розум може бути або другом, або ворогом і причиною як щастя, так і нещастя.

Атеїстичні послідовники школи санкг’я (матеріалісти) роблять висновок, що причиною всіх причин є матеріальна природа. Якщо вірити їм, причиною матеріальних щастя та нещастя є різні поєднання матеріальних елементів, а розпад матеріальних сполук приводить до звільнення від матеріальних страждань. Ґаутама і Канада за причину всього вважають поєднання атомів, а школа імперсоналістів, яких очолює Аштавакра, певні, що причиною всіх причин є духовне сяйво, Брахман. Однак у «Бгаґавад-ґіті» Сам Господь проголошує, що Він    —    джерело безособистісного Брахмана, а отже саме Він, Бог-Особа, є найвища причина всіх причин. Це підтверджує і «Брахма-самхіта», вказуючи, що Господь Крішна    —    найвища причина всіх причин.

Як уже пояснено раніше, вайшнави, віддані Господа, вважають, що без дозволу Верховного Господа не відбувається нічого. Він — найвищий владця, адже у «Бгаґавад-ґіті» (15.15) Господь Сам з’ясовує, що Він як усепроникаюча Параматма перебуває в кожному серці, пильно спостерігаючи за всіма діями живої істоти і виступаючи за свідка усіх її вчинків. Це спростовує арґумент атеїстів, які кажуть, що карати можна лише тоді, коли провину довів компетентний суд; ми, проте, знаємо, що поруч з живою істотою завжди є вічний свідок і постійний супутник. Жива істота може забути, що вона зробила в минулому чи теперішньому житті, однак вона повинна знати, що на одному дереві тіла, наче двоє птахів, завжди сидять і індивідуальна душа, і Верховна Душа, Параматма. Один з птахів, жива істота, намагається насолоджуватись плодами з дерева, а тимчасом Верховна Істота спостерігає за її діями як свідок. Тобто насправді прояв Параматми, Верховна Душа, є свідком усіх дій живої істоти, і тільки з Її волі істота може згадати чи забути, що вона робила в минулому. Отже, Господь є водночас і безособистісний Брахман, і локалізована в серці кожного Параматма. Він знає все минуле, теперішнє і майбутнє, і від Нього не сховати нічого. Віддані свідомі цього і тому щиро виконують свої обов’язки, не надто дбаючи за винагороду. Ба більше, того, як діятиме Господь у відповідь на ті чи інші дії, не допоможуть визначити ні філософські міркування, ні глибока вченість. Чому одних Він ставить у скрутне становище, а інших ні? Він найвищий знавець науки Вед, і тому Він    —    справжній ведантист; і Він також укладач «Веданти». Немає істоти, що була б незалежною від Нього, і кожна істота слугує Йому в той чи інший спосіб. У зумовленому стані живі істоти служать під примусом матеріальної природи, а істоти звільнені служать Господеві добровільно, з любов’ю й за допомоги духовної природи. Дії Господа вільні від помилок і скверни. Все, що Він робить,    —    це дії Самої Абсолютної Істини. Тож Бгішмадева, визначивши дії Господа як незбагненні, не помилився.

Отже випливає висновок, що Махараджа Парікшіт побачив страждання уособлення релігії та уособленої Землі не випадково; задум Господа був у тому, щоб довести, що Махараджа Парікшіт    —    найдосконаліший правитель, цілковито свідомий потреби захищати корів (Землю) та брахман(засади релігії), ці два стовпи духовного поступу. Всі повністю підкорені владі Господа. Коли Господь спонукує когось здійснити ту чи іншу діяльність, Він діє абсолютно непомильно, незалежно від того, якими можуть видатись конкретні обставини. Отже Господь влаштував для Махараджі Парікшіта іспит, бажаючи показати світові його велич. Подивімося ж, який вихід з цього становища знайшов проникливий розум царя.

Слова бика, уособлення релігії, спиралися на філософію і мудрість, і цар був задоволений, зрозумівши, що бідолашний бик    —    не звичайна істота. Той, хто не знає добре законів Верховного Господа, не зміг би говорити з такою філософською глибиною. Тож імператор, що посідав не меншу мудрість, не вагаючись відповів бикові безпомильно і ясно.

