ГЛАВА ДЕСЯТА: Господь Крішна вирушає до Двараки

Махараджа Юдгіштгіра був найпобожніший з усіх релігійних людей, і тому битися зі своїми двоюрідними братами, аби потім втішатися царством, йому зовсім не хотілося; однак він бився за праве діло: двоюрідні брати жадали загарбати царство Хастінапуру, що було його законною спадщиною. Він бився під проводом Крішни заради торжества справедливости, але насолоджуватися плодами своєї перемоги не міг, бо у тій битві загинули всі його двоюрідні брати. Тож він царював просто тому, що це був його обов’язок, а молодші брати йому допомагали. Для Шаунаки Муні було важливо дізнатися, як діяв Махараджа Юдгіштгіра, отримавши нагоду насолоджуватися царством без ніяких обмежень.

Цей світ порівнюють до лісової пожежі, що спалахує від тертя стовбурів бамбука. Така пожежа спалахує сама, бо ніяка зовнішня причина не змушує дерева бамбуку тертися між собою. Те саме відбувається у матеріальному світі: від гніву людей, що прагнуть панувати над природою, спалахують війни, поглинаючи небажане населення. Так самі собою займаються іноді пожежі або війни, але Господь жодного стосунку до того не має. Він прагне, щоб у творінні панував лад, а тому хоче, щоб людський загал тримався істинного шляху, шляху самоусвідомлення, який веде живу істоту в царство Бога. Господь хоче, щоб усі стражденні люди повернулися додому, до Бога і так позбулись троїстих нещасть матеріального існування; в цьому полягає самий замисел творіння. Але той, хто не збагнув цього і не отямився, страждає в матеріальному світі від нещасть, що їх накидає ілюзорна енерґія Господа. Тому Господь прагне, щоб світом врядував Його істинний представник. Господь Шрі Крішна зійшов, щоб утвердити таке правління та знищити тих, хто перешкоджає розгортатись Його накреслам. Намір Господа    —    очистити світ від таких людей і встановити миролюбне царство з Його відданим на чолі. Битва на Курукшетрі була частиною того задуму. Тож коли цар Юдгіштгіра зійшов на трон і Махараджа Парікшіт, продовжувач династії Куру, був врятований, Господь почувався цілковито задоволений.

Закон спадкування, подібний до сучасного англійського, за яким право спадщини належить старшому синові, був поширений і за тих часів, коли над землею й морями царював Махараджа Юдгіштгіра. Тоді цар Хастінапури (частина нинішнього Нью-Делі) був імператором всього світу з морями включно, і так тривало аж до часів Махараджі Парікшіта, внука Махараджі Юдгіштгіри. Молодші брати Махараджі Юдгіштгіри обіймали посади його міністрів та намісників, і між найвищою мірою побожними братами панувала повна злагода. Махараджа Юдгіштгіра, ідеальний цар, представляв на Землі Господа Шрі Крішну, щоб царювати над усіма її сторонами. З його правлінням могло зрівнятись хіба що врядування царя Індри, що представляє Господню владу на райських планетах. Півбоги, як-от Індра, Чандра, Сур’я, Варуна і Ваю, царюючи на різних планетах усесвіту, є вповноваженими представниками Господньої влади, і Махараджа Юдгіштгіра був одним з-поміж них, царюючи на Землі. Махараджа Юдгіштгіра не був такий, як більшість політичних лідерів сучасної демократії, що геть позбавлені духовного бачення: він отримав настанови від Бгішмадеви, а також від нехибимого Господа і тому посідав повне й довершене знання.

Сучасні виборні керівники виконавчого апарату держави    —    чисто ляльки-маріонетки, бо в них немає належної цареві влади. І навіть якби сучасний керівник був просвітлений знанням, як цар Юдгіштгіра, він, обмежений конституцією, безсилий був би зробити щось за своєю волею. Тому між стількома державами Землі триває незгода, що постає через ідеологічні розбіжності або інші егоїстичні мотиви. Однак цар Махараджа Юдгіштгіра не створював власної ідеології. Йому не треба було робити чогось, крім як триматися настанов непохибного Господа та Бгішмадеви, вповноваженого представника Господа. Шастри навчають, що треба діяти так, як наказують авторитети й нехибимий Господь, відкидаючи особисті мотиви і не створюючи власних ідеологій. Саме тому Махараджа Юдгіштгіра був здатний панувати над цілим світом і морями теж, бо засади, на яких ґрунтувалось його правління, були бездоганні й прийнятні для всіх. Втілити ідею єдиної світової держави можна лише якщо йти стопами непохибного авторитету. Якщо людина недосконала, вона не здатна створити ідеології, що була б прийнятна для всіх. Створити закони, чинні будь-де і за якими міг би жити цілий світ, на силі тільки досконала й непохибна істота. Керує державою особа, а не безособистісний уряд. І якщо особа досконала, досконале і її врядування. Але якщо така людина    —    невіглас, то і її врядування буде «раєм для дурнів». Такий закон природи. Історія знає багато недосконалих царів та правителів. Отже, головою виконавчої влади в державі мусить бути людина добре навчена, як Махараджа Юдгіштгіра, і голова цей, щоб успішно владарювати в цілому світі, має посідати повну, необмежену владу. Адже ідея світової держави може втілитися тільки під рукою досконалого царя, яким був Юдгіштгіра. За тих часів у всьому світі панувало щастя, бо врядували в ньому такі праведні царі, як Махараджа Юдгіштгіра.

За основу економічному розвиткові правлять земля йкорови. Щоб жити, людям потрібні збіжжя, фрукти, молоко, мінерали, одежа, деревина тощо. Цього людина потребує, щоб задовольняти вимоги тіла. Вона може обійтись і без м’яса, і без риби, і без залізного знаряддя, і без машин. За правління Махараджі Юдгіштгіри скрізь на Землі реґулярно випадали дощі. Дощі не коряться людській волі    —    дощами повеліває Індрадева, небесний цар, а він є слугою Господа. Коли цар і його піддані коряться Господу, небо реґулярно проливає дощі, а за належної кількости опадів земля щедро родить. Коли опадів стільки, скільки треба, земля рясно родить овочі та фрукти, а за певного розташування астрономічних тіл земля рясно родить ще самоцвіти та перли. Збіжжя й овочі    —    поживна їжа для людей і тварин, а вгодовані корови дають доволі молока, щоб людина була здорова і повна життєвої сили. А якщо в людей доволі молока, збіжжя, фруктів, доволі бавовни, шовку й доволі самоцвітів, то навіщо їм кінотеатри, будинки розпусти, бойні й таке інше? Навіщо їм штучні розкоші життя    —    кіно, машини, радіо, м’ясо, готелі? Хіба сучасна цивілізація створила щось крім чвар між окремими людьми та цілими народами? Невже сучасна цивілізація, що за примхою лічених людей посилає тисячі інших у пекло фабрик і воєн, сприяє розвитку рівности й братерства?