Відданий вважає, що ніхто не може незалежно, сам по собі, бути добродійником чи кривдником, тому що все відбувається з дозволу Верховного Господа. І тому відданий нікого не вважає безпосередньо відповідальним за свої дії. В будь-якому випадку він вважає за певне, що і добро, і невдача послані від Бога і є виявом Його ласки. Отримавши щось добре, ніхто не заперечуватиме, що то послане від Бога, однак щодо втрат чи нещастя можуть виникнути сумніви, чи може Господь бути такий неласкавий до Свого відданого, щоб примістити його у скрутне становище. Ісусові Христу випали, як видавалось, страшні випробування: темні люди розіп’яли його, але він нітрохи не гнівався на кривдників. Саме так слід приймати усе, сприятливе воно чи ні. Тому в очах відданого той, хто звинувачує кривдника,    —    такий самий грішник, як і його кривдник. Відданий Господньою милістю терпляче зносить усі нещастя. Махараджа Парікшіт побачив саме таку поведінку і це навело його на думку, що бик є самим уособленням релігії. Іншими словами, для відданого не існує страждань, бо він бачить Бога у всьому і так звані страждання сприймає теж як вияв милости Господа. Корова й бик зовсім не скаржилися цареві на уособленого Калі, що мучив їх, хоча звичайно в такому становищі всі звертаються до представників державної влади зі скаргами. Незвичайна поведінка бика привела царя до висновку, що бик    —    не хто, як саме уособлення релігії, бо більше ніхто не зумів би розібратися у таких тонкощах її законів.

Може постати запитання, чому відданий має не вказувати на справжнього виконавця дії, якщо відданий певний, що зрештою все робить Господь. Знаючи, хто врешті-решт стоїть за кожною дією, не слід удавати, що не знаєш справжнього виконавця. Щоб розвіяти цей можливий сумнів, дана відповідь, що Господь безпосередньо ні за що не відповідає, тому що все робить уповноважена від нього майа-шакті, матеріальна енерґія. Вона завжди навіює всім сумніви щодо верховної влади Господа. Бик, уособлення релігії, добре знав, що без дозволу Верховного Господа нічого статися не може, але однаково під впливом оманної енерґії ним запанував сумнів, і тому він нічого не сказав про найвищу причину. Сумніви в ньому постали через занечищувальний вплив Калі й матеріальної енерґії. Оманна енерґія посилює всі прояви епохи Калі у багато разів, і кінцевого результату просто неможливо оцінити.

Оманна енерґія, матеріальна природа, діє на живі істоти тою мірою, якою сама істота піддається звабним чарам майі. Приворожені яскравим світлом, метелики летять у вогонь і гинуть. І так само оманна енерґія своїми чарами завжди вабить зумовлені душі увійти у вогонь ілюзії. Ведичні писання застерігають зумовлені душі не піддаватись омані, а, навпаки, вчать звільнятися з-під її чару. Веди застерігають нас не занурюватись у темряву невігластва, а стати на шлях, що веде до світла. Застерігає нас і Сам Господь, кажучи, що оманливість матеріальної енерґії надто сильна, щоб її подолати, однак це легко дається тому, хто цілковито впокорився лотосовим стопам Господа. Проте впокоритися лотосовим стопам Господа не так уже й просто. Це під силу лише особі, яка є аскетична, чиста, милосердна та правдива. Чотири названі засади проґресивного суспільства були відмітними рисами Сат’я-юґи. За тої епохи практично кожна людина була за якостями брахманою найвищого ґатунку, і у всіх суспільних станах усі люди були парамахамсами, тобто зречениками найвищого рівня. Завдяки високій культурі тодішні люди були непідвладні ілюзорній енерґії, а сила характеру дозволяла їм вирватися з лабетів майі. Однак з часом головні засади брахманічної культури тобто аскетизм, чистота, милосердя і правдивість    —    поступово занепадали, відступаючи перед гординею, прив’язаністю до жінок та дурманних речовин, і людство дедалі віддалялося від шляху звільнення, шляху трансцендентного блаженства. Що більше часу минає від початку доби Калі, то більшає в людях пихи, то міцнішає їхня прив’язаність до жінок та дурманних речовин. Під впливом доби Калі останній злидар гордиться своїм мідяком, жінки завжди вбираються щонайзазивніше, щоб полонити розум чоловіків, а чоловіки згубно прив’язані до вина, цигарок, чаю, жувального тютюну і такого іншого. На ґрунті усіх тих звичок, що їх сукупність прийнято називати «поступом цивілізації», розквітає безбожність, і як наслідок корупція, хабарництво та кумівство стають непереборними. Ні державні закони, ні поліцейський нагляд не на силі подолати цього. Однак вилікувати хворобу розуму можна, якщо вдатися до відповідних ліків    —    запроваджуючи у суспільстві засади брахманічної культури, тобто аскетизм, чистоту, милосердя і правдивість. Сучасна цивілізація своєю економічною діяльністю призвела до небаченого досі зубожіння людей, яких шантажують виробники товарів. Якби проводарі суспільства й багаті люди милосердно віддавали п’ятдесят відсотків накопиченого багатства на просвіту оманених мас, так даючи їм свідомість Бога, науку «Бгаґаватам», вік Калі напевно відступив би і не зміг би ловити зумовлені душі до своїх пасток. Ми повинні завжди пам’ятати, що оманна гордість, тобто зависока думка про власну систему життєвих цінностей, надмірні прив’язаність до жінок та спілкування з ними, а також вживання дурманних речовин заводить людське суспільство далі й далі від шляху миру, хоч би скільки люди галасували про мир у світі. Проповідь засад «Бгаґаватам» сама собою зробить людей аскетичними, чистими і зсередини, і ззовні, милосердними до тих, хто страждає, і правдивими у щоденному житті. Так можна виправити вади людства, що нині запанували у суспільстві.