Тут сказано, що корови були щасливі й мали такі повні вим’я, що пасовища були зрошені молоком. Тож хіба не треба піклуватися про них як належить, аби вони мали достатньо паші і були щасливі? Навіщо людям бути егоїстами і вбивати корів задля задоволення своїх примх? Невже їм не досить збіжжя, фруктів та молока, з яких можна виготовити сотні й тисячі смачних страв? Навіщо у світі побудовано стільки боєн, на яких забивають невинних тварин? Колись Махараджа Парікшіт, внук Махараджі Юдгіштгіри, об’їжджаючи своє неозоре царство, побачив чорного чоловіка, який замірявся вбити корову. Цар одразу схопив безжального вбивцю і завдав йому кари. Хіба цар чи глава уряду не повинен захищати життя нещасних тварин, що самі не здатні себе захистити? В чому ж полягає гуманність? Хіба тварини не живуть в країні так само, як люди? То чому дозволяють їх різати і тримають для цього цілу мережу боєнь? Невже забій тварин є виявом рівности, братерства й ненасильства?

Отже, автократична влада Махараджі Парікшіта набагато вища від сучасної розвинутої, цивілізованої форми влади    —     так званої «демократії», за якої вбивають тварин, а людям, що гірші від тварин, дозволяють більшістю голосів обирати на високу посаду іншу людину, яку не дається назвати навіть твариною.

Ми всі    —    діти матеріальної природи. У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що Сам Господь    —    це батько, що дає сім’я, а матеріальна природа    —    мати усіх до одної форм живих істот. Отже, милістю всемогутнього Отця, Шрі Крішни, мати- природа має доволі їжі годувати і тварин, і людей. Людина    —    старший брат усіх інших живих істот. Їй даний розвинутіший проти тварин розум, щоб вона змогла збагнути, що відбувається в природі, і побачити ознаки існування всемогутнього Отця. Людина має підтримувати своє життя, споживаючи те, що виробляє матеріальна природа, а не перетворювати світ на хаос штучно виплеканої жадоби й насильства, намагаючись заради штучних розкошів і чуттєвої втіхи робити штучний поступ. Жити так пристало хіба що собакам і свиням.

Махараджа Юдгіштгіра, як вже сказано, перебував під захистом аджіти, нехибимого Господа, і тому все, що належить Господеві    —    річки, океани, пагорби, ліси й усе решта,    —    раділо й сплачувало цареві кожне свою данину. Секрет успіху    —    стати під захист Верховного Господа. Немає нічого, що відбувалося б без Його дозволу. Економічного проґресу, що заснований на наших зусиллях і потужності машин та устаткування, замало. Потрібний дозвіл від Верховного Господа, бо інакше нам і з найліпшим обладнанням успіху не досягти. У кінцевім підсумку успіх забезпечує дайва, Всевишній. Великі царі, яким був і Махараджа Юдгіштгіра, чітко усвідомлювали, що Всевишній настановляє царя дбати про добробут людського загалу. Насправді держава належить Верховному Господу. Річки, океани, ліси, пагорби, зілля і таке інше створила не людина    —    це все створив Верховний Господь, а живій істоті дозволено користатися власністю Господа задля служіння Йому. Гасло сьогодення таке: «Все    —    для добра людини!» Отож уряд створений людьми і для людей. Але щоб за сучасних обставин створити нову форму людського суспільства, заснованого на свідомості Бога і вдосконаленні людського життя, тобто на ідеях духовного комунізму, світ мусить піти стопами таких царів, як Махараджа Юдгіштгіра й цар Парікшіт. Милістю Господа всього є доволі, і, правильно використовуючи все, ми можемо жити зручно, так, щоб не було ворожнечі між людьми, між людиною і твариною та людиною і природою. Господь панує над усім, і якщо Він задоволений, задоволена кожна часточка природи: річки щедро зрошують землю, океани постачають доволі мінералів, перлів і самоцвітів, ліси дають досить деревини, лікарських та інших рослин і кожної пори року рясно родить плодів і квітів. Коли все життя суспільства залежить від фабрик та машин, щастя, та й те несправжнє, приступне лише одиницям, що живуть коштом решти мільйонів. А оскільки люди вкладають свою енерґію у промислове виробництво, обробляти те, що дає природа, нема кому, і внаслідку загал нещасний. Не маючи належної освіти і йдучи за прикладом привілейованої меншости, вони визискують природні ресурси, і через це між окремими людьми і цілими націями триває запекла боротьба. На чолі держав стоять не представники Господа, а люди, що зовсім не навчені врядувати. Ми мусимо глибоко замислитись над вадами сучасної цивілізації, порівнявши її з тою, про яку читаємо у вірші, і піти стопами Махараджі Юдгіштгіри, щоб очиститись й викорінити усі вади.

Не чинити насильство над людьми і водночас бути ворогом бідних тварин і вбивати їх можуть тільки послідовники філософії Сатани. Нині людина    —    ворог тварин, і тому нещасні створіння завжди сповнені страху. Людське суспільство мусить якось відпокутувати страждання нещасних тварин, і тому напруга у світі не зникає: тривають «холодні» та «гарячі» війни, воюють між собою народи, громади й окремі особистості. За правління Махараджі Юдгіштгіри люди не розмежовувалися на нації, дарма що його царство складалося з окремих держав, що корилися імператорові. Такі держави об’єднував в імперію верховний правитель, цар з належною підготовкою, яким і був Юдгіштгіра, і цар дбав, щоб ніхто з його підданих не знав страху, хвороб, а також надмірної спеки чи холоду. Жителі не лише процвітали, а й були здорові фізично, їх не турбували ні надприродні сили, ні ворожі живі істоти, ані розумові чи тілесні проблеми. В Бенґалії є таке прислів’я: поганий цар    —    погана і держава, погана дружина    —    погана і родина. Сказане можна докласти й тут. Цар був побожний, корився Господу і мудрецям, в нього не було ворогів. Він був визнаний представник Господа, а отже перебував під Його захистом, і тому всі громадяни під царською рукою були, так би мовити, під безпосереднім захистом Самого Господа та Його представників. Людина непобожна і не вповноважена від Господа нездатна зробити щасливими людей, що ввірені її опіці. Між людиною й Богом, людиною й природою існує цілковита гармонія, і приклад царя Юдгіштгіри доводить, що коли людина свідомо діє заодно з Богом і заодно з природою, у світі панують мир, щастя й процвітання. Натомість бажання визискувати інших, яке й рухає людиною нині, породжує самі нещастя.

Після битви на Курукшетрі, коли Юдгіштгіра зійшов на престол, Крішна вже хотів вирушати у Двараку, до Свого царства, але, щоб виконати прохання царя Юдгіштгіри і ще явити особливу ласку Бгішмадеві, Він лишився у Хастінапурі, столиці Пандав. Господь Крішна вирішив лишитися головно для того, щоб розрадити пригніченого царя, а також щоб порадувати Свою сестру Субгадру. Вона потребувала особливої уваги, бо втратила свого сина- одинака, Абгіман’ю, що тільки був одружився. По юнакові лишилася його дружина Уттара, мати Махараджі Парікшіта. Господь завжди радо старається задоволювати Своїх відданих. Грати роль Його родичів можуть лише Його віддані. Господь є абсолютний.