За основу засадам релігії правлять не якісь догми чи формули, створені від людей    —    засади релігії спираються на чотири принципи, що впорядковують життя: аскетизм, чистоту, милосердя і правдивість. Треба вчити людський загал жити за цими принципами від самого дитинства. Аскетизм означає добровільно приймати щось, можливо, не дуже приємне для тіла, але сприятливе для духовного поступу, постити, наприклад. Постити два чи чотири рази на місяць    —    це певна аскеза, яку можна добровільно прийняти задля духовного усвідомлення, але ні в якому разі не задля якоїсь іншої    —    політичної чи ще якоїсь    —    мети . В «Бгаґавад-ґіті» (17.5–6) засуджений будь-який піст, якщо мета його інакша, як поступ у духовному усвідомленні. Крім того, тілові й розуму потрібна чистота. Чистота тіла певною мірою допомагає, однак потрібна й чистота розуму, а вона приходить, якщо уславлювати Верховного Господа. Вичистити з розуму бруд, що нагромадився там, можна тільки за допомогою уславлення Верховного Господа. Безбожне суспільство очистити свого розуму не на силі, тому що в ньому відсутня сама ідея Бога, і через цю просту причину люди в такому суспільстві попри всі свої матеріальні набутки не можуть посідати ніяких добрих якостей. Складати всьому ціну слід за наслідками. Наслідок, до якого призводить діяльність цивілізації епохи Калі    —    це незадоволення, і тому кожний шукає засобів заспокоїти розум. За Сат’я-юґи, коли всі люди посідали вищезгадані якості, розум людей був досконало вмиротворений. З часом, проте, ці якості занепадали: у Трета-юґу від них лишилося три чверті, у Двапара- юґу    —    половина, а за Калі-юґи ми маємо лише чверть, та й вона через поширення брехливости поступово сходить внівець. Гординя, є їй підстави чи ні, знищує наслідки аскез, надмірна прив’язаність до жінок та їхнього товариства знищує чистоту, вживання дурманних засобів знищує милосердя, а поширення брехливої пропаґанди знищує правдивість. Врятувати людство, не дати йому пасти жертвою усіх вищезгаданих лихих явищ можна, якщо відродити бгаґавата- дгарму.

Правити державою повинні кшатрії, люди, здатні захищати тих, хто в скруті. Низьконароджені люди без належної підготовки, тобто люди, що не чують в собі прагнення захищати тих, хто страждає, не мають права обіймати посади правителів. На жаль, за епохи Калі низьконароджені, без належного виховання люди стають правителями на підставі голосування мас і замість захищати тих, хто страждає, створюють у суспільстві нестерпні умови. Такі правителі, нехтуючи закон, втішаються коштом добробуту своїх громадян, і тому доброчесна матір-Земля плаче, бачачи жалюгідне становище людей і тварин, своїх дітей. Ось що чекає на світ за доби Калі, коли безбожність набуває найбільшої сили. А що гідних царів, здатних викорінити безбожні тенденції, нині немає, то очистити світ від мороку корупції, хабарництва, шантажу й такого іншого вийде тільки якщо систематично навчати всіх людей науки «Шрімад-Бгаґаватам».

Вище йшлося за те, що уособлений Калі    —     це той, хто свідомо чинить усілякі гріхи, порушуючи дані в явлених писаннях заборони. Зрозуміло, що за цієї епохи діяльність Калі проникатиме всюди, однак це не означає, що проводарі суспільства, правляча верхівка, вчені й розумні люди, а понад усе віддані Господа мають сидіти склавши руки і бути байдужими до проявів віку Калі. Зрозуміло, що за дощового сезону неодмінно буде багато дощів, однак це не означає, що люди не мають захищати себе від дощу. Правителі держави і так само решта людей повинні робити все можливе, щоб зупинити Калі чи осіб, які підпали під вплив доби Калі, і Махараджа Парікшіт    —    ідеальний керівник виконавчої влади, тому що він був готовий одразу вбити уособленого Калі своїм гострим мечем. Уряд не повинен обмежуватися резолюціями проти корупції та розкладу суспільства    —    він мусить бути готовий, як вчать визнані шастри, скарати гострим мечем тих, хто є причиною розкладу суспільства. Урядові не вдасться зупинити розкладу доти, доки він дозволяє крамниці з вином. Керівникам слід негайно позакривати всі крамниці, в яких продають наркотики й алкогольні напої, і визначити кару, аж до смертної, для тих, хто не хоче відмовитися від згубної прив’язаности до будь-яких дурманних засобів. Так можна зупинити діяльність Калі, і приклад цього показує маха-ратга Махараджа Парікшіт.