Махараджа Юдгіштгіра був старший двоюрідний брат Господа Крішни, і тому перед тим, як їхати, Господь вклонився цареві до стіп. Цар обійняв Його як молодшого брата, хоча чітко усвідомлював, що Крішна    —     Верховний Бог-Особа. Господь насолоджується, коли Його відданий з любови вважає Його за менш важливого. Немає нікого величнішого за Господа чи рівного Йому, але Господь тішиться, коли відданий ставиться до Нього як до молодшого. Все це    —    трансцендентні розваги Господа. Імперсоналістам неприступні ті надзвичайні ролі, що їх виконують віддані Господа. Після Юдгіштгіри Господа обійняли Бгіма й Арджуна, що були одного з Ним віку, а Накула й Сахадева, молодші за Господа, вклонилися Йому.

Господь Шрі Крішна такий привабливий для живих істот і насамперед для відданих, що вони не на силі жити в розлуці з Ним. Забути Господа зумовлена душа може під впливом ілюзорної енерґії    —    інакше це неможливо. Того почуття розлуки не змалювати, і уявити його можуть тільки віддані. Після того, як Шрі Крішна покинув Вріндавану та її невинних пастушків, пастушок, жінок і чоловіків та інших жителів Вріндавани, вони крізь усе своє життя страждали від розлуки з Ним, а тугу Радгарані, пастушки, яку Він кохав найпалкіше, передати просто неможливо. Зустрітися з Крішною жителям Вріндавани довелося по тому лише раз, на Курукшетрі, під час сонячного затемнення, і, читаючи опис почуттів, які вони виявляли, просто розривається серце. Звичайно, є різні типи трансцендентних відданих Господа, але ніхто з тих, хто спілкувався з Господом безпосередньо чи хоч якось стикався з Ним, вже не міг залишити Його товариства і на мить. Отакі почуття до Господа мають Його чисті віддані.

Природне становище живої істоти полягає в тому, щоб служити вищому. Але ілюзорна матеріальна енерґія змушує її служити собі, що виявляється в пошуках різного рівня чуттєвої втіхи, причому служити своїм чуттям істоту ніколи не втомлює. Звільнитися від служіння власним чуттям можна тільки якщо спілкуватись з чистими відданими. Спілкуючись з ними, людина поступово піднімається на рівень трансцендентної свідомости і тоді приходить усвідомлення, що їй визначено вічно служити Господеві, а не своїм розбещеним чуттям, що виявляються у хтивості, гніві, жаданні влади і т.д. Матеріальні суспільство, дружба і любов    —     то все різні аспекти хтивості. Дім, країна, родина, суспільство, статки і все з цим пов’язане тримають істоту в’язнем у матеріальному світі, там, де для неї ніколи не припиняються троїсті нещастя. Коли жива істота спілкується з чистими відданими й смиренно слухає їх, її прив’язаність до матеріальної насолоди слабшає, поступаючись місцем бажанню слухати про трансцендентні діяння Господа. Раз виникши, це бажання далі безупинно шириться, наче вогонь у порохівниці. Сказано, що Харі, Бог-Особа, має надзвичайну трансцендентну привабливість, і тому Його відданими стають навіть ті, хто вже усвідомив своє єство і, звільнившись від усіх матеріальних пут, є задоволений у собі. Зваживши все це, неважко уявити, яким піднесеним було становище Пандав, постійних супутників Господа. Вони навіть і подумати не могли жити в розлуці зі Шрі Крішною, бо постійне особисте спілкування з Господом ще поглибило їхню прив’язаність до Нього. Навіть думки про Господа, тобто про Його форму, якості, ім’я, славу, розваги тощо так приваблюють чистого відданого, що він забуває за всі мирські форми, якості, імена, славу та діяльність, а завдяки зрілому спілкуванню з іншими чистими відданими його зв’язок з Господом не переривається ні на мить.

Крішна за Своєю природою вабить до Себе всіх живих істот, адже Він    —    найвищий вічний з-поміж усіх вічних. Він один підтримує численних вічних, сказано в «Катга Упанішаді», тому, відродивши з Ним вічні стосунки, що їх нині під впливом майі, ілюзорної енерґії Господа, істота забула, можна досягти вічного миру й процвітання. Щойно ці стосунки хоч найменшою мірою поновлюються, зумовлена душа звільняється з-під впливу ілюзії матеріальної енерґії, і тоді в ній постає нестримне бажання спілкуватися з Господом. Таке спілкування можливе за безпосередньої присутности Господа, а також через Його ім’я, славу, форму і якості. «Шрімад-Бгаґаватам» саме і дає можливість досягти такого рівня досконалости тій зумовленій душі, що смиренно слухає його від чистого відданого.

У хастінапурському палаці мешкали сотні жінок. Всі вони любили Крішну, і до того ж всі були Його родички. Тому, побачивши, що Крішна від’їжджає до Свого міста, вони розхвилювалися, і по щоках їм, як зазвичай в таких випадках, покотилися сльози. Однак вони одразу подумали, що сльози перед дорогою можуть накликати на Крішну лихо, і тому намагалися їх стримати. То було важко, бо сльози котились без упину. Тоді вони просто витерли очі, а серця їхні при тому калатали. Дружини й невістки тих, хто загинув у битві, ніколи не спілкувалися з Крішною безпосередньо, однак всі вони чули про Нього та Його великі діяння і тому, думавши й розмовлявши про Нього, Його ім’я, славу тощо, полюбили Його так само, як і ті, що спілкувалися з Ним безпосередньо. Тож хоч яке, пряме чи непряме, є спілкування людини з Крішною, але кожен, хто думає про Крішну, розмовляє про Крішну чи поклоняється Крішні, прив’язується до Нього. Крішна абсолютний, і тому різниці між Його іменем, формою, якостями тощо немає. Ми можемо відродити свої близькі стосунки з Крішною, якщо просто будемо розмовляти й слухати про Нього чи пам’ятати Його. Це все відбувається завдяки духовній енерґії.

Сором’язливість додає жінкам чарівности і разом з тим викликає пошану в чоловіків. Так велося і за часів «Махабгарати», понад п’ять тисяч років тому. Лише нерозумні люди, що не знають добре історії світу, кажуть, що обмеження контактів між жінками та чоловіками введене в Індії за мусульманського панування. Епізод часів «Махабгарати» незаперечно свідчить, що жінки у палаці суворо дотримувалися парди, припису якомога обмежувати спілкування з чоловіками. Замість бігти надвір, де чоловіки оточили Господа Крішну, жінки піднялись на дах палацу і, так вшановуючи Його, осипали Господа Крішну квітами. У вірші ясно сказано, що жінки усміхались до Крішни з даху палацу; їх стримувала сором’язливість. Сором’язливість    —    це дар природи прекрасній статі, що додає жінці вроди і підносить її в очах інших, навіть якщо вона належить до не дуже шляхетної родини і не відзначається великою вродою. Нам не раз доводилося бачити це. Підмітальниця, просто виявляючи природну жіночу сором’язливість, викликає пошану і у поважних панів. Напівголі жінки на вулиці не викликають пошани ні в кого, натомість сором’язливу двірникову дружину шанують усі.

Мета людської цивілізації, як визначили мудреці Індії, полягає в тому, щоб допомогти людині звільнитися з тенет ілюзії. Тілесна краса жінки    —    то ілюзія, бо насправді тіло складається з елементів землі, води, вогню, повітря тощо. Тіло здається красивим тільки тому, що в ньому присутня жива іскра. Ніхто не привабиться до глиняної, наймайстерніше зробленої ляльки. Краси немає й у мертвому тілі: труп колишньої красуні нікому не потрібний. Отже, прекрасною є духовна іскра. Красива душа, а тому приваблює до себе і її оболонка, тіло. Отже, Веди мудро застерігають не прив’язуватися до оманної краси. Ми перебуваємо в темряві невігластва, і через те ведична культура дозволяє чоловікам і жінкам поєднуватися, але за численних обмежень. Жінок порівнюють до вогню, чоловіків    —    до масла. Поруч вогню масло неодмінно тане, а тому жінці й чоловікові можна бути разом лише тоді, коли це потрібно. Від необмеженого спілкування їх втримує сором’язливість. Вона    —    дар природи, і з нього треба користатися.

У розкішних царських церемоніях використовували золото, перли й коштовні камені. Це все    —    дари природи, що їх з наказу Господа виробляють гори, океани тощо для людей, які не марнують часу на виробництво зайвих речей задля задоволення своїх потреб. Внаслідок так званого розвитку промисловости сучасні люди замість металевого    —    золотого, срібного, латунного чи мідного    —    посуду використовують пластмасовий. Замість пряженого масла вони готують на маргарині, а чверть населення Землі не має даху над головою.

Звідусіль Верховному Богові   -   Особі Шрі Крішні посилали благословення, рецитуючи мантри з Вед. Господь грав роль людини, і тому ті благословення, відповідавши Його становищу двоюрідного брата царя Юдгіштгіри, були до місця. Однак разом з тим вони були не до місця, бо Господь є абсолютний і не має нічого спільного з ніякими матеріальними родинними зв’язками. Він    —    нірґун̣а, тобто в Ньому немає матеріальних якостей, натомість Він повний якостей трансцендентних. У трансцендентному світі суперечностей немає, тимчасом як у світі відносному все має свою протилежність. У відносному світі біле протилежне чорному, але в світі трансцендентному між білим і чорним різниці немає. Тому те, що вчені брахмани звідусіль посилали благословення Абсолютній Особі, здається суперечливим, але, даровані Абсолютній Особі, благословення втрачають суперечливість і стають трансцендентні. Пояснити це можна на такому прикладі. Господа Крішну подеколи змальовують як крадія. Його чисті віддані знають Його як Макгана-чору і люблять називати Господа так. Дитиною Він частенько крав масло з сусідських комор у Вріндавані, і від того часу Його називають крадієм. Його називають крадієм    —    і поклоняються Йому в образі крадія, хоча в матеріальному світі крадіїв зазвичай карають і вже точно не прославляють. Господь    —    Абсолютний Бог-Особа і тому посідає всі можливі якості; до Нього можна докласти будь-що, однак попри всі можливі суперечності Він завжди є Верховний Бог-Особа.

У «Бгаґавад-ґіті» сказано, що мета всієї ведичної літератури    —    пізнати Верховного Бога-Особу Шрі Крішну. Насправді Веди, «Рамаяна» і «Махабгарата» та інші подібні писання не містять нічого, крім опису слави Господа. І серед усіх писань, що оспівують Верховного Господа, перед веде «Бгаґаватам». Тому коли жінки на дахах будинків у столиці царів роду Куру зняли мову про Господа, їхні розмови були чудовіші за всі слова з Вед. Господа оспівують шруті- мантри. Один з ачарій Ґаудія-сампрадаї, Тгакура Нароттама даса, складав пісні на простому бенґалі, однак Тгакура Вішванатга Чакраварті, інший визначний ачар’я цієї сампрадаї, відзначав, що пісні Тгакури Нароттами даси практично невідмінні від мантр. Чому? Тому що вони оспівують те саме, що й Веди. Неістотно, якою мовою вони написані    —    важливо, про що в них ідеться. Жінки, поглинуті думками про діяння Господа, Його милістю осягнули ведичну мудрість. Ці жінки не були великі знавці санскриту абощо, а проте розмови їхні вабили більше за гімни Вед. Ведичні гімни, що в Упанішадах, іноді вказують на Верховного Господа непрямо. Жінки Хастінапури розмовляли безпосередньо про Господа і тільки про Нього, а тому їхні розмови тішили серце набагато більше. Ті жіночі розмови, було видно, важили більше, ніж благословення вчених брахман.

Існує   два   типи   знищення   проявленого   космосу . Наприкінці   кожного   періоду  з  4 320 000 000  сонячних років , коли Б р а х м а , володар  окремого  всесвіту , кладеться   спати , настає   знищення   першого   типу . А  в  кінці  Б р а х м и н о г о життя , тобто через сто його років , а це 8 640 000 000 х 30 х 12 х 100 сонячних років за нашим ліком, знищується увесь всесвіт. В обох випадках матеріальна енерґія (махат-таттва) вкупі з межовою енерґією (джіва-таттвою) входять у тіло Верховного Господа. Жива істота перебуває там у стані сну до наступного творення матеріального світу. Так виникає, існує та гине космічне проявлення.

Матеріальне   творення   відбувається  завдяки  взаємодії  трьох ґун матеріальної природи, що їх приводить до руху Господь, і тому у вірші вказано, що Господь існував до того, як були приведені в дію ґуни матеріальної природи. В шруті-мантрі сказано, що до творення існував тільки Вішну, Верховний Господь. Ні Брахми, ні Шіви, ні когось іншого з півбогів не було. «Вішну» в даному випадку означає Маха- Вішну, що лежить на водах Причинового океану. Просто з Його віддиху постають зародки всіх усесвітів, що далі ступенево розвиваються і стають велетенських розмірів утворами з безліччю планет у кожному. Зародки всесвітів розвиваються у велетенські тіла, так само як насінини баньяну розвиваються у велетенські баньяни.

Маха-Вішну є повна частка Господа Шрі Крішни. Про Господа Крішну у «Брахма-самхіті» сказано:

«Я в шанобі схиляюсь перед відначальним Богом-Особою, Ґовіндою, що Його повною часткою є Маха-Вішну. Всі Брахми, володарі всесвітів, живуть лише протягом Його віддиху, після того як з пор Його трансцендентного тіла народилися всесвіти» («Брахма-самхіта» 5.58).