Царські шати уособленого Калі    —    обман. Царське вбрання призначене для царя, кшатрії. А якщо за царя перебираються низьконароджені, то істинний кшатрія, як оце Махараджа Парікшіт, своїм викликом виводить їх на чисту воду. Справжній кшатрія ніколи не здається. Він завжди приймає виклик свого кшатрії-супротивника і б’ється з ним, щоб знайти перемогу чи смерть. Справжній кшатрія    —    не та людина, що впокорюється комусь. За епохи Калі не злічити облудників, які удають із себе правителів чи голів держав, однак коли виклик їм кидає справжній кшатрія, їхня істинна сутність виходить на яв. Тому щойно уособлений Калі, перебраний за царя, зрозумів, що ні в якому разі не подолає в битві Махараджу Парікшіта, він одразу скинув з себе царське вбрання і схилив перед царем голову, наче підданий.

Навіть звичайний кшатрія не вб’є людини, яка віддалася йому, то що казати за Махараджу Парікшіта, хто з природи був співчутливий і ласкавий до нещасних! Він усміхнувся, тому що перебраний Калі відкрив своє єство низьконародженої людини. Махараджа Парікшіт подумав про іронію того, що відбувалося: цей нещасний низьконароджений Калі врятувався, своєчасно віддавшись йому, хоча доти ніхто не міг втекти від гострого меча царя, якщо той вирішив убити когось. Тому історія уславлює велич і милосердя Махараджі Парікшіта. Він був милостивий і співчутливий імператор, цілковито гідний того, щоб йому корилися навіть вороги. Так волею Провидіння уособлений Калі врятувався.

Уособленого Калі, поплічника всього безбожного, можна вибачити, якщо він здається, однак дозволити йому жити як громадянину хоч де у державі соціального добробуту неприпустимо. Пандави були уповноважені представники Бога-Особи, Господа Крішни. Битву на Курукшетрі влаштував у кінцевому підсумку Господь, однак без будь-якого особистого розрахунку. Він просто хотів, щоб світом правив ідеальний цар, як ось Махараджа Юдгіштгіра, чи його нащадки, як Махараджа Парікшіт. Тому цар з почуттям відповідальности, а саме таким був Махараджа Парікшіт, не міг дозволити, щоб у його царстві процвітав поплічник безбожности, бо це заплямувало б добре ім’я Пандав. Тільки так можна викорінити в державі злочинність    —    іншого способу немає. Поплічників безбожности слід виганяти з держави, і це дасть змогу врятувати її від занепаду.

Дотримуватись головних засад релігії, тобто засад аскетизму, чистоти, милосердя та правдивости, можуть, як ми вже казали, послідовники будь-якого віросповідання. Немає ніякої потреби переходити з індуїзму в мусульманство чи з мусульманства в християнство або якусь іншу віру, стаючи внаслідку відступником і недовірком. Релігія «Бгаґаватам» закликає додержувати засад релігії. Засади релігії    —    це не догми чи постулати якоїсь певної віри. Залежно від часу та місця постулати можуть різнитися між собою. Головне, що треба брати до уваги,    —    це досягнення мети релігії. В тому, щоб триматися за догми та формули, не наближаючись до істинних засад, немає нічого доброго. Держава може бути відмежована від релігії, не стаючи на сторону жодного віросповідання, однак уряд не повинен бути байдужим до вищезгаданих релігійних засад. Однак за доби Калі голови держав будуть байдужі до цих принципів релігії, а тому під їхнім крилом природно розцвітатимуть антиподи релігійних засад    —    жадність, обман, шахрайство та злодійкуватість. Що ж до пропаґанди, спрямованої проти розкладу держави, вона лишатиметься марним галасуванням.