Отож Ґовінда, Господь Крішна, є причиною і Маха-Вішну теж. Жінки, що згадували про цю ведичну істину, почули про це певно що з авторитетних джерел. Точне знання про трансцендентне можна здобути тільки з авторитетних джерел    —    іншого способу не існує.

Коли минає сто років Брахми, живі істоти самі собою входять у  тіло Маха-Вішну, але це не означає, що вони втрачають свою індивідуальність. Їхня індивідуальність зберігається, і щойно верховною волею Господа настає час нового творення, всі бездіяльні живі істоти, що спали, знов мають змогу діяти у різноманітних сферах відповідно до своєї діяльности в попередніх життях. Це називають суптоттгіта-нйа̄йа    —    «пробудитись зі сну і виконувати далі свої обов’язки». Коли людина спить, вона забуває, хто вона, який її обов’язок і все, що складає її життя в стані пильнування. Прокинувшись, вона проте одразу згадує, що має робити, і знов береться до своїх обов’язків. Так само живі істоти лишаються в тілі Маха-Вішну після знищення всесвіту, але щойно настає час нового творення, вони піднімаються зі сну і беруться до того, чого не встигли завершити. Те саме каже і «Бгаґавад-ґіта» (8.18–20).

Господь існував до того, як була приведена в дію творча енерґія. Він не є утвором матеріальної енерґії. Тіло Господа цілковито духовне, і ніякої різниці між Його тілом і Ним Самим немає. До творення Господь перебував у Своїй обителі, абсолютній і єдиній.

Живі істоти    —    невід’ємні частки Господа. Вони бувають двох відмін: ніт’я-мукта і ніт’я-баддга.Ніт’я- мукта    —    то вічно вільні душі, завжди заглиблені у трансцендентне любовне служіння Господеві в Його вічній обителі, що розташована поза проявленими матеріальними світами. Натомість ніт’я-баддг, тобто вічно зумовлені душі, довірено Його зовнішній енерґії, майі, щоб виправити їхню непокірливість верховному батькові. Ніт’я-баддги перебувають у вічному забутті, не пам’ятаючи, що з природи вони    —    невід’ємні частки Господа. Оманені ілюзорною енерґією, вони вважають себе за утвори матерії і тому постійно будують плани, як зажити щастя в матеріальному світі. Вони захоплено будують свої безконечні плани, але Господньою волею і самі вони, і їхні плани гинуть щоразу, як надходить кінець певного періоду, про що йшлося вище. Ось що сказано на підтвердження цього в «Бгаґавад-ґіті» (9.7): «Сину Кунті! Наприкінці кожної епохи всі живі істоти зливаються з Моєю природою, а коли надходить час нового творення, Я знов починаю творити через Свою зовнішню енерґію».

Слово бгӯйах̣ означає «знову й знову»; воно вказує, що під впливом зовнішньої енерґії Господа творення, підтримання і знищення тривають постійно. Господь    —    причина всього. Живі істоти, які, бувши з природи своєї невід’ємні частки Господа, забули за свій любовний зв’язок з Ним, знову отримують можливість звільнитися з лабетів зовнішньої енерґії. А щоб жива істота могла відродити свою свідомість, Господь створив також священні писання. Ведична література вчить зумовлені істоти способу звільнитися від повторюваних творення й знищення матеріального світу й матеріального тіла.

Господь каже у «Бгаґавад-ґіті»: «Я    —    повелитель створеного світу і матеріальної енерґії. Під впливом пракріті вони виникають знову й знову ніби самі собою, але насправді це роблю Я через Свою зовнішню енерґію».

Насправді духовні іскри, живі істоти, не мають матеріальних імен чи форм. Але щоб здійснити їхнє бажання панувати над матеріальною енерґією, що складається з матеріальних форм та імен, їм надано можливість мати оманну насолоду і разом з тим можливість через явлені писання зрозуміти своє справжнє становище. Турботи про несправжні форми й несправжні імена захоплюють нерозумну й забутливу живу істоту з головою. Сучасний націоналізм    —    це найвищий вияв такого засліплення несправжніми іменами та формами. Через ці оманні імена та форми люди гублять розум. Форму тіла, що його прибирає за певних умов зумовлена душа, вони сприймають як справжні і, так само спантеличені здобутим іменем, марнують свої сили на незліченні «ізми». Писання дають ключ до розуміння справжнього стану речей, однак вчитися з писань, що їх для різних місць і часів створив Господь, люди не хочуть. Так, «Бгаґавад-ґіта»    —    це наука і провід для всіх людей, але вони, бувши під впливом матеріальної енерґії, не завдають собі клопоту будувати життя за її вказівками. «Шрімад-Бгаґаватам»    —    це дальший виклад духовної науки для тих, хто засвоїв засади «Бгаґавад-ґіти». Але, на жаль, люди не мають смаку до цих творів і тому змушені лишатися в лабетах майі і знову й знову народжуватись та вмирати.

Справжню  природу  Господа   можна  осягнути  тільки  силою чистого відданого служіння ,     —     каже «Бгаґавад-ґіта». Отож тут сказано, що бачити Господа таким, який Він є, можуть тільки великі віддані Господа, що непохитно додержують засад відданого служіння і тому здатні очистити розум від матеріального бруду. Джітендрійа̄ означає «той, хто цілковито опанував свої чуття». Чуття    —    це дійові складові тіла, і зробити їх бездіяльними неможливо. Всі методи йоґи, призначені зупинити діяльність чуттів, є штучні і виявляють свою цілковиту неспроможність навіть коли йдеться за великих йоґів, як ось Вішвамітра Муні. Вішвамітра Муні йоґічним трансом приборкав свої чуття, але щойно з’явилася Менака (куртизанка з райських планет), він скорився голосу статевого потягу    —    штучні методи панування над чуттями виявилися нічого не вартими. Чистий відданий, проте, діяльности чуттів штучно не припиняє    —    він правильним способом використовує їх. Якщо залучити чуття до діяльности вищого рівня, щось нижче їх вже запевно не привабить. В «Бгаґавад-ґіті» сказано, що опанувати чуття можна тільки якщо залучити їх до вищої діяльности. Виконувати віддане служіння означає очистити чуття, тобто залучити їх до діяльности у відданім служінні. Віддане служіння    —    не бездіяльність. Будь-яка дія, виконана як служіння Господу, одразу втрачає свою матеріальну природу. Матеріальний погляд на життя постає тільки з невігластва. Насправді не існує нічого, крім Ва̄судеви. Після тривалого плекання органів сприйняття в серці мудрого поступово відкривається бачення Ва̄судеви. А вершина всього розвитку знання    —    це усвідомлення і прийняття того, що Ва̄судева є все суще. Однак той, хто береться до відданого служіння, вже від самого початку визнає це за істину, і милістю Господа, що дає відданому вказівки зсередини, в серці відданого розкривається справжнє знання. Тож єдиний і найлегший метод опанувати чуття    —    це віддане служіння.

Як сказано в «Бгаґавад-ґіті», вся ведична література уславлює велич Господа Шрі Крішни. Це саме підпирає тут і «Бгаґаватам». Великі віддані й уповноважені втілення Господа, як ось В’яса, Нарада, Шукадева Ґосвамі, Кумари, Капіла, Прахлада, Джанака, Балі та Ямараджа, розширюють Веди, доповнюючи їх багатьма розділами й підрозділами; однак потаємне знання про діяння Господа виклав Його найдовіреніший відданий Шукадева Ґосвамі, і воно міститься саме у «Шрімад-Бгаґаватам». У «Веданта-сутрах» й Упанішадах знаходимо лише непрямі натяки на потаємні розваги Господа. Такі писання, як Упанішади, наголошують головно на тому, що Господь не має нічого спільного з матеріальними уявленнями про Його буття. Його сутність цілковито духовна, і тому Упанішади проводять чітку межу між матерією та Його формою, іменем, якостями, атрибутами; через це нерозумні люди подеколи помилково гадають, що Він безособистісний. Але насправді Він    —    Верховна Особа, Бгаґаван , а Параматма і безособистісний Брахман    —    це часткові прояви Його особи.

Як зазначено вище, космічне творіння є власністю Верховного Господа. Це    —    основний момент філософії «Ішопанішади»: все належить Верховній Істоті. Ніхто не має права зазіхати на власність Верховного Господа. Слід просто приймати лише те, чим Він ласкаво наділяє. Отже, Земля, будь-яка інша планета або й усесвіт    —    це неподільна власність Господа. Безперечно, живі істоти є Його невід’ємні частки, чи діти, і тому кожна з них має право жити Господньою ласкою й діяти так, як їй визначено. Отож нікому не вільно зазіхати на права іншої істоти, людина вона чи тварина, якщо на це немає Господнього дозволу. Цар чи правитель    —    це представник Господа, і його обов’язок    —     дбати, щоб люди виконували Господню волю. Тому він мусить бути визначною особистістю, як-от Махараджа Юдгіштгіра чи Парікшіт. Такі царі отримують з авторитетних джерел знання, як урядувати в світі, і за своє врядування несуть повну відповідальність. Проте є часи, коли через вплив ґуни невігластва матеріальної природи (тамо-ґуни), найнижчої з матеріальних ґун, до влади приходять царі й правителі, що не мають знання і не мають почуття відповідальности. Такі нерозумні правителі живуть наче тварини, дбаючи лише про власну користь, внаслідок чого все просякає духом безладдя й розпусти. У суспільстві запановують повсюдне кумівство, хабарництво, обман, насильство, внаслідок чого приходять голод, пошесті, війна і всякі інші нещастя. А відданих Господа й віруючих усіляко переслідують. Коли з’являються такі ознаки, це свідчить, що настав час прийти втіленню Господа, щоб відновити релігійні засади й знищити лихих правителів. Так сказано і в «Бгаґавад-ґіті».

Тоді Господь з’являється у Своїй трансцендентній формі, що не має і домішки матеріальних якостей. Він сходить єдино щоб творіння могло і далі нормально існувати. За нормальних умов Господь забезпечує всі планети з усіма живими істотами на них усім потрібним. Вони можуть щасливо жити та виконувати визначені їм обов’язки, і, додержуючи правил та настанов явлених писань, наприкінці досягти звільнення. Матеріальний світ створено, щоб вдоволити примхи ніт’я- баддг, вічно зумовлених душ,    —    так, як пустотливій дитині дають яскраву іграшку. Це єдина причина матеріального світу, а інакше він непотрібний. Однак коли зумовленим душам задурманює голову могутність матеріальної науки, яка їм дає змогу незаконно, без Господнього дозволу визискувати природні ресурси лише заради чуттєвої втіхи, тоді виникає потреба, щоб Господь прийшов як втілення і покарав непокірливих та захистив вірних.

Сходячи, Господь, щоб довести Своє верховне право, являє надзвичайні діяння, і тоді матеріалісти дістають належної кари, як то було з Раваною, Хіран’якашіпу й Камсою. Господні дії такі, що їх нікому не зімітувати. Наприклад, коли Господь прийшов як Рама, Він збудував міст на водах Індійського океану. Прийшовши як Крішна, Він явив надлюдські діяння ще дитиною: вбив Путану, Аґгасуру, Шакатасуру, покарав Калію та інших, а потім вбив Свого дядька по матері, Камсу. У Двараці Він одружився з 16 108 царівнами і кожну обдарував достатньою кількістю дітей. Загальна кількість членів Його родини, що відома як Яду-вамша, перевершувала 1 000 000, а проте ще за Свого життя Він знищив їх усіх. Його знають як Ґовардгана-дгарі Харі, бо Він, мавши якихось сім років, підняв пагорб Ґовардгану. Господь вбив багато небажаних царів, що урядували в Його часи, і бився доблесно як кшатрія. Його називають асамаурдгва, тобто «той, хто не має Собі рівних». Немає нікого, хто був би рівний Йому чи вищий за Нього.

У «Бгаґавад-ґіті» Верховний Бог-Особа Шрі Крішна подає детальний опис Своїх трансцендентних з’явлення, зникнення і діяльности. Господь з’являється у певній родині чи в певному місці через Свою незбагненну енерґію. Він не народжується, як зумовлена душа, що, покинувши одне тіло, приймає інше. Його народження    —    то наче схід і захід сонця. Сонце встає на східному небокраї, але це не означає, що східний небокрай є батьком сонця. Сонце існує в кожному куточку сонячної системи, але в кожному окремому місці воно показується за певним розкладом і так само за розкладом стає невидимим. Господь, як сонце, приходить у всесвіт і через деякий час зникає з наших очей. Він існує повсякчас і всюди, але коли Він Своєю безпричинною ласкою з’являється перед нами, ми думаємо, що Він народився. Кожний, хто зрозуміє істину Господнього народження як її пояснюють явлені писання, безсумнівно, звільниться, коли покине це тіло. Звичайно звільнення досягають по численних народженнях і завдяки величезним зусиллям, завдяки терпінню й наполегливості, знанню й зреченню. Але можна звільнитися й одразу: треба просто пізнати істину про трансцендентність народження та діянь Господа. Це    —     висновок «Бгаґавад-ґіти». Проте ті, хто перебуває у темряві невігластва, вважають, що народження і діяння Господа в матеріальному світі подібні до діянь і народження звичайної живої істоти. Такі хибні думки звільнення не принесуть. Те, що Господь народився у царському роді Яду як син царя Васудеви і був перенесений на землю Матгури, в родину Нанди Махараджі, влаштоване трансцендентним чином внутрішньою енерґією Господа. З матеріального погляду щастя членів роду Яду та жителів Матгури оцінити неможливо. Якщо самого знання трансцендентної природи народження і діяльности Господа досить, щоб досягти звільнення, то чи можна уявити, що жде на тих, хто насолоджується особистим товариством Господа як члена своєї родини чи сусіда? Всі, кому випало щастя спілкуватися з Господом, чоловіком богині процвітання, певно досягли чогось більшого за те, що відоме як звільнення. Отже, справедливо сказано, що милістю Господа і рід, і Земля зажили вічної слави.