Усі жертовні обряди призначені для задоволення Яґ’єшвари, Верховного Бога-Особи. Священні писання визначають для різних епох різні жертвопринесення. Іншими словами, мета жертвопринесення    —    визнати вищість Господа і чинити так, щоб усебічно вдовольнити Його. Атеїсти не вірять в існування Бога і не виконують ніяких жертвопринесень задля Його вдоволення. Місце чи країну, де визнають вищість Господа і тому виконують жертвопринесення, називають брахмавартою. У світі є багато різних країн, і кожна може мати якісь відмінні жертвопринесення для вдоволення Верховного Господа, однак, як вказує «Бгаґаватам», головне, що вдовольняє Господа,    —    це правдивість. Правдивість    —    це основа релігії, а найвища мета всіх релігій    —    вдовольнити Господа. За доби Калі найвищим методом жертвопринесення для всіх є санкіртана-яґ’я. Така думка досвідчених людей щодо яґ’ї. Господь Чайтан’я проповідував саме такий спосіб яґ’ї, чи жертвопринесення. А з цього вірша зрозуміло, що санкіртана-яґ’ї можна відправляти скрізь і всюди, і це дасть змогу прогнати уособленого Калі та врятувати людей від згубного впливу цієї епохи.

Іноді можна побачити навіть, що люди поклоняються і офірують дари півбогам, як, приміром, Індрі та Чандрі, однак наслідки усіх таких жертвопринесень дарує таким людям Верховний Господь. І тільки Він на силі обдаровувати благословеннями того, хто поклоняється півбогам. Півбоги, навіть коли поклоняються саме їм, без дозволу Господа нічого зробити не здатні, бо Господь є Наддушею усіх    —    і рухомих, і нерухомих істот.

У «Бгаґавад-ґіті» (9.23) Сам Господь підтверджує це в такій шлоці:

йе ’пй анйа-девата̄-бгакта̄

йаджанте ш́раддгайа̄нвіта̄х̣

те ’пі ма̄м ева каунтейа

йаджантй авідгі-пӯрвакам

«Сину Кунті! Все, що офірують півбогам, насправді призначене тільки для Мене, просто його приносять у жертву без розуміння істини.»

Насправді Верховний Господь один, і іншого такого немає. Немає іншого Бога, крім Бога. Верховний Господь вічно трансцендентний щодо матеріального творіння. Однак є чимало людей, які поклоняються півбогам, як ось Сонцю, Місяцю, Індрі, що є просто представниками Верховного Господа у матеріальному світі. Усі ці півбоги непрямо представляють Верховного Господа у ґунах матеріальної природи. Але обізнаний вчений чи відданий знає, хто є хто. Тому він поклоняється безпосередньо Верховному Господеві і не відволікається на поклоніння Його представникам, що наглядають за ґунами матеріального світу. Ті, хто не володіє таким знанням, поклоняються представникам Господа у ґунах матеріального світу, однак їхнє поклоніння незаконне, а тому є порушенням встановленого ладу.

Цар був готовий вбити уособленого Калі на місці, якби той не підкорився його наказу. Поза тим цар не мав нічого проти того, щоб Калі жив і далі. Уособлений Калі, зі свого боку спробувавши уникнути покарання і так, і так, вирішив, що іншого виходу, як впокоритися цареві, немає, і тому затремтів від страху за своє життя. Цар, чи голова виконавчої влади, повинен мати досить сили, щоб стати перед уособленим Калі наче Ямараджа, уособлена смерть. Царський наказ треба обов’язково виконувати, інакше порушник важить головою. Тільки так можна керувати уособленими Калі, що порушують природний плин життя громадян.

Уособлений Калі розумів, що Махараджа Парікшіт    —    імператор усіх країн світу, а тому, хоч би де Калі жив, він скрізь наражатиметься на такий самий гнів царя. Природа уособленого Калі    —    чинити зло, а покликанням Махараджі Парікшіта було приборкувати всіх лиходіїв, і насамперед уособленого Калі. Отож для уособленого Калі було б ліпше одразу загинути від руки царя, аніж чекати неминучої смерти деінде. Врешті-решт він здався на ласку царя, лишивши цареві вирішувати, як учинити.

Уособлений Калі назвав Махараджу Парікшіта найвидатнішим захисником релігії, тому що цар не став убивати того, хто впокорився йому. Особі, яка здалася на ласку, треба надати цілковитий захист, навіть якщо це ворог    —    такий принцип релігії. Можна лише уявляти, який захист надає Верховний Бог-Особа тому, хто віддається Йому не як ворог, а як відданий слуга. Господь захищає віддану душу від усіх гріхів і наслідків гріховних дій (Б.-ґ. 18.66).

Чотирьом засадам релігії    —    аскетизму, чистоті, милосердю й правдивості    —    протистоять основні характеристики безбожности: гординя, розпуста, вживання дурманних речовин та брехня. Уособлений Калі отримав від царя дозвіл жити в чотирьох чітко окреслених місцях: там, де грають в азартні ігри, допускають розпусту, п’ють вино і забивають тварин.

Шріла Джіва Ґосвамі вказує, що пити вино поза особливими випадками, визначеними в писаннях, які дозволяють це в рамках певних обрядів, як оце саутрамані-яґ’ї, а також мати стосунки з жінками поза шлюбом і вбивати тварин проти заборони писань    —    це все безбожність. Веди містять два різновиди настанов: одні    —    для праврітт, тобто тих, хто йде шляхом матеріальної насолоди, інші    —    для ніврітт, тих, хто звільнився з рабства матеріального світу. Ведичні настанови для праврітт покликані поступово скерувати їхню діяльність в напрямку до звільнення. Отже, людям у найглибшому невігластві, які ласі до вина, жінок та м’яса, дозволяють іноді пити вино, виконуючи саутрамані-яґ’ю, жити з жінкою у шлюбі і їсти м’ясо тварин, принесених у жертву. Такі вказівки ведичних писань призначені не для всіх    —    лише для певної категорії людей. А що такі настанови подано у Ведах, діяльність праврітт не вважають за адгарму. Те, що для одного їжа, для іншого може бути отрутою, і так само те, що радять людям в ґуні невігластва, може бути отрутою для людей у ґуні добра. Тому Шріла Джіва Ґосвамі Прабгу з’ясовує, що настанови писань, кожна з яких призначена для людей конкретного типу, не можна вважати за адгарму, чи безбожність. Однак по суті така діяльність є адгармою, і тому заохочувати до неї ні за яких умов не слід. Вказівки писань призначені не заохочувати до такої адгарми, а впорядкувати життя людини і поступово вивести її на шлях дгарми.

Обов’язок державних керівників    —    йти за прикладом Махараджі Парікшіта, тобто втверджувати в державі засади релігії: аскетизм, чистоту, милосердя і правдивість    —    і всіма засобами викорінювати засади безбожности: гординю, недозволені зв’язки з жінками, тобто розпусту, вживання дурманних речовин та брехню. А щоб скористатися з поганої угоди якнайліпше, уособлення Калі можна випровадити в місця азартних ігор, п’янства, розпусти й забою тварин, якщо такі існують. Якщо хтось не може позбутися цих безбожницьких звичок, його діяльність можна впорядкувати, упогодивши її з настановами писань. Жодна держава не має заохочувати їх ні за яких умов. Іншими словами, держава повинна категорично заборонити будь-які азартні ігри та махінації, пияцтво, розпусту та брехню. Якщо держава хоче зупинити розкладання людського загалу, в ній слід запровадити засади релігії, як описано далі:

1. Визначити щонайменше два дні обов’язкового посту щомісяця (аскетизм). Навіть з економічних міркувань два дні посту на місяць збережуть державі тонни їжі. До того ж це добре позначиться на здоров’ї усіх громадян.

2. Зробити обов’язковим правилом, щоб юнаки та дівчата по досягненні певного віку (двадцяти чотирьох й шістнадцяти років відповідно) одружувалися. В спільному навчанні хлопців і дівчат у школах та інститутах немає шкоди, якщо вони будуть належним чином одружені. Якщо між юнаком та дівчиною, що вчаться разом, виникають близькі стосунки, вони повинні одружитись, щоб не допустити незаконного зв’язку. Розлучення створює сприятливі умови для розпусти, і його слід скасувати.

3. Громадяни держави, особисто й сукупно, повинні віддавати на доброчинні потреби до п’ятидесяти відсотків свого заробітку, щоб за допомогою цих коштів створювати в державі та суспільстві духовну атмосферу. Треба запровадити проповідь засад «Бгаґаватам», що означає заохочувати: 1) карма-йоґу, посвяту всіх дій на задоволення Господа; 2) постійне слухання «Шрімад-Бгаґаватам» від авторитетів чи звільнених душ; 3) уславлення Господа гуртом вдома чи в місцях поклоніння; 4) різноманітне служіння бгаґаватам, особам, які проповідують «Шрімад-Бгаґаватам», і 5) життя в місцях, де атмосфера просякнута свідомістю Бога. Якщо впорядкувати життя держави на основі викладених засад, скрізь природно пошириться свідомість Бога.

Усілякі азартні ігри та махінації і навіть спекуляція в бізнесі призводять до деґрадації, і якщо держава заохочує азарт будь у чому, правдивість зникає. Юнакам та дівчатам, які перейшли межу зазначеного вище віку, слід заборонити лишатися неодруженими. Будь-які бойні слід негайно закрити й заборонити. М’ясоїдам можна дозволити їсти м’ясо тільки згідно із вказівками писань і ніяк інакше. Слід заборонити також вживати будь-які дурманні речовини, навіть сигарети, жувальний тютюн та чай.