На райських планетах живуть півбоги Індра, Чандра, Варуна, Ваю та інші, а потрапляють туди доброчесні душі, які на Землі здійснили багато доброчесних вчинків. Сучасні вчені погоджуються, що плин часу на вищих планетних системах не такий, як на Землі. А з явлених писань можна дізнатися, що тривалість життя на райських планетах становить десять тисяч років за нашим відліком часу. Коли на Землі минає півроку, на райських планетах закінчується один день. Можливості для насолоди там теж набагато ширші, а врода небожителів просто казкова. Люди нашої планети дуже хочуть досягти райських планет, бо вони чули, що радощі життя там незмірно вищі проти доступних на Землі. Нині люди за допомогою космічних кораблів намагаються досягти Місяця. З цього всього зрозуміло, що слава райських планет набагато перевершує славу Землі. Але завдяки Двараці слава Землі затьмарила славу райських планет, бо у Двараці царський трон посідав Сам Господь Шрі Крішна. Три місця    —    Вріндавана, Матгура й Дварака    —     важливіші за найславетніші планети всесвіту. Ці місця завжди святі, тому що коли Господь приходить на Землю, Він являє Свої трансцендентні діяння саме в цих трьох місцях. Вони    —    вічна свята земля Господа, а їхні жителі отримують благо з життя в тих святих місцях і донині, хоча Господа тепер і не бачать. Господь є душею усіх живих істот, Він хоче, щоб усі вони у своїй сварупі, природному становищі, приєднались до трансцендентного життя у Його товаристві. Приваблива зовнішність і ласкава усмішка Господа проникають у кожне серце, і щойно вони западуть глибоко у серце істоти, перед нею відкривається вступ до царства Бога, звідки ніхто не повертається. Це саме сказано і у «Бгаґавад-ґіті».

Райські планети славляться ліпшими можливостями для матеріальної втіхи. Проте з «Бгаґавад-ґіти» (9.20, 9.21) ми знаємо: коли запас доброчесних дій людини вичерпано, вона мусить повертатися на Землю. Тож Дварака певно важливіша за небесні планети, бо той, кого Господь обдарував Своїм ласкавим поглядом та усміхом, вже ніколи не повертається на ницу Землю, що її Сам Господь називає оселею страждань. Оселею страждань є не тільки Земля, але й усі планети у всесвіті, бо у всесвіті немає жодної планети, на якій життя було б вічним і де панувало б вічне блаженство й вічне знання. Кожному, хто віддано служить Господеві, радять жити в одному з вищезгаданих трьох місць    —    у Двараці, Матгурі чи Вріндавані. В цих місцях віддане служіння дає набагато значніші плоди, тому ті, хто йде туди й живе за настановами явлених писань, неодмінно досягне того ж, чого досягли ті, хто жив у цих місцях за присутности Господа Шрі Крішни. Його обитель і Сам Він невідмінні, і чистий відданий під керівництвом іншого досвідченого відданого може досягти тих самих наслідків навіть нині.

Релігійні обряди, що їх радять виконувати писання, призначені очистити зумовлені душі від матеріальних якостей і дати їм можливість поступово піднестися на рівень трансцендентного служіння Верховному Господу. Досягнути рівня чистого духовного життя, сварупи, чи своєї справжньої сутности,    —    найвища досконалість для живої істоти. Звільнитися означає повернутися до стану сварупи. На досконалому рівні, досягнувши сварупи, жива істота втверджується в одному з п’яти різновидів любовного служіння, одним з яких є мадгур’я-раса, тобто стосунки закоханих. Господь завжди довершений Сам у Собі і тому нічого не жадає для Себе. Однак, щоб відповісти на палку любов Свого відданого, Він стає його паном, другом, сином чи чоловіком. У вірші згадано два типи відданих Господа у стосунках кохання. Один тип    —    свакія, інший    —    паракія. І ті, і ті перебувають з Богом-Особою Крішною у стосунках кохання. Цариці Двараки були свакія, тобто законні дружини, натомість дівчата Враджі    —    це юні подружки Господа за часів, коли Він був неодружений. Господь жив у Вріндавані до шістнадцяти років, і Його стосунки з сусідськими дівчатами були стосунками паракія. Ці дівчата, як і цариці, виконували суворі покути: складали обітниці, робили омовіння і приносили жертви на вогонь, як то радять робити писання. Обряди не є самоціллю, як не є самоціллю і кармічна діяльність, плекання знань чи досконале володіння містичною силою; все це    —    лише засоби досягти найвищого рівня, сварупи, щоб виконувати трансцендентне служіння Господеві, що саме і є природою живої істоти. Кожна істота перебуває з Крішною в якихось певних з вищезгаданих п’яти різновидів стосунків, і ті стосунки проявляються у чистому стані сварупи не занечищені земними прив’язаностями. Коли юні подружки Господа, які прагнуть мати Його за свого нареченого, чи дружини Крішни цілують Його, їхні почуття абсолютно вільні від будь-чого матеріального, спотвореного. Якби ці стосунки були матеріальні, то Шукадева Ґосвамі, звільнена душа, не завдавав би собі клопоту оповідати про них і не насолоджувався б ними, ані став би Господь Шрі Чайтан’я Махапрабгу, вже зрікшись світу, цікавитись цими оповідями. Ці стосунки    —    то рівень, якого досягають покутами у численних життях.

Наділеним особливими якостями дочкам могутніх царів дозволяли обирати нареченого самим, для чого влаштовували відкрите змагання претендентів. Цю церемонію називали сваямварою, вибором нареченого. Сваямвара була відкритим змаганням між доблесними царевичами- суперниками. Батько царівни запрошував царевичів, і вони за всіма правилами стинались між собою. Бувало, що у змаганні за наречену царевичі-супротивники гинули, а царівну, заради якої загинуло багато тих лицарів, давали як винагороду царевичу-переможцю. Рукміні, головна з дружин Господа Крішни, була дочкою царя Відарбги, що хотів віддати її, вродливу, наділену всіма добрими якостями, Господеві Крішні. Але старший брат Рукміні хотів віддати її цареві Шішупалі, що доводився Крішні братом у перших. Тож вони мали відкрите змагання, і Господь Крішна, як завжди, здобув перемогу. Незрівнянно відважний і сильний, Він напав на Шішупалу та всіх інших царевичів і розбив їх. Рукміні народила Крішні десять синів, і одним з них був Прад’юмна. У Крішни були й інші цариці, яких Він здобув так само, як Рукміні. Повний опис того, як Крішна здобув Свою прекрасну здобич, міститься у Десятій пісні. Було крім того ще 16 100 прекрасних дівчат, дочок різних царів, яких Бгаумасура вкрав і тримав як бранок собі на втіху. Дівчата жалібно прохали Господа Крішну звільнити їх з полону, і милостивий Господь у відповідь на їхню палку молитву став на бій з Бгаумасурою, вбив його і звільнив їх усіх. Після того всіх царівен, полонянок Бгаумасури, Господь прийняв за дружин, хоча за тодішніми уявленнями всі вони були падші. Всемогутній Господь Крішна зглянувся на смиренні молитви тих дівчат, одружився з ними і зробив їх коханими царицями. Тож Господь Крішна мав у Двараці загалом 16 108 дружин, і кожна народила Йому десятеро синів. Коли сини повиростали, в кожного з них народилося стільки дітей, скільки і в їхнього батька. Вся родина нараховувала понад мільйон членів.

Віддані Господа є очищені душі. Щойно відданий щиро впокоряється лотосовим стопам Господа, Господь приймає його, і відданий враз очищується від матеріальної скверни. Такий відданий    —    понад трьома ґунами матеріальної природи. Ніякі тілесні вади не занечищують відданого, так само як не осквернюють Ґанґи води брудного стічного рівчака, коли вливаються в неї. Жінки, торговці й робітники не вельми багаті на розум, а тому зрозуміти науку про Бога чи почати віддано служити Господу для них дуже важко    —    вони надто матеріалістичні. А кірати, хуни, андгри, пулінди, пулкаші, абгіри, канки, явани, кгаси тощо навіть нижчі від них, однак і вони можуть звільнитися, якщо будуть належним чином виконувати віддане служіння Господеві. Коли людина присвячує себе відданому служінню Господеві, вона звільняється від будь-яких позначень і вад, і тоді вона, чиста душа, стає гідна увійти в царство Бога.

Падші дівчата, полонянки Бгаумасури, щиро молились до Господа Шрі Крішни про звільнення, і щирість їхнього бажання силою відданости враз очистила їх. Тому Господь взяв тих дівчат за дружин, і їхнє життя сповнилося слави. А те, що Господь грав роль їхнього відданого чоловіка, ще побільшувало їхню добру славу.

Господь постійно жив разом з кожною зі Своїх 16 108 дружин. Він поширився у 16 108 повних часток, і кожна з тих часток була Сам Господь, що нічим не відрізнявся від первісної особистости. Шруті-мантра підтверджує, що Господь може поширитися в багатьох. Він мав багато дружин і кожну задовольняв дарунками, хоч би скільки це коштувало. Він приніс з райських планет рослину паріджату і посадив її біля палацу Сат’ябгами, одної з головних Своїх цариць. Тож якщо хтось прагне мати Господа за чоловіка, Господь задовольняє таке бажання повною мірою.

Природні оборонні сили складають коні й слони в поєднанні з колісницями й людьми. Коней і слонів вчать долати будь-які узгір’я, ліси чи рівнини. Воїни на колісницях були здатні битися проти багатьох коней чи слонів за допомогою могутніх стріл, руйнівна сила яких сягала сили брахмастри (зброї, подібної до сучасної атомної). Махараджа Юдгіштгіра добре знав, що Крішна    —    друг і доброзичливець кожному, однак були ще й асури, ворожі до Господа з самої своєї природи. Остерігаючись їхніх нападів, а також з великої любови до Господа він вислав свої військові з’єднання усіх різновидів захищати Його дорогою. Господь Крішна міг і Сам в разі потреби захистити Себе від нападу тих, хто вважав Його за ворога. Але Він дозволив Махараджі Юдгіштгірі вдатися до оборонних заходів, бо не міг не послухатися царя, що доводився Йому старшим братом. У Своїх трансцендентних іграх Господь бере роль молодшого і тому подеколи віддає Себе під опіку Яшодамати, щоб вона захищала Його як безпорадну дитину. Така Його трансцендентна ліла, розвага. Основа всіх трансцендентних взаємин між Господом та Його відданими    —    це насолода трансцендентним блаженством, з яким не зрівняється ніщо, навіть блаженство брахмананди.

Провінції, якими проїжджав Господь, мали за тих часів інші назви, але і цих вказівок з вірша досить, щоб зрозуміти, що Він перетнув Делі, Пенджаб, Раджастхан, Мадг’я Прадеш, Саурастру і Ґуджарат і нарешті дістався Своєї провінції Дварака. Нині нема жодної користи шукати на карті, які саме провінції Індії відповідають тодішнім, але видно, що пустельні землі Раджастхану і провінція Мадг’я Прадеш, де не вистачає води, існували навіть п’ять тисяч років тому. Тож погляд ґрунтознавців, ніби пустеля виникла десь недавно, не відповідає інформації з «Шрімад- Бгаґаватам». Залишимо це питання на розсуд досвідчених геологів, пам’ятаючи, що у своєму існуванні всесвіт проходить крізь різні фази геологічного розвитку. Ми ж вдоволимося інформацією про те, що Господь з провінцій Куру прибув нарешті до Своєї провінції Дваракадгами. Курукшетра існує ще від ведичних часів, і нехтувати чи заперечувати її існування, як це роблять деякі коментатори, просто немудро.

Тут сказано, що під час подорожі Господь реґулярно виконував певні релігійні обов’язки. Деякі філософи вважають, що навіть Господь зв’язаний зобов’язаннями кармічної діяльности. Однак це не так. Господь не залежить від наслідків ні доброї, ні поганої діяльности. Господь абсолютний, і тому все, що Він робить, є благо для кожного. Але коли Він сходить на Землю, Він діє так, щоб захистити відданих і знищити нечестивих невірних. Хоча в Нього немає ніяких обов’язків, Він діє завжди так, щоб Його приклад могли наслідувати інші. Вчити можна тільки так: треба самому діяти правильно і вчити того інших, бо облудного навчання ніхто сприймати не буде. Господь є той, хто обдаровує інших наслідками кармічної діяльности. Він самодостатній, однак діє згідно з канонами явлених писань, щоб і нас навчити того. Якби Він так не робив, люди збочили б з істинної путі. Водночас той, хто перебуває на високому рівні розвитку і кому відома трансцендентна природа Господа, не намагається Його імітувати, бо розуміє, що це неможливо.

Бувши серед людей, Господь робить те, що має робити кожен. Іноді, проте, Він робить щось надзвичайне, не призначене для того, щоб це імітувати. Тут сказано, що Він молився увечері, і треба наслідувати це; але підняти гору чи танцювати з ґопі, як то робив Він, не для нас. Людина не в змозі імітувати сонце, що з брудної калюжі випаровує чисту воду. Наймогутніший може робити щось для загального добра, але якщо ми візьмемось імітувати це, то накличемо на себе нескінченні біди. Тому в усіх діях слід радитися з досвідченим проводарем, духовним вчителем, який є втіленням Господньої милости. Тоді нам буде легко йти вперед до досконалости.

Так закінчуються пояснення Бгактіведанти до десятої глави Першої пісні « Шрімад - Бгаґаватам » , назва якої «Господь Крішна вирушає до Двараки».