Махараджа Парікшіт визначив Калі чотири місця, в яких той міг жити, проте Калі було дуже важко знайти такі місця, бо за правління Махараджі Парікшіта таких місць просто не існувало. Тому Калі попрохав царя дати йому якесь реальне місце, де б він міг вершити свої чорні справи. На прохання Калі Махараджа Парікшіт дав йому дозвіл жити там, де є золото, бо де золото, там неодмінно є й чотири згадані раніше гріхи і крім того ще ворожість. Відтак уособлений Калі став пов’язаний з золотом. «Шрімад-Бгаґаватам» вчить, що золото заохочує до брехні, самозадурманення, розпусти, заздрости та ворожости. Навіть грошовий обіг і розрахунки на основі золотого стандарту заховують у собі зло. Паперові гроші, що правлять за еквівалент золота    —    це обман, тому що вартість паперових грошей не відповідає золотому запасові держави. Такий грошовий обіг заснований на брехні, тому що банкнот випускають на суму, що більша за вартість реального золотого запасу. Штучна інфляція, що її створює влада, спричиняється до безсоромного розпродажу державної економіки. Через «погані гроші», нічого не варті папірці, ціни на товари штучно зростають. Паперові гроші витісняють справжні гроші. Тому при товарообміні слід використовувати не паперові грошові знаки, а справжні золоті монети; і тоді безсоромній спекуляції золотом настане край. Жінкам можна дозволити мати золоті прикраси, тримаючи під контролем не стільки їхню якість, як кількість. Це допоможе запобігти хтивості, заздрості й ворожості. Якщо запровадити грошовий обіг, заснований на справжньому золоті у формі золотих монет, цього вистачить, щоб золото вже не сприяло обману, розпусті тощо. Тоді зникне потреба в комітетах по боротьбі з корупцією, що самі є втіленням продажности й обману.

Отож доба Калі почалася із запровадження золотого стандарту замість грошей, а слідом за цим усім світом поширилися обман, вживання дурманних речовин, забій тварин та розпуста. Тверезіша частина суспільства прагне зупинити цей занепад. Засіб протидіяти йому запропоновано вище, і скористатися з нього може кожний.

Брахмани    —    це наставники для всіх інших каст, а санн’ясі    —    це духовні вчителі для всіх каст і станів суспільства. Провідниками суспільства є так само цар та громадські ватажки, що відповідають за матеріальний добробут усіх людей. Щирі послідовники релігії і просто відповідальні люди, які не бажають змарнувати дорогоцінне людське життя, повинні будь-що утримуватися від дій, що суперечать релігійним засадам, і насамперед від незаконних зв’язків з жінками. Якщо брахмана каже неправду, це одразу перекреслює всі його підстави називати себе брахманою. Якщо санн’ясі має недозволені зв’язки з жінками, то його санн’яса    —    обман. А якщо цар чи громадський діяч сповнений безпідставної пихи, вживає алкогольні напої чи палить, це робить його недостойним дбати про загальне добро. Головною засадою всіх релігій є правдивість. Чотири проводарі людського суспільства, а саме санн’ясі, брахмана, цар і громадський діяч, повинні проходити ретельну перевірку, покликану визначити, чи дійсно вони володіють бездоганною вдачею і зможуть достойно виконувати визначені їм обов’язки. Перш як довірити комусь керувати людьми в їхньому матеріальному чи духовному житті, слід перевірити зазначені вище сторони вдачі цієї людини. Рівень її академічних знань не такий важливий    —    найважливіше, щоб ця людина була вільна від скверни чотирьох вад: схильности до азартних ігор та махінацій, пияцтва, розпусти та забою тварин.

Визначивши для уособленого Калі окремі місця для життя, Махараджа Парікшіт, по суті, підманув його. Маючи перед очима Калі, Дгарму (в подобі бика) і Землю (в подобі корови), він мав змогу скласти чітке уявлення про загальний стан свого царства і тому негайно вжив належних заходів, щоб повернути бикові втрачені три ноги    —     аскетизм, чистоту й милосердя. А задля загального добробуту людей Махараджа Парікшіт подбав про використання золотого запасу на стабілізацію становища у світі. Безсумнівно, золото породжує обман, зловживання дурманними речовинами, розпусту, ворожнечу та насильство; однак під керівництвом істинного царя чи громадського ватажка, брахмани чи санн’ясі те саме золото може послужити на користь, щоб повернути бикові, уособленню релігії, втрачені ноги.

Отже, Махараджа Парікшіт, як колись його дід Арджуна, зібрав усе золото, яке всупереч закону хтось призначав на потурання Калі, і, як то радить «Шрімад-Бгаґаватам», використав його на санкіртана-яґ’ю. Як ми вже пропонували раніше, людина може розділити нагромаджені статки на три частини: п’ятдесят відсотків віддати на служіння Господеві, двадцять п’ять    —    членам родини, а решту двадцять п’ять лишити на власні потреби. Витрачати п’ятдесят відсотків прибутку на служіння Господеві чи на поширення духовного знання в суспільстві через санкіртана-яґ’ю    —    це прояв найвищого людського милосердя. Переважна більшість людства перебуває у темряві невігластва щодо духовних речей, а надто щодо всього, що пов’язане з відданим служінням Господеві, і тому поширювати й роз’яснювати трансцендентну науку відданого служіння    —    це найвище милосердя, яке можна виявити у цьому світі. Якщо кожна людина буде навчена віддавати п’ятдесят відсотків заощаджень на служіння Господеві, то це само собою неодмінно виховає аскетизм, чистоту і милосердя, і так вдасться відновити три ноги уособленої релігії. Коли аскетизм, чистота, милосердя і правдивість досить поширені, мати-Земля природно задоволена, а для Калі в людському суспільстві майже не лишається лазівок.

Тривале жертвопринесення, що його вирішили відправити мудреці Наймішаран’ї, почалося незабаром по смерті Махараджі Парікшіта. Жертвопринесення мало тривати тисячу років; відомо також, що напочатку місце жертвопринесення відвідували деякі сучасники Баладеви, старшого брата Господа Крішни. На думку ряду авторитетів теперішній час в санскриті може вказувати і на дію, яка відбувалася у найближчому минулому. Саме такий випадок можна побачити в цьому вірші, де теперішній час ужито щодо правління Махараджі Парікшіта. Крім того, теперішній час можна застосовувати, змальовуючи постійне явище. Принципи правління Махараджі Парікшіта цілком слушні і тепер, і якщо уряд рішуче візьметься до справи, стан людського суспільства ще можна поліпшити. Ми ще можемо очистити державу від усієї аморальної діяльности, що її запроваджує уособлений Калі, якщо тільки виявимо рішучість і діятимемо як Махараджа Парікшіт. Він виділив для Калі певні місця, однак насправді жодного такого місця у світі Калі знайти не міг, бо Махараджа Парікшіт пильно стежив, щоб у державі не було місць для азартних ігор та махінацій, пияцтва, розпусти та забою тварин. Сучасні правителі хочуть зупинити моральну деґрадацію держав, однак за браком розуму вони не знають, як це зробити. Вони хочуть дозволяти ігорні доми, торгівлю алкогольними напоями та іншими наркотиками, доми розпусти, проституцію в готелях, кінотеатри і облуду в усьому, навіть у своїх діях    —    і водночас зупинити моральне розкладання держави. Вони хочуть мати царство Бога без свідомости Бога. Але хіба можливо поєднати речі, що виключають одна одну? Якщо ми хочемо зупинити моральний розклад держави, то передусім повинні організувати суспільство так, щоб воно прийняло засади релігії    —    аскетизм, чистоту, милосердя й правдивість. А щоб забезпечити для цього сприятливі умови, треба позакривати усі заклади для азартних ігор, пияцтва, розпусти та шахрайства. Це    —    кілька практичних уроків, які можна взяти зі сторінок «Шрімад-Бгаґаватам».

Брахмани та санн’ясі добре розуміються на тому, як провадити суспільство шляхом духовного поступу, а кшатрії, чи правителі, добре знаються на тому, як забезпечувати в суспільстві мир та процвітання. І ті, і ті    —    опора щастя для всіх, і тому вони повинні всіляко співпрацювати задля загального добра. Махараджа Парікшіт був досить вмілим правителем, щоб у всьому, що від нього залежало, запобігти скверні Калі, тим самим створивши в державі сприятливі умови для духовного просвітлення. Якщо людський загал не відкритий для сприйняття, переконати його у потребі духовного просвітлення дуже важко. Аскетизм, чистота, милосердя й правдивість, ці основні засади релігії, роблять суспільство сприйнятливим для духовного знання і готують у ньому ґрунт для духовного піднесення. Махараджа Парікшіт якраз і створив для того всі сприятливі умови. Завдяки його діям ріші Наймішаран’ї отримали змогу протягом тисячі років виконувати жертвопринесення. Іншими словами, без підтримки держави не можна глибоко впровадити в життя суспільства ніякі філософські доктрини чи релігійні принципи. Тому брахмани й кшатрії мають жити у повній згоді і співпрацювати для загального добра. Такий дух панував у суспільстві аж до часів Махараджі Ашоки. Цар Ашока надав Господу Будді усебічної підтримки, завдяки чому вчення Будди поширилося цілим світом.

Так закінчуються пояснення Бгактіведанти до сімнадцятої глави Першої пісні «Шрімад-Бгаґаватам», назва якої «Кара й помилування Калі